19 лютого 2016 р.

Від Стаханова до Кадіївки

Коло замкнулося.

Колись, майже століття тому, у 1924 році, народився мій дід. Єдине, що він мені розповідав про своє дитинство - це те, що народився він у Кадіївці. Для мене Кадіївка була якимсь міфічним містечком десь на Донбасі, де в усіх було багато дітей (в мого діда був ще один брат та дві сестри), де всі жили дружно та допомагали одне одному. Принаймні, саме таку картинку Кадіївки малювала мені уява: я ніколи там не був, а родичі розповідали, що дідова мати, баба Оля, була директором їдальні, смачно готувала та любила всіх пригощати. Єдиний дідів брат загинув, коли йому було 16: кажуть, що коли почалася війна, він схотів стати героєм і поїхав на фронт, але не доїхав, бо потяг було розбомблено.

Коли я вчився у старшій школі, до нас в гості зі Стаханова (так радянська влада перейменувала Кадіївку) приїхала дідова сестра - баба Тася - проста і наївна жінка, великого зросту та обсягів. Вона носила окуляри з товстезними скельцями та не вписувалася у повороти в вузенькій хрущовці, де жив мій дід з бабою, бо на одне око не бачила.

У нас у Києві побували й інші дідові родичі зі Стаханова - онуки його сестер. Їх усіх об'єднувало одне: луганська говірка та простота аж на межі з наївністю.

Цією наївністю десятиліттями користувалися нечесні на руку шахраї та холоднокровні бандити. Але хто ж міг припустити, що цією наївністю скористається також інша держава, щоб диктувати їм свою волю? І саме через цю наївність мої родичі у Стаханові сьогодні називають нас (без злості, а, радше, за звичкою) "бандерами".

Нарешті, вчора я дізнався, що Верховна Рада збирається навіть окупованим населеним пунктам Донбасу повернути їхні питомі (дорадянські) назви.

Кадіївка! Це слово знов зазвучало у моїй сім'ї. І в мене зародилося сподівання, що там міфічна Кадіївка, де народився мій дід, де жили (і живуть) чудові, трохи наївні люди, знову стане місцем, де всі дружать, допомагають одне одному та запрошують одне одного на нехитрий донбаський обід.

16 лютого 2016 р.

#какаяразніца

Він стояв біля терміналу "Приватбанку" (того, що у відділенні по вулиці Миропільській, 27) трохи розгублений. Світлі джинси, пуховик та в'язана шапочка. Смугле обличчя, карі очі, чорна борода видавали його афганське або пакистанське походження. Поруч із ним метушилася, перебираючи пальчиками по зеленому екрану, молода працівниця.
Темнолиций хлопець, добираючи слова, намагався говорити правильною українською з помітним акцентом.
- А куди треба вписати суму? - питав він.
- Вот сюда, я же вам показываю, - відповідала працівниця банку. - Вводите сумму.
- Тут у квитанції написано "поточний рахунок", - уточнював іноземець. - Його теж треба вносити?
- Да, это ваш текущий счет. У вас есть текущий счет в Привате?
- У мене є поточний рахунок... - старанно вимовляючи українські слова відповідав він.
- Ну вот! Здесь нужен номер вашего счета, - працівниця силилася дохідливо (на її погляд) пояснити іноземцю.
А я стояв і спостерігав за цією дивною ситуацією, в якій старанність однієї людини та її повага до приймаючої країни безсило билися об глуху стіну байдужості та впертості іншої людини.