Береш гранат, відриваєш від нього шматочок шкірки, і катаєш по столу, надавлюючи на нього. Слухаєш, як хрустять під шкіркою зернятка, віддаючи сік... А потім береш його між долонями, із замкненими зверху пальцями, і видушуєш з нього всю його гранатово-криваву душу. Вона ллється тобі по руках - аж по лікоть - липкою червоною рідиною, і ти на хвильку жахаєшся, згадавши вислів "по лікоть у крові"... А облизавши руки від пальців аж до зап'ястка, і далі - наскільки стане гнучкості шиї, плеча та ліктя - заспокоюєшся, бо добра таки вона, солодка і кисла і густа, ця гранатова кров.
Націдивши пів-піали, смакуючи в голові ці кілька ковтків, ковтаєш темно-червоний прозорий сік - один! два! три! і шкодуєш, що так швидко проковтнув. На язиці залишається густий кисло-солодкий смак, а потім починають діяти дубильні речовини, і твоя зубна емаль починає гудіти (бо як ще назвати це почуття?). І ти сидиш і думаєш: а чи варто було взагалі пускати йому кров? Бо може за те, що ти розчавив його та випив його кров, оцим гудінням емалі мститься тобі гранат?
Немає коментарів:
Дописати коментар