tag:blogger.com,1999:blog-91915630573688831632024-03-21T21:20:12.330+02:00Dnipro FictionПублікую переклади (свої й чужі) цікавих статей і художніх творів. Також, дещо з мого власного.Hwitaz Berohttp://www.blogger.com/profile/09071294847070848489noreply@blogger.comBlogger38125tag:blogger.com,1999:blog-9191563057368883163.post-27346416344002478262018-01-25T00:33:00.003+02:002018-01-25T00:39:32.616+02:00Я скинув 50 фунтів на голодуванні за формулою "5:2"<i>Дейв Вентворт<br />
Зацікавлення: самовдосконалення, продуктивність та людський потенціал. <br />
Більше на <a href="http://www.davidwentworth.net/category/health/">davidwentworth.net</a><br />
</i><br />
<br />
<b>Я скинув 50 фунтів на голодуванні за формулою "5:2"<br />
<i>Зараз, п'ять років потому, я й досі не набрав вагу, і, навіть, скинув ще більше</i></b><br />
<br />
<blockquote><i>[Примітка редактора. Два поширені підходи до періодичного голодування полягають у встановленні "вікон" споживання їжі, коли ви голодуєте щодня протягом 16 або 20 годин щодня, або в запровадженні формули "5:2", коли ви, як зазвичай, їсте п'ять днів на тиждень, а решта два дні — голодуєте. Нещодавно ми опублікували <a href="https://betterhumans.coach.me/fasting-and-ketones-data-from-3-days-with-no-food-only-wine-a327c329ae3f">статтю про "вікна" споживання</a>. Як зазначено у назві, в цій частині розглядається голодування за формулою "5:2".]</i><br />
</blockquote><br />
З вагою я боровся ще зі школи. У мене постійно була надлишкова вага, яку я набрав ще в середній школі. Я грав у наступі, а там вважалося: якщо твоя вага більше 250 фунтів, то це добре.<br />
Мені не подобалося, який я мав вигляд, я був млявим, і мені хотілося це якось змінити.<br />
<br />
Одного дня влітку 2011 року, читаючи сайт про підняття важкостей, я побачив, що там хтось писав про переривчастий (періодичний) піст. Я прозондував ґрунт і вирішив спробувати. Ідея полягала в тому, щоб їсти, як зазвичай, п'ять днів на тиждень, а потім обмежувати кількість калорій протягом двох днів на тиждень. Зараз це називають одним із варіантів переривчастого голодування за формулою "5:2".<br />
<br />
Приблизно в той самий час мої колеги в офісі розпочали змагання зі зниження ваги. Переможцем мав стати той, хто за півроку втратить найвищий відсоток від стартової маси. Усі скинулися по 20 доларів, і переможець повинен був отримати всю суму. Це була додаткова мотивація.<br />
Протягом півроку я розчавив їх усіх: я скинув 50 фунтів. Я отримав собі нове життя. Я відчув, що в мене зникла віра в те, що я не можу схуднути. Я відчув, що нарешті ситуація у мене під контролем.<br />
<br />
Змагання завершилося в грудні 2011 року. Я забрав всю суму — 220 доларів. Багато людей мають два великих критичних зауваження щодо дієти. Одне з них — дієти, як правило, не діють. Друге — якщо дієта й діє, то втрата ваги є лише тимчасовою. Люди називають це "дієта туди-сюди", тому що ти втрачаєш кілька фунтів, потім набираєш кілька фунтів, і часто ти стаєш ще важчим, ніж тоді, коли почав.<br />
Я — лише одна людина, але мій досвід свідчить, що, починаючи з 2011 року, моя вага коливалася між періодами стабільності та періодами поступового зменшення. Сьогодні я важу 180 фунтів; отже, я скинув вагу і зміг втримати її.<br />
<br />
<br />
<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjGtnXMhUlEu2FrQlQnWBrgKxxZYB0G_SL-WJZ8z_s6v6rb3Wq-099eVTbS88GlDEolcIntrvUrlSaZXoP-OydaTI9Box3yr6_upiXhOC9zd9SjHU9UHxaZ5adKb2pgXxoj1fdB0kjzEPw/s1600/1111.png" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjGtnXMhUlEu2FrQlQnWBrgKxxZYB0G_SL-WJZ8z_s6v6rb3Wq-099eVTbS88GlDEolcIntrvUrlSaZXoP-OydaTI9Box3yr6_upiXhOC9zd9SjHU9UHxaZ5adKb2pgXxoj1fdB0kjzEPw/s320/1111.png" width="320" height="233" data-original-width="902" data-original-height="656" /></a></div><br />
<i>Графік відстеження ваги під час змагання на схуднення (% від вихідної ваги по тижнях).</i><br />
<br />
Я скинув 19,8 відсотка від вихідної ваги. Мій секрет полягає в тому, що я пропускав прийоми їжі, застосовуючи творчий підхід, дотримуючись плану, який я знайшов на веб-сайті <a href="http://www.eatstopeat.org/">Eat Stop Eat</a>.<br />
<br />
Є також й електронна книга, яку ви можете знайти в Інтернеті, але суть у наступному:<br />
<blockquote>Пропускайте вживання їжі протягом одного або двох 24-годинних періодів на тиждень. Коли знову починаєте їсти, вживайте їжу як зазвичай та не піддавайтеся бажанню компенсувати пропущений період голодування.<br />
</blockquote>Існує один тонкий момент у тому, як тлумачити 24-годинний піст. Дехто думає, що це означає, що треба нічого не їсти у дні голодування. Але порада така: треба дотримуватися буквального тлумачення: ви постуєте протягом 24 годин, з обіду одного дня до обіду наступного дня (або, наприклад, від сніданку до сніданку).<br />
<br />
<br />
<b>Сплата вашої заборгованості по калоріях<br />
</b><br />
Переривчастий піст навів мене на асоціацію. Надлишковий жир у моєму організмі — це як грошовий борг. Коли я змушую себе до дефіциту калорій — я ніби сплачую цей борг. Це так, як платити за допомогою кредитної картки.<br />
<br />
Найбільш поширений підхід у споживанні меншої кількості їжі, ніж ви спалюєте, — це "стежити за тим, що ви їсте" або споживати їжу з постійним дефіцитом калорійності. При кожному прийомі їжі ви їсте приблизно на 10—20% менше калорій, ніж потрібно, щоб зберігати цей дефіцит. Це змушує ваш організм занурюватися в резерви та спалювати надлишки жиру. Із психологічної точки зору це важко, бо вам постійно потрібно обмежувати себе в калоріях.<br />
<br />
Для мене такий підхід майже неможливий саме з огляду на брак сили волі. Тому я й важив 250 фунтів.<br />
<br />
Переривчасте голодування відкриває інший шлях до застосування дефіциту калорій. Ось як у мене відбувається пропуск двох 24-годинних періодів харчування протягом тижня:<br />
<blockquote>Неділя: 3-разове харчування<br />
<br />
Понеділок: 3-разове харчування<br />
<br />
Вівторок: 1 прийом їжі [ДЕНЬ ГОЛОДУВАННЯ]<br />
<br />
Середа: 3-разове харчування<br />
<br />
Четвер: 3-разове харчування<br />
<br />
П'ятниця: 1 прийом їжі [ДЕНЬ ГОЛОДУВАННЯ]<br />
<br />
Субота: 3-разове харчування<br />
</blockquote>Звичайний тиждень з трьома прийомами їжі на день становить 21 прийом їжі. Тиждень, що містить два дні голодування, має у підсумку 17 прийомів їжі, або ж на 4 прийоми менше.<br />
Під час змагання я скинув 19 відсотків моєї маси тіла. Так сталося, що математика по чотирьох пропущених у тиждень прийомах їжі також показує 19% дефіциту калорій:<br />
<blockquote><i>4 пропущених прийоми / 21 можливий прийом = зниження на 19% <br />
</i><br />
</blockquote><br />
<b>Чому переривчастий піст легший, ніж звичайна дієта?<br />
</b><br />
<i><b>Він легший, бо простіший.</b></i> Я жив свій тиждень та їв як зазвичай. Було лише два дні, коли я утримувався від їжі протягом більшої частини дня; спочатку, це було трохи важко, але потім я звик до цього.<br />
<br />
У дні голодування я прокидався, пив каву й починав день без їжі. Це тривало приблизно до 17:30, тоді я готував вечерю, яка не відрізнялася від моєї звичайної вечері з точки зору кількості їжі. Отже, моя вечеря в день голодування була для мене абсолютно звичайною, як-от смажені овочі з м'ясом, паста, суп, сендвіч, суші, тощо. Ця вечеря була така сама, як і будь-яка інша вечеря, і відбувалася вона у звичайний час. Це все спростило — я просто знов розпочинав їсти без особливих фанфарів.<br />
<br />
<b><i>Утримання від їжі легше за помірність у їжі</i></b>. Ви колись намагалися їсти лише рекомендовану порцію картопляних чипсів? Для більшості з нас це дійсно важко. Переривчасте голодування дозволяє утримуватися повністю, і ви можете насолодитися їжею пізніше, не відчуваючи при цьому гіркоту постійних обмежень.<br />
<br />
Ми всі знаємо, як це — зірватися під тиском дієти. Відчуваєш постійний тиск, щоб не їсти чогось, що ти особливо любиш. Якщо постійно думати про те, що саме не можна їсти, то це виснажує.<br />
<br />
Переривчастий піст дозволяє не піддавати себе душевним мукам постійного недоїдання. Ти їси все, що хочеш їсти, і, попри це, у тебе буде дефіцит калорій.<br />
<br />
Я не намагаюся переконати вас спробувати переривчастий піст на собі. Скоріше, я знаю, що багато людей вже його пробують. Отже, я хочу поділитися з тими з вас, хто вже зацікавився, основними елементами мого досвіду. Вони зробили мій піст легшим і успішнішим.<br />
<br />
<br />
<b>Основні елементи переривчастого посту</b><br />
<br />
Піст — не магія. Все одно треба дотримуватися деяких основних принципів. Ось основні моменти, на яких я перечепився, коли почав:<br />
<blockquote><b>Кількість калорій, все ж таки, має значення.</b> Піст не відкриває вам вільний прохід до вузької ущелини; вам все одно потрібно створити цей загальний дефіцит калорій. Отримуйте задоволення від своєї щоденної дози калорій. Дізнайтеся свій показник базального метаболізму (BMR) та суму щоденних витрат енергії (TDEE). Більше про це — трохи згодом.<br />
<br />
<b>Потрібно трохи звикнути.</b> Те почуття, яке виникає, коли ви не їли вже чотири години, — це не справжній голод. Це засвоєний фізіологічний рефлекс. Коли ви звикли їсти весь час, вам, спершу, може бути незручно перервати цей цикл. Але таке почуття згодом зникає, або, принаймні, різко зменшується — по одному-двох тижнях.<br />
<br />
<b>Необхідна гнучкість.</b> Якщо друзі запрошують вас на обід або вечерю в останню хвилину, то не треба відмовлятися, через те, що ви голодуєте. Ви можете пообідати/повечеряти з друзями та перемістити свій день голодування на інший день тижня.<br />
<br />
<b>Їжа з цілісних рослин - це ще краще.</b> Мій досвід показує: коли я почав додавати значно більше їжі, що містила клітковину та поживні речовини, то тяга до їжі, головний біль і дратівливість відійшли. Також стало значно простіше відчувати себе ситішим на значно меншій кількості калорій. Отже, досягти дефіциту калорій стало набагато простіше.<br />
</blockquote><br />
<blockquote><b>Основний елемент №1: На початках рахуйте кількість калорій</b><br />
</blockquote>Я рекомендую рахувати калорії - не назавжди, але приблизно протягом двох тижнів, - щоб у вас виробилось почуття того, який відчувається звичайний день, в який ми їмо. Для відстеження калорій я спробував і мені сподобалися <a href="https://cronometer.com/">Cron-o-meter</a>, <a href="https://www.loseit.com/">Lose It!</a>, <a href="https://www.fitbit.com/home">Fitbit</a>. Але не вдавайтеся у подробиці. Якщо ви не можете знайти в базі даних їжу, яку ви їли, то знайдіть щось подібне або зробіть розумне припущення. Вам просто потрібно знати приблизно.<br />
<br />
Ви повинні розуміти, що ваша жменька мигдалю — це здорова закуска, але, окрім цього, вона містить від 140 до 160 калорій. Треба досягнути рівня, на якому ви почуваєтеся комфортно в оцінці ваших калорій, - це ключовий фактор — щоб ви знали, коли ви перебираєте калорій.<br />
<br />
<b>Ваш показник базального метаболізму та сума щоденних витрат енергії<br />
</b><br />
Показник базального метаболізму (BMR) — це кількість енергії, яку ви спалюєте, коли ви просто живете, тобто це енергія, необхідна для того, щоб підтримувати ваш організм живим. Сюди не включається енергія, необхідна для фізичних вправ або для будь-якої іншої фізичної роботи. Сума щоденних витрат енергії (TDEE) — це ваш BMR плюс витрати енергії, яка використовується додатково на фізичну активність.<br />
<br />
У <a href="http://www.bmi-calculator.net/bmr-calculator/bmr-formula.php">цьому калькуляторі</a> BMR використовується лише ваша вага, зріст, вік і стать. Ваш TDEE базується на вашому BMR, а потім ви кидаєте на мультиплікатор, виходячи зі свого рівня фізичної активності. За вашим BMR тепер можна обчислити ваш TDEE, використовуючи <a href="http://www.bmi-calculator.net/bmr-calculator/harris-benedict-equation/">рівняння Харриса Бенедикта</a>. (Це легко, просто натискайте.)<br />
<br />
<b>Чому BMR та TDEE важливі?<br />
</b><br />
Вони мають важливе значення на початках, тому що вам потрібно упевнитися, щоб ви не перебираєте калорій під час днів, коли їсте, щоб компенсувати дефіцит калорій, отриманий під час днів голодування.<br />
<br />
Коли я почав переривчастий піст, я багато думав про те, що не їм. Я думав про те, який я голодний, а потім, коли приходив час переривати піст, я їв більше, ніж за звичайну вечерю, бо думав, що заслужив її після того, як постував цілий день. Саме тому люди зазнають невдачі у переривчастому голодуванні. Мені потрібно було близько двох тижнів, щоб це зрозуміти.<br />
<br />
<blockquote><b>Основний елемент № 2: Навчіться розрізняти справжній голод і токсичний голод</b></blockquote>Протягом перших кількох днів експериментів із переривчастим голодуванням, приблизно о 9-й ранку, я відчував у грудях та в горлі сильний біль від голоду. Близько 11-ї ранку я відчував його знову, на цей раз у супроводі головного болю та гуркоту в животі. Я хвилювався, що не зможу протягнути цілий день.<br />
<br />
Потім, близько 14:00, я вже нічого не відчував. Біль зникав, і я почувався цілком добре. Я трохи пошукав інформацію і знайшов пояснення, яке, на мій погляд, правильне: те, що ми сприймаємо як голод, насправді є лише набутим рефлексом організму на постійне годування. Д-р Джоел Фурман пояснює це так:<br />
<blockquote>Я припускаю, що ці відчуття насправді являють собою симптоми детоксикації та відмови від нездорового раціону, бідного на життєво важливі мікроелементи. Я називаю це "токсичним голодом".</blockquote>По двох тижнях я вже взагалі не відчував токсичного голоду. Цей період може відрізнятися в різних людей, але, якщо пам'ятати, що ці неприємні симптоми, зрештою, вщухають, це буде ще одним основним елементом дотримання переривчастого голодування.<br />
<br />
Поза тим, кава (без вершків і цукру) дуже допомагає в цей період. Кава має природний ефект пригнічення апетиту, і кофеїн допомагає при помірних головних болях.<br />
<br />
<blockquote><b>Основний елемент №3: Дозвольте собі гнучкість</b><br />
</blockquote>Одна з найкращих особливостей переривчастого голодування порівняно з загальним обмеженням калорій полягає в тому, що ви можете легко підігнати його під свій стиль життя.<br />
<br />
Коли я, наприклад, планував голодувати у четвер, а мої колеги запланували у цей день поїхати на вечерю в ресторан, то я поїхав з ними. Я їв все, що хотів (в розумних межах), і просто перемістив день голодування на п'ятницю. Такий підхід допомагає вам уникнути розмов про те, чому ви не їсте або чому ви не приєднуєтесь до компанії.<br />
<br />
У мене були й інші варіанти в цій ситуації — не поїхати з ними в ресторан або поїхати і стиснути силу волі в кулак так, щоб з'їсти лише трохи чогось або з'їсти те, чого я не хотів їсти. За своїм досвідом знаю, що для мене це було майже неможливо.<br />
<br />
Така гнучкість допомогла полегшити дієту та дозволила мені уникнути ситуацій, коли б мені здавалося, що я зірвався.<br />
<br />
<blockquote><b>Основний елемент № 4: Їсти більше продуктів з цілісних рослин</b><br />
</blockquote>Мені дуже допомогло, коли я їв менше висококалорійних харчових продуктів з високим вмістом поживних речовин та зосереджувався на збільшенні споживання клітковини. Клітковина допомагає заповнити організм меншою кількістю калорій - це означало, що я, перш за все, орієнтувався на неперероблені фрукти, овочі, зернові та бобові культури, перед тим, як наповнювати шлунок калорійними продуктами з високим вмістом жиру.<br />
<br />
Це допомагало мені боротися з тягою до їжі під час вступного періоду. Це також дало мені відчуття, що я можу з'їсти тонну їжі.<br />
<br />
Це не є вимогою періодичного голодування — у кожному разі, ви можете їсти те, чого волієте. Просто, це допомагало мені схуднути і зберегти цю втрату ваги.<br />
<br />
<blockquote><b><br />
Додаткові переваги переривчастого голодування</b><br />
</blockquote>Багато додаткових переваг переривчастого голодування не завжди присутні у методі загального обмеження калорій. Це стосується, наприклад, покращеної концентрації, зменшення запалень та швидкого відновлення після фізичних вправ.<br />
<br />
<b>Покращена ментальна енергія<br />
</b>Моя улюблена користь, за винятком схуднення, полягала в тому, що я витрачав менше розумової енергії на їжу. Коли мені не потрібно готувати сніданок або пакувати обід, я заощаджую певну розумову енергію, яку можу продуктивно використати в іншій діяльності.<br />
<br />
<b>Стійкість<br />
</b>Інший плюс полягає в тому, що це, безумовно, найбільш стійка схема харчування, яку я коли-небудь зустрічав. Тобі не потрібно постійно постувати, щоб зберігати ці переваги: ти можеш постувати якийсь час, а потім припинити постувати, коли досягнеш цільової ваги. Але якщо вага поповзе вверх, ти можеш просто влаштувати собі один день голодування на тиждень, щоб перерізати шлях вазі, замість того, щоб переходити в режим "обмеження калорійності".<br />
<br />
<blockquote><b>Додаткові ресурси</b><br />
</blockquote>Якщо вам цікаво почитати про переривчасте голодування, перегляньте сайти <a href="http://www.eatstopeat.org/">Eat Stop Eat</a>, <a href="https://leangains.com/">LeanGains</a>, <a href="https://www.precisionnutrition.com/intermittent-fasting">Precision Nutrition</a> та <a href="https://www.reddit.com/r/fasting/comments/fihek/introduction_to_intermittent_fasting_if/?st=j5ctxv2i&sh=d995bf0d">активний subreddit</a>, на який я часто посилаюся.<br />
<br />
<a href="https://www.coach.me/">Coach.me</a> — ще один надзвичайний ресурс, яким я користуюся для підтримки своїх здорових звичок (деяким із них уже більше 560 днів). Це допоможе влаштувати періоди формування звички, знайти інших людей, які роблять те ж саме, і мати власного наставника. <i>[Примітка редактора: Я є засновником Coach.me, і я б видалив це речення, якби в ньому не йшлося про періоди звички, про які пише автор. Я не виставляю ці статті, щоб пропонувати наш продукт, але, на мою думку, слова про багаторічні періоди дуже актуальні в його розповіді.]</i><br />
<i>Як завжди, перш ніж вносити значні зміни в дієту чи спосіб життя, обов'язково проконсультуйтеся з лікарем.<br />
</i><br />
Спасибі Тоні Стаблбайну.<br />
<br />
Джерело: <a href="https://betterhumans.coach.me/the-anti-diet-that-changed-my-life-forever-d4b0923aba0d">I Lost 50 Pounds on a 5:2 Fasting Diet</a>Hwitaz Berohttp://www.blogger.com/profile/09071294847070848489noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-9191563057368883163.post-55128518437786491812017-11-18T18:09:00.000+02:002017-11-18T18:44:34.547+02:00Піст і підвищений вміст інсуліну в крові<i>Д-р Джейсон Фанг, нефролог. <br />
Особливі зацікавлення: регулювання ваги та діабет<br />
</i><br />
<br />
Існує міцний зв'язок між раком та ожирінням. Ми згадували про це у нашій <a href="https://idmprogram.com/obesity-cancer-cancer-1/">останній публікації</a>. Оскільки я декілька років доводив, що гіперінсулінемія (підвищений вміст інсуліну в крові) є основною причиною ожиріння та цукрового діабету 2-го типу, також має сенс припустити, що вона також може відігравати роль у розвитку раку.<br />
<br />
Цей зв'язок вже давно відомий, хоча поспіхом рак було помилково оголошено генетичною хворобою накопичення мутацій. Оскільки ожиріння та гіперінсулінемія, безумовно, не мутагенні, цей зв'язок легко забувається, але зараз він знову випливає на поверхню, оскільки парадигму раку як хвороби метаболізму вже починають розглядати серйозно. Наприклад, можна досить просто можна <a href="http://science.sciencemag.org/content/335/6064/28">виростити клітини раку молочної залози в лабораторії</a>. Рецепт успішно використовується вже протягом десятиліть. Візьміть ракові клітини молочної залози, додайте глюкозу, фактор росту (EGF) та інсулін. Багато-багато інсуліну. Клітини будуть рости як бур'яни після весняного дощу.<br />
<br />
<a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjxTFF7dpLkG9C_BdJxbc232IMHCuybYZyeGRy0M-Qvgn2nn2-SqDbjSZDeeMaGlkuGsq2cpJiVEQOiwPrtIh6wsZilNjfqojzOZlkiHoGEuuRtS8MiO3DQ9__mi-ThFxNc2pPdivHa5iY/s1600/0_NGmld3bH2Y9eBc4Z.jpg" imageanchor="1" ><img border="0" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjxTFF7dpLkG9C_BdJxbc232IMHCuybYZyeGRy0M-Qvgn2nn2-SqDbjSZDeeMaGlkuGsq2cpJiVEQOiwPrtIh6wsZilNjfqojzOZlkiHoGEuuRtS8MiO3DQ9__mi-ThFxNc2pPdivHa5iY/s320/0_NGmld3bH2Y9eBc4Z.jpg" width="320" height="294" data-original-width="389" data-original-height="358" /></a><br />
<br />
Але що трапляється, якщо спробувати відлучити їх від інсуліну? Вони всихають і вмирають. Доктор Вук Стамболіч, старший науковий співробітник, що досліджує рак, стверджує, що вони поводять себе так, ніби вони "залежні від (інсуліну)".<br />
<br />
Але почекайте секунду. Зазвичай, тканина грудей особливо не залежить від інсуліну. Найбільше рецепторів інсуліну знаходиться у клітинах печінки та скелетних м'язів. Але в грудях? Не дуже. Звичайна тканина грудей насправді не потребує інсуліну, але клітини раку молочної залози не можуть без нього жити.<br />
<br />
У 1990 році <a href="https://www.ncbi.nlm.nih.gov/pmc/articles/PMC296896/">дослідники виявили, що клітини раку молочної залози містять в 6 разів більше рецепторів інсуліну, ніж звичайна тканина</a>. Це, звісно, могло б пояснити, чому вони так сильно потребують інсуліну. У дійсності, таку поведінку демонструють не тільки ракові клітини молочної залози; гіперінсулінемія також пов'язана з <a href="https://www.ncbi.nlm.nih.gov/pubmed/7881343">раком товстої кишки</a>, підшлункової залози та ендометрією.<br />
<br />
У багатьох тканинах, де мало рецепторів інсуліну, розвиваються відповідні ракові клітини, в яких повно-повнісінько таких рецепторів. <br />
<br />
Цьому має бути причина, і ця причина досить очевидна. Коли ракові клітини зростають, вони потребують глюкози, як у якості енергії, так і в якості сировини для зростання - а інсулін здатен залучити стільки глюкози, що хоч залийся нею.<br />
<br />
Але була ще одна штука, пов'язана з високим рівнем інсуліну: інсуліноподібний фактор зростання 1 (IGF1). Інсулін сприяє синтезу та біологічній активності IGF1. Цей пептидний гормон має молекулярну структуру, дуже подібну до інсуліну; він регулює швидке розростання клітин. Цей феномен було виявлено в 1950-х роках, хоча структурна подібність до інсуліну була помічена лише два десятиліття по тому. Через цю подібність, інсулін також легко стимулює IGF1.<br />
<br />
Безумовно, має сенс пов'язувати засіб розпізнавання поживних речовин (як-от інсулін) зі зростанням клітин. Тобто, коли ви їсте, рівень інсуліну піднімається, оскільки більшість видів їжі, за винятком, можливо, чистого жиру, викликають збільшення рівня інсуліну. Це дає організму сигнал, що поступає їжа, і що ми повинні залучити засоби для зростання клітин. Зрештою, немає сенсу починати вирощування клітин, коли їжі немає, адже всі ці молоді клітинки просто помруть. *Пхик!..*<br />
<br />
Це також підтверджується класичними дослідженнями на тваринах, під час перевірялося, як голодування діє на пухлини. Вперше це було помічено в 1940-х роках Пейтоном Роузом й Альбертом Танненбаумом. Щури з пухлиною, індукованою вірусом, могли виживати, лише тоді, коли їм давали ледь достатньо їжі, щоб тільки підтримувати в них життя. Знову ж таки, це має сенс. Якби рецептори поживних речовин у щура з'ясували, що поживних речовин недостатньо, то всі шляхи зростання, у тому числі й ті, що ведуть до ракових клітин, гальмувалися б.<br />
<br />
<a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEhyLtsIeePdV64iIEAHo9VlimTUuDCwYthDqb2-8QEeVupQwPT7woCJpLQpGGIN2NV0TqzTmTxVGVWEkgaYPMano-WDT-8xkKxSuClZPpDeJKzqa-tAhXfX8xiX9jTLVcWubFwhRcRVzPw/s1600/0_NlBBP9DkisQmiHUY.jpg" imageanchor="1" ><img border="0" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEhyLtsIeePdV64iIEAHo9VlimTUuDCwYthDqb2-8QEeVupQwPT7woCJpLQpGGIN2NV0TqzTmTxVGVWEkgaYPMano-WDT-8xkKxSuClZPpDeJKzqa-tAhXfX8xiX9jTLVcWubFwhRcRVzPw/s320/0_NlBBP9DkisQmiHUY.jpg" width="320" height="237" data-original-width="437" data-original-height="324" /></a><br />
<br />
<a href="https://www.ncbi.nlm.nih.gov/pubmed/15286738">Дослідження в пробірці чітко показали, що й інсулін, і IGF1 діють як фактори росту</a>, які сприяють швидкому розростанню клітин та блокують апоптоз (запрограмовану загибель клітин). Дослідження на тваринах, під час яких деактивували рецептор IGF1, показали, що зростання пухлини уповільнюється. Але є ще один гормон, який також стимулює IGF1 - це гормон росту. Отже, гормон росту (ГР) теж поганий?<br />
<br />
Ну, тут трохи інакший механізм. Є баланс. Якщо у вас занадто багато гормону росту (захворювання, яке називається акромегалія), то у вас виявиться надлишковий рівень IGF1. Але за звичайних умов IGF1 стимулюється й інсуліном, і гормоном росту. Але інсулін і гормон росту - це гормони, протилежні одне одному. Варто пам'ятати, що гормон росту є одним із антагоністичних гормонів, тобто він виконує протилежну до інсуліну функцію.<br />
<br />
Коли рівень інсуліну піднімається, тоді рівень гормону росту знижується. Ніщо краще не вимикає секрецію гормону росту, ніж споживання їжі. Інсулін спрямовує глюкозу з крові до клітин, а гормон росту працює в протилежному напрямку - він спрямовує глюкозу з клітин (печінки) у кров для підвищення рівня енергії. Отже, особливого парадоксу тут немає. Як правило, гормон росту та інсулін рухаються в протилежних напрямках, і тому рівень IGF1 залишається відносно стабільним, незважаючи на коливання інсуліну та гормону росту.<br />
<br />
За умов надлишку інсуліну (гіперінсулінемія) у вас буде надмірний рівень IGF1 і дуже низький рівень гормону росту. Якщо ж у вас патологічна секреція гормону росту (акромегалія), то у вас буде та сама ситуація. Оскільки це відбувається лише у рідкісних випадках пухлин гіпофіза, ми будемо це ігнорувати, бо їхня поширеність блідне у порівнянні з епідемією гіперінсулінемії в сучасній західній цивілізації.<br />
<br />
Печінка є джерелом понад 80% обсягу IGF1, який циркулює в організмі й основним стимулом якого є гормон росту. Однак у пацієнтів із хронічним голодуванням або цукровим діабетом 1-го типу низький рівень інсуліну зумовлює зниження чутливості рецепторів гормону росту печінки та <a href="https://www.ncbi.nlm.nih.gov/pubmed/11310428">зменшення синтезу та IGF1 його обсягів у крові</a>.<br />
<br />
<a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEh1ABT8KtabgnD3Jkun0mA4qenWoW4mk1joOm9JKNAfsnLdkFV-srdbaI-TjrgMB2giN_yD3tMmBuPT3C-b8WmbPwm2SxX6LyxonC9ScNE_bmV8n3-RN1HSSxtyg4T21cUUGZnR4Goc7IE/s1600/0_lk69aAyqTMgUilT5.png" imageanchor="1" ><img border="0" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEh1ABT8KtabgnD3Jkun0mA4qenWoW4mk1joOm9JKNAfsnLdkFV-srdbaI-TjrgMB2giN_yD3tMmBuPT3C-b8WmbPwm2SxX6LyxonC9ScNE_bmV8n3-RN1HSSxtyg4T21cUUGZnR4Goc7IE/s320/0_lk69aAyqTMgUilT5.png" width="320" height="244" data-original-width="673" data-original-height="513" /></a><br />
<br />
У 1980-х роках було виявлено, що пухлини містять у 2-3 рази більше рецепторів IGF1 порівняно з нормальними тканинами. Але було виявлено ще більше зв'язків між інсуліном та раком. ПІ3-кіназа (PI3K) - це ще один гравець в цій мережі метаболізму, росту та інсулінової сигналізації; її було відкрито у 1980-х роках паном Кентлі та його колегами. У 1990-х роках було виявлено, що PI3K відіграє величезну роль у розвитку раку; було також з'ясовано її зв'язок із геном <a href="https://www.ncbi.nlm.nih.gov/pubmed/12928488">PTEN</a>, що пригнічує розвиток пухлини. У 2012 році <a href="http://www.nejm.org/doi/pdf/10.1056/NEJMoa1113966">в журналі "New Medicine New England" дослідники повідомили</a>, що мутації в гені PTEN підвищують ризик розвитку раку, але також <i>знижують </i>ризик діабету 2-го типу. Оскільки ці мутації збільшували дію інсуліну, рівень глюкози в крові знижувався. Зниження рівня глюкози в крові знижувало кількість випадків діагнозу цукрового діабету 2-го типу, оскільки саме так він і визначається. Мутації PTEN є одними з найпоширеніших мутацій, які зустрічаються при раку. <br />
<br />
Утім, випадки захворювання гіперінсулінемії, як-от ожиріння, збільшувалися. Важливим моментом було те, що рак також є хворобою гіперінсулінемії. І то був не один-єдиний раз, коли це було виявлено. <a href="https://www.ncbi.nlm.nih.gov/pubmed/17603485">В іншому дослідженні, проведеному у 2007 році, здійснювали сканування асоціації генома, щоб виявити генетичні мутації, пов'язані з раком простати</a>. Одна з цих мутацій демонструвала підвищений ризик розвитку раку і, водночас, знижувала ризик діабету 2-го типу.<br />
<br />
<a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjdkPC2yJacSpvvacOTVjvb-yCxeo71iyfBkkozQqYs6Yxkokz8zTkeI9ZW1NrKn4zsSbKmBMQTSjj1yksYoC09fo-az85Je6BFxgBQexeOUGZLs4GkrmvbyV3ARTkOEd33cQRP5qtEEek/s1600/0_dRSwyBc0_U0EL8Gx.jpg" imageanchor="1" ><img border="0" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjdkPC2yJacSpvvacOTVjvb-yCxeo71iyfBkkozQqYs6Yxkokz8zTkeI9ZW1NrKn4zsSbKmBMQTSjj1yksYoC09fo-az85Je6BFxgBQexeOUGZLs4GkrmvbyV3ARTkOEd33cQRP5qtEEek/s320/0_dRSwyBc0_U0EL8Gx.jpg" width="231" height="320" data-original-width="738" data-original-height="1024" /></a><br />
<br />
Більше того, <a href="https://www.ncbi.nlm.nih.gov/pubmed/20081858">багато генів, які підвищують ризик діабету 2-го типу</a>, розташовані дуже близько до тих генів, які беруть участь у регулюванні клітинних циклів, тобто у прийнятті рішення, чи буде ця клітина розростатися, чи ні. На перший погляд це не має сенсу, але більш достеменний аналіз показує очевидний зв'язок. Організм приймає рішення: рости чи не рости. Під час голоду або голодування рости не вигідно, бо це означає, що "треба буде годувати занадто багато ротів". Отже, логічно підвищувати апоптозу (запрограмовану загибель клітин), щоб знищити деякі зі сторонніх клітин.<br />
<br />
Автофагія - це пов'язаний з ним процес позбавлення тіла від непотрібних субклітинних організмів. Ці додаткові роти - як дядько, який живе у вас, ні за що не платячи, і який уже перевищив термін вашої гостинності. Таким ротам вказують на двері, тому що ресурси тепер у дефіциті. Рецептори поживних речовин, такі як інсулін та mTOR (про нього поговоримо пізніше), відіграють основну роль при прийнятті рішення, чи повинні клітини зростати, чи ні.<br />
<br />
Відомо, що інсулін та IGF1 відіграють вирішальну роль в апоптозі. Дійсно, для рівня IGF1 існує певний поріг. Нижче цього порогу клітини входять в апоптоз, тому IGF1 є для клітин фактором виживання.<br />
<br />
Існує два основних чинники раку. Перший: те, що робить клітину раковою. Другий: те, що стимулює зростання ракової клітини. Це два цілком окремих питання. У першому питанні, інсулін не відіграє якоїсь певної ролі (наскільки я можу судити). Проте, деякі чинники стимулюють зростання ракових клітин. Рак походить від нормальних тканин, а фактори росту цих клітин стимулюватимуть зростання раку.<br />
<br />
Наприклад, тканина грудей чутлива до естрогену (естроген стимулює її зростання). Оскільки рак молочної залози походить від нормальної тканини грудей, естроген також стимулюватиме зростання клітин раку молочної залози. Отже, анти-естрогенні препарати спрацьовують при раку молочної залози, запобігаючи його рецидиву (наприклад, Тамоксифен, інгібітори ароматази). Клітини простати потребують тестостерону, а тому блокування тестостерону (наприклад, через кастрацію) також допоможе лікувати рак простати. Відомості про те, що стимулює зростання тканини, є важливою інформацією, яка дозволяє здійснювати дієве лікування раку.<br />
<br />
Ну а що, якщо існують загальні фактори росту, які діють практично на всі клітини? Це не змінить відповіді на те, чому розвивається рак, але все одно буде корисно при допоміжному лікуванні раку. Ми вже знаємо, що такі сигнали зростання існують майже в усіх клітинах. Ці шляхи зберігалися протягом тисячоліть і відстежуються аж до одноклітинних організмів. Інсулін (чутливий до вуглеводів і білка, особливо тваринного). Так, але ще давніший і, можливо, сильніший, mTOR (чутливий до білка).<br />
<br />
А що, якщо ми вже знали, як знизити ці загальні сигнали до зростання (рецептори поживних речовин)? Це буде неймовірна потужна зброя для запобігання раку та його лікування. Нам пощастило: ці методи вже існують, і вони безплатні. Що це є?<br />
<br />
Голодування. Ба-бах!<br />
<br />
<br />
Джерело: <a href="https://medium.com/personal-growth/fasting-and-hyperinsulinemia-caf24481b707">Fasting and Hyperinsulinemia</a><br />
Hwitaz Berohttp://www.blogger.com/profile/09071294847070848489noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-9191563057368883163.post-72420543892602155412017-11-13T20:24:00.003+02:002017-11-18T18:48:33.706+02:00Яка різниця між голодуванням та обмеженням кількості калорій?<i>Д-р Джейсон Фанг, нефролог. <br />
Особливі зацікавлення: регулювання ваги та діабет<br />
</i><br />
<br />
Можливо, одне з найпоширеніших питань, які ми отримуємо, — це різниця між обмеженням калорій та голодуванням. Багато хто з ентузіастів обмеження калорій кажуть, що голодування діє, але лише тому, що воно обмежує кількість калорій. По суті, вони говорять, що має значення тільки <i>середній показник</i>, а не <i>частота</i>. Але, звісно, правда далека від того. Отже, розгляньмо цю тернисту проблему.<br />
<br />
Погода в Долині Смерті (штат Каліфорнія) повинна бути ідеальною, бо середня температура становить 25 градусів Цельсія. Тим не менш, більшість мешканців навряд чи назвуть реальну температуру ідилією. Літо там страшенно спекотне, а зима неприємно холодна.<br />
<br />
Можна легко втопитися, якщо перепливати річку, середня глибина якої лише 2 фути. Якщо глибина більшої частини річки становить 1 фут, а глибина однієї ділянки — 10 футів, то повністю безпечно переплисти її неможливо. 1000 стрибків зі стіни висотою в 1 фут — це геть не те саме, що один стрибок зі стіни висотою в 1000 футів.<br />
<br />
Якщо взяти погоду за тиждень, то існує величезна різниця, коли всі сім днів погода сіра з 1-м дюймом опадів щодня і коли при шести сонячних чудових днях один день ідуть сильні дощі з грозами.<br />
<br />
В усіх цих прикладах очевидно, що загальний середній показник — лише одна сторона медалі, і нерідко найголовніше — розуміти частоту. Тож, чому ми повинні вважати, що скорочення на 300 калорій в день протягом 1 тижня — це те ж саме, що скорочення на 2100 калорій протягом одного цілого дня? Різниця між цими двома скороченнями — це межа між успіхом та невдачею.<br />
<br />
Стратегія контролю порцій при постійному зниженні кількості калорій є найпоширенішою дієтою, яку рекомендують дієтологічні організації як при зниженні ваги, так і при діабеті 2-го типу. Прихильники вважають, що зниження кількості щоденного споживання на 500 калорій призводить до втрати приблизно одного фунта жирової маси на тиждень.<br />
<br />
Основна рекомендація щодо дієти, яку дає Американська асоціація діабетиків, полягає у тому, щоб "зосередитися на дієті, фізичній активності та поведінкових стратегіях таким чином, щоб досягти дефіциту енергії на рівні 500-750 ккал/день". Рекомендації щодо "контролю порцій" для зниження кількості калорій стали типовими з 1970-х років. Це зниження — середня кількість калорій, яку слід послідовно розподіляти протягом дня, тобто не все одночасно. Дієтологи часто радять пацієнтам їсти чотири, п'ять або шість разів на день. Кількість калорій зазначена на етикетках страв у ресторанах, на пакунках продуктів та напоїв. Існують таблиці для підрахунку калорій, комп'ютерні додатки для підрахунку калорій та сотні книг для підрахунку калорій. І при всьому цьому, успіх зустрічається настільки ж рідко, як і смиренність у ведмедя-гризлі.<br />
<br />
Зрештою, хто тільки не намагався застосовувати стратегію контролю порцій для втрати ваги! А вона діє? Майже ніколи. Дані з Великої Британії вказують на те, що традиційні рекомендації дають успіх в одного з 210 чоловіків з ожирінням та в однієї з 124 жінок з ожирінням. Це дає нам 99,5% невдач, а при патологічному ожирінні це число ще вище. Отже, у що б ви не вірили, постійне зниження кількості калорій НЕ діє. Це факт, доведений експериментально. Гірше того, він також був доведений гіркими сльозами мільйонів людей, які в нього повірили.<br />
<br />
Але чому воно не діє? З тієї ж причини й учасники передачі "Найбільший невдаха" не могли втратити вагу — через уповільнення метаболізму.<br />
<br />
<br />
<b>Режим голодування<br />
</b><br />
"Найбільший невдаха" — це довготривале американське телевізійне реаліті-шоу, яке демонструє протистояння учасників у намаганні скинути якомога більше ваги. Режим втрати ваги — дієта з обмеженням кількості калорій, розрахована таким чином, щоб становити приблизно 70% від потреб організму в енергії, тобто, як правило, 1200-1500 калорій на день. Цей режим поєднується з інтенсивним режимом фізичних вправ, який зазвичай перевищує дві години на день.<br />
<br />
Це класичний підхід "їж менше, рухайся більше", схвалений усіма дієтологічними організаціями, і тому дієта "Найбільшого невдахи" у 2015 році зайняла третє місце за підсумками рейтингу найкращих дієт для втрати ваги в США. І вона дійсно працює — на короткий термін. Середній показник втрати ваги в цьому сезоні становив 127 фунтів за 6 місяців. Чи працює вона на довгий термін? Сьюзанн Мендонка, учасниця другого сезону, висловилася з цього приводу найкраще за всіх. Вона заявила, чому ніколи не відбувається шоу з колишніми учасниками попередніх сезонів: "Бо ми всі знову жирні".<br />
<br />
Обмін речовин у стані спокою (ОРС) (базальний метаболізм), тобто енергія, необхідна для підтримання перекачування крові серцем, дихання в легенях, мислення в мозку, детоксикації через нирки та ін., падає, як піаніно з 20-го поверху. Протягом шести місяців їхній базальний метаболізм знизився в середньому на 789 калорій. Простіше кажучи, вони спалювали на 789 калорій менше щодня.<br />
<br />
Оскільки обмін речовин скорочується, втрата ваги припиняється. Зменшення кількості калорій змусила організм вимкнутися у відповідь на знижену кількість вхідних калорій. Як тільки витрати знижуються до рівня, нижчого кількість вхідних калорій, ви розпочинаєте знову до болю знайомий набір ваги. Па-бам! Вага відновлюється, незважаючи на дотримання дієтичного обмеження кількості калорій, і навіть тоді, коли ваші друзі та родина безмовно звинувачують вас, що ви, нібито, хитруєте з дієтою. До побачення, "шоу колишніх учасників". Навіть через шість років швидкість метаболізму не відновлюється.<br />
<br />
Все це цілком передбачувано. Це метаболічне уповільнення науково доведено більш ніж 50 років тому. У 1950-х роках в ході знаменитого дослідження з голодування, яке було проведене у штаті Міннесота доктором Енселом Кі, добровольцям була призначена "напівголодна" дієта, яка містила 1500 калорій на день. Це становило 30%-е зменшення кількості калорій порівняно з їхнім режимом харчування. Організм добровольців прореагував зниженням базального обміну речовин приблизно на 30%. Вони відчували холод, втому та голод. Як тільки вони відновили свій типовий раціон, вся їхня вага знову повернулася.<br />
<br />
Дієти, в яких обмежується кількість калорій, мають ефект лише в короткостроковій перспективі, поки не почне діяти механізм базального метаболізму. Це іноді називають "режимом голодування". Щоденне обмеження кількості калорій не дає результату, тому що воно безпомилково призводить до уповільнення метаболізму. Гарантовано. Радикальний перелом у протіканні діабету 2-го типу спирається на спалення надлишку глюкози в організмі, тому щоденна дієта з обмеженням калорійності не спрацює.<br />
<br />
Секрет довготривалої втрати ваги полягає в тому, щоб підтримувати базальний метаболізм. <i>А що ж не запускає режим голодування в організмі? Саме голодування!</i> Або, принаймні, його контрольований варіант, тобто переривчастий (періодичний) піст.<br />
<br />
Піст викликає гормональну адаптацію на різних рівнях, яка НЕ відбувається при простому зниженні калорійності. Рівень інсуліну падає швидше, що допомагає запобігти інсулінорезистентності. Норадреналін підвищується, що дозволяє підтримувати високий рівень метаболізму. Зростає рівень гормону росту, що зберігає масу нежирових тканин.<br />
<br />
Через чотири дні безперервного голодування базальний метаболізм не падає. Навпаки: він збільшується на 12 %. Так само не падає рівень фізичної працездатності, вимірюваний за допомогою VO2; він залишається на сталому рівні. В іншому дослідженні двадцять два дні перемінного щоденного голодування також не призводило до зниження ОРС.<br />
<br />
Чому це відбувається? Уявіть собі, що ми — печерні люди. Надворі зима, і їжі дуже мало. Якби наш організм переходив у "режим голодування", ми б ставали млявими, у нас би не було енергії, щоб вийти і знайти їжу. Щодня ситуація погіршується, і, зрештою, ми вмираємо. Чудово. Людська популяція вже б давно вимерла, якби наш організм сповільнював свої функції кожного разу, коли ми не їмо протягом кількох годин.<br />
<br />
<a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEgnrNjNfyK1cQi8QCYo28DkWBecHM_Fb8hqP7MhOb_igW1qk_luNRZVkVCipCSrMJEC5ffXHW3rkwjrkIKlVMr1SN1ckgFRMLYHRXxb95Tope7LbN3pUAhP-NwywY2R-BloiW0ImYxH-nw/s1600/0_XU40SQsCUC9fuLxl.jpg" imageanchor="1" ><img border="0" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEgnrNjNfyK1cQi8QCYo28DkWBecHM_Fb8hqP7MhOb_igW1qk_luNRZVkVCipCSrMJEC5ffXHW3rkwjrkIKlVMr1SN1ckgFRMLYHRXxb95Tope7LbN3pUAhP-NwywY2R-BloiW0ImYxH-nw/s320/0_XU40SQsCUC9fuLxl.jpg" width="320" height="209" data-original-width="667" data-original-height="436" /></a><br />
<br />
Але ж ні: замість цього, під час голодування організм відкриває свої більш ніж достатні запаси їжі — жиру! Так! Базальний метаболізм залишається на високому рівні, а ми перемикаємо джерело палива з їжі на відкладені запаси їжі (або жир). Тепер у нас є достатньо енергії, щоб вийти і вполювати якогось волохатого мамонта.<br />
<br />
Під час голодування ми спочатку спалюємо глікоген, що зберігається в печінці. Коли його спалено, ми використовуємо жир. О, до речі, гарна новина: жиру в нас достатньо. Пали, дитино, пали. Оскільки є повно палива, немає підстав для зниження базального обміну речовин. У цьому й полягає різниця між тривалою втратою ваги та життям у відчаї. Саме тут пролягає межа між успіхом та невдачею.<br />
<br />
Голодування (піст) діє там, де скорочення калорій не діє. У чому ж різниця? Ожиріння - це дисбаланс у гормонах, а не у калоріях. Піст забезпечує корисні гормональні зміни, які відбуваються під час голодування, і які повністю блокуються постійним споживанням їжі. Саме <i>періодичність</i> посту робить його набагато ефективнішим.<br />
<br />
<br />
<b>Періодичний піст проти скорочення калорій<br />
<br />
</b>Цілюща гормональна адаптація, яка відбуваються під час посту, абсолютно відрізняється від простого обмеження кількості калорій. Ключову роль у періодичному голодуванні відіграє зниження рівня інсуліну та резистентності до інсуліну.<br />
<br />
Явище резистентності залежить не тільки від гіперінсулінемії, але і від тривалого збереження її підвищеного рівня. Періодичність посту допомагає запобігти розвитку резистентності до інсуліну. Підтримування рівня інсуліну на низькому рівні протягом тривалого часу запобігає розвиткові резистентності.<br />
<br />
Під час досліджень безпосередньо порівнювали повсякденне обмеження калорій із періодичним голодуванням, при цьому щотижнева кількість вхідних калорій залишалася однаковою. Середземноморську дієту зі споживанням 30% жиру та постійним обмеженням калорій порівнювали з тією ж самою дієтою, яка, утім, мала суворе обмеження калорій протягом двох днів на тиждень.<br />
<br />
<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjBtb7uX_OqBlfdRWyeNW2OqCaBchbQeY8jz5tVK3JvrogmW8UF-MGr1SpBV1ElGtjgGWNVtNCJp7q99e4JQbFRJaAPnxjGwj7xUJ8b-cyV1CM0TZoe9Jok37cRJR_AidxkfaBLRnT2ppM/s1600/0_ikfvX4WlrG0jz3G7.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjBtb7uX_OqBlfdRWyeNW2OqCaBchbQeY8jz5tVK3JvrogmW8UF-MGr1SpBV1ElGtjgGWNVtNCJp7q99e4JQbFRJaAPnxjGwj7xUJ8b-cyV1CM0TZoe9Jok37cRJR_AidxkfaBLRnT2ppM/s320/0_ikfvX4WlrG0jz3G7.jpg" width="320" height="227" data-original-width="582" data-original-height="413" /></a></div>Протягом шести місяців вага та втрата жиру в тілі не відрізнялися. Але існували важливі гормональні відмінності між цими двома стратегіями. Рівень інсуліну, головного чинника резистентності до інсуліну та ожиріння у довгостроковій перспективі, спочатку зменшувався при дієті з обмеженням калорій, але незабаром стабілізувався. Проте, при періодичному голодуванні рівень інсуліну продовжував суттєво знижуватися. Це призводить до покращення чутливості до інсуліну лише при голодуванні, незважаючи на аналогічний загальний обсяг споживання калорій. Оскільки діабет 2-го типу є захворюванням гіперінсулінемії та резистентності до інсуліну, стратегія періодичного голодування буде успішною там, де скорочення калорійності не спрацює. Робить його ефективним саме періодичний характер дієти.<br />
<br />
Нещодавно в другому дослідженні безпосередньо порівнювали перемінне (періодичне) голодування з нульовою калорійністю із щоденним обмеженням калорій у дорослих із ожирінням. Стратегія скорочення калорійності як основна (ССКО) була розроблена з тим, щоб усунути 400 калорій на день з розрахункових енергетичних потреб учасників. Група ADF їла як зазвичай у дні споживання їжі, але кожний другий день з'їдала нуль калорій. Дослідження тривало 24 тижні.<br />
<br />
Які висновки було отримано? По-перше, найважливіший висновок полягав у тому, що це безпечна та ефективна терапія, якої в розумних межах може дотримуватися будь-хто. З точки зору втрати ваги, піст дав кращі результати, але лише незначним чином. Це узгоджується з більшістю досліджень, де у короткостроковій перспективі будь-яка гідна дієта дає втрату ваги. Проте, диявол криється в деталях. Втрата тулубового жиру, який являє собою більш небезпечний вісцеральний жир, була майже вдвічі кращою при голодуванні на відміну від ССКО. У відсотковому співвідношенні цього жиру майже вшестеро (!) більше було спалено при голодуванні.<br />
<br />
Інше велика занепокоєння — що піст "спалює м'язи". Деякі опоненти стверджують (не наводячи при цьому доказів), що у кожен день посту втрачається 1/4 фунта м'язової тканини. Враховуючи, що я постую принаймні 2 дні на тиждень, і роблю це вже протягом багатьох років, то, за їхніми оцінками, відсоток м'язів у мене повинен бути близько 0 %, і в мене не повинно бути навіть м'язів, щоб друкувати ці слова. Дивно, що цього не сталося. Але в кожному разі, що ж відбулося під час того дослідження? Група ССКО втратила статистично значущі кількості м'язової маси, а група ПГ (періодичного голодування) — ні. Так! Втрата м'язової тканини є <b>меншою</b>. Можливо, це пов'язано з тим, що качається гормон росту, а не адреналін.<br />
<br />
Відсоткове співвідношення м'язової тканини зросло на 2,2 % при голодуванні та лише на 0,5 % при ССКО. Іншими словами, голодування <b>в 4 рази краще</b> зберігає масу м'язів. От і все, що треба знати про ствердження "голодування спалює м'язи".<br />
<br />
Що відбувається з базальним обміном речовин? Саме це визначає довгостроковий успіх. Якщо подивитися на зміну швидкості метаболізму у стані спокою (ОРС). При ССКО, базальний метаболізм знизився на 76 калорій на день. При голодуванні, він впав лише на 29 калорій на день (що не є статистично значущим порівняно з вихідним рівнем). Інакше кажучи, при щоденному зниження калорійності <b>обмін речовин скорочується в 2,5 рази більше</b>, ніж при голодуванні! От і все, що треба знати про ствердження "піст переводить організм у режим голодування".<br />
<br />
Піст використовувався протягом усієї історії людства як надзвичайно ефективний метод боротьби з ожирінням. На відміну від цього, стратегія контролю порцій у щоденному обмеженні калорій була рекомендована лише протягом останніх 50 років з приголомшливою невдачею. <br />
<br />
Тим не менш, традиційні поради щодо скорочення декількох калорій на день все ще зберігаються, а важливість посту постійно принижують, вважаючи його застарілою небезпечною практикою, схожою на кровопускання та вуду. У дослідженні повідомляється, що "важливо те, що ADF не показував підвищений ризик повторного набрання ваги". Дідько! Але ж це Святий Грааль! Вся проблема - ожиріння, а "Найбільший невдаха" — це повторний набір ваги, а не початкова втрата ваги.<br />
<br />
Повторний набір ваги відрізнявся під час голодування та під час ССКО. Група голодування мала тенденцію до відновлення м'язової маси і подальшої втрати жиру, тоді як група ССКО набирала як жир, так і м'язову масу. Частина питання полягала в тому, що група голодування повідомила, що вони часто продовжують постувати навіть після завершення дослідження. Звісно! Це легше, ніж вони думали, та ще й із кращими результатами. Тільки ідіот не буде такого робити. Серед інших захоплюючих речей було й те, що рівень греліну (гормон голоду) піднімається при ССКО, але НЕ піднімається при голодуванні. Ми завжди знали, що дієта підвищує почуття голоду. Тут справа не в силі волі. Це гормональний факт життя — грелін піднімається, і ви почуваєтеся голодними. Однак піст не збільшує голод. Чарівно! Недарма так простіше <b>тримати вагу</b>! Бо ти менше відчуваєш голод.<br />
<br />
У дієтах, де обмежуються калорійність, ігнорується біологічний принцип гомеостазу — здатності організму адаптуватися до змін у середовищі. Ваші очі адаптуються, коли ви перебуваєте в темній кімнаті або на яскравому сонячному світлі. Ваші вуха підлаштовуються, коли ви перебуваєте в гучному аеропорту або у тихому будинку.<br />
<br />
Те ж саме стосується і втрати ваги. Ваше тіло пристосовується до постійної дієти, сповільнюючи обмін речовин. Успішна дієта вимагає стратегії <i>періодичності</i>, а не постійності. <i>Постійне </i>обмеження <i>деяких </i>харчових продуктів (контроль над порціями) відрізняється від обмеження <i>всіх </i>продуктів протягом <i>деякого </i>часу (переривчасте голодування). Це й є найважливіша відмінність між невдачею та успіхом.<br />
<br />
Отже, ось вам варіанти на вибір:<br />
<br />
<blockquote>Зменшення калорійності як основне (ССКО): менша втрата ваги (погано), більша втрата м'язової маси (погано), менша втрата вісцерального жиру (погано), складніше втримати вагу (погано), почуття голоду (погано), вища резистентність до інсуліну (погано), ідеальний досвід понад 50 років, не заплямований успіхом (погано)<br />
<br />
Переривчастий піст: більша втрата ваги, збільшення м'язової маси, більша втрата вісцерального жиру, менше почуття голоду, використовувалося протягом всієї історії людства, зниження інсуліну, менша резистентність до інсуліну.</blockquote><br />
Майже кожне медичне товариство, лікар, дієтолог та основні ЗМІ вкажуть вам на варіант №1. А я волію вказувати на варіант №2.<br />
<br />
Джерело: <a href="https://betterhumans.coach.me/the-difference-between-fasting-and-caloric-restriction-f93bb44a0534">What Is The Difference Between Fasting And Caloric Restriction?</a>Hwitaz Berohttp://www.blogger.com/profile/09071294847070848489noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-9191563057368883163.post-62670630810029777302017-11-01T01:53:00.000+02:002017-11-01T02:02:57.456+02:00Наука про те, чому обмеження калорій не дає результату<i>Д-р Джейсон Фанг, нефролог. <br />
Особливі зацікавлення: регулювання ваги та діабет<br />
</i><br />
<br />
Відомий науковець Енсел Кіс (Ancel Keys), який пізніше відіграв вирішальну роль у формуванні теперішніх ортодоксальних теорій про харчування, намагався дослідити наслідки зменшення кількості калорій у знаменитому <a href="https://en.wikipedia.org/wiki/Minnesota_Starvation_Experiment">експерименті з голодування, який було проведено в Міннесоті</a>, і результати якого було оприлюднено у 1950 році. Після жахіть Другої світової війни багато мільйонів людей опинилися на межі голоду, і цей експеримент став спробою зрозуміти наслідки голоду для організму людини.<br />
<br />
Першою проблемою став пошук добровольців. Було набрано <a href="https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%B4%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%BA_%D0%B7%D0%B0_%D1%96%D0%B4%D0%B5%D0%B9%D0%BD%D0%B8%D0%BC%D0%B8_%D0%BC%D1%96%D1%80%D0%BA%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F%D0%BC%D0%B8">призовників-відмовників за ідейними міркуваннями</a> — в якості альтернативної служби для них (я думаю, що вони не стільки самі "визвалися", скільки їх "визвали"). Зрештою, 36 таких "добровольців" взяли участь у цьому дослідженні.<br />
<br />
За оцінками Енсела Кіса, ці особи їли споживали приблизно 3200 калорій на день. Їм було призначено "напівголодну" дієту, що містила 1560 калорій на добу — продукти, подібні до тих, що споживали в Європі за часів війни — картопля, ріпа, хліб та макарони. Потім їх спостерігали протягом 20 тижнів після періоду напівголоду.<br />
<br />
Що з ними сталося? Тут ми можемо ділити наслідки на фізичні та психологічні.<br />
<br />
<br />
* * *<br />
<br />
<b>Фізичні наслідки<br />
</b><br />
Почуття холоду, безперервного голоду, слабкість, виснаження, запаморочення, втрата м'язової тканини та випадання волосся — ось лише деякі симптоми. Обсяг серця скоротився на 20%. Частота серцевих скорочень сповільнилась. Температура тіла знизилася. <br />
<br />
<b><i>Швидкість метаболізму у стані спокою впала на 40%.</i></b> Цікаво, що це не дуже відрізнялося від попереднього дослідження, проведеного в 1917 році, яке показало, що загальні витрати енергії (ЗВЕ) зменшилися на 30%. Іншими словами, організм <i>"вимикався"</i>. Поміркуймо про це, знову ж таки, з точки зору організму. Організм звик отримувати 3200 калорій на день, а тепер він отримує 1560. Для того, щоб зберегти себе, він вдається до повного скорочення споживання енергії.<br />
<br />
<blockquote><i>- Серце отримує менше енергії — частота серцевих скорочень сповільнюється, а обсяг серця скорочується. Артеріальний тиск падає.<br />
- Система обігріву в організмі вимикається — тіло почувається холодним.<br />
- М'язи отримують менше енергії — фізичне виснаження.<br />
- Волосся та нігті отримують менше енергії — випадання волосся та крихкість нігтів.<br />
</i></blockquote><br />
Однак важливо пам'ятати, що це забезпечує <i>виживання під час надмірного стресу</i>. Так, ви можете почуватися поганенько, але ви будете жити і зможете про це розповісти. З точки зору організму це розумно. Організм не настільки дурний, щоб продовжувати спалювати енергію, якої в нього немає.<br />
<br />
Розгляньмо альтернативу. Організм звик до 3200 калорій на день, а тепер отримує 1560. Організм все ще спалює 3200 калорій. Все відчувається як зазвичай. Через три місяці - ви мертві. <i>Абсолютно неймовірно</i>, щоб організм не реагував на скорочення калорійності зменшенням витрат калорій.<br />
<br />
Проаналізуйте численні твердження про те, що якщо ви будете вживати на 500 калорій на день менше, то ви скидатимете один фунт ваги за тиждень. Чи це означає, що за 200 тижнів ви будете важити нуль фунтів? Зрозуміло, що в якийсь момент організм <i>обов'язково повинен</i> знизити витрати калорій. Виявляється, адаптація відбувається практично відразу і зберігається на довгий термін. Але докладно про це — пізніше.<br />
<br />
<br />
* * *<br />
<br />
<b>Психологічні ефекти<br />
</b><br />
Нав'язливі думки про їжу. Переїдання. Крайня депресія. Сильний емоційний стрес. Дратівливість. Втрата лібідо. Зникає інтерес до всього, окрім їжі. Соціальний відхід та ізоляція. Декілька осіб стали, кажучи відверто, невротичними. Як повідомляється, один пацієнт ампутував собі 3 пальці сокирою під час акту самокаліцтва. У всякому разі, я впевнений, що ви починаєте розуміти загальну картину.<br />
<br />
Згадайте, як ви сиділи на дієті останній раз, як зменшували кількість калорій та розміри порцій. Щось із перерахованого вище вам знайоме? Так, я так і думав.<br />
<br />
<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEhLCxJWDSDNRwzIsbJvgePWocRjhJ1Lm0Dpxqa8BYQy9NYQKgbp-0NzMyNb9Xwo4-kITR8d0C-H2WLbKaQ2o66HuWQphkvk3pWjz6AbPkX3GvdU_jSivn5TZt7ekVR9FRMLYI-h1V9h2z4/s1600/0-n2vC7FhIhsqdr0TO.jpg" imageanchor="1" style="margin-left: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEhLCxJWDSDNRwzIsbJvgePWocRjhJ1Lm0Dpxqa8BYQy9NYQKgbp-0NzMyNb9Xwo4-kITR8d0C-H2WLbKaQ2o66HuWQphkvk3pWjz6AbPkX3GvdU_jSivn5TZt7ekVR9FRMLYI-h1V9h2z4/s320/0-n2vC7FhIhsqdr0TO.jpg" width="320" height="216" data-original-width="598" data-original-height="403" /></a></div><br />
Що сталося з їхньою вагою після періоду напівголоду? По осі <i>Х</i> ми маємо 24 тижні періоду голодування (0 — S24). Відбулося зменшення як маси тіла, так і кількості жиру. Коли вони почали відновлюватися, вага повернулися. Насправді, вага відновилася досить швидко — приблизно за 12 тижнів вага повертається до початкової цифри.<br />
<br />
Однак вона на цьому не зупиняється. Ви можете бачити, що маса тіла продовжує зростати, аж поки вона, фактично, не перевищить показник, який був зафіксований до початку експерименту. Просто погляньте на показник кількості жиру! Він просто злітає над початковим рівнем. Вам це знайоме, чи не так? Я так і думав.<br />
<br />
Розгляньмо, що відбувається, коли ви обмежуєте калорійність їжі, вживаєте багато вуглеводів і дієту з низьким вмістом жиру з 1560 калоріями на день - тобто те, що вам радить ваш лікар або дієтолог. Ви відчуваєте себе страшним, втомленим, холодним, голодним, роздратованим і пригніченим. Це відбувається не тільки тому, що ви сидите на дієті, адже є ще фізіологічні причини, чому ви почуваєте себе настільки гидко. Рівень метаболізму падає, гормони роблять вас голодним, температура тіла падає, і є безліч психологічних ефектів. Найгірше, що ви втрачаєте трохи ваги, але ви отримуєте всю її назад після припинення дієти.<br />
<br />
Дедалі більше стає зрозуміло, що одне з основних припущень про скорочення кількості калорій як основної теорії, є некоректним. Рівняння енергетичного балансу говорить нам таке:<br />
<br />
<blockquote><i>Відновлений жир = вхідні калорії — вихідні калорії<br />
</i><br />
</blockquote>Однак з цього рівняння не можна сказати, що зниження "вхідних калорій" призводить до втрати жиру, якщо тільки "вихідні калорії" не залишаються на стабільному рівні. Це дає змогу припустити, що "вхідні калорії", повністю незалежні від "вихідних калорій. ЦЕ НЕ ПРАВДА. Витрачання калорій та набирання калорій нерозривно пов'язані між собою.<br />
<br />
Можна сказати інакше: якщо зменшувати вхідні калорії, то це буде зменшувати вихідні калорії. Зниження у набиранні калорій неминуче призводить до зниження у витрачанні калорій. Ось чому традиційна дієта, як ми знаємо, не діє. Я це знаю. Ви це знаєте.<br />
<br />
Власне, ми знали, що так воно і є, ще з 1917 року. Фактично, в глибині душі ми, мабуть, завжди знали, що це правда. Якщо менше їсти протягом тривалого періоду, то ми стаємо втомленими і голодними. І найгірше... — <b>ви відновлюєте всю вагу, яку вам вдалося скинути</b>. Втрачена вага — це м'язи й жир. Відновлена вага — це суто жир.<br />
<br />
Ми просто вирішили забути цей незручний факт, тому що наші лікарі, дієтологи, урядовці, вчені, політики та наші ЗМІ десятками років кричали нам, що вся справа у "вхідних калоріях проти вихідних калорій". Скорочення кількості калорій — це основне. Їжте менше, рухайтеся більше, і тому подібний ідіотизм.<br />
<br />
Ми повинні повністю переосмислити наш звичайний погляд на ожиріння.<br />
<br />
<br />
* * *<br />
<br />
Тепер швиденько перемотаймо стрічку на сучасну епоху, і погляньмо на дослідження, опубліковане в престижному Журналі медицини Нової Англії (New England Journal of Medicine).<br />
<br />
<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEhHDzV-XdjJvAB-vTuJxXoQvx8teZ5OmOCkAQ5K2U_xre27qpj1P7Y0qvPqWc4Xy8FYdZXsxy939LdUFvMBReyRNJbsK1h3Z-WSYbmKz8SmM2YdB_9Cc_TD8y49KUYFGoin94u0kC79cyY/s1600/0-l0onvWf0INwts7tt.jpg" imageanchor="1" style="margin-left: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEhHDzV-XdjJvAB-vTuJxXoQvx8teZ5OmOCkAQ5K2U_xre27qpj1P7Y0qvPqWc4Xy8FYdZXsxy939LdUFvMBReyRNJbsK1h3Z-WSYbmKz8SmM2YdB_9Cc_TD8y49KUYFGoin94u0kC79cyY/s320/0-l0onvWf0INwts7tt.jpg" width="320" height="178" data-original-width="800" data-original-height="446" /></a></div><blockquote><a href="https://www.ncbi.nlm.nih.gov/pubmed/7632212"><i>Зміни у витратах енергії, як результат зміни ваги тіла<br />
Рудольф Лейбел NEJM 9 березня 1995 р., 332 (10); 621-28</i><br />
</a><br />
</blockquote>Для цього експерименту було набрано 18 осіб з ожирінням та 23 особи без ожиріння із стабільною вагою. Вони перебували на дієті, що складалася з рідких продуктів та містила 45% вуглеводів, 40% жиру та 15% білка; дієта тривала доти, доки не було досягнуто бажаної втрати ваги або бажаного збільшення ваги.<br />
<br />
Для однієї групи була поставлена мета досягти зниження ваги на 10%, а для другої групи — збільшення ваги на 10%. Після збільшення ваги особи потім поверталися до початкової ваги, а потім втрачали ще 10% або 20% ваги. <br />
<br />
Вони хотіли відповісти на питання: що траплялося з загальними витратами енергії (ЗВЕ) коли вага збільшувалася або зменшувалася. Це досягалося без зміни складу раціону. Тобто, дієта з рідких продуктів являла собою постійне співвідношення вуглеводів, жирів та білка. Єдиною змінною складовою було загальне споживання цієї дієти з рідких продуктів. Що трапляється з ЗВЕ при зміні споживання калорій?<br />
<br />
Іншими словами, якщо ми зменшимо або збільшимо кількість вхідних калорій, то що станеться з вихідними калоріями? За традиційною гіпотезою про зниження кількості калорій як обов'язкової умови (ЗККОУ), у той час як кількість вхідних калорій зменшується і збільшується, у кількості вихідних калорій не повинно бути значних змін.<br />
<br />
Що ж сталося? У групі, яка працювала на збільшення ваги на 10%, люди збільшували витрати енергії майже на 500 калорій на добу. Пам'ятайте, що однією з засад теорії ЗККОУ є те, що у відповідь на зміну в кількості калорій ЗВЕ не змінюються. Це явно не відповідає дійсності.<br />
<br />
Замість простої моделі вхідних та вихідних калорій, у якій жир відкладається внаслідок надмірного вживання калорій, виявляється, що організм реагує на надлишок калорій спалюючи їх!<br />
<br />
Тепер погляньмо на те, що відбувається, коли вага повертається до норми. Тут починається найцікавіше. Коли вага повертається до норми, ЗВЕ повертається до початкового рівня. Коли ми рухаємося в напрямку втрати 10% і 20% ваги, організм зменшує ЗВЕ приблизно на 300—400 калорій на день.<br />
<br />
Отже, коли ми починаємо худнути, організм реагує на втрату ваги, зменшуючи ЗВЕ. Це уповільнює зниження ваги, і підштовхує відновлення ваги, <b><i>попри повне дотримання дієти</i></b>. Інакше кажучи, збільшення кількості вхідних калорій призводить до збільшення вихідних калорій. Зменшення кількості вхідних калорій призводить до зменшення кількості вихідних калорій. Це нормальна реакція організму. <br />
<br />
Втрата ваги зупиняється, але не через те, що ви не дотримувалися дієти. А через те, що це очікувана фізіологічна реакція. Це відбувається з усіма!<br />
<br />
Якщо ви намагалися схуднути за рахунок того, що їли менше (зменшення кількості калорій як обов'язково умова), то ви рухалися саме в цьому напрямку. "Якого дідька?!! Це фігово! Де мій насуплений смайлик?"<br />
<br />
Функціювання нашого організму більше всього нагадує термостат. Тобто у тіла, як з'ясовується, є певна постійна вага (ППВ). Будь-які спроби збільшення понад цю ППВ призведуть до того, що наш організм намагатиметься повернутися до початкової ваги шляхом збільшення ЗВЕ(прискорюючи обмін речовин, щоб спалити надлишкові калорії).<br />
<br />
Будь-які спроби зниження понад цю ППВ призведуть до того, що організм намагатиметься повернутися до початкової ваги шляхом скорочення ЗВЕ (уповільнюючи обмін речовин, щоб відновити втрачені калорії). Недарма настільки важко утримувати стабільну вагу! При уповільненні метаболізму ми повинні продовжувати й надалі зменшувати кількість вхідних калорій, щоб вага далі знижувалася.<br />
<br />
Оце вам неправильний метод дієти на основі <a href="https://www.verywell.com/top-ways-to-control-portions-3495934">контролювання порцій</a> або ж обмеження кількості калорій як обов'язкова умова. Ми зменшуємо розмір порції, але зберігаємо той сам час прийняття їжі та її склад. Ми зменшуємо споживання калорій з 2000 кал/день до 1600 кал/день. <br />
<br />
Вага може знизитися, але тоді організм відреагує скороченням ЗВЕ приблизно до 1600 кал/день. Нам буде холодно, ми будемо почуватися втомленими, жалюгідними і голодними. Якщо ви коли-небудь були на дієті, то ви, напевно, знаєте, як воно відчувається.<br />
<br />
Найгірше те, що потім ми вже не скидаємо вагу, бо їмо менше — і менше спалюємо. Будь-який зрив у дієті, навіть на попередню норму у 2000 кал/день, призводить до відновлення ваги. Приходить розчарування. Ми втомлюємося від того, що почуваємося жалюгідно, і повертаємось до нашого звичайного раціону. Вся вага швидко відновлюється, і ще додається трохи зверху, щоб не було мало.<br />
<br />
У нас — відчуття провалу. Ми вважаємо, що самі винні. Наші лікарі, дієтологи та інші медичні працівники мовчки критикують нас за "зрив". Інші мовчки вважають, що в нас немає "сили волі", і кажуть безглузді штамповані фрази. Вам таке знайоме, правда? Так, я так і думав.<br />
<br />
Але насправді, провал стався не з нашої провини. Дієта, у якій контролюються порції, фактично <i>приречена на невдачу</i>. Це було доведено багато разів за останні 100 років. Єдина причина, з якої ми думаємо, що така дієта діє — це тому що всі - лікарі, дієтологи, "науковці", засоби масової інформації — переконали нас, що вся справа у калоріях. Отже, це провал організацій, що займаються питаннями харчування.<br />
<br />
Зрозуміло, що щось змушує нас набирати вагу, але виявляється, що проблема або рішення полягають не в калоріях. У чому ж проблема? Яка етіологія ожиріння? Що викликає набирання жиру?<br />
<br />
Джерело: <a href="https://betterhumans.coach.me/why-caloric-restriction-fails-9dc18fe9cf23">Why Caloric Restriction Fails</a><br />
<br />
Hwitaz Berohttp://www.blogger.com/profile/09071294847070848489noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-9191563057368883163.post-7484114680656089052017-01-30T13:24:00.000+02:002017-01-30T13:24:01.275+02:00Ернест Хемінгуей. «Вбивці»Двері відчинились, і до їдальні Генрі зайшли двоє. Вони сіли біля прилавка.<br />
<br />
— Що подати? — спитав Джордж.<br />
— Не знаю, — відказав один.— Ти що їстимеш, Еле? — Та не знаю,— озвався Ел.— Не надумаю навіть, що б його вибрати.<br />
<br />
Надворі сутеніло. За вікном засвітилися ліхтарі. Двоє біля прилавка читали меню. Нік Адамс роздивлявся їх з другого кінця прилавка. Коли вони зайшли, він розмовляв із Джорджем.<br />
<br />
— Мені смажену вирізку а яблучною підливою та картопляним пюре,— сказав перший. — Це ще не готове.<br />
— Чого ж воно написане в меню?<br />
— Це обідня страва,— пояснив Джордж.— Обіди в нас від шостої,— Він поглянув на стінний годинник за прилавком,— А тепер п'ята.<br />
— Годинник показує двадцять на шосту,— сказав другий незнайомець.<br />
— Він на двадцять хвилин поспішає.<br />
— Ну, біс із ним, з тим годинником,— сказав перший,— Чим же тут можна підживитися?<br />
— Можу подати різні сендвічі,— відказав Джордж.— Яєчню з шинкою, яєчню з салом, печінку з салом, біфштекс.<br />
— Даси мені курячі крокети в сметані, з горошком і картопляним пюре.<br />
— Це теж обіднє.<br />
— Все, що ми замовляємо, обіднє, еге ж? Он як ти повертаєш!<br />
— Можу дати яєчню а шинкою, яєчню з салом, печінку...<br />
— Я беру яєчню з шинкою,— сказав той, котрого звали Ел.<br />
<br />
Він був у котелку й чорному пальті, застебнутому на всі ґудзики. Обличчя мав дрібне, бліде й тонкогубе. На шиї в нього було шовкове кашне, на руках — рукавички.<br />
<br />
— А мені яєчню з салом,— сказав другий. На зріст він був майже такий самий, як Ел. Вони різнились обличчями, але одягом скидалися на близнят. На обох були пальта, видимо тісні. Та й сиділи вони однаково — нахилившись уперед і поклавши лікті на прилавок.<br />
— А випити щось є? — спитав Ел.<br />
— Пиво, морс, імбирний напій. — Я питаю <i>випити</i>. <br />
— Оце все, що я сказав.<br />
— Чудове містечко,— мовив другий.— Як воно хоч зветься?<br />
— Семміт.<br />
— Ти чув коли про таке? — спитав Ел свого товариша. — Ні,— відказав той.<br />
— А що тут роблять вечорами? — спитав Ел.— Обідають,— сказав його товариш.— Усі приходять сюди і їдять той знаменитий обід.<br />
— Таки вгадали,— мовив Джордж.<br />
— То ти думаєш, що я вгадав? — спитав його Ел.<br />
— Атож.<br />
— Ти молодець хоч куди, еге?<br />
— Атож.<br />
— Ніякий ти не молодець,— сказав другий.— Правда ж, Еле? — Бовдур він,— сказав Ел. Тоді обернувся до Ніка:— Тебе як звати?<br />
— Адамс.<br />
— Ще один молодець,— сказав Ел,— Як по-твоєму, він молодець, Максе?<br />
— У цьому містечку самі молодці,— відказав Макс. Джордж поставив на прилавок дві тарілки: яєчню з шинкою і яєчню з салом. Тоді присунув до них по тарілочці смаженої картоплі й зачинив віконце до кухні.<br />
— Котра ваша? — спитав він Ела.<br />
— А ти не пам'ятаєш? — Із шинкою.<br />
— Бач, який молодець,— сказав Макс. Тоді простяг руку і взяв тарілку з яєчнею. Обидва їли в рукавичках. Джордж дивився, як вони їдять.<br />
— А ти чого витріщився? — Макс звів очі на Джорджа.— Та ні, що ви.<br />
— А я кажу — так. Ти витріщався на мене.<br />
— То він, певне, пожартував, Максе,— сказав Ел. Джордж засміявся.<br />
— Тобі нема чого сміятися,— сказав йому Макс.— Тобі зовсім нема чого сміятися, зрозумів?<br />
— Добре, не буду,— мовив Джордж.<br />
— Він гадає, що це добре.— Макс обернувся до Ела.— Він, бач, так гадає. Он він який.<br />
— О, він розумник,— сказав Ел. Обидва знову взялися до їжі. — А як звати отого молодця, що стовбичить там коло прилавка? — спитав Ел у Макса.<br />
— Гей ти, молодче! — сказав Макс до Ніка.— Ану катай за прилавок до свого приятеля. — А що таке? — спитав Нік.<br />
— А нічого.<br />
— Сказано тобі, то йди,— докинув Ел. Нік зайшов за прилавок.<br />
— Що це значить? — спитав Джордж.<br />
— То не твоє діло,— відказав Ел.— Хто там є в кухні?<br />
— Негр.<br />
— Який ще негр?<br />
— Кухар.<br />
— Скажи йому, нехай вийде сюди.<br />
— А це навіщо?<br />
— Скажи йому, нехай вийде.<br />
— Чи ви собі думаєте, де ви є?<br />
— Ми добре знаємо, де ми є,— відказав той, котрого звали Макс.— Хіба ми схожі на дурників?<br />
— Розмовляєш ти й справді наче дурник,— сказав йому Ел.— Якого ти дідька панькаєшся з цим хлопчиськом? Слухай, ти, — звернувся він до Джорджа. — Зараз же скажи негрові, щоб вийшов сюди.<br />
— Що ви хочете йому зробити?<br />
— Нічогісінько. Ти помізкуй трохи, молодче. Що б то ми мали робити якомусь негрові?<br />
<br />
Джордж штовхнув віконце, що відчинялося до кухні.<br />
<br />
— Семе! — гукнув він.— Іди-но сюди на хвилинку. Двері в кухні розчинились, і звідти вийшов негр.<br />
— Що таке? — спитав він. Ті двоє біля прилавка скинули на нього поглядом.<br />
— Усе гаразд, негритосе. Отам і стій,— сказав Ел.<br />
<br />
Негр Сем стояв у фартусі й дивився на двох незнайомців, що сиділи біля прилавка.<br />
<br />
— Слухаюсь, сер, — мовив він.<br />
<br />
Ел зліз з високого табурета, на якому сидів.<br />
<br />
— Я піду до кухні з негром і оцим молодцем,— сказав він.— Вертай у кухню, негритосе. А ти за ним, молодче.— І невеличкий<br />
чоловік рушив до кухні слідом за Ніком та кухарем Семом. Двері за ними зачинились.<br />
<br />
Другий, на ім'я Макс, сидів біля прилавка навпроти Джорджа. Та дивився він не на Джорджа, а в довге дзеркало, що прикрашало стіну за прилавком. У цьому приміщенні до їдальні Генрі був бар.<br />
<br />
— То що, молодче,— спитав Макс, дивлячись у дзеркало,— чом ти нічого не кажеш?<br />
— Що це все означає?<br />
— Гей, Еле! — гукнув Макс.— Мій хлопець хоче знати, що це все означає.<br />
— А чого ти йому не розтлумачиш? — долинув з кухні голос Ела.<br />
— Як ти думаєш, що воно все означає?<br />
— Не знаю.<br />
— А як ти думаєш?<br />
<br />
Говорячи, Макс увесь час дивився в дзеркало.<br />
<br />
— Не можу сказати.<br />
— Гей, Еле, молодець не може сказати, що він про все це думає!<br />
— Еге ж, я чую,— озвався Ел з кухні. Він відчинив низьке віконце, крізь яке передавали тарілки, й підпер його пляшкою від томатного соусу, щоб не зачинялось.— Слухай, молодче,— сказав він Джорджеві з кухні.— Стань-но трохи далі туди. А ти, Максе, посунься трохи праворуч.— Він розміщував їх, наче фотограф перед тим, як робити груповий знімок.<br />
— Побалакай зі мною, молодче,— сказав Макс.— То як ти думаєш, що тут має статися?<br />
<br />
Джордж мовчав.<br />
<br />
— Ну, то я тобі поясню,— провадив далі Макс.— Ми хочемо вколошкати одного шведа. Знаєш такого здоровенного шведа, на ім'я Оле Андресон?<br />
— Знаю.<br />
— Він щовечора приходить сюди обідати, правда ж?<br />
— Іноді приходить.<br />
— О шостій, чи не так?<br />
— Так, якщо взагалі приходить.<br />
— Усе це, молодче, ми знаємо,— сказав Макс.— Побалакаймо про щось інше. В кіно ти ходиш?<br />
— Інколи ходжу.<br />
— Треба ходити частіше. Кіно — то чудова штука для таких молодців, як ти.<br />
— За що ви хочете вбити Оле Андресона? Що він вам заподіяв?<br />
— Йому й не випадало щось нам заподіяти. Він нас ніколи навіть не бачив.<br />
— Та й побачить лиш раз у житті,— докинув Ел з кухні.<br />
— Тоді за що ж ви хочете його вбити? — спитав Джордж.<br />
— Нас попросив про це один приятель. Просто дружня послуга, молодче.<br />
— Помовч,— сказав Ел з кухні.— Ти до біса базікаєш.<br />
— Та треба ж мені розважати свого молодця. Правда, молодче?<br />
— Ти занадто розбазікався,— сказав Ел.— Онде мій молодець із негром самі собі розважаються. Сидять тут у мене зв'язані докупи, мов ті подружки з монастирської школи.<br />
— То ти бував у монастирській школі?<br />
— Хто зна, може, й бував.<br />
— У хедері ти бував. Оце напевне.<br />
<br />
Джордж поглянув на стінний годинник.<br />
<br />
— Коли хтось зайде, скажеш, що кухаря немає, а як і тоді не відчепиться, підеш у кухню і сам щось зготуєш. Затямив<br />
молодче?<br />
— Гаразд,— сказав Джордж.— А що ви зробите з нами потім?<br />
— Там побачимо, — сказав Макс.— Це таке діло, що наперед ніколи не знаєш.<br />
Джордж знову звів очі на годинник. Було чверть на сьому. Двері з вулиці відчинилися. Зайшов водій трамвая.<br />
— Здоров, Джордже,— сказав він.— Підкріпитись є чим?<br />
— Та Сем якраз вийшов,— відказав Джордж.— Вернеться десь за півгодини. <br />
— Ну, то я краще під куди-інде,— сказав водій. Джордж подивився на годинник. Було двадцять хвилин на сьому.<br />
— Чисто зроблено, молодче.— сказав Макс.— Ти справжній джентльмен.<br />
— Він знав, що я розчереплю йому голову,— озвався з кухні Ел.<br />
— Ні,— заперечив Макс.— Зовсім не тому. Просто він молодець. Славний хлопчина. Він мені подобається. <br />
<br />
За п'ять хвилин до сьомої Джордж сказав:<br />
— Він не прийде.<br />
<br />
Перед тим до їдальні заходило ще двоє людей. Для одного з них Джордж мусив піти в кухню й приготувати сендвіч з яєчнею та шинкою, якого той захотів узяти з собою. В кухні він побачив Ела, що сидів на стільчику біля віконця, зсунувши котелок на потилицю і сперши на привіконну поличку дуло обріза. На підлозі в кутку сиділи Нік і кухар, зв'язані спиною до спини; роти їх<br />
були заткнуті кухонними рушниками. Джордж приготував сендвіч, загорнув у проолієний папір, вклав у пакет і виніс покупцеві; той заплатив і пішов собі.<br />
<br />
— Мій молодець на всі руки майстер,— сказав Макс. — І куховарити вміє, і все на світі. Ото буде якійсь дівчині господиня в домі.<br />
— Он як? — мовив Джордж.— А вашого приятеля, Оле Андресона, вже не ждіть.<br />
— Дамо йому ще десять хвилин,— сказав Макс. Він дивився в дзеркало і на годинник. Стрілки годинника показали сьому, потім п'ять хвилин на восьму.<br />
— Ходім, Еле.— сказав Макс.— Нема чого тут стовбичити. Він не прийде.<br />
— Почекаймо ще п'ять хвилин,— відказав Ел із кухні.<br />
<br />
За ті п'ять хвилин зайшов ще один відвідувач, і Джордж пояснив йому, що кухар занедужав.<br />
<br />
— То якого ж біса ви не візьмете іншого? — спитав той.— Добра мені їдальня! — І пішов геть.<br />
— Ходім, Еле, — сказав Макс.<br />
— А що робити з цими двома молодцями й негром?<br />
— Та нехай собі живуть.<br />
— Ти так думаєш?<br />
— А певне. Ми своє відбули.<br />
— Не до смаку мені ці сентименти,— сказав Ел,— Ти вибовкав більш ніж треба.<br />
— Е, до лиха,— сказав Макс. — Мали ж ми якось розважатися, так чи ні?<br />
— І все одно базікав ти забагато,— сказав Ел.<br />
<br />
Він вийшов з кухні. Під його тісним пальтом злегка випиналося дуло обріза. Він поправив пальто руками в рукавичках.<br />
<br />
— Ну бувай, молодче.— сказав він Джорджеві.— Щасливий ти хлопець.<br />
— А правда,— докинув Макс.— Можеш грати на перегонах.<br />
<br />
Обидва вийшли за двері. У вікно Джордж бачив, як вони поминули ліхтар і перетнули вулицю. Тісні пальта й котелки робили їх схожими на коміків з вар'єте.<br />
Джордж пішов до кухні і розв'язав Ніка та кухаря.<br />
— Годі з мене цих штук,— сказав Сем, кухар.— Годі аж по саму зав'язку!<br />
<br />
Нік підвівся. Йому ще ніколи не затикали рота рушником.<br />
<br />
— Ну й ну,— мовив він.— Що це за чортівня? — Він намагався вдавати хвацького хлопця.<br />
— Вони хотіли вбити Оле Андресона,— пояснив Джордж.— Думали його застрелити, коли він прийде обідати.<br />
— Оле Андресона?<br />
— Атож.<br />
<br />
Кухар обмацав кутики рота пучками великих вальців.<br />
<br />
— Вони пішли? — спитав він.<br />
— Еге,— відловів Джордж.— Пішли вже.<br />
— Не подобається мені вся ця історія,— сказав кухар.— Ой як не подобається.<br />
— Слухай-но,— мовив Джордж до Ніка. — Сходив би ти до Оле Андресона.<br />
— Гаразд.<br />
— Не лізьте ви в це діло,— обізвався кухар Сем.— Краще сидіть собі тихенько.<br />
— Коли не хочеш, не ходи,— сказав Джордж.<br />
— Встрянете в цю халепу, то добра не ждіть,— правив своє кухар.— Сиділи б собі тихенько.<br />
— Я піду до нього,— сказав Нік Джорджеві.— Де він живе? Кухар відвернувся. — Ці хлопчиська завжди гадають, що вони розумніші за всіх,— пробурчав він.<br />
— Він живе в мебльованих кімнатах місіс Хірш,— відповів Джордж Нікові.<br />
— То я йду туди.<br />
<br />
Вуличний ліхтар світив крізь голе віття дерев. Нік пройшов понад трамвайною колією і від другого ліхтаря знервув у бічну вуличку. Мебльовані кімнати місіс Хірш були через три будинки за рогом. Нік зійшов на ґанок і натиснув кнопку дзвоника. Двері відчинила якась жінка.<br />
<br />
— Оле Андресон тут живе?<br />
— Ви хочете його бачити?<br />
— Так, якщо він удома.<br />
<br />
Слідом за жінкою Нік піднявся сходами і пройшов у кінець коридору. Жінка постукала в двері.<br />
<br />
— Хто там? <br />
— Тут хтось хоче вас бачити, містере Андресон,— сказала жінка.<br />
— Це я, Нік Адамс.<br />
— Заходь.<br />
<br />
Нік відчинив двері й увійшов до кімнати. Оле Андресон лежав на ліжку зовсім одягнений. Колишній боксер великої ваги, він ледве вміщався на тому ліжку. Під головою в нього було дві подушки, На Ніка він навіть і не глянув.<br />
<br />
— Що там таке? — спитав він.<br />
— Я оце був у їдальні Генрі,— сказав Нік,— коли зайшли якісь двоа, зв'язали мене й кухаря і казали, що хочуть вас убити.<br />
<br />
Він відчував, що розповідь його звучить якось безглуздо. Оле Андресон не сказав нічого.<br />
<br />
— Вони завели нас до кухні,— провадив далі Нік.— Хотіли вас застрелити, коли ви прийдете обідати.<br />
<br />
Оле Андресон дивився на стіну й нічого не казав.<br />
<br />
— То Джордж подумав, що мені слід піти сказати вам про це.<br />
— Нічим не можу цьому зарадити,— мовив Оле Андресон.<br />
— Я розкажу вам, які вони з себе.<br />
— Не хочу я знати, які вони з себе,— мовив Оле Андресон.— Він дивився на стіну.— А за те, що прийшов сказати, дякую.<br />
— Та що вже там.<br />
<br />
Нік подивився на дебелого чолов'ягу, що лежав на ліжку.<br />
<br />
— Хочете, я піду розкажу в поліції?<br />
— Ні,— відповів Оле Андресон.— Це нічого не допоможе.<br />
— Я міг би що-небудь для вас зробити?<br />
— Ні. Нічого тут не поробиш.<br />
— А може, це тільки пуста погроза?<br />
— Ні. Це не пуста погроза.— Оле Андресон повернувся на бік, лицем до стіни.— Найгірше те,— промовив вів, дивлячись у стіну,— що я ніяк не можу зважитися вийти звідси. Отак цілий день і лежу.<br />
— А ви не могли б виїхати з міста?<br />
— Ні,— відповів Оле Андресон.— Далі тікати нікуди.— Він дивився у стіну.— Тепер уже нічого не вдієш.<br />
— А чи не можна якось це залагодити?<br />
— Ні, ради на це нема.— Він говорив тим самим безживним голосом.— Нічого вже не вдієш. Ось полежу ще трохи, а тоді зважусь і вийду.<br />
— То я, мабуть, вернуся назад до Джорджа,— сказав Нік.— До побачення, — мовив Оле Андресон, не обертаючись до Ніка.— Дякую, що зайшов.<br />
<br />
Нік рушив з кімнати. Причиняючи двері, він бачив, як Оле Андресон лежить одягнений на ліжку, втупивши очі в стіну.<br />
<br />
— Він цілий день не виходить з кімнати,— сказала Нікові жінка внизу біля дверей.— Мабуть, нездужає. Я до нього: «Містере Андресон, пішли б погуляли, он погода яка гарна»,— а він хоч би що.<br />
— Він не хоче нікуди виходити.<br />
— Жаль, що йому нездужається,— сказала жінка,— Він такий приємний пожилець. А знаєте, він був боксером.<br />
— Я знаю.<br />
— Ніколи й не додумала б, якби не обличчя,— провадила жінка. Вони розмовляли, стоячи біля надвірних дверей.— Він такий лагідний.<br />
— Ну, добраніч, місіс Хірш,— сказав Нік.<br />
— Я не місіс Хірш,— відказала жінка.— То власниця будинку. А я тут у неї за доглядачку. Мене звуть місіс Бел.<br />
— Добраніч, місіс Бел,— сказав Нік.<br />
— Добраніч,— відповіла жінка.<br />
<br />
Нік пройшов темною вуличкою до рогу, де світився ліхтар, а тоді понад трамвайною колією до їдальні Генрі. Джордж був на своєму місці за прилавком.<br />
<br />
— Ну, бачив Оле?<br />
— Бачив,— відповів Нік.— Лежить у кімнаті і не хоче нікуди виходити.<br />
<br />
Почувши голос Ніка. кухар прочинив двері з кухні.<br />
<br />
— Вуха мої вас не чули б,— мовив він і зачинив двері.<br />
— Ти розказав йому?<br />
— Авжеж, розказав. Але він сам знає, що це таке.<br />
— І що він думає робити? — Нічого.<br />
— Вони ж уб'ють його.<br />
— Мабуть, що вб'ють.<br />
— Певно, вскочив у якусь халепу в тому Чікаго.<br />
— Мабуть, що так.<br />
— Страшна річ.<br />
— Жахлива,— сказав Нік.<br />
<br />
Вони помовчали. Джордж дістав рушник і витер прилавок.<br />
<br />
— Цікаво, що він зробив? — спитав Нік.<br />
— Якусь умову порушив. Вони ж бо за це й убивають. — Мабуть, поїду я геть звідси,— сказав Нік.<br />
— Еге ж,— погодився Джордж,— Непогано було б.<br />
— Тепер мені з думки не йтиме, як він чекає там, у своїй кімнаті, й знає, що це його не мине. Чистий жах.<br />
— Ну,— сказав Джордж,— а ти про це не думай.<br />
Hwitaz Berohttp://www.blogger.com/profile/09071294847070848489noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-9191563057368883163.post-46211025665543746432016-08-01T17:15:00.002+03:002016-08-01T17:15:57.782+03:00Про київську княжну, що поїхала заміж за вікінга у НорвегіюМіж тим, щоб дізнатися про долю київської княжни у країні вікінгів, досить було сягнути до творів норвезької-таки літератури. (<a href="http://tin-tina.dreamwidth.org/2870.html">Читати далі</a>)Hwitaz Berohttp://www.blogger.com/profile/09071294847070848489noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-9191563057368883163.post-7096559066895524772016-07-31T11:40:00.000+03:002016-07-31T11:40:20.145+03:00Неандертальці серед насДо 3% геному сучасної людини (за винятком населення Африки) належать неандертальцям. Можливо, нам є чим пишатися, бо мозок неандертальців був більшим за мозок homo sapiens.<br />
<a href="https://youtu.be/Q4cQJDMlSJw">Перші народи в історії Європи.</a>Hwitaz Berohttp://www.blogger.com/profile/09071294847070848489noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-9191563057368883163.post-59204569346121832972016-05-05T18:36:00.000+03:002016-05-05T18:36:34.025+03:00Звершилося «Съвершишя ся», — подумав Іван і встав з ліжка..<br />
В очах різало. Потім пекло. По тому затуманилося. <br />
Він зайшов у ванну кімнату, відкрутив кран. Склав долоні жменею і, набравши в них холодної води, сплеснув собі обличчя. В очах стало волого. Він підвів голову. З люстерка визирали почервонілі білки очей, обрамлені знизу припухлими повіками. «Завтра ляжу раніше», — сказав собі, хоча ця фраза, повторювана вже сотню ранків поспіль, ближче до ночі вже ні до чого не зобов’язувала.<br />
Він взяв з полички контейнер з лінзами — два приплющених циліндрика, один білий, другий синій («А чого не сірий, як у пісні про гусей? — подумав Іван. — Був би заспівав пісеньку на новий лад: один білий, другий сірий — два веселих вічка»), з’єднані пластмасовою перетинкою. Відкривши одне «вічко», витягнув лінзу. Волога, тонка, блідого блакитного кольору плівка, увігнута по центру, поблискувала у білому світлі бра. <br />
Відтягнувши середнім пальцем лівої руки нижню повіку, Іван пальцем правої руки підніс лінзу до ока. Звиклим рухом притулив її до вже сухої рогівки. Але замість того, щоб прилипнути до очного яблука, лінза вивернулася та залишилася на пальці. Іван стиха загарчав. <br />
— Тільки не починай мені оці коники, — сказав, звертаючись до лінзи, і вивернув її назад. <br />
Змочивши лінзу розчином, він знову спробував вставити її між повіками. Але лінза пручалась, вигиналась та не хотіла залишати уподобаний палець. Іван гарчав уже гучніше.<br />
Відчуваючи, як всередині піднімається злість, Іван декілька разів глибоко зітхнув. Потім різко взяв лінзу та вставив її в око. Ця третя спроба виявилася вдалою. Лінза стала на своє місце на рогівці. <br />
— От чого було не ставати з першого разу, — докорив Іван лінзі. <br />
Друга лінза вела себе сьогодні пристойно. Вона зручно уляглася на друге очне яблуко.<br />
Іван покліпав очима, ніби проганяючи з них туман. Ванна кімната знову набула чітких та знайомих форм. <br />
Одягнувши джинси та футболку, Іван вийшов на двір. В очах знову різало і пекло. Іван вдихнув весняне повітря і відчув, як сухість з очей потроху поширюється на носові пазухи. У носі почало кисло лоскотати.<br />
— А-а-а-а-чхи! — не стримався Іван. — А-а-а-а-... — втягуючи носом повітря та передчуваючи ще один, потужніший, чих, він ледве встиг прикласти до носа витягнутий з кишені носовичок. — … а-а-а-чхи!!!<br />
Очі тепер сльозилися. Через мокру пелену він поглянув на асфальт. <br />
— Съвершишя ся, — сказав собі Іван.<br />
По асфальту, ніби тікаючи від весняного вітерцю, котилися перші жмутки тополиного пуху. Hwitaz Berohttp://www.blogger.com/profile/09071294847070848489noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-9191563057368883163.post-64810729959028648322016-04-21T19:53:00.000+03:002016-04-21T20:06:21.213+03:00Уїльям Фолкнер. «Персі Грімм»<i>(переклала Ольга Сенюк)<br />
</i><br />
У місті Джеферсоні жив собі юнак на прізвище Персі Грімм. Він мав десь років двадцять п'ять і був капітаном Національної гвардії штату. Він народився в цьому місті й прожив тут усе своє життя, за винятком тих літніх місяців, коли йому треба було виїздити на збори в табори. Через свій молодий вік він не брав участі у першій світовій війні, проте аж 1921 чи 1922 року збагнув, що ніколи не вибачить цього своїм батькам. Його батько, торговець залізними виробами, не розумів його. Він вважав, що хлопчисько просто ледачий, і схоже на те, що скоро взагалі пуститься берега. Насправді ж хлопець переживав тяжку трагедію: його мучило усвідомлення того, що він — і не тільки він — народився надто пізно й проґавив той час, коли йому належало бути дорослим. а не дитиною, але не запізно, щоб дізнатися про це з перших рук. І тепер, коли воєнна істерія вже минула, коли ті, що тоді найдужче галасували, ба навіть вони, герої, що воювали і постраждали, почали дивитися один на одного трохи скоса, він не мав в ким порозмовляти, не мав йому вилити душу. Власне, він і бився вперше по-справжньому з одним колишнім солдатом, який заявив, що коли б йому знов довелося йти на війну, він воював би на боці Німеччини проти Франції. Грімм відразу присікався до нього.<br />
<br />
— І проти Америки також? — спитав він.<br />
— Так, якби вона з дурного розуму знов почала допомагати Франції.<br />
<br />
Грімм, не довго думаючи, вдарив його. Він був нижчий за солдата, в крім того, не мав ще й двадцяти років. Відомо було наперед, чим скінчиться бійка, навіть Грімм не сподівався на успіх. Проте він тримався, аж поки сам солдат попросив глядачів угамувати хлопця. Синцями та шрамами, винесеними а тієї бійки, він пишався не менше, ніж згодом військовою формою, за яку так сліпо боровся.<br />
<br />
Врятував його новий закон про цивільну оборону. Грімм скидався на людину, що довго блукала навмання по болоті. Здавалося, він не тільки не бачив перед собою стежки, а й знав, що її немає. І раптом перед ним відкрилося нове життя, визначене, ясне. Змарновані в школі роки, коли в нього ніхто не помічав ніякісінького хисту, коли його вважали ледачим, упертим, без краплі шанолюбства, — ті роки лишились позаду, забулися. Вів побачив своє подальше життя, просте й рівне, як порожній коридор, назавжди позбавлене необхідності думати й вирішувати, побачив тягар, який він тепер узяв на плечі й поніс, блискучий, невагомий, войовничий, як його латунні офіцерські відзнаки: благородну, безоглядну віру в фізичну силу і сліпу покору, впевненість у тому, що біла раса вища за будь-які інші, що американці вищі за будь-яких білих, а американці у військовій формі вищі за решту американців і що як плату за цю впевненість, за цей привілей, у нього можуть забрати тільки його життя. На кожне національне свято, що хоч якось було пов'язане з воєнною історією, вів одягав свою капітанську форму й виходив до міста. І коди він, поблискуючи снайперським значком (а цього був чудовий стрілець) та пагонами, походжав серед цивільних городян, стрункий, з суворим обличчям, на якому проступала войовничість, змішана з сором'язливою хлоп'ячою гордістю, кожен, кому він траплявся назустріч, згадував його бійку з колишнім солдатом.<br />
<br />
Він не був членом Американського легіону, проте не з своєї вини, а з вини батьків. Але того суботнього вечора, коли мулата Джо Крістмеса привели а Мотстауна, звинувативши його в тому, що він убив міс Джоанну Берден, Персі Грімм уже встиг навідатись до командира місцевого поста легіону. Його думки, його слова були надзвичайно прості й зрозумілі.<br />
<br />
— Ми повинні подбати про порядок, — заявив він. — Хай закон покаже свою силу. Закон і нація. Ніхто а цивільних не мав права засуджувати людину на смерть. Ми, солдати Джеферсона, повинні доглянути, щоб усе було як слід.<br />
— А звідки ви знаєте, що в когось а якісь інші наміри? — спитав командир легіону.— Ви, може, щось чули?<br />
— Я не знаю. Я не слухаю, що хто каже.<br />
<br />
Він не брехав. Він, видно, був надто байдужий до того, що кажуть або чого не кажуть цивільні, щоб ще й брехати про це.<br />
<br />
— Не в тім річ, — повів він далі. — Річ у тім, чи ми, солдати Джеферсоиа, що носять військову форму, скажемо перші свою думку. Треба тут таки на місці показати всім тим людям, як на це дивиться уряд Сполучених Штатів. Щоб вони не могли й слова писнути.<br />
<br />
Його план був зовсім простий. Сформувати з міських легіонерів загін під його командою, як йому й належало за званням.<br />
<br />
— А якщо вони не захочуть, щоб я командував, то мені байдуже. Я можу бути заступником. Або сержантом чи єфрейтором.<br />
<br />
Грімм так і думав. Він не гнався за скороминущою славою. Він був надто щирий. Такий щирий, такий простолінійний, що командир легіону втримався від легковажної відмови, яка вже мало не злетіла була в його уст.<br />
<br />
— Я все ж таки не думаю, що в цьому буде потреба. А якщо й буде, ми всі виступатимемо як цивільні. Я не можу для такої мети використовувати легіон. Зрештою, ми тепер не солдати. Не думаю, щоб я вдався до таких дій, якби навіть міг.<br />
<br />
Грімм глянув на нього — не сердито, а швидше гидливо, як на якусь комаху.<br />
<br />
— Ви ж колись також носили форму,— терпляче сказав він. — Я сподіваюся. Що ви не скористаєтесь своєю владою, щоб перешкодити мені поговорити з ними, правда ж? Як з приватними особами.<br />
— Ні, не скористаюся. Та й, зрештою, я не маю такої влади. Але пам’ятайте: тільки як з приватними особами. Мого прізвища не називайте.<br />
<br />
І тоді Грімм завдав йому удару.<br />
<br />
— А я й не думав називати вашого прізвища, — сказав він і пішов.<br />
<br />
Це було в суботу близько четвертої. До кінця дня Грімм устиг обійти ті крамниці й конторі, де працювали члени легіону, тому надвечір у нього набралося вже доволі таких самих, як і він, розпалених людей, щоб скласти з них добрий загін. Він був невтомний. стриманий, але наполегливий, у ньому вчувалося щось невідпорне, пророче. Та в одному питанні всі новобранці були на боці свого командира: ця справа не стосувалася офіційного призначення легіону. Потім без якихось особливих зусиль він домігся своєї початкової мети: став командиром. Поки настав час вечеряти. він зібрав їх усіх, поділив на групи, призначив офіцерів і штаб; тепер наймолодші, ті, що не воювали у Франції, запалитися остаточно. Він звернувся до них з короткою, спокійною промовою:<br />
<br />
— Лад... правосуддя... нехай люди бачать, що ми носимо форму Сполучених Штатів... І ще одне. — На мить він удався до панібратства, як той командир полку, що знає своїх солдатів на ім’я: — А це вже на ваш розсуд, хлопці. Як ви скажете, так я й зроблю. Я думаю, що буде добре, коли я залишуся у формі, аж поки все скінчиться. Хай бачать, що тут присутній не тільки дух дядька Сема, а й він сам.<br />
— Але ж його тут нема, — відразу заперечив котрийсь із новобранців: він дотримувався того самого погляду, що й командир, який, до речі, був відсутній. — Все-таки уряд тут ні до чого. Кеннеді це може не сподобатись. Це ж справа Джеферсона, а не Вашінгтона.<br />
— Нічого, сподобається, — відповів Грімм. — Навіщо ж тоді існує ваш легіон, як не на те, щоб захищати Америку й американців?<br />
— Ні.— підхопив ще один. — Мені здається, що не треба влаштовувати з цієї справи параду. Можна і без нього зробити все, що ми хочемо. Навіть ще й краще. Правда ж, хлопці?<br />
— Гаразд, я зроблю так, як ви кажете, — погодився Грімм. — Але нехай кожен візьме пістолет. Через годину ми влаштуємо невеличкий огляд зброї. Зберемося тут.<br />
— А що скаже Кеннеді про наші пістолети? — спитав хтось.<br />
— Про це я сам домовлюся, — відповів Грімм. — Отже, через годину приходьте сюди зі зброєю.<br />
<br />
Він відпустив усіх, а сам подався тихим майданом до контори шерифа. Там йому сказали, що шериф удома.<br />
<br />
— Вдома? — перепитав Грімм. — У такий час? Що ж він робить тепер удома?<br />
— Мабуть, вечеряє. Такому здорованеві треба їсти та й їсти.<br />
— Вдома, — ще раз сказав Грімм. Він не блиснув люто очима, тільки на обличчі в нього з'явився той самий холодний, незворушний вираз, з яким він дивився на командира легіону. — Вечеряє...<br />
<br />
Грімм повернувся і швидко вийшов. Він знов перетнув порожній майдан, тихий майдан, на якому нікого не було, бо мешканці мирного міста в мирній державі мирно вечеряли в себе за столом. Він пішов до шерифа додому. Шериф відразу сказав: «Ні».<br />
<br />
— Щоб оце п'ятнадцять чи двадцять бельбасів вешталося по майдані з пістолетами а кишенях? Ні й ще раз ні! Цього не буде. Не буде. Я не дозволю. Не заважай мені, я сам упораюся з цією справою.<br />
<br />
Якусь мить Грімм ще дивився на шерифа, тоді повернувся й швидко пішов геть.<br />
<br />
— Що ж, — сказав він, — як хочете. Я не заважатиму вам, але й ви мені не заважайте.<br />
<br />
Це була не погроза. Надто рівно, остаточно і безсторонньо звучали його слова. Він швидко віддалявся. Шериф якусь хвилю дивився йому вслід, тоді гукнув його. Грімм обернувся.<br />
<br />
— Свій пістолет також залиш удома, чуєш? — сказав шериф.<br />
<br />
Грімм не озвався, він пішов своєю дорогою. Шериф, насупившись, стежив за ним поглядом, поки його було видно.<br />
<br />
Того вечора шериф після вечері повернувся до міста, чого не робив уже багато років, хіба що була якась особливо нагальна потреба Там він побачив пікети з Гріммових людей: один стояв біля в'язниці, другий біля будинку суду, а третій наглядав за майданом і прилеглими до нього вулицями. Шерифові сказали, що решта їх — зміна — чекали в конторі продажу бавовни, де працював Грімм. Там у них була канцелярія і штаб. Шериф зустрів Грімма на вулиці — той саме перевіряв вартових.<br />
<br />
— Ану ходи сюди, хлопче, — сказав він.<br />
<br />
Грімм спинився. Він не рушив а місця, і шериф сам підійшов до нього. Він поплескав товстою рукою Грімма по стегні й мовив:<br />
<br />
— Я ж тобі наказував залишити цю штуку вдома.<br />
<br />
Грімм нічого не відповів: він незворушно дивився на шерифа.<br />
<br />
— Ну що ж, — зітхнув шериф. — коли не хочеш, то доведеться призначити тебе своїм помічником з обмеженими повноваженнями. Але ти навіть не показуй нікому пістолета, поки я тобі не звелю. Чуєш?<br />
— Певне, що не покажу, — відповів Грімм. — Ви хочете, щоб я не витягав пістолета, поки не виникне потреби.<br />
— Сказано тобі, не витягай, поки я не звелю, — мовив шериф.<br />
— Певне, — відповів Грімм, спокійно, терпляче, згідливо. — Я ж те саме кажу. Не хвилюйтесь. Я буду на місці.<br />
<br />
Пізніше, коли місто затихло, коли спорожнів кінотеатр і аптеки одна за одною позачинялися, люди з його загону також почали розходитись. Грімм їх не спиняв, тільки стежив за ними холодним виглядом. Вони трохи злякалися і зайняли вичікувальну позицію. Знов, не усвідомлюючи цього, Грімм пішов а козиря. Злякавшись, вони відчули, що їм далеко ще до його холодного завзяття, і завтра вони вернуться хоча б тому, щоб показатися йому, Кілька залишилось: кінець кінцем це був суботній вечір. Хтось приніс ще кілька стільців, і вони заходилися грати в покер. Так вони грали цілу ніч, тільки час від часу Грімм (сам він не грав у карти й не дозволив грати своєму заступникові, єдиному, хто мав таке саме звання) посилав кількох людей патрулювати майдан. Тепер до них приєднався і черговий полісмен, хоч він також не брав участі в грі.<br />
<br />
Неділя минула спокійно. Покер не припинявся цілий день, тільки часом випадали короткі перерви, коли гравці виходили в патруль. Мирно дзвонили церковні дзвони, парафіяни в яскравому літньому вбранні купками вбиралися на вулицях. На майдані вже було відомо, що завтра відбудеться засідання Гренд жюрі — спеціальної камери присяжних. Якимось дивом саме звучання цих двох слів, таємничих, невблаганних, здатних збудити уяву, ніби за ними ховалося невсипуще і всемогутнє око, що стежило за людськими вчинками, вплинуло на людей Грімма так, що вони вивірили в свою значущість. І такі швидкі, нерозважні й непередбачені бувають порухи людської душі, що мешканці Джеферсона, самі того не усвідомлюючи, почали раптом ставитись до Грімма з пошаною, може, навіть з побожним острахом і справжньою довірою, наче його далекоглядність, патріотизм, його гордощі за рідне місто якимось чином виявились глибшими й щирішими за їхні. В кожному разі, люди з його загону дивились на нього саме так. Після безсонної ночі, напруження й вихідного дня їхня воля була настільки упокорена, а запал такий великий, що вони ладні були за першої ж нагоди віддати за Грімма життя. Тепер вони рухалися в якомусь зловісному мареві, трохи навіяному їхнім побожним захватом; воно здавалося майже таким відчутним, як була б відчутна форма захисного кольору, що в неї Грімм хотів їх одягти, ніби щоразу, коли вони поверталися до приміщення штабу, їх наново огортали вкрадливі, суворо величні клапті його мрії.<br />
<br />
Так минули й ніч з неділі на понеділок. Покер і далі не припинявся. Вчорашня обережність і таємничість переросла в непохитну спокійну впевненість, що межувала з бравадою; вночі, почувши на сходах кроки чергового полісмена, котрийсь сказав: «Увага, поліція!», і всі перезирнулися твердо, ясно, рішуче; потім ще котрийсь додав: «Викиньмо сучого сина за двері!», а хтось склав губи й пронизливо свиснув. Нарешті в понеділок уранці, воли на вулицях почали з'являтися перші сільські машини й фургони, загін знов зібрався в повному складі. Тепер усі одягли військову форму. Та найдужче впадав в око вираз їхніх облич. Більшість з них були ровесники, люди одного покоління, з однаковим життєвим досвідом. Але об'єднувало їх щось іще важливіше. Вони стояли серед рухливої юрби, понурі, суворі, рішучі й незворушні, Дивлячись холодним, неуважним поглядом на людей, що поволі сунули майданом, затримуючи ходу біля них, нічого не знаючи, а проте щось передчуваючи; їх весь час оточували якісь обличчя, захоплені чи порожні й застиглі, як морди в корів, що наближаються і минають вас, коли їх переганяють в інше місце. І цілий ранок чути було, як люди перемовлялися:<br />
<br />
— Он він іде. Той хлопець з пістолетом. Він у них за старшого. Його спеціально сюди прислано від губернатора. Він усім орудує. Шерифові сьогодні тут нічого робити.<br />
<br />
Потім, коли вже було по всьому, Грімм казав шерифові:<br />
<br />
— Треба вам було послухати мене. Я б вивів його з камери під охороною свого загону. А ви пустили його через майдан з одним тільки помічником, і він навіть не був прикутий до помічника ланцюгом. А тут ще й юрмища людей. Серед них той йолоп Б'юфорд не зважився б стрельнути, навіть якби йому треба було влучити в двері якоїсь повітки.<br />
— Звідки я знав, що він надумає тікати, та ще й просто з майдану. Стівенс запевняв мене, що він хоче визнати себе винним і погоджується на довічне ув'язнення, — відповів шериф.<br />
<br />
Але тоді вже було надто пізно. Тоді вже все скінчилося. Це сталося посеред майдану, на півдорозі між тротуаром і будинком суду, серед густої, як завжди в базарний день, юрми людей. Сам Грімм дізнався про це тієї миті, коли помічник шерифа двічі вистрілив у повітря. Він відразу збагнув, що сталося, хоч і був тоді в приміщенні суду. Він зреагував негайно й точно. Кинувся бігти на звук пострілів,- тільки встиг ще гукнути через плече чоловікові, який ось уже майже дві доби ходив за ним слідом, вважаючи себе чи то його помічником, чи вістовим:<br />
<br />
— Ввімкни пожежну сирену!<br />
— Пожежну сирену? — перепитав той. — Нащо?..<br />
— Ввімкни пожежну сирену! — знов гукнув Грімм. — Байдуже, що люди подумають, аби вони тільки знали, що... — Він побіг, не встигнувши доказати.<br />
<br />
Він мчав, наздоганяючи й випереджаючи інших, бо ті бігли наосліп, а він мав мету; великий, чорний тупорилий пістолет, ніби плуг, розтинав натовп, торуючи йому дорогу. Люди обертали побілілі обличчя з роззявленими круглими зубатими ротами до його напруженого, затятого молодого лиця, і з тих роззявлених ротів чути було один протяглий невиразний звук:<br />
<br />
— Туди... туди він побіг...<br />
<br />
Але Грімм уже й сам побачив помічника шерифа з пістолетом у зведеній руці. Озирнувшись навколо, Грімм знов кинувся вперед; у натовпі, що. мабуть, супроводив помічника шерифа з в’язнем, він помітив неповороткого носія телеграм у формі «Вестерн Юніон», який вів свого велосипеда за кермо, наче плоху корову за роги. Грімм сховав пістолет у кобуру, відштовхнув хлопця і, не спиняючись, скочив на велосипед.<br />
<br />
На велосипеді не було ні дзвінка, ні ріжка, проте люди якось відчували, що він наближається, й розступались; здавалось, і тут йому допомагала впевненість, сліпа, нескаламучена сумнівом віра в справедливість і законність йоги вчинків. Догнавши помічника шеріфа, він ледь загальмував. Прмічник, не спиняючись, обернув до нього спітніле обличчя і крикнув, хапаючи ротом повітря:<br />
<br />
— Він завернув он у той провулок...<br />
— Знаю,— відповів Грімм. — Він у кайданах?<br />
— Так,— сказав помічник, і велосипед відразу випередив його.<br />
<br />
«Ну, коли так, то він швидко не побіжить, — подумав Грімм. — Мусить скоро десь сховатися. Принаймні зійти з відкритого місця». Він швидко завернув у провулок. Тут було всього два будинки, а з другого боку тягся високий паркан. Тієї ж миті вперше завила сирена. Її звучання ставало дедалі пронизливіше, переходячи в нестерпне вищання, і врешті, здавалося, переступило межу, коли його можна було чути слухом, а вже сприймалося тільки як німе коливання повітря. Грімм їхав далі, і думка його працювала швидко, чітко, з якоюсь жорстокою, стриманою радістю. «Найперше він захоче десь сховатися», — міркував він, озираючись довкола. З одного боку до провулка прилягало пустище, а з другого здіймався паркан футів із шість заввишки. Паркан кінчався дерев'яною брамою, за нею була лука, а далі — глибокий яр, що правив за вежу міста. Верхівки високих дерев, що росли в яру, якраз витикалися над його краєм. Там міг сховатись і розгорнутись у колону цілий полк.<br />
<br />
— Ох... — вимовив Грімм уголос.<br />
<br />
Не спиняючись і не зменшуючи швидкості, він крутнув велосипед і погнав його назад на ту вулицю, якою щойно їхав. Виття сирени тепер стихало. і його низький звук знов почало сприймати вухо. Завертаючи на вулицю, Грімм краєм ока помітив, що нею бігли люди і що його наздоганяла машина. Хоч як швидко він крутив педалі, машина таки порівнялася з ним, і ті, що сиділи в ній, повихилялися назовні й гукнули йому просто в застигле, спрямоване вперед обличчя:<br />
<br />
— Залазь сюди! Сюди!<br />
<br />
Грімм не відповів. Навіть не глянув на них. Машина випередила його, загальмувала, він рівномірним ходом поминув її; машина знов рушила і знов випередила його; люди, що сиділи в ній, повихилялись і дивилися вперед. Він також їхав швидко, мовчки, плив, наче невагомий привид, з невблаганною неухильністю колісниці Джагернаута, мов сама доля. Сирена позад нього знов пронизливо завила. Кола люди з машини ще раз озирнулися назад, він уже зник, наче його й не було.<br />
<br />
Не зменшуючи швидкості, Грімм звернув у найближчий провулок. Його спокійне, скам'яніле обличчя все ще світилося похмурою, безоглядною радістю діяння. Цей провулок був ще довший, ніж попередній, із ще глибшими вибоїнами. Нарешті він уперся<br />
в голий пагорб. Тут Грімм скочив на землю й пустив велосипед, який ще трохи проїхав і впав. Звідси було видно весь яр, лінію якого з боку міста перетинало дві чи три негритянські халупи.<br />
<br />
Грімм стояв мовчазний, самітний, зловісний, непорушний, як межовий стовп. Сирена в місті позад нього знов почала затихати.<br />
І враз він побачив Крістмеса. Побачив, як той, зменшений відстанню, зі складеними докупи руками вигулькнув з яру, і коли проміння сонця впало на кайдани, руки його блиснули, мов спалах геліографа; Гріммові здавалося, що він навіть звідси чув, як утікач, що й досі ще не був вільний, важко, розпачливо хапає ротом повітря. Потім маленька постать побігла далі і зникла за найближчою негритянською халупою.<br />
<br />
Грімм також пустився бігти. Він біг швидко, але без поспіху, без напруження. Не відчував він і жадоби помсти, люті чи обурення. Це зрозумів і сам Крістмес, бо якоїсь миті вони глянули просто у вічі один одному. Це було тоді, коли Грімм, біжучи, завернув за ріг халупи. Тієї хвилі якимось дивом Крістмес вистрибнув з заднього віконця, його скуті, зведені вгору руки засвітилися, ніби пойняті полум'ям. Секунду вони дивилися один на одного; втікач на мить спинився, підводячись після стрибка, а переслідувач затримався, поки сила розгону потягла його за ріг. Саме тоді вій помітив, що в Крістмеса є важкий нікельований пістолет. Грімм крутнувся, а коли вискочив знов з-за рогу, то вже тримав напоготові свій автомат.<br />
<br />
Грімм розмірковував швидко, чітко, з спокійною радістю: «Крістмес зробить одне з двох — або спробує втекти назад у яр, аби ховатиметься за халупою, поки котрийсь із нас не дістане кулі. А яр з того боку халупи, де він ховається». І зреагував відразу. Якнайшвидше помчав назад за той ріг, який щойно поминув. Грімм діяв так, ніби його захищала якась чарівна сила, ніби він знав, що Крістмес не чекає його там з пістолетом. Не спиняючись, він оббіг халупу.<br />
<br />
Тепер Грімм був над яром. Він раптово став. Його обличчя над тупим холодним дулом пістолета світилося неземним спокоєм, як обличчя ангелів на церковних вітражах. Ще не встигнувши спинитись, він знов рушив далі, покірно, безвідмовно, сліпо слухаючись Гравця, що пересував його по дошці. Він біг до яру. Але, вже почавши стрімголов спускатись у кущі, які росли на крутому схилі, він ухопився за гілля й на мить обернувся. І тоді побачив, що халупа стоїть на палях футів зо два над землею. Він, поспішаючи, раніше цього не помітив. А тепер збагнув, що дав Крістмесові одне очко вперед. Що той весь час дивився на його ноги з-під халупи.<br />
<br />
— А бий тебе лиха година! — мовив він.<br />
<br />
З розгону Грімм ще зсунувся трохи вниз, поки нарешті таки спинивсь і почав дертися вгору. Він здавався невтомним, наче був не з крові і плоті, наче Гравець, який пересував його, мов пішака, по дошці. вдихав у нього життя. Хвиля, яка винесла Грімма з яру, погнала його далі. Не спиняючись, він оббіг халупу і якраз ще встиг помітити, що Крістмес перестрибнув через паркан футів за триста від нього. Грімм не вистрілив, бо той тепер мчав невеличким садком просто до будинку. Біжучи за ним, Грімм побачив, як Крістмес кинувся на східці задніх дверей і зник у будинку.<br />
<br />
— Он що, сказав Грімм. Це ж будинок проповідника, будинок Гайтауера.<br />
<br />
Не сповільнюючи ходи, він звернув убік, обминув будинок і вибіг на вулицю. Машина, що поїхала була вперед, згубила Грімма і знов вернулася, саме тепер виявилася там, де й мала бути, де Гравець звелів їй бути. Вони спинилася, хоч Грімм не давав ніякого знаку, і з неї вийшло троє чоловіків. Грімм мовчки метнувся назад, перебіг подвір'я і зайшов до будинку, де мешкав самотою колишній священик, старий Гайтауер. Троє чоловіків подалися за ним, ввірвалися всередину і поставали в передпокої, принісши з собою в той затхлий схимницький присмерк відблиск несамовитого сонячного світла, яке вони щойно залишили.<br />
Ця відверта несамовитість ввійшла в них, стала частиною їхнього єства. Їхні розпашілі обличчя, здавалося, відділились від тіла, і, ніби оточені німбом, повисли над землею, коли чоловіки схилились, щоб підняти з підлоги закривавленого Гайтауера: його збив з ніг Крістмес, що промчав передпокоям зі зброєю в скутих руках, зведених до неба, мерехтливих, як вогненні стріли, руках, ніби якийсь розлючений, мстивий бог, що проголошував свій присуд. Вони поставили старого на ноги.<br />
<br />
— У котрій він кімнаті? — спитав Грімм, труснувши старого. — Кажи, в котрій він кімнаті?<br />
— Джентльмени,— мовив старий, — ви ж люди! Люди!<br />
— У котрій він кімнаті? — крикнув Грімм.<br />
<br />
Вони підтримували Гайтауера; в темному після яскравого світла передпокої, лисий, головатий, з блідим закривавленим обличчям, він також був страшний.<br />
<br />
— Люди! — крикнув він. Послухайте мене! Він був тут того вечора. Був зі мною тієї ночі, коли сталося вбивство. Присягаюсь Господом...<br />
— Боже милостивий! — вигукнув Грімм. Його юнацький голос був дзвінкий, гнівний, як голос молодого жерця. — Невже всі проповідники й старі дівки Джеферсона розкисли через цього жовтопузого виродка? — Він відштовхнув старого вбік і помчав далі.<br />
<br />
Здавалося, ніби він просто чекав, щоб Гравець знов пересунув його, бо з непомильною впевненістю побіг до кухні, розчахнув двері й почав стріляти ще до того, як побачив перепинений, поставлений руба стіл у кутку кімнати і яскраві, вогненні руки того, що принишк за столом, спираючись на верхній край стільниці. Грімм вистрілив у стіл усі патрони; всі п’ять дірок від куль виявилися так близько одна від одної, що їх можна було накрити складеною хусточкою.<br />
<br />
Проте Гравець ще не закінчив своєї гри. Коли решта переслідувачів добігли до кухні, вони побачили, що стіл відсунений, а Грімм схилився над тілом. Підступивши ближче, вони помітили, що втікач ще живий, а коли їм стало видно, що Грімм робить, один із них «ойкнув, хитаючись, відійшов до стіни й почав блювати Грімм також відступив назад і кинув закривавлений різницькій ніж.<br />
<br />
— Тепер ти й у пеклі не чіпатимеш білих жінок! — крикнув він.<br />
<br />
Та чоловік на підлозі не рухався. Він лежав, і в його розплющених очах не світилися вже ніякі почуття, тільки відблиск свідомої ті, а навколо уст залягла вже легенька тінь. Він глянув на них довгим, покірним, бездонним, нестерпним поглядом. Потім його обличчя, тіло, вся постать якось обважніли, осіли і з пошматованого на стегнах і на животі одягу ринув струмінь досі стримуваної чорної крові, ніби останній подих. Вона бризнула з його блідого тіла, мої сніп іскор з вистріленої ракети, і чоловік серед нього чорного потоку, здавалося, на віки вічні закарбувався їм у пам'ять. Ніде — ні в мирних долинах, ні в тихих, нескаламучених плесах старості, ні тоді, коли вони дивитимуться в осяйні дитячі личка, що згладжуватимуть давнє лихо і вселятимуть у них нову надію, ніде й ніколи їх не покине та згадка. Вона залишиться з ними, задумлива, спокійна, незатерта, свіжа і навіть не дуже грізна, а сама собою тихомирна і переможна. З міста знов долинуло виття сирени. Приглушене перепонами стін, воно знялося до неймовірного кресчендо і завмерло за межами слуху.<br />
<br />
<br />
Hwitaz Berohttp://www.blogger.com/profile/09071294847070848489noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-9191563057368883163.post-24128020058021661522016-04-20T23:57:00.001+03:002016-04-20T23:57:29.569+03:00Нелсон Олґрен. «Пляшка молока для матері»<i>(переклав Мар Пінчевський)<br />
</i><br />
<br />
<blockquote>Я знаю, я один із них —<br />
Сам належу до тих злочинців і повій. <br />
Тож більше їх не зрікатимусь —<br />
Бо хіба можна зректися самого себе?<br />
<i>Уолт Уїтмен<br />
</i></blockquote><br />
<br />
Через два місяці по тому, як усі члени клубу «Польські вояки» вперше поголили собі голови, Бруно Біцек, на прізвисько Лівша, погорів, і цього разу — по-справжньому. Двоє поліцейських і репортер газети «Дзєннік Чікагоські» стояли біля столу начальника дільниці на Расін-стріт капітана Козака, коли сержант Адамович завів Біцека до кабінету; Адамович він арештованого поперед себе, притримуючи двома пальцями за широкий ремінь. Біцек був кремезний, мускулястий хлопець; його плечі так і ходили під тісною, заношеною й вилинялою блакитною безрукавкою. Череп і вилиці в нього аж блищали після недавнього гоління, й так само поблискував між м'ясистими щоками кирпатий ніс.<br />
<br />
Капітан Козак, який уже понад десять років служив у поліції і брат якого був радником муніципалітету, сидів у кріслі за столом. Коли хлопця завели, репортер, що хотів був закурити, заклав сигарету за вухо, як недогризок олівця.<br />
<br />
— Він крався за п'яним по Чікаго-авеню... — почав доповідати сержант Коміський.<br />
<br />
Капітан зупинив його:<br />
<br />
— Нехай цей злодюга сам розповість, як він оббирає п'яничок.<br />
— Отакої! Нікого я не оббираю!<br />
— За віщо ж тоді тебе привели?<br />
<br />
Біцек згорнув на грудях голі руки.<br />
<br />
— Відповідай. Якщо тебе взяли не за п'яничку, то, значить, за грабіж — адже це твоя банда відбирає сумочки у шлюх на Чікаго-авеню?<br />
— Які сумочки? В яких шлюх?<br />
— Облиш цю музику, ти ж у нас не вперше! Кажи, навіщо ти слідкував за отим бідолашним старцем?<br />
— Чого це не вперше, коли вперше!<br />
<br />
Ні сержант Мілано, ні Коміський, ані старий Адамович не ворухнулись, але Біцеконі здалося, що поліцейські обступили його ще тісніше. Краєчком ока він побачив, як репортер розстебнув верхній ґудзик свого благенького пальта, так наче в кабінеті раптом стало душно.<br />
<br />
— Скажи тоді, чого тебе взагалі принесло на Чікаго-авеню, коли ти живеш коло Дівіжн? Ну, орудував би в своєму районі. Невже тобі там мало місця, що ти ще й сюди лізеш? От поясни мені сам: за що тебе взяли?<br />
— А хіба я знаю? Йду собі по Чікаго-авеню, дивлюся, де б купити матері пляшку молока, коли раптом клац — і я в наручниках. Під’їхали тихесенько ззаду, схопили, скрутили, слова сказати не дали, — а тепер ще й пояснюй, за що мене злапали. Вже й по молоко вийти не можна.<br />
— Ясно, хлопчику, ти хочеш пройти за графою «підозрілий», відсидіти нічку, а вранці — додому. Я так тебе зрозумів?<br />
— Так, сер.<br />
— А як же бути з оцим?<br />
<br />
Козак кинув на стіл пружинний ніж із п'ятидюймовим лезом. У Біцека аж руки засвербіли схопити його. Адже то був його власний, двогострий, незламний, прекрасний, з рукояткою кривою оздобленою, за філіппінським зразком в Америці зроблений, хоч штрикай, хоч ріж, чудо-ніж!<br />
<br />
— Твій?<br />
— Уперше бачу його, капітане.<br />
<br />
Козак витяг з петлі на поясі поліцейський кийок, поклав ніж кінчиком на прес-пап’є й одним ударом перебив лезо навпіл. Біцек скривився так, неначе удар той прийшовся в нього самого. Козак кинув уламок леза в кошик для сміття, а рукоятку сховав у шухляду.<br />
— Знаєш, чому я зробив це, хлопчику?<br />
— Так, сер.<br />
— То скажи.<br />
— Бо він до серця дістав би.<br />
— Ні. Я зробив це тому, що закон забороняє носити ножі, довші за три дюйми. Ну. а тепер давай, Лівша, розповідай. Але правду, чуєш?<br />
<br />
Хлопцеві сподобалося, що капітан назвав його Лівшою. Виходить, Козак знає, що він, Біцек, найкращий гравець у команді «Вояки»; може, капітан навіть був на матчі з «Нотгольськими Чародіями» тієї неділі, коли він, відігравши своє, вийшов удруге замість Дригоніжки Кодадека. Шкода все-таки, що його прозвали Ліпшою. Після того матчу він міг би стати «Залізним Біцеком», а то й «Королем Бруно».<br />
<br />
— Май на увазі: все, що ти тепер казатимеш, може бути використано в суді проти тебе. — попередив Козак, — Отож твоє право — мовчати. — Він промовив це поважно, наголошуючи кожне слово, а потім додав уже іншим голосом, спроквола, мовби ні до кого не звертаючись: — Ми тоді просто триматимемо тебе під слідством, доки ти заговориш.<br />
<br />
Козак замовк, і уста його стулились у тонку лінію.<br />
<br />
Біцек облизав губи, відчувши, як раптом пересохло в горлі і зсудомило в животі. <br />
<br />
— Ми побачили того дивака на Дівіжн, він зайшов розміняти чек до Салону художньої зачіски — до Константи Стахули. Дурний, видно, аж світиться, в комірця один ріжок стирчить, а другий під куртку сховався. Ну, я й пройшов слідом за ним квартал чи два, просто так, щоб посміятися. Щоб душу розважити. Знічев'я, просто так. З ким не буває, а я ж такий самий, як усі, капітане.<br />
<br />
Лівша замовк, наче більше, власне, й не було чого розповідати. Та коли Козак перевів погляд на поліцейських, хлопець квапливо повів далі:<br />
<br />
— Той дивак раз у раз діставав з кишені малесенькі шкалики віскі: зупиниться, висмокче, а шкалик — об бруківку. Один не розбився, я його підняв, так у ньому не лишилося ні крапельки — навіть денце сухе! І що головне — в чортяки були повні кишені тих шкаликів. Іду я за ним і думаю: «Тю, безголовий, ну чого б не купити нормальну пляшку? Звідки, — думаю, — беруться отакі диваки?» Не дійшовши до рогу Уолтон і Нобл-стріт, він, дивлюся, завертав в під'їзд. А це ж той під'їзд, де живе Плошка, начальник вашої дільниці, — ми з ним давні друзі! — Тут Біцек зробив паузу, а тоді невинно запитав: — Він, до речі, не приходив закинути за мене слівце, капітане?<br />
— О котрій годині все те було, Лівша?<br />
— Точно не скажу... Ліхтарі вже світилися, на вулицях — нікого. Цебто, на Нобл-стріт ні душі, а що робилося на Уолтон, я не бачив, бо запорошив сніжок і з-за таверни Войцеховського вулиці однаково не видно було. Той дивак був зовсім темний — по англійському ні бе, ні ме. І зразу — в крик: як вип'ю, мовляв, щоразу те саме; нема, мовляв, життя; в цьому під’їзді вже четвертий раз підряд платню відбирають, жінка не вірить...<br />
<br />
Лівша затнувся, збагнувши, що бовкнув зайве. Він розняв руки, похапцем сунув їх у кишені обшарпаних штанів з підкоченими холошами, витяг а лівої кишені вицвілу шапочку й затис її у руці.<br />
<br />
— Але ті перші три рази — не моя робота, капітане, — сказав він, угадавши наперед, що зараз спитає в нього Козак.<br />
— А чия?<br />
<br />
Мовчання.<br />
<br />
— Чим промишляє тепер Беньковський, Лівша?<br />
— Та так... чим потрапить.<br />
— А Новогрудський?<br />
— Полює шлюх на роликах на катку біля Ріверв’ю. Той каток відкрито цілий рік.<br />
— І впольовує?<br />
— Та де там. Вони всі швидші за нього.<br />
— Ну, а Лихе Око що поробляє?<br />
<br />
Мовчання.<br />
<br />
— Адже ти знаєш, про кого я питаю. Ідзиковський.<br />
— Барига?<br />
— Атож, атож. Не тягни кота.<br />
— Кажуть, крутиться коло рингу. Оборудує турніри.<br />
— Кодадека давно бачив?<br />
— Та давненько. Тиждень-два, а то й з місяць тому.<br />
— Ну, а він що?..<br />
— Га?<br />
— Що він робить, питаю.<br />
— Дригоніжка? Нічого такого... Перебувається чим попаде.<br />
— Часом, не п’яницями в під’їздах?<br />
<br />
У кімнаті раптом гучно й чітко зацокав чийсь годинник.<br />
<br />
— Перебуватися — то не значить грабувати.<br />
— Отже, ти хочеш сказати, що Дригоніжка не грабує, що грабуєш тільки ти.<br />
<br />
Біцек сховав очі під білявими віями.<br />
<br />
— Ну гаразд, бреши далі, тільки швидше.<br />
<br />
Козакова голова зовсім увійшла в плечі, обличчя його було схоже на праску — вузьке в скронях, а щелепи широкі й округлі. Комір кітеля у нього був розстебнутий, і під важким підборіддям на зарослих сивим волоссям грудях поблискував малесенький золотий хрестик, трохи світліший від ґудзиків уніформи.<br />
<br />
— Я сказав тому дивакові, що всієї платні я в нього не відберу, мені, кажу, треба трохи дрібних грошей, я їх потім тобі поверну. Але він мене, видно, не зрозумів — стоїть і кричить, що це вже вчетверте й щоб я його не чіпав, бо не буде на що жити. «А чого ж ти їх пропиваєш, — кажу, — коли нема на що жити?» Тут вів вишкірився, підморгує мені й дістає з чотирьох різних кишень чотири шкалики — і всі різні. «Вибирай, — каже по-польському, — один, який хочеш». Ну, я йому дав по руці, вибив усі чотири. Всі чотири. Не люблю я, коли доросла людина впивається отак по-дурному. Той дивак був мужлаєм, темним польським мужлаєм, американського громадянства він не має, ручуся, що не має. «Слухай, — прошу я його, — давай сюди дрібні гроші». Прошу по-доброму й небагато ж прошу, я ж бо закони поважаю, капітане, ви хоч кого спитайте, мене тут усі знають. А той дивак репетує так, неначе я його вбивати збираюся. Ну, я одною рукою затулив йому рота, другою зробив захват шиї з-під плеча й кажу на вухо ввічливо так, по-польському: «Не галасуй, бо підведеш і мене, і себе». А він не слухає, упрів, виривається, випручується. Хміль з нього вийшов, я вже насилу його тримаю. Нізащо б не подумав, що в ньому ще стільки сили — він же пиячив там на Дівіжн день у день і не один рік! Він таки відірвав мою долоню від рота й давай горлати: «Бандит! Бандит!» І я вже відчуваю, що от-от випущу його...<br />
— Чи не тому, що другою рукою ти нишпорив по його кишенях?<br />
— Ні. Просто я захват зробив правою рукою, а права в мене слабкіша за ліву, та й ліва вже не та після того, як я вивихнув її на подачі.<br />
— Отже, револьвер ти тримав у лівій руці?<br />
<br />
Біцек повагався, потім сказав: «Так, сер», і відчув, як з-під пахви по ребрах скотилася крапля поту.<br />
<br />
— Скільки ж грошей ти в нього забрав?<br />
— Та ніскільки, адже в мене обидві руки були зайняті! Я весь час до цього веду, а ви не дасте сказати. За весь той клопіт нині це перепало й малесенького шкалика.<br />
— Скільки разів ти вистрелив?<br />
— Один тільки раз, капітане. В мене й патронів більше не було. Та це лиш називається «вистрелив». Випустив заряд йому під ноги. Для настрашки щоб він не кинувся на мене. Пальнув для самозахисту. Я вже лишень одного хотів — ушитися звідти, та й край. — Він безпорадно подивився на Коміського й Адамовича. — Буває, находить на людину. Самі знаєте. От і на мене найшло.<br />
<br />
Біцек замовк. У кабінеті тепер чути було тільки, як шурхотять олівець репортера та цокав чийсь годинник.<br />
<br />
«Треба буде поспитати Япошку, чи має право репортер записувати зізнання, — чи можна зіграти на цьому на суді», — гарячково подумав Біцек і несподівано для самого себе бовкнув:<br />
<br />
— Крім того, я хотів показати йому...<br />
— Що показати, хлопчику?<br />
<br />
Мовчання.<br />
<br />
— Що ти хотів йому показати, Лівша?<br />
— Що він даремно має мене за пацана.<br />
— Він обізвав тебе пацаном?<br />
— Ні. Але міг. Думаєте, їх мало — отих мудрагелів, що мають мене за пацана? Я їм усім показую, пацан я чи ні. А тепер так показав, що більше не мудруватимуть.<br />
<br />
Біцекові хотілося виправдатись, але він ніяк не міг вирішити, за що саме: за те, що він пограбував людину, чи за те, що не зумів її пограбувати.<br />
<br />
— Мене тут усі знають. Колись я навіть був членом клубу «За чистоту нашого міста»... Я й кажу тому дивакові — чемно кажу, ввічливо, як належить американському громадянинові, — що в цьому під’їзді, мовляв, живе мій приятель Япошка. «І тут тебе, кажу, — грабують востаннє. Більш тебе, старий, не чіпатимуть. Надалі я беру тебе під свій захист, так і знай. Мешканцям цього будинку не до вподоби такі історії, так само, як і нам з тобою. Час покласти цьому край, старий, — всі ми хочемо жити по-людському!» Отак і пояснив йому польською мовою.<br />
<br />
Козак перезирнувся з репортером із «Дзєнніка Чікагоського», і той заходився швидко, але обережно протирати кінчиком старої краватки окуляри в черепаховій оправі. Окуляри трималися на чорній стрічці; протерши, репортер знову почепив їх на ніс.<br />
<br />
— Ти вбив його пострілом у пах, Лівша. Він помер.<br />
<br />
Репортер подався трохи вперед, але не помітив на обличчі Біцека ніякої реакції й відкинувся на спинку крісла. «Приміщення дільниці старе й брудне, а крісло — гарне, зручне», — подумав він мляво. Козак приставив руку в рукавичці козирком до лоба й перебіг очима протокол, що лежав перед ним. Лампа на столі все ще світилася — неначе вів працював цілу піч. У міру того, як вранішнє небо у вікні за його спиною вияснялося, глибокі зморшки на обличчі в нього чорнішали, наче в них збиралася сажа, а кутики рота немовби опускались, і Козак тепер скидався на старого сенбернара.<br />
<br />
— Ти поцілив його просто в пах. — Козак говорив монотонно, безвиразно, ніби не розумів того, що читав. — Залишилося п’ятеро сиріт. Стелла, Марія, Груша, Ванда, Вінцент. Тринадцять років, десять, шість, шість і двомісячне немовля. Мати після останніх пологів непрацездатна, ім'я — Роза. Середній тижневий заробіток — п'ятдесят п’ять доларів...<br />
<br />
Біцеків голос зірвався на крик:<br />
<br />
— Знаєте що! Куля, мабуть, відскочила рикошетом?<br />
— Хто був з тобою?<br />
— Я був сам. — У хлопцевому голосі забринів страх. — Я той вовк, що полює сам-один.<br />
— Ти сказав: «Ми побачили того дивака». Який він був, той другий, — високий, дебелий?<br />
— Його було фунтів двісті двадцять, — промовив Коміський. — Щонайменше двісті двадцять. Фунтів на п'ятдесят важчий від цього хлопця. І на півголови вищий.<br />
— То хто ж той другий, Лівша?<br />
— Капітане, я сказав «ми побачили», бо його таки бачило багато людей, коли він розмінював чек у Стахули. Там було повно народу, Стахула розмінює чеки тільки тим, кого знає в обличчя. Коли вже про це зайшла мова, то мені навіть відомо, де той старий дивак працює. Мати навіть казала, може, варто продати нашу крамничку, щоб і я пішов працювати на те будівництво. Але діяв я сам, капітане.<br />
<br />
Газетяр поправив окуляри. Він уже знав, чим закінчить репортаж: «Ваш кореспондент ніколи не бачив таких холодних сталевих очей, як у цього закоренілого вбивці, що зухвало іменує себе «самотнім вовком із Потомак-стріт». Репортер посовався в кріслі — поряд був гарячий радіатор, — але підводитися й переставляти крісло йому не хотілось.<br />
<br />
— А де був у ту хвилину отой твій лисий приятель?<br />
— Це ви про кого, капітане? У нас в окрузі тепер, вважайте, всі лисі. Всі поголили собі голови в Стахули.<br />
— Я кажу про Беньковського. Слухай, ти не бійся, хлопчику, ми не будемо тобі шити давніх гріхів. Вистачить і цієї історії. Старого ви грабували вдвох із Беньковським. Хто з вас кому допомагав — він тобі чи ти йому? Хто був з револьвером — він чи ти?<br />
<br />
Лівша почув, як на подвір’я дільниці заїхав поліцейський «форд»; за хвилину в кабінет долинув плюскіт бензину — водій заправляв бак. Позад Біцека важко сопів Мілано. Хлопець подивився на свої черевики, зашнуровані на всі дірочки й зав’язані подвійним бантиком. «Час уже поміняти шнурки, — подумав він. — Або перейти на один бантик».<br />
<br />
— Беньковський — це отой беззубий шибеник, що виступав колись на рингу в Сіті-ґарден, так? У вазі, здається, сто вісімнадцять фунтів, правильно?<br />
— Не знаю, ми з ним мало знайомі. Бачив раз чи два як він б'ється, але рота він не роззявляв, і які в нього зуби — не примітив. А взагалі, якщо ми з вами балакаємо про того самого хлопця, то виступав він, по-моєму, у вазі сто тридцять три фунти, капітане.<br />
— Здається, ти теж раз чи два виступав у Сіті-ґарден?<br />
— Егеж. Двічі.<br />
— Ну, і як у тебе виходило, Лівша?<br />
— Обидва рази перемагав за явною перевагою. Рефері зупиняв обидва бої в першому раунді. Вдруге я зустрічався з одним чорнопиким із «Савоя». Якби він тоді підвівся, я б його покалічив на все життя. Порішив би, їй-богу. Я доти й сам не знав, який у мене тильний удар.<br />
— І обидва рази твоїм секундантом був Беньковський?<br />
— Зовсім ні, сер.<br />
— Брешеш, сучий сину. Я на власні очі бачив його в твоєму кутку, коли ти виграв у Куні. Він твій менеджер, бандюго.<br />
— А цього я й не заперечував.<br />
— Ти ж казав, що він тобі не секундує.<br />
— Бо він таки не секундує.<br />
— А хто ж, як не він?<br />
— Барига.<br />
— Ти мені сказав, що Барига оборудує твої зустрічі. Ти б спочатку думав, а потім брехав.<br />
— А він робить і те, й те, капітане. Під час бою відповідає за відро й губку, між боями обробляє моїх суперників, а коли шанси так на так — то й рефері та суддів. Барига ще не програв жодної зустрічі. Того чорнопикого він сам вибрав для мене в роздягальні. Підніс мені перемогу, так би мовити, на блюдечку. — Біцек покрутив стару зеленувату шапочку на вказівному пальці, і йому чомусь згадалося, яка ця шапочка була, коли він її купив, — весела, картата, з навушниками. Карти вицвіли, від навушників лишилися самі нитки.<br />
— Чого це вам усім забаглося поголити голови, Лівша?<br />
— Я того дивака сам упорав. Мені й не на такого сили стане, — сказав Біцек і почав непомітно набирати в легені повітря. Коли вони наповнилися, він заплющив очі, як заплющував їх, плаваючи під водою, і повільно-повільно видихнув.<br />
— Я тебе не про це питаю. Я тебе питаю, чого вам забаглося світити черепами?<br />
<br />
Біцекові непослідовні думки зачепилися за слово «забаглося». Цікаве слово, і звучить по-блатному. «Що, падло, в пику забаглося?» Непогано.<br />
<br />
— Я забув, про що ви питаєте.<br />
— Я питаю, невже ви не розумієте, що нам тепер вас, голомозих, легше буде переловити.<br />
— Легше? Ми, голені, всі однакові, і нас тепер в окрузі більше, ніж патлатих, тож легше чи важче — це як сказати. Але вийшло це взагалі ненавмисне. Один фраєр домовився з моєю матір’ю: він їй позичає перукарське крісло, а вона голить усіх поляків на Потомак-стріт по той бік од нашої крамниці; половину виручки їм обом, а половину — на допомогу сиротам. Ну, мати й почала з мене, щоб я, мовляв, став за приклад, але від зрізаного волосся в неї почався приступ, їй довелося лягти, а я доголився сам. Після того мені на вулиці проходу не давали. Господи, прости й помилуй! Скрізь, куди не поткнуся, тільки й чую: «Агов, лисий Біцеку!» І кожне на мене пальцем тикає, від шмаркатого мокроштаника до старого вурки. Ну, день я терпів, а на другий беру ножиці, виходжу надвір, і першим мені стрічається Горбань Вотрубінський — ви його навряд чи знаєте. Я його хап, ножицями чик-чик і вистриг чуприну по маківку. Той Горбань, по-моєму, зроду ре стригся, він казав, що скоріше в муніципалітеті хабарників попересаджують, ніж він пострижеться. Глянув на себе Горбань у вітрину — і ну реготати. Нареготалися ми з ним, а тоді він і каже: «Раз ти вже почав, то й кінчай». Сіли ми на бровці край дороги, я його достриг, а тоді повів до себе, нагрів води й виголив те, що лишилося. Потім виходимо ми вже вдвох з Горбанем, а назустріч — Кіт Воркіт Новогрудський, той, що з Фрай-стріт, — видно, щойно від Стахули, зачіска модняцька, кучеряві баки й при зеленій краватці. Я його беру попід білі ручки, а Горбань, ясна річ, вистригає йому півчуприпи, як я перед тим самому Горбаневі. Тоді вже настала черга Кота-Воркота — для нього ми спіймали Честера Чехувку, для Честера — Ковбоя Окуляніса, що з південно-західного акведука, для Ковбоя — Мустанга, для Мустанга — Джона з розвилки, потім Змія Барановського, ну а далі пішло-поїхало — стали стригти-голити всіх підряд, не тільки наших, а й чужих — італійців, греків і навіть одного філіппінця обчикрижили — певно, він був з Кларк-стріт, ішов з білою дівчиною. А тим часом до нас з усієї округи посунула пацанва — самі просяться, голови підставляють: і нас поголіть, ми теж, мовляв, хочемо до Клубу Бритоголових. Вони, бач, вирішили, що це в нас клуб. Дійшло до того, що голомозі шмаркачі почали духопелити більших хлопців, а ті боялися дати здачі — щоб не зв’язуватись із бритоголовими. Ну, ми подумали-подумали й вирішили поміняти назву, й тепер називаємося не «Вояками», а «Громадсько-спортивним клубом бритоголових патріотів Америки». — Помовчавши, Біцек обережно додав: — Досі я грав за «Вояків», а наступного року запишуся до клубу «Золоті рукавиці» — якщо не надумаю вступити до коледжу. Адже я ходив до школи, закінчив вісім класів. Якщо я й далі набиратиму вагу, як тепер, то за рік важитиму сто дев’яносто вісім фунтів при зрості п'ять футів десять дюймів. Я б уже тепер міг виступати в напівважкій вазі. <br />
<br />
Він переступив з ноги на ногу й потягся рукою до комірця — певно, хотів розстебнути його й продемонструвати свої м'язи. Але Адамович поклав одну долоню йому на плече, а другою ляснув по руці, і Лівша опустив її. Адамовичу не подобався цей хлопець.<br />
<br />
— Через те я й хочу виплутатися з цієї халепи, — вів далі Біцек. З мене ж може вийти класний боксер. А з оцим усім — край, зав’язую. Маю вже урок на все життя, будьте певні. Зав’язую, вступаю до найкращого коледжу, стаю на чесний шлях.<br />
<br />
Якби отой, з ученою пикою, що записував, спитав у нього: «До якого такого найкращого коледжу?» — Біцек зіграв би недоумка і ляпнув, приміром: «Бузологічний студентський коледж». Може, це б трохи спантеличило Козака, може, Козак навіть вирішив би, що він псих, і послав на обстеження. Але тут треба знати міру, не перегинати — щоб і самому виплутатися, і Беньковського не вплутати.<br />
<br />
Він знову потупцяв на місці, і тільки неспокійне човгання його шнурованих тупоносих черевиків, звичайних школярських черевиків, порушило тишу в душній кімнаті. Біцекові кортіло роздивитись обличчя репортера, та щоразу, коли в того зблискували окуляри, хлопця поймав страх і він опускав очі. Біцек зроду не бачив таких окулярів на стрічці й багато віддав би за те, щоб їх бодай поміряти. Ні, краще вже дивитись у вікно в капітана за спиною. Вікно було заґратоване, і багрове січневе сонце за ним світилося тьмяно, мов смолоскип у тумані. Вулицею прогуркотів ваговоз — на слух старий «шевроле» чи «форд», з ланцюгом іззаду; хлопець заплющив очі й уявив собі, як ланцюг б'ється об бруківку, викрешує іскри, відскакує... Куля теж відскочила. А він ускочив.<br />
<br />
— Як ти гадаєш, що ми з тобою зробимо, Біцеку?<br />
<br />
В хлопця тенькнуло серце й знову пересохло в горлі, коли замість панібратського «Лівша» він почув своє прізвище.<br />
<br />
— За ненавмисне вбивство можуть припаяти від одного до чотирнадцяти років. — Зібравши всю свою витримку, він подивився Козакові просто в очі.<br />
— І ти ладен чотирнадцять років гарувати на каторжній фермі? Тебе це не лякає?<br />
— А чого саме чотирнадцять? Чотирнадцять — найбільший строк. А в мене буде перша судимість. І потім, я стріляв, захищаючись. Це був самозахист. На таке зважають. Я пошлюся на пре... прецедентне право.<br />
— Чи ти ба! Хто тебе напоумив, Біцеку?<br />
— Сам придумав. Оце щойно. Всю котушку мені однаково не дадуть — самі знаєте.<br />
— Ми можемо запроторити тебе на ферму Святого Карла, Біцеку. А коли досягнеш повноліття — перевести до каторжної в’язниці. Звичайно, в тому разі, якщо тебе не визнають винним у навмисному вбивстві.<br />
<br />
Такого хлопець не хотів навіть припускати.<br />
<br />
— Ет, кілька років на фермі мені не завадять. Я однаково збирався кидати пити-курити: боксерові-професіоналу не можна. От на фермі й кину.<br />
— Коли ти звідти вийдеш, тобі буде тридцять два роки, Біцеку, — трохи забагато, як для професіонала, га?<br />
— Я стільки не сидітиму. Ненажеру Пйонтека, що живе коло пакгаузу, двічі достроково випускали з ферми Святого Карла. А Ненажері, щоб ви знали, бракує десятої клепки в голові. І він навіть не має американського громадянства.<br />
— Ну, побалакаймо тоді про таке місце, з якого достроково не випустять. Скажімо, про електричний стілець. Ти знав Богацького з Нобл-стріт, Біцеку? Хлопця, якого засмажили минулого літа?<br />
<br />
Прочинивши двері, до кімнати зазирнув перевдягнений детектив, глянув на Біцека й упевнено сказав:<br />
<br />
— Це той самий, капітане. Це він.<br />
<br />
На обличчі в Біцека розпливлася добродушна усмішка — за останні два дні він уже добре навчився посміхатися, коли хочеться криком кричати. «Тільки б не зірватися, — подумав він розпачливо. — Бо як зірвешся — пропав». І він потягся — легко, як кіт, і позіхнув Козакові в обличчя.<br />
<br />
— Капітане, я вперше попадаю в таку халепу, — промовив він і на мить багатозначно замовк. А тоді, подумавши: «Ну, тепер держіться!» — закінчив: — Тому мені приємно знати, що я сяду не сам, а з одним радником муніципалітету, про якого зможу дещо розповісти на суді.<br />
<br />
Ну що, схопили? Отож-бо! Знайте наших!<br />
<br />
— Це ти про мого брата, Біцеку?<br />
<br />
Хлопець поважно кивнув головою. Знайте, що Лівша вам не по зубах!<br />
<br />
Репортер узяв сигарету з-за вуха і встромив собі в рот. Адамович пирснув.<br />
<br />
Біцек крутнувся на підборах: Адамович відверто сміявся з нього! Та вони всі сміялися йому просто в обличчя! Від люті очі хлопцеві заслав червоний туман. А коли зір його прояснився, він побачив, що Козак сидить, відкинувшись на спинку крісла, й дивиться на нього з виразом людини, яка щойно ухилилася від удару й тепер спокійно обмірковує, як би його найкраще поквитатися з нападником. Капітан, видно, був не з тих, хто б’є зопалу, наосліп. І не з тих, хто дає маху. І цей капітанів спокій роздратував хлопця ще більше, ніж глумливий сміх Адамовича. Біцека прорвало — він знав, що тепер не заспокоїться, доки не заллє їм за шкуру сала.<br />
<br />
— Ти, патлатий! — крикнув він репортерові. — Бери свого олівця й записуй, що я, Біцек, продірявив старого пропияку, записуй, що я ніколи не розлучаюся зі своїм шестизарядним і роблю решето з кожного, хто попаде під гарячу руку! Записуй, що Біцек нікого не боїться й нікому не дає спуску... <br />
<br />
Та що це? Всі довкола дивились на нього незворушно, спокійно, навіть лагідно! А в Адамовича взагалі був такий вигляд, наче він зараз погладить його по голові й скаже що-небудь по-батьківському ласкаве.<br />
<br />
Адамович і справді заговорив.<br />
<br />
— Не гарячкуй, хлопче, — сказав він. — Адже ти на допиті. І ми хочемо тобі допомогти. Хочемо, щоб ти повернувся до своєї мами, до свого боксу. Ми намагаємося тобі допомогти, а ти не даєш, хлопчику.<br />
<br />
Козак висякався, а тоді заговорив удавано зичливо, мов страховий агент, що обдер клієнта, як липку, а тепер випроваджує його з контори.<br />
<br />
— Ну що, може, розповіси, звідки в тебе той револьвер, Лівша?<br />
— Дідька лисого я вам розповім!<br />
<br />
Тепер Біцек відчував уже холодну ненависть до них усіх. До всіх, хто був у цьому кабінеті, а заразом і до всіх, хто був за його стінами. Але Козака Біцекова ненависть, здавалося, тільки радувала. Репортер сховав блокнота в кишеню й застебнув верхній ґудзик пальта, неначе допит уже скінчився.<br />
<br />
Невже й справді скінчився, невже вони більш не допитуватимуть його? Біцек хотів, щоб допит тривав, щоб вони погрожували йому, зловісно похитували головами, вмовляли, укоськували, обіцяли помилувати, якщо він розповість, де дістав револьвер.<br />
<br />
— Я на вас злості не маю, капітане. І на вас усіх теж. Я все розумію. Кожен з нас живе, як може, хто сильніший, той і виграв. А наше діло — нас давити, вам за це гроші платять...<br />
<br />
Він звертався вже тільки до капітана, бо Коміський і Мілано непомітно вийшли. Але Козак вивчав протокол так, наче Бруно Біцека на прізвисько Лівша в кімнаті й не було. Наче він узагалі не існував.<br />
<br />
— Я все ще тут, — сказав хлопець, і губи його сіпнулися в кривій, жалюгідній посмішці.<br />
<br />
Козак підвів очі, його велике, обвітрене, безвиразне обличчя раптом нагадало Біцекові боксерську рукавицю. Капітан дивився мовби крізь хлопця, і Біцекові раптом стало страшно. Він злякався, що його більш ні про що не питатимуть — ні про револьвер, ні про старого, ані про те, що він тепер відчуває.<br />
<br />
— Не дивіться на мене так, наче мене тут нема, — попросив він здушеним голосом.<br />
<br />
Та не мовчіть же, питайте! Питайте про давніші діла! Про те, як вони з Дригоніжкою обчистили гральний автомат! Чи як вони з Кейсі зняли бучу в крамничці й нишком поцупили чотири долари! Питайте про що завгодно! Тільки питайте!<br />
<br />
Репортер припалив сигарету.<br />
<br />
— Що ж, у твоїй справі тепер — ажур, — промовив Козак і знову втупився в протокол.<br />
— Я народився в Америці. В мене американська освіта...<br />
<br />
Але ніхто вже не слухай, що каже Бруно Біцек на прізвисько Лівша.<br />
<br />
Репортер підвівся, рушив до дверей, і хлопець подумай: «От гад, міг би принаймні віддати недокурок». Він постояв ще з хвилину, переступаючи з ноги на ногу й чекаючи наказу вертатися до камери, а тоді почав тихенько задкувати до дверей нехай хоч Козак накаже Адамовичу схопити його. Коли до дверей залишилося два-три кроки, він обернувся до Козака спиною.<br />
<br />
Його ніхто не зупиняв. Що означає оте слівце — «ажур»? Він крутнув круглу ручку й вийшов; у кінці коридору побачив двері до зали суду, й серце його закалатало так, що удари віддалися дрожем у всьому тілі — а що, як майнути туди? Він озирнувся... Адамович ішов кроків на п’ять позаду, ступаючи нечутно, як кіт, як може ступати лише старий, стріляний лягавий, і дивився кудись убік, з виразом знудженим та байдужим, і вираз той означав: біжи не біжи — однаково не втечеш.<br />
<br />
Самотній Вовк з Потомак-стріт покірно зупинився посеред довгого, похмурого коридору, чекаючи, доки сержант підійде й застромить два пальці за його ремінь. Невже ці лягаві не розуміють, що, коли він подасть знак, Дригоніжка, Кіт-Воркіт і Боньковський підлетять до дільниці на кремовому б'юїку, вдарять по вікнах з автоматів, і тоді він, Лівша, зигзагом метнеться через зал суду, вистрибне на пожежну драбину, тра-та-та з третього поверху на землю, і ось він теж стріляє, він уже в б’юїку й машина бере розгін... Вони розіграють усе, як по нотах, як у тому фільмі а Джорджом Рафтом, і стережіться, лягаші, коли з руки Бруно Біцека заговорить воронований кольт!..<br />
<br />
Сержантові пальці зімкнулися на ремені в хлопця за спиною.<br />
<br />
Коли двері в кінці коридору відчинилися, з них війнуло холодом і важким духом карболки з підвальних камер. Надворі, десь високо вгорі, загули дзвони костьолу Св. Яна. Намацуючи в темряві чавунні східці гвинтових сходів, Біцек почув пронизливий скрегіт трамвайних коліс — видно, водій загальмував на розі Чікаго-авеню й Оґден-стріт перед червоним світлом. Потім трамвайні колеса знову скреготнули й вискнули, наче під них попав кіт. «Чи йде ще сніг надворі?» — подумав Біцек, побачивши білі стіни підвалу.<br />
<br />
— Тобі нічого не треба, хлопчику? — дуже лагідно спитав Адамович, замкнувши за Біцеком ґратчасті двері камери. «Хлопець просто не почуває себе винним, у тім-то й лихо, — думав сержант. — Такі от і про Бога забувають, і до церкви не ходять. А якби й ходили — яка з того користь, коли вони не знають, що таке гріх?»<br />
<br />
Він ще раз зазирнув у тьмяно освітлену камеру й побачив, що хлопець став навколішки під стіною. Ніби відчувши на собі сержантів погляд, Біцек повільно повернув до нього бліде обличчя. Невже на ньому було написане молитовне каяття? Старий Адамович зняв кашкета. <br />
<br />
— Чого вилупив баньки, гаде? Думаєш, я буду молитися? Та скоріше ваша лягавка завалиться, ніж Лівша почне молитись! Молитися, продавати коришів чи просити пощади! Тож топай геть звідси, геть, бодай тобі руки-ноги повідсихали! Я впустив шапочку й шукаю її, ясно?<br />
<br />
Адамович дивився, як хлопець рачкує, шукаючи шапочку. Коли Біцек знайшов її, старий надів кашкета й пішов, відчуваючи якесь невиразне, самому собі незрозуміле невдоволення.<br />
<br />
Він не бачив, як Лівша, усе ще стоячи навколішках, затулив обома долонями рота і втупився очима в темну стіну.<br />
Тіні, одна від одної темніші, розпливалися в нього перед очима.<br />
<br />
По хвилі хлопець прошепотів:<br />
<br />
— Я однаково знав, що не доживу до повноліття...<br />
<br />
<br />
Hwitaz Berohttp://www.blogger.com/profile/09071294847070848489noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-9191563057368883163.post-35408114350196967492016-04-20T17:52:00.000+03:002016-04-20T17:52:12.497+03:00Уїльям Фолкнер «Після заходу сонця»<i>(переклала Ольга Сенюк)</i><br />
<br />
1<br />
<br />
Тепер понеділок у Джеферсоні нічим не відрізняється від інших днів тижня. Вулиці тепер бруковані, її телефонні й електричні компанії все більше й більше вирубують крислатих дерев — чорного дуба, явора, акації і береста, — щоб на їхньому міст поставити залізні стовпи з голими, примарними, безкровними плодами, І ми маємо міську пральню, яка щопонеділка вранці посилав свої яскраво розфарбовані машини звозити білизну; навантажені брудним одягом, накопиченим за цілий тиждень, вони, мов привиди, сунуть по місту, тільки раз у раз сторожко озиваються дражливі гудки та шурхотять шини на асфальті, наче хто роздирає шовк; навіть негритянки, що за давнім звичаєм і досі перуть білим, забирають і розвозять білизну машинами.<br />
<br />
Але п'ятдесят років тому на тихих, курних, тінистих вулицях щопонеділка вранці було повно негритянок із загорненими в простирадла клунками брудної білизни, десь такими завбільшки, як добра пака бавовни; вони вмощували ті клунки на своїх міцних, прикритих капелюшками головах і, не підтримуючи руками, несли від порога кухні білих до потемнілого казана біля своєї халупи в негритянському кварталі.<br />
<br />
Ненсі вмощувала клунок з білизною на голову, а вже на клунку прилаштовувала свого чорного матроського бриля, якого носила і влітку і взимку. Вона була висока па зріст, з вилицюватим сумним обличчям і ледь запалою щокою в тому місці, де бракувало кількох зубів. Інколи ми трохи проводили її вуличкою і вигоном — дуже нам цікаво було дивитися на той клунок і поверх нього бриль; він не зсувався б не ворушився навіть тоді, коли Ненсі спускалася в яр, підіймалась на другий бік і перелазила крізь огорожу. Вона ставала рачки, закинувши назад голову, на якій клунок тримався міцно, мов скеля чи повітряна куля, тоді знов підводилась і йшла далі.<br />
<br />
Часом білизну забирали або приносили чоловіки праль, але Джезес ніколи не допомагав Ненсі, навіть ще до того, як батько заборонив йому приходити до нас, навіть тоді, як Ділсі була хвора і Ненсі куховарила в нас замість неї.<br />
<br />
Нам тоді майже щодня доводилось бігати вигоном до халупи Ненсі і кликати її, щоб ішла готувати сніданок. Ми зупинялися біля яру, тому що батько наказував нам не зв’язуватися а Джезесом, — Джезес був низький негр зі шрамом на щоці, яку йому хтось різонув бритвою, — і кидали в халупу камінцями, аж поки Ненсі, зовсім гола, висовувала голову з дверей.<br />
<br />
— Що це за мода шпурляти в хату каміняччям? — гукала вона,— Чого вам, іроди, треба?<br />
— Тато казав, щоб ти йшла готувати сніданок,— відповідала Кедді. — Казав, що ти вже спізнилася на півгодини і повинна зараз таки йти.<br />
— Великий мені клопіт ваш сніданок! — казала Ненсі.— Я хочу спати.<br />
— Закладаюся, що ти п'яна,— казав Джейсон.— Тато каже, що ти п'яна. Ти п'яна, Ненсі?<br />
— Хто це таке ляпає? — обурювалась Ненсі.— Я хочу спати, великий мені клопіт ваш сніданок.<br />
<br />
Ми ще якусь хвилину шпурляли камінцями в халупу, потім верталися додому. Коли Ненсі нарешті з'являлася, мені було вже пізно йти до школи. Так ми думали, що все це через віскі, аж до того дня, коли її знов заарештували і дорогою до в'язниці їм трапився назустріч містер Стоувол. Він працював у банку касиром і був титарем баптистської церкви. Ненсі відразу ж накинулась на нього:<br />
<br />
— Коли ви мені заплатите, містере? Коли ви мені заплатите? Ви в мене були тричі останнім часом, а не заплатили ні цента...<br />
<br />
Містер Стоувод ударив її так, що вона впала, проте й далі правила своєї:<br />
<br />
— Коли ви мені заплатите, містере? Ви в мене були тричі останнім ча...<br />
<br />
Містер Стоувол ударив її закаблуком в обличчя, судовий виконавець відтяг його назад, а Ненсі лежала на землі й сміялася. Вона повернула голову, виплюнула з рота кілька зубів разом з кров'ю і сказала:<br />
<br />
— Тричі був у мене останнім часом і не заплатив ні цента.<br />
<br />
Так вона втратила зуби, і того дня скрізь тільки й мови було, що про Ненсі й містера Стоувола, а тієї ночі кожен, хто йшов повз в’язницю, чув, як Ненсі співає і кричить. У вікно видно було, як вона чіпляється руками за ґрати, і не одне спинялося коло огорожі послухати, як вона кричить і як наглядач пробує її втихомирити. Вона не вмовкала майже до світанку, до тієї хвилини, коли наглядач, почувши нагорі стукіт і шурхіт, пішов до камери й побачив, що Ненсі висять на ґратах. Потім він казав, що річ тут не в горілці, а в кокаїні, бо жоден негр не накладе на себе руки, хіба що начиниться кокаїном, а негр, начинений кокаїном, уже не негр.<br />
<br />
Наглядач витяг Ненсі з зашморга й привів до тями, потім добре налупцював її, відшмагав дубцем. Вона повісилась на своїй сукні. Вона зробила добрий зашморг, та коли її арештували, на ній, крім сукні, нічого не було, тому вона не мала чим зв'язати собі руки, і в неї не вистачило сили відпустити підвіконня. Тож наглядач, почувши стукіт, побіг нагору й побачив, що Ненсі висить на вікні зовсім гола. Її живіт уже трохи віддимався, як невеличка повітряна куля.<br />
<br />
Коли Ділсі лежала хвора в своїй халупі і Ненсі куховарила в нас, ми бачили, як відстовбурчується в неї на животі фартух; це було ще перед тим, як батько заборонив Джезесові приходити до нас. Джезес сидів у кухні біля плити, і шрам вирізнявся на його чорному обличчі, мов уривок брудної мотузки. Він сказав, що Ненсі носить під фартухом диню.<br />
<br />
— Це диня не з твого баштана, — сказала Ненсі.<br />
— А з чийого баштана? — спитала Кедді.<br />
— Ось візьму й виріжу той баштан, — мовив Джезес.<br />
— Знайшов що казати при дітях, — мовила Ненсі. — Чому ти не йдеш до роботи? Сидиш тут і теревениш казна-що. Хочеш, щоб тебе застукав на кухні містер Джейсон і почув, що ти плещеш при дітях?<br />
— А що він плеще? — спитала Кедді. — Який баштан?<br />
— Мені не можна сидіти в кухні білого, — мовив Джезес. — А білому в моїй кухні можна сидіти. Білий заходить до моєї хати, і я не можу його не впустити. Коли білий захоче зайти в мій дім, у мене вже нема дому, я не можу його не впустити. Але й він не може мене вигнати. Не може.<br />
<br />
Ділсі й далі лежала хвора в своїй халупі, а батько заборонив Джзесові приходити до нас. Ділсі все хворіла. Дуже довго хворіла. Якось після вечері ми сиділи в бібліотеці.<br />
<br />
— Ненсі ще не скінчила роботи? — спитала мати. — Як на мене, то вже давно можна було помити посуд.<br />
— Хай Квентін гляне,— сказав батько. — Піди, Квентіне, глянь, чи Ненсі все вже зробила. Скажи їй, що вона може йти додому.<br />
<br />
Я подався до кухні. Ненсі скінчила роботу. Посуд був складений, у плиті вичахло. Ненсі сиділа на стільці біля холодної плити. Вона глянула на мене.<br />
<br />
— Мама питає, чи ти вже все зробила,— сказав я.<br />
— Так,— відповіла Ненсі, дивлячись на мене.— Зробила.— Вона й далі дивилася на мене.<br />
— Що сталося? — спитав я.— Що сталося?<br />
— Я тільки негритянка,— мовила Ненсі.— А хіба я цьому винна?<br />
<br />
Вона сиділа в своєму матроському брилі на стільці біля холодної плити й дивилася на мене. Я вернувся до бібліотеки. Холодна плита й порожнеча на кухні справляв дивне враження, коли ти звик. що там завжди тепло, весело і всі щось роблять. А тут у плиті вичахло, посуд складений, і ніхто в такий час не хоче їсти.<br />
<br />
— Ну що, попоралась вона? — спитала мати.<br />
— Попоралась,— відповів я.<br />
— Що ж вона робить?<br />
— Нічого. Все зроблене.<br />
— Я сам піду глянути,— сказав батько. <br />
— Може, вона чекає, щоб прийшов Джезес і забрав її додому,— сказала Кедді.<br />
— Джезеса нема, — сказав я.<br />
<br />
Ненсі розповідала, що одного разу вранці прокинулась, а Джезеса нема. «Кинув мене,— сказала Ненсі. Мабуть, подався в Мемфіс. Може, ховається від поліції».<br />
<br />
— Ну й щасливої йому дороги,— сказав батько. — Добре, якби він там і лишився.<br />
— Ненсі боїться темряви. — сказав Джейсон.<br />
— Ти також боїшся, — сказала Кедді.<br />
— А от і ні. — сказав Джейсон.<br />
— Боягуз, — сказала Кедді.<br />
— А от і ні,— сказав Джейсон,<br />
— Цить, Кендейсі,— сказала мати.<br />
<br />
Зайшов батько.<br />
<br />
— Я проведу Ненсі вуличкою,— сказав він.— Вона каже, що Джезес вернувся.<br />
— Вона бачила його? — спитала мати.<br />
— Ні, але якийсь негр переказав їй, що він у місті. Я не забарюся.<br />
— І ти через Ненсі лишиш мене саму? — сказала мати. — її безпека тобі дорожча, ніж моя?<br />
— Я не забарюся.— сказав батько.<br />
— Ти кинеш без захисту своїх дітей, коли десь поблизу вештається той негр?<br />
— Я також піду,— сказала Кедді. — Можна, тату?<br />
— Нащо йому здалися діти, якби він навіть добрався до них? — сказав батько.<br />
— І я піду,— сказав Джейсон.<br />
— Джейсоне! — сказала мати.<br />
<br />
З її тону чути було, що вона звертається до батька. Наче вона хотіла сказати: батько цілий день шукає, чим би їй найдужче дошкуляти, і вона була певна, що він нарешті щось придумає. Я принишк, бо ми з батьком добре знали: якщо мати зараз зверне на мене увагу, то захоче, щоб батько звелів мені лишитися з нею. Тому батько навіть не дивився в мій бік. Я був найстарший, мав дев'ять років, Кедді мала сім, а Джейсон — п’ять.<br />
<br />
— Пусте, ми не забаримося.<br />
<br />
Ненсі вже була готова. Ми звернули у вуличку.<br />
<br />
— Джезес до мене завжди добре ставився, — сказала Ненсі. — Коли, бувало, заробить два долари, то неодмінно віддасть один мені.<br />
Ми йшли вуличкою.<br />
<br />
— Мені аби тільки минути вуличку, а далі вже нічого, — сказала Ненсі.<br />
<br />
На вуличці завжди було темно.<br />
<br />
— Отут Джейсон злякався на день усіх святих, — сказала Кедді.<br />
— А от і не злякався, — сказав Джейсон.<br />
— А Рейчел не може на нього вплинути? — сказав батько.<br />
<br />
Тітка Рейчел була зовсім стара. Вона жила сама в халупі неподалік від Ненсі і вже навіть не працювала. Біла, як молоко, вона цілими днями сиділа на порозі й курила люльку. Казали, ніби вона Джезесова мати. Часом Рейчел не заперечувала цього, а часом заявляла, що Джезес їй навіть не родич.<br />
<br />
— Ні, ти злякався, — сказала Кедді. — Ти боягузливіший за Фроні. Боягузливіший за якогось там негра.<br />
— Він нікого не хоче слухати,— сказала Ненсі. — Каже, що я збудила в ньому диявола, і тепер він мусить його заспокоїти, іншої ради немає.<br />
— Ну годі, він же десь подався, — сказав батько. — Тепер тобі нічого боятися. Аби тільки та не лигалася з білими.<br />
— Як це не лигалася з білими? — спитала Кедді. — Як це не лигалася?<br />
— Нікуди він не подався,— сказала Ненсі. — Я відчуваю, що він тут. Відчуваю, що він десь причаївся на цій вуличці і чув нашу розмову, кожне слово. Я не бачила його, а як побачу, то вже востаннє, з бритвою в зубах. Він її носить на шворці під сорочкою на спині. І навіть не здивуюся, як побачу.<br />
— Я не злякався,— сказав Джейсон.<br />
— Якби ти була шанувалася, то до цього б не дійшло. — сказав батько. — Але тепер уже однаково, Джезес, мабуть, уже в Сент-Луїсі, знайшов собі іншу жінку й давно забув про тебе.<br />
— Коли так, то краще, щоб я про це не знала, — сказала Ненсі. — А то я йому не подарую! Хай тільки спробує обняти її, я йому руки відрубаю, голову відріжу, а їй розпорю живіт, я...<br />
— Цить! — сказав батько.<br />
— Чий живіт, Ненсі? — спитала Кедді.<br />
— Я не злякався,— сказав Джейсон. — Я можу сам перейти цю вуличку.<br />
— Аякже, перейдеш! — сказала Кедді. — Без нас ти б сюди й носа не поткнув.<br />
<br />
<br />
2<br />
<br />
Ділсі й далі хворіла, і ми щовечора проводили Ненсі, аж поки мати не витерпіла.<br />
<br />
— Доки це буде? — сказала вона. Лишаєш мене саму в такому великому будинку, щоб провести додому негритянку, бо вона, бач, боїться!<br />
<br />
Ми поклали для Ненсі в кухні сінник. І якось уночі прокинулись від дивного звуку. З темряви під сходами долинав чи то спів, чи плач. У материній кімнаті горіло світло, і ми почули, як батько вийшов у холл, тоді рушив до бічних сходів. Ми з Кедді також вийшли в холл. Підлога там була холодна, нам аж ноги почало судомити, поки ми дослухалися до того звуку. То був наче спів, а наче і не спів, як часто в негрів.<br />
<br />
Потім він стих, ми почули, що батько спускається бічними сходами, і теж підійшли до поруччя. Звук почувся знов, неголосний, уже з самих сходів, і ми побачили десь посеред них проти стіни очі Ненсі. Вони світилися, ніби в кішки, немов біля стіни причаїлася величезна кішка і дивилася на нас. Коли ми спустилися до Ненсі, вона знов замовкла. Ми стояли з нею, аж поки батько вийшов з кухні з пістолетом у руці. Потім він ще раз вернувся в кухню, вже з Ненсі, і вони взяли звідти її сінник.<br />
<br />
Ми розіслали сінник у своїй кімнаті. А коли в матері погасло світло, знов побачили очі Ненсі.<br />
<br />
— Ненсі! — пошепки покликала Кедді. — Ти спиш. Ненсі?<br />
<br />
Ненсі щось шепнула у відповідь, я недочув, що саме. Шепіт долинув десь із темряви, невідомо звідки, наче виник сам собою, а Ненсі там зовсім і не було; а її очі я бачив тому, що ще на сходах вони відбилися в моїх зіницях, як, буває, подивишся на сонце, а тоді зажмуришся і однаково бачиш ясну цятку, хоч повіки й заплющені.<br />
<br />
— Господи, — зітхнула Ненсі. — Господи.<br />
— То був Джезес? — спитала Кедді. — Вів хотів залізти до кухні?<br />
— Господи. — сказала Ненсі. Так протягло: «Гос-с-с-споди», поки звук не згас, як гасне сірник або свічка.<br />
— Ти нас бачиш, Ненсі? — прошепотіла Кедді. — Ти також бачиш наші очі?<br />
— Я тільки негритянка,— сказала Ненсі. — Бог знає, Бог знає...<br />
— Що ти там бачила на кухні? — прошепотіла Кедді. — Що то хотіло влізти?<br />
— Бог знає,— сказала Ненсі. Ми бачили її очі. — Бог знає.<br />
<br />
Ділсі одужала й заходилась готувати обід.<br />
<br />
— Ти б краще полежала ще день чи два,— сказав батько.<br />
— Навіщо? — сказала Ділсі. — Якщо я ще хоч день полежу, тут усе перевернуть догори дном. Ану гайда звідси, дайте мені навести лад у моїй кухні!<br />
<br />
Вечерю теж готувала Ділсі. І якраз, коли зайшло сонце, в кухні з'явилася Ненсі.<br />
<br />
— Звідки ти знаєш, що він вернувся? — спитала Ділсі. — Ти ж його не бачила?<br />
— Джезес — чорношкірий. — сказав Джейсон.<br />
— Я відчуваю,— відповіла Ненсі. — Відчуваю, що він причаївся в яру.<br />
— Оце тепер? — спитала Ділсі. — І тепер він у яру?<br />
— Ділсі також чорношкіра, — сказав Джейсон.<br />
— Хоч з'їж що-небудь, — сказала Ділсі.<br />
— Нічого мені не хочеться, — сказала Ненсі.<br />
— А я не чорношкірий, — сказав Джейсон. <br />
— Випий кави, — сказала Ділсі і налила Ненсі чашку кави.— Ти знаєш, що він сьогодні там? Звідки ти можеш знати, що він саме сьогодні в яру?<br />
— Знаю, — сказала Ненсі, — Він тем, вичікує. Недарма ж я стільки з ним прожила. Я знаю, що він зробить, ще коли він і сам не знає.<br />
— Пий каву, — сказала Ділсі.<br />
<br />
Ненсі піднесла чашку до рота і дмухнула на каву. Рот у неї віддувся, мов у гадюки, і став як гумовий, ніби вона вдмухнула весь колір із своїх губ у каву.<br />
<br />
— Я не чорношкірий, — сказав Джейсон. — А ти чорношкіра, Ненсі?<br />
— Я нещасне створіння, — сказала Ненсі. — А скоро стану нічим. Піду тули, звідки прийшла.<br />
<br />
<br />
3<br />
<br />
Ненсі почала пити каву. І поки пили, тримаючи чашку обома руками, знов чи то заспівала, чи то заплакала. Той звук линув просто в чашку, і кава розхлюпувалася на руки й на сукню Ненсі. Очі її були спрямовані на нас, вона сиділа, спершись ліктями на коліна, тримаючи обома руками чашку, дивилася на нас понад її вінцями і чи то співала, чи плакала.<br />
<br />
— Гляньте на Ненсі, — сказав Джейсон. — Вона тепер уже не куховарить у нас, бо Ділсі видужала.<br />
— Та цить же,— сказала Ділсі.<br />
<br />
Ненсі тримала обома руками чашку, дивилася на нас і чи то співала, чи плакала немов було дві Ненсі: одна дивилася на нас,<br />
а друга чи то співала, чи плакала.<br />
<br />
— Чому ти не попросиш, щоб містер Джейсон зателефонував шерифові? — спитала Ділсі.<br />
<br />
Ненсі замовкла, тримаючи чашку в своїх довгих, чорних руках. Вона знов спробувала сьорбнути кави, знов розхлюпала її по руках та по сукні й відставила чашку. Джейсон пильно дивився на неї.<br />
<br />
— Не можу проковтнути ні краплі, — сказала Ненсі. — Ковтаю, а кава вертається назад.<br />
— Іди до мене. Фроні тобі постелять, а я також скоро прийду.— сказала Ділсі.<br />
— Хіба його спинить якийсь там чорношкірий? — сказала Ненсі.<br />
— Я не чорношкірий, — сказав Джейсон. — Ділсі, я чорношкірий?<br />
— Мабуть, ні, — сказала Ділсі. Вона дивилася на Ненсі. — Мабуть, таки ні. То що ж ти робитимеш?<br />
<br />
Ненсі поглянула на нас. Ті очі перебігали швидко, наче вона боялася, що взагалі нічого не побачить, коли не водитиме ними.<br />
<br />
Вона дивилася на нас, на всіх трьох водночас. <br />
<br />
— Пам'ятаєте ту ніч, коли я спала у вашій кімнаті? — спитала вона.<br />
<br />
Вона нагадала, як ми тоді рано прокинулись і почали гратися. Спокійно гралися на її сіннику, аж поки встав батько і треба було готувати сніданок.<br />
<br />
— Попросіть маму, хай дозволить мені й сьогодні переночувати у вас, — сказала Ненсі.— Мені навіть не треба сінника. Ми знов будемо гратися.<br />
<br />
Говорила з матір'ю Кедді. Джейсон теж пішов з нами.<br />
<br />
— Я не хочу, щоб якісь там негри спали в нашому домі, — сказала мати.<br />
<br />
Джейсон почав плакати. І не переставав, аж поки мати сказала, що не дасть йому три дні солодкого, якщо він не втихомириться. Тоді Джейсон сказав, що перестане плакати, якщо Ділсі спече шоколадний торт. Батько теж був у кімнаті.<br />
<br />
— Чому ти нічого не зробиш? — сказала йому мати. — Навіщо ж тоді в нас існує поліція?<br />
— А чого Ненсі боїться Джезеса? — спитала Кедді. — А ви, мамо, також боїтесь тата?<br />
— Що може вдіяти поліція? — сказав батько. — Де вона шукатиме Джезеса, коли Ненсі його навіть не бачила?<br />
— То чого ж вона боїться? — спитала мати.<br />
— Вона каже, що він тут. Начебто вона знає, що цієї ночі він тут.<br />
— Нащо ж ми платимо податки? — сказала мати. — Я маю лишатися сама у великому будинку, поки ти відводиш якусь там негритянку!<br />
— Але ж ти знаєш, що я не чигаю на тебе з бритвою,— сказав батько.<br />
— Я перестану плакати, коли Ділсі спече шоколадний торт,— сказав Джейсон.<br />
<br />
Мати звеліла нам іти геть. А батько сказав, що не знав, чи Джейсон дістане шоколадний торт, але щось інше напевне дістане. Ми вернулися до кухні й переказали все Ненсі.<br />
<br />
— Тато велів, щоб ти йшла додому і замкнулася зсередини, тоді не буде чого боятися, — сказала Кедді. — А чого ти боїшся, Ненсі? Джезес розсердивса на тебе?<br />
<br />
Ненсі знов тримала в руках чашку. Вона впиралася ліктями в коліна, опустивши вниз руки з чашкою і втупившись у неї очима.<br />
<br />
— За що Джезес так розсердився на тебе? — спитала Кедді.<br />
<br />
Ненсі впустила чашку. Чашка не розбилася, тільки вилилась кава, а руки в Ненсі й далі були складені так, ніби вона тримала її. І враз вона знов завела свій чи то спів, чи не спів, тихо, ледь чутно. Ми дивилися на неї.<br />
<br />
— Перестань,— сказала Ділсі.— Нічого так розкисати. Посидь тут, а я покличу Верша, щоб провів тебе додому, — сказала Ділсі й вийшла.<br />
<br />
Ми дивилися иа Ненсі. Плечі в неї трусилися, але вона замовкла. Ми стояли в дивилися на неї.<br />
<br />
— Що тобі хоче зробити Джезес? — опитала Кедді. — Його ж немає тут.<br />
<br />
Ненсі глянула на нас.<br />
<br />
— Правда ж, вам було весело, коли я ночувала у вашій кімнаті?<br />
— Ні,— сказав Джейсон. — Мені зовсім не було весело.<br />
— Бо ти спав у маминій кімнаті,— сказала Кедді. — Тебе з нами не було.<br />
— Ходімо до мене, і нам знов буде весело, — сказала Ненсі.<br />
— Мама не дозволить, бо вже пізно, — сказав я.<br />
— А ви їй не кажіть,— мовила Ненсі. — Скажете завтра, і вона не розсердиться.<br />
— Вона нам не дозволить, — сказав я.<br />
— А ви їй тепер не кажіть, — мовила Ненсі. — Нащо їй набридати.<br />
— Вона не казала, що нам не можна йти,— мовила Кедді.<br />
— Бо ми не питали,— сказав я.<br />
— Я скажу їй, коли ви підете,— мовив Джейсон.<br />
— Нам буде весело,— сказала Ненсі.— Тато й мама не лаятимуть, як ви підете до мене. Я стільки на вас робила. Вони не лаятимуть.<br />
— Я піду.— мовила Кедді.— Я не боюся. То Джейсон боїться. Він скаже мамі.<br />
— Я не боюся,— сказав Джейсон.<br />
— Ні, ти боїшся,— мовила Кедді.— Та скажеш мамі.<br />
— Не скажу,— мовив Джейсон.— Я не боюся.<br />
— Зі мною він не боятиметься,— сказала Ненсі.— Правда, Джейсоне?<br />
— Джейсон розкаже мамі,— мовила Кедді.<br />
<br />
Вуличка була темна. Ми звернули на вигін.<br />
<br />
— Закладаюся, що коли на нас щось вискочить ззаду з вулички, Джейсон зареве.<br />
— А от і не зареву,— сказав Джейсон.<br />
<br />
Ми йшли вигоном. Ненсі розмовляла дуже голосно.<br />
<br />
— Чого ти так кричиш, Ненсі? — спитала Кедді.<br />
— Хто, я? — сказала Ненсі. — Вн тільки послухайте цих дітлахів! Квентін, Кедді і Джейсон кажуть, що я кричу.<br />
— Ти так говориш, ніби нас тут п’ятеро, — сказала Кедді. — Ніби тут є ще й тато.<br />
— Хто, я кричу, містере Джейсон? — сказала Ненсі.<br />
— Ненсі назвала Джейсона «містером»,— засміялася Кедді.<br />
— Вн тільки послухайте цих дітлахів,— сказала Ненсі, — по-слухайте, як вони кричать.<br />
— Ми не кричимо,— сказала Кедді.— Тільки ти кричиш і розмовляєш так, ніби й тато...<br />
— Тихше,— сказала Ненсі.— Тихше, містере Джейсон.<br />
<br />
Ненсі знов назвала Джойсона «містером»..,<br />
<br />
— Тихше! — сказала Ненсі.<br />
<br />
Вона весь час голосно розмовляла, поки ми переходили яр і пролазили крізь огорожу там, де вона завжди пролазила з клунком білизни на голові. Ми підійшли до її халупи. Ми дуже поспішали. Ненсі відімкнула двері. Залах кімнати й запах Ненсі були мов лампа й гніт: вони ніби чекали одне на одного, щоб їх стало чути. Ненсі засвітила лампу, зачинила двері й засунула засув. Вона дивилася на нас і вже не розмовляла так голосно.<br />
<br />
— Що ми робитимем? — спитала Кедді.<br />
— А що ви хочете? — сказала Ненсі.<br />
— Ти казала, що нам буде весело, — мовила Кедді,<br />
<br />
В халупі Ненсі було ще щось, крім неї і самої халупи. Навіть Джейсон відчував його.<br />
<br />
— Я не хочу тут сидіти, — сказав він. — Я хочу додому.<br />
— Ну, то йди, — сказала Кедді.<br />
— Я не хочу йти сам, — сказав Джейсон.<br />
— Зараз ми будемо гратися, — сказала Ненсі.<br />
— У що? — опитала Кедді.<br />
<br />
Ненсі стояла біля дверей і дивилася на нас, але очі в неї були порожні, немов нічого не бачили.<br />
<br />
— А ви в що хотіли б? — спитала вона.<br />
— Розкажи нам казку, — мовила Кедді. — Ти вмієш розповідати казки?<br />
— Умію, — сказала Ненсі.<br />
— Ну, то розкажи, — мовила Кедді.<br />
<br />
Ми дивилися на Ненсі.<br />
<br />
— Ти не знаєш ніяких казок, — мовила Кедді.<br />
— Ні, знаю, — сказала Ненсі. — Зараз розповім.<br />
<br />
Вона сіла на стілець біля плити. Там було трохи жару, і Ненсі роздмухала його. Навіть знялося полум’я. Вона почала розповідати казку. Вона так розповідала й дивилася на нас, немов і голос, і очі були не її, а чиїсь чужі. Наче вона сама була десь-інде, на щось очікувала в іншому місці, не тут. Вона була десь поза халупою. Голос і тіло Ненсі були тут, та Ненсі, що пролазила під колючим дротом з клунком білизни на голові, який плив над нею, мов повітряна куля, була в халупі. Але тільки голос і тіло.<br />
<br />
— ... І ось королева підійшла до яру, де сховався лихий чоловік. Підійшла та й каже: «Як би мені перебратися через цей яр", каже...<br />
— Який яр? — спитала Кедді.— Такий, як наш? А чого королева йшла через яр?<br />
— Щоб попасти додому, — сказала Ненсі. Вона дивилася на нас. — Їй треба було перейти яр, щоб швидко попасти додому й засунути на засув двері.<br />
— А чого вона хотіла швидко попасти додому й засунути на засув двері? — спитала Кедді. <br />
<br />
<br />
4<br />
<br />
Ненсі дивилася на нас. Вона замовкла. Тільки дивилася на нас. Джейсон сидів у неї на колінах, і його ноги витикалися з коротких штанців.<br />
<br />
— Це погана казка, — сказав він. — Я хочу додому.<br />
— Справді, треба йти, — сказала Кедді й підвелася з долівки.— Нас уже, мабуть, шукають.<br />
<br />
Вона рушила до дверей.<br />
<br />
— Ні, не відчиняй, — сказала Ненсі.<br />
<br />
Вона швидко випередила Кедді, але не торкнулася до дерев'яного засува.<br />
<br />
— Чому? — спитала Кедді.<br />
— Ходімо до світла,— сказала Ненсі.— Нам буде весело. Не йдіть ще.<br />
— Треба йти,— мовила Кедді. — Хіба що буде дуже весело.<br />
<br />
Вони з Ненсі вернулися до плити.<br />
<br />
— Я хочу додому, — сказав Джейсон. — Я розповім мамі.<br />
— Я знаю іншу казку, — мовила Ненсі.<br />
<br />
Вона стояла біля лампи й дивилася на Кедді, але очі в неї закочувались так, як, буває, вони закочуються, коли вмостиш паличку на носі й дивишся, щоб вона не впала. Ненсі треба було дивитися на Кедді згори вниз, а її очі однаково закочувались так, ніби вона дивилася вгору на паличку.<br />
<br />
— Я не буду слухати,— сказав Джейсон.— Я тупатиму ногами.<br />
— Це гарна казка,— мовила Ненсі.— Краща за попередню.<br />
— Про що вона? — спитала Кедді.<br />
<br />
Ненсі стояла біля лампи. Вона трималася рукою за скло, і проти світла рука здавалася довгою і темною.<br />
<br />
— Ти взялася рукою за гаряче скло, — сказала Кедді. — Тобі не пече?<br />
<br />
Ненсі глянула на руку й поволі відвела її. Вона стояла, дивилася на Кедді й крутила рукою так, ніби вона була причеплена на мотузці.<br />
<br />
— Краще робімо щось інше,— сказала Кедді.<br />
— Я хочу додому, — сказав Джейсон.<br />
— Зараз будемо смажити кукурудзу,— сказала Ненсі. Вона глянула на Кедді, потім на Джейсона, потім на мене, потім знов на Кедді.— В мене є трохи кукурудзи.<br />
— Я не люблю кукурудзи,— сказав Джейсон.— Я люблю цукерки.<br />
Ненсі глянула на Джейсона.<br />
— Я дам тобі потримати сковороду,— сказала вона, все ще крутячи довгою, м'якою, наче без кісток, темною рукою.<br />
— Добре, я трохи посиджу, якщо буду тримати сковороду, — сказав Джейсон.— Кедді не вміє тримати її. Я знов захочу додому, якщо сковороду триматиме Кедді.<br />
<br />
Ненсі поворушила в плиті жар.<br />
<br />
— Гляньте, Ненсі бере жар просто руками,— сказала Кедді.— Що з тобою, Ненсі?<br />
— У мене є кукурудза, — сказала Ненсі. — Трохи є.<br />
<br />
Вона витягла сковороду з-під ліжка. Сковорода була поламана. Джейсон почав плакати.<br />
<br />
— Ми не насмажимо кукурудзи,— сказав він.<br />
— Нам однаково треба вже йти додому,— сказала Кедді.— Ходімо, Квеніне.<br />
— Почекай,— сказала Ненсі.— Почекай. Я зараз полагоджу сковороду. Хіба ти не хочеш мені допомогти?<br />
— Та я не хочу кукурудзи,— сказала Кедді.— Вже дуже пізно.<br />
— То ти мені поможи, Джейсоне,— сказала Ненсі.— Поможеш, правда?<br />
— Ні,— сказав Джейсон.— Я хочу додому.<br />
— Ну чого ти,— сказала Ненсі.— Чого. Ось дивися, що я робитиму. Я полагоджу сковороду так, що Джейсон триматиме її і буде смажити кукурудзу.<br />
<br />
Вона взяла шматок дроту і скрутила сковороду.<br />
<br />
— Вона не триматиметься, — сказала Кедді.<br />
— Триматиметься,— сказала Ненсі.— Ось побачиш. А тепер поможіть мені налущити кукурудзи.<br />
<br />
Кукурудза також була під ліжком. Ми лущили її, а Ненсі помагала Джейсонові тримати сковороду над вогнем.<br />
<br />
— Вона не лопає.— сказав Джейсон.— Я хочу додому.<br />
— Почекай, зараз лопатиме,— сказала Ненсі.— І нам буде весело.<br />
<br />
Вона сиділа біля самої плити. Ґніт у лампі був так високо підкручений, що вона аж чаділа.<br />
<br />
— Чому та не вкрутиш лампу? — спитав я.<br />
— Хай чадить,— сказала Ненсі.— Я потім вичищу скло. Почекайте, зараз кукурудза почне лопати.<br />
— Щось вона не хоче лопати, — сказала Кедді. — І нам однаково треба йти додому. Мама і тато хвилюватимуться.<br />
— Ні,— мовила Ненсі.— Зараз лопатиме. Ділсі скаже, що ви пішли зі мною. Я так довго працювала на вас, що вони не розсердяться. Почекайте. Вона от-от почне лопати.<br />
<br />
Джейсонові попав в очі дим, він заплакав і впустив сковороду в жар. Ненсі взяла мокру ганчірку й витерла Джейсонові обличчя, але він не перестав плакати.<br />
<br />
— Годі тобі,— сказала Ненсі.— Ну годі.<br />
<br />
Та Джейсои плакав далі. Кедді витягла з жару сковороду.<br />
<br />
— Усе згоріло,— сказала вона.— В тебе є ще кукурудза, Ненсі?<br />
— А ви хіба не всю всипали в сковороду? — спитала Ненсі.<br />
— Всю,— сказала Кедді.<br />
<br />
Ненсі глянула на Кедді. Тоді взяла сковороду, висипала кукурудзу в пелену й почала перебирати її. Ми дивились, як рухалися її довгі темні пальці.<br />
<br />
— Більше в тебе немає кукурудзи? — спитала Кедді.<br />
— Є,— сказала Ненсі, — Є. Ось гляньте, ця не згоріла. Треба тільки...<br />
— Я хочу додому,— сказав Джейсон. — Я все розповім мамі.<br />
— Тихо. — сказала Кедді. — Хтось іде.<br />
<br />
Ми прислухались. Ненсі вже була обернена до замкнених дверей, її очі наповнились червоним відблиском від лампи.<br />
<br />
І враз Ненсі знов почала стиха чи то співати, чи плакати. Вона сиділа біля вогню, і її довгі руки звисали поміж коліньми; на обличчі в неї раптом з’явилися великі краплі, вони скочувались до підборіддя, і кожна блищала від жару, немов іскра, поки спадала вниз.<br />
<br />
— Вона не плаче,— сказав я.<br />
— Ні, не плачу,— сказала Ненсі. Очі в неї були заплющені.— Я не плачу. Хто там?<br />
— Я не знаю,— сказала Кедді. Вона підійшла до дверей і виглянула надвір.— Тепер ми підемо додому. Це тато.<br />
— Я все розповім,— сказав Джейсон.— Це ви мене потягли з собою.<br />
<br />
По обличчі в Ненсі й далі котилися краплі. Вона обернулася на стільці.<br />
<br />
— Слухайте, скажіть йому. Скажіть, що ми будемо гратися. Що я погляжу вас до ранку. Скажіть, нехай він дозволить мені піти з вами й переночувати у вас на підлозі. Скажіть, що мені не треба сінника. Нам буде весело. Ви пам'ятаєте, як нам того разу було весело?<br />
— Мені не було весело,— сказав Джейсон.— Ти мені напустила в очі диму, і вони щемлять. Я все розповім.<br />
<br />
<br />
5<br />
<br />
Зайшов батько. Він глянув на нас. Ненсі не підвелася з стільця.<br />
<br />
— Скажіть йому, — попросила вона.<br />
— Я не хотів іти сюди,— сказав Джейсон.— А Кедді нас потягла.<br />
<br />
Батько підійшов до плати. Ненсі звела на нього очі.<br />
<br />
— Хіба ти не можеш піти до тітки Рейчел і в неї переночувати? — сказав батько.<br />
<br />
Ненсі дивилася на нього, звісивши руки поміж коліньми.<br />
<br />
— Його тут немає, — сказав батько. — Я б побачив. Ніде не видно ані душі.<br />
— Він у яру,— сказала Ненсі.— Очікує в яру.<br />
— Пусте,— сказав батько. Він глянув на Ненсі. — Звідки ти знаєш, що він там?<br />
— Він лишив мені знак,— сказала Ненсі.<br />
— Який знак?<br />
— Свинячу кістку з закривавленим м'ясом. Вона була отут на столі, біля лампи, коли я прийшла. Він надворі. Як ви підете,<br />
буде по мені.<br />
— Як буде по тобі? — спитала Кедді.<br />
— Я не наклепник,— сказав Джейсон.<br />
— Пусте, — сказав батько.<br />
— Він надворі, сказала Ненсі.— Дивиться тепер у вікно і чекає, поки ви підете. Тоді буде по мені.<br />
— Пусте,— сказав батько.— Замкни хату, і ми проведемо тебе до тітки Рейчел.<br />
— Це нічого не дасть,— сказала Ненсі. Вона вже не дивилася на батька, зате він дивився на неї, на її довгі, безвільні, неспокійні руки. — Дарма відкладати.<br />
— То що ти думаєш робити? — спитав батько.<br />
— Не знаю,— сказала Ненсі.— Що а можу зробити? Тільки відкласти. А це нічого не дасть. Мабуть, так мені судилося, а що має статися, те не мине.<br />
— Що не мине? Що тобі судилося? — спитала Кедді.<br />
— Нічого,— сказав батько.— Нам пора спати.<br />
— Я не хотів іти, а Кедді мене потягла,— сказав Джейсон.<br />
— Іди до тітки Рейчел,— сказав батько.<br />
— Це нічого не дасть,— сказала Ненсі. Вона сиділа біля плити, впершись ліктями в коліна й опустивши руки.— Я навіть у вашій кухні і то не була в безпеці. Якби я навіть спала на підлозі біля ваших дітей, однаково вранці мене знайдуть закривавлену і...<br />
— Цить,— сказав батько.— Замкни двері, погаси світло й лягай спати.<br />
— Я боюся темряви.— сказала Ненсі.— Не хочу, щоб це сталося в темряві.<br />
— То як, ти сидітимеш цілу ніч з лампою? — спитав батько.<br />
<br />
І враз Ненсі знов почала чи то співати, чи то плакати. Вона сиділа коло плити, опустивши довгі руки поміж коліньми.<br />
<br />
— А хай йому біс,— сказав батько.— Ходімо, діти. Вам давно пора спати.<br />
— Коли ви підете, буде по мені,— сказала Ненсі. Тепер вона говорила спокійніше, і обличчя в неї стало спокійніше, і руки також.— Принаймні я вже виплатила містерові Лавледі гроші на труну.<br />
<br />
Містер Лавледі був низенький, брудний чоловічок, що збирав у негрів страхові внески. Він щосуботи вранці обходив негритянські халупи та кухні білих, і негри здавали йому по п'ятнадцять центів. Він разом з дружиною жив у готелі. А одного разу дружина наклала на себе руки. В них була дитина, дівчинка. Він виїхав з дівчинкою, але через тиждень чи два повернувся. Ми бачили, як у суботу вранці він ходив глухими вуличками й провулками.<br />
— Пусте,— сказав батько.— Завтра вранці я тебе першу побачу в себе в кухні.<br />
— Та, мабуть, щось побачите,— сказала Ненсі. — Тільки Господь його знає, що саме.<br />
<br />
<br />
6<br />
<br />
Ми лишили Ненсі на стільці біля плити.<br />
<br />
— Йди замкни двері,— сказав батько.<br />
<br />
Але Ненсі навіть не ворухнулася. Навіть не глянула на нас: ми пішли, а вона так і лишилася сидіти між лампою і плитою. Ще й з вулички ми бачили її у відчинені двері.<br />
<br />
— Тату,— спитала Кедді, — а що має статися?<br />
— Нічого,— сказав батько.<br />
<br />
Джейсон сидів у батька на плечах і був вищий за всіх. Ми спустилися в яр. Я озирався навколо, проте скрізь було тихо. В строкатому плетиві місячних променів і тіней мало що можна було помітити.<br />
<br />
— Якщо Джезес тут, то він бачить нас, правда ж? — спитала Кедді.<br />
— Його тут немає, — сказав батько. — Він давно виїхав звідси.<br />
— Я не хотів іти, а ти мене потягла,— сказав Джейсон згори.<br />
<br />
Проти неба здавалося, що батько має дві голови — малу й велику.<br />
<br />
Ми вибралися з яру. Ми ще бачили халупу Ненсі й відчинені двері, але нам уже не видно було її самої — не видно було, як вона сиділа біля плити, не замкнувши дверей, тому що втомилася.<br />
<br />
«Я втомилася,— сказала вона.— Я тільки негритянка. А хіба я цьому винна?»<br />
<br />
Але ми чули її, бо тільки-но вибралися з яру, як до нас долинув її чи то спів, чи то не спів.<br />
<br />
— Хто тепер нам буде прати? — спитав я.<br />
— Я не чорношкірий.— сказав Джейсон згори, з-над батькової голови.<br />
— Ти ще гірший,— сказала Кедді,— ти наклепник. Якби оце зараз щось вискочило, ти б злякався гірше за чорношкірого.<br />
— А от і не злякався б.— сказав Джейсон.<br />
— І заревів би,— сказала Кедді.<br />
— Кедді,— сказав батько.<br />
— Ні, не заревів би! — сказав Джейсон.<br />
— Ти боягуз, — сказала Кедді.<br />
— Кендейсі! — сказав батько. <br />
Hwitaz Berohttp://www.blogger.com/profile/09071294847070848489noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-9191563057368883163.post-90191557817911040012016-04-20T16:42:00.001+03:002016-04-20T16:42:41.387+03:00Ірвін Шоу «Сонячні береги річки Лети»<i>(переклав Володимир Бакалінський)<br />
</i><br />
Х’ю Форстер завжди все пам’ятав. Він пам’ятав дату битви біля Нью-Коулд Харбор (31 травня — 12 червня 1864-го); пам’ятав ім’я свого вчителя в початковій школі (Усбел, вага — 145 фунтів, рудий, безбровий); він пам'ятав рекордне число гравців-невдах, що не набрали жодного очка з командами Національної ліги (Діззі Дін, Сент-Луїські козирі, 30 липня 1933-го, 17 чоловік проти Молодиків); він пам’ятав п’ятий рядок вірша «Жайворонку» Шеллі («І тому такий чистий твій безмірний екстаз»); він пам’ятав адресу першої дівчини, яку він поцілував (Пруденс Коллінвуд, 248, Південно-Східна Темпл-стріт Солт-Лейк-Сіті, Юта, 14 березня 1918-го); він пам’ятав дати трьох поділів Польщі і руйнування Храму Єрусалимського (1772, 1793, 1795 і 70-й н. е.); він пам’ятав кількість кораблів, полонених Нельсоном у Трафальгарській битві (20), і хто був за фахом головний герой роману Френка Норісса «Мактіг» (зубний лікар); він пам’ятав ім’я людини, що здобула Пулітцерівську премію з історії в 1925-му (Фредерік Л. Паксон); ім’я переможця дербі в Епсомі 1923-го (Папірус) і номер, який він написав на чекові 1940-го (4726); він пам’ятав свій кров’яний тиск (165 на 90, підвищений), свою групу крові (0) і свій зір (плюс два праве око і плюс півтора — ліве); він пам’ятав слова начальника, коли його звільняли з першої роботи («Тепер цю роботу буде виконувати машина»), і що сказала його дружина, коли він освідчився їй («Я хочу жити в Нью-Йорку»); він пам’ятав справжнє ім’я Леніна (Володимир Ілліч Ульянов) і що стало причиною смерті Людовіка XIV (гангрена ноги). Він пам’ятав також породи птахів, середні глибини судноплавних річок Америки, всіх пап на ім’я, зокрема й авіньйонських, до і після того, як вони сіли на престол; пропорції і об’єми Гаррі Хейлмона і Хейні Гроха, дати повних сонячних затемнень, починаючи від правління Карла Великого, швидкість звуку, місце поховання Д. Г. Лоренса, всі рубаї Омара Хайяма, населення забутого поселення Роанбук, прицільну відстань при стрільбі з автоматичної рушниці Браунінга, кампанії Цезаря в Галлії і Британії, ім’я пастушки в «Як вам завгодно» і суму грошей, яка лежала у нього в «Хімічному банку і кредиті» ранком 7 грудня 1941-го (2367,58). А тоді він забув про двадцять четверту річницю свого весілля (січень, 25-го). Уранці його дружина Нарсіс якось дивно поглядала на нього за сніданком, але він читав учорашню вечірню газету і думав: «Ніколи в них не буде порядку у Вашінгтоні» — і не звернув на це уваги. Надійшов лист від їхнього сина, який навчався в університеті в Алабамі, але Форстер поклав його в кишеню, не розпечатавши. Лист було адресовано тільки йому, отже, він знову просить надіслати гроші. Коли Мортон, виконуючи синівський обов’язок, писав сімейні листи, він адресував їх обом батькам. Мортон вчився в Алабамі, тому що з такими оцінками неможливо було влаштувати його в Ієлі, Дортмуті, Уїльямсі, Антіоху, коледжі міста Нью-Йорка або Колорадському університеті.<br />
<br />
Нарсіс запитала, чи не хоче він на обід рибу, і він відповів: «Хочу». А ще Нарсіс сказала, що дерти таку ціну за рибу — це справжній злочин, і він сказав: «Еге ж». І тоді вона запитала, чи не скоїлося чогось, і він сказав: «Ні», поцілував її і вийшов з дому, сів у метро на станції «242 вулиця» і, їдучи на роботу, весь час стояв і читав ранкову газету. Батьки Нарсіс колись жили у Франції, чим можна було пояснити таке ім’я, але тепер він уже звикнув до нього. Читаючи газету в переповненому вагоні, він нишком мріяв, щоб вони пропали, ті, про кого пишуть у газетах.<br />
<br />
Х’ю прийшов на роботу перший, забився у свій куточок і, залишивши двері відчиненими, сів за свій столик. Йому було приємно дивитися на блискучі, не завалені паперами столи, і він утішавсь затишком. Тоді пригадав, як Нарсіс за сніданком підозріло шморгала носом, неначе збиралась заплакати. Чого б це? Але, знаючи, що пояснення чекати недовго, перестав про це думати. Нарсіс плакала від п’яти до восьми разів на місяць.<br />
<br />
Компанія, де він працював, готувала до друку однотомну енциклопедію, абсолютно повну, на індійському папері, з сімсот п’ятдесятьма ілюстраціями. Хотіли навіть назвати її Велика Кишенькова Енциклопедія, але остаточно це ще не було вирішено. Х’ю працював над «С». Сьогодні треба було упорядкувати Саго, Сода, Софокл і Сорренто. Він пам’ятав, що в Сорренто жив Максим Горький і що із ста двадцяти трьох п’єс, які написав Софокл, знайшли лише сім.<br />
<br />
Х’ю, загалом, непогано почував себе на роботі, поки не приходив містер Горслін. Містер Горслін був власником і головним редактором видавництва. Він вважав, що найкращий засіб примусити своїх службовців працювати — це стовбичити в них за спинами і мовчки спостерігати, як вони працюють. Як тільки містер Горслін заходив до кімнати, Х’ю одразу ж відчував щемливу слабість у паху.<br />
<br />
Містер Горслін мав поставу і обличчя, як у пікадора, був сивий, він носив твідові костюми і починав з календарів. Його видавництво і досі випускало безліч найрізноманітніших календарів, порнографічних, релігійних і тематичних. Х’ю був незамінний в упорядкуванні календарів, бо він пам’ятав і коли помер Олівер Кромвель (3 вересня 1658-го), і коли Марконі відправив перше послання бездротовим телеграфом через Атлантичний океан (12 грудня 1901-го), і дату першого пароплавного рейсу від Нью-Йорка до Олбані (17 серпня 1807-го).<br />
<br />
Містер Горслін цінив неабиякий хист Х’ю і по-батьківському наполегливо дбав про його благополуччя. Містер Горслін вірив в гомеопатичні засоби і цілющі властивості сирих овочів, особливо баклажанів. До того ж, прочитавши у 1944 році книжку про комплекси вправ для очних м’язів, він викинув окуляри і став їх запеклим противником. У 1948 році він наполіг на тому, щоб Х'ю відмовився від окулярів, і Х’ю сім місяців терпів безнастанний головний біль, містер Горслін порадив йому лікуватися від нього якимсь гомеопатичним засобом — від якого в голові у Х’ю виникало відчуття, нібито йому туди вліпили набій дробу. Тепер, як тільки містер Горслін ставав за спиною Х’ю, він з невдоволенням італійського генерала, який озирав Трієст, вперто витріщав очі на його окуляри. Стан здоров’я Х’ю був не такий уже й поганий, та міг би бути і кращий. Він часто хворів на нежить, і в нього після ленчу червоніли очі. Він не приховував цих своїх вад і того, що в холоднечу йому доводилося по кілька разів на годину відвідувати туалет. В таких випадках містер Горслін порушував звичне мовчання, щоб порадити йому дієту, яка поліпшує роботу носових каналів, очей і нирок.<br />
<br />
Сьогодні вранці містер Горслін заходив до кімнати двічі. Першого разу він мовчки простояв за спиною Х’ю п’ять хвилин, тоді сказав: «І досі на Соді?» — і вийшов. Наступного разу він простояв вісім хвилин, не вимовивши й слова, тоді сказав: «Форстер, ви гладшаєте. Білий хліб», — і вийшов. Щоразу Х’ю відчував знайомий щем у паху.<br />
<br />
Перед самою перервою до контори вбігла дочка. Вона цмок¬нула Х’ю, сказала:<br />
<br />
— Вітаю тебе, татусю! — і вручила йому невеличкий, перев’язаний кольоровою гумкою, довгастий пакетик.<br />
<br />
Клер було двадцять два, і одружена вона була чотири роки, але все ще вперто називала його «татусь». Збентежений Х’ю розкрив пакетик. Там була авторучка із золотим ковпачком. Це була четверта авторучка, яку дарувала йому Клер за останні шість років: дві — на день народження, третя — на різдво. Вона, не успадкувала батьківської пам’яті.<br />
<br />
— А це для чого? — запитав Х’ю.<br />
— Татусю, — сказала Клер, — ти жартуєш!<br />
<br />
Він втупився поглядом в авторучку. Він добре знав, що сьогодні не день його народження (12 червня) і, звісно, не Різдво (25 грудня).<br />
<br />
— Не може бути, — недовірливо промовила Клер. — Забув? Ти?<br />
<br />
Х’ю пригадав обличчя Нарсіс за сніданком, як вона шморгала носом.<br />
<br />
— О Боже!.. — вигукнув він. <br />
— Сьогодні ввечері додому без квітів не приходь, — сказала Клер. Вона занепокоєно глянула на батька. — Татусю, ти погано себе почуваєш?<br />
— Я цілком здоровий, — роздратовано відповів Х'ю, — а про річницю раз у житті кожен може забути.<br />
— Тільки не ти, татусю.<br />
— І я. Я теж людина, — сказав він, але був приголомшений.<br />
<br />
Він відкрутив ковпачок і, низько нахилившись над столом, великими літерами написав у блокноті: ДВАДЦЯТЬ ЧОТИРИ РОКИ. Тепер у нього було вісім авторучок.<br />
<br />
— Це якраз те, що мені потрібно, Клер, — сказав він, ховаючи ручку в кишеню, — велике спасибі.<br />
— Ти не забув, що обіцяв повести мене обідати?<br />
<br />
Клер домовилась з ним про це напередодні по телефону, щоб за обідом, як повідомила вона Х’ю, порадитися з ним про деякі серйозні справи.<br />
<br />
— Певна річ, ні, — квапливо сказав Х’ю. Він одягнув плащ, і вони вийшли. Він замовив морський язик, але, згадавши, що Нарсіс за сніданком сказала, що на вечерю буде риба, передумав і замовив баранячу котлету. Клер замовила смажене курча, уолдорфський салат і пляшку вина, бо після вина, на її думку, день не здається таким сумним. Х'ю не розумів, навіщо гарненькій двадцятидворічній дівчині потрібна пляшка вина, щоб день не надавався таким сумним, але не допитувався. Поки Клер вивчала карту вин. Х'ю вийняв а кишені лист Мортона і почав його читати. Мортон просив прислати двісті п'ятдесят доларів. За його слонами, він позичив «Плімут» в одного свого знайомого по коледжу і, повертаючись з танців, ускочив на ньому в канаву, а ремонт йому обійшовся в сто двадцять п'ять доларів. В машині з ним була дівчина, вона зламала собі носа, а лікар заправив за носа сто доларів, які Мортон обіцяв заплатити. Потім ще десять доларів за дві книжки з етики і ще п'ятнадцять, як казав Мортон, для круглого рахунку. Х'ю поклав лист у кишеню, не сказавши про нього Клер і слова. «Хвалити бога, — подумав Х’ю, — торік, коли його мало не вигнали зі школи за списування на екзамені з теорії числення, було гірше».<br />
<br />
Смакуючи курча і запиваючи його вином, Клер розповідала батькові про свої турботи. Головне — це Фредді, її чоловік. Вона вагається, сповістила вона, доїдаючи курча, — покинути його чи народити дитину. Вона була переконана, що у Фредді є інша жінка з 78-ї Східної вулиці, вони зустрічаються вдень, і, перш ніж вжити якихось заходів, вона просила Х'ю поговорити з чоло віком, як мужчина з мужчиною, і з’ясувати його наміри. З нею Фредді не захоче розмовляти. Як тільки вона починає про це розмову, він іде з дому і ночує в готелі. Якщо розлучення, то шість тижнів у Ріно коштуватимуть Х’ю щонайменше тисячу доларів, бо Фредді вже попередив її, що на таку дурницю не дасть і цента. І взагалі у Фредді зараз фінансова скрута. Він перевищив свій рахунок в автомобільному агентстві, на яке працює, і два тижні тому вони перестали виплачувати йому гроші. Ну, а якщо дитина, то потрібний їй лікар обійдеться у вісімсот доларів, і щонайменше ще п'ятсот на лікарню, на доглядальниць, а взагалі вона знає, що у всьому цьому можна покластися на татуся.<br />
<br />
Вона пила вино і говорила, говорила, а Х’ю мовчки їв. Фредді, за її словами, вже п'ять місяців не сплачував членських внесків у гольф клубі, і якщо він не внесе борг до неділі, вони збираються оголосити про це привселюдно. А це така ганьба, що просто необхідно заплатити негайно, і Фредді, як тільки одержав лист від секретаря клубу, місця собі не знаходить і до всіх прискіпується.<br />
<br />
— Я сказала йому, — із слізьми на очах, і на мить не перестаючи жувати, вела далі Клер. Я сказала йому, що я охоче піду працювати, а він відповів, що хоч би там що, а він не дозволить патякати, буцімто він не в змозі забезпечити своєї жінки, хіба не правда, за це його можна тільки поважати. А ще він сказав, що нізащо в світі не попросить у тебе й цента. І хіба можна після цього не захоплюватися ним?<br />
— Авжеж, — сказав Х’ю, пам'ятаючи, що за чотири роки зять взяв у нього в борг три тисячі вісімсот п'ятдесят доларів і не повернув ні цента. — Авжеж, авжеж. Він знав, що ти сьогодні розмовлятимеш зі мною?<br />
— Не зовсім, — сказала Клер і налила собі ще склянку вина. Вона старанно підібрала рештки яблука і грецьких горіхів із салатниці і додала, що була б рада не звалювати все це на нього, але він єдина у світі людина, кому вона може довіритися. Він такий сильний, розсудливий, дотепний, а вона вже й не знає, кохає вона Фредді насправді чи ні, а в голові у неї така плутанина, і вона не може дивитись, як Фредді весь час мучиться через гроші, і нехай Х’ю скаже, тільки чесно, як він вважає: можна їй уже стати матір'ю в двадцять два роки? Коли вони кінчали пити каву, Х’ю пообіцяв найближчим часом побалакати з Фредді про ту жінку з 78-ї вулиці і підписати чек або на подорож у Ріпо, або на акушера, — залежно від обставин, — і ще — подумати про заборгованість членських внесків.<br />
<br />
Повертаючись до контори, Х’ю купив для Нарсіс сумку з крокодилячої шкіри за шістдесят доларів і, коли виписував чек і віддавав його продавщиці, він па якусь мить занепокоївся: не дай бог раптом інфляція.<br />
<br />
Після ленчу працювати було важко, бо він усе ще думав про Клер і про те, яка вона була маленькою (кір в чотири, через рік свинка, шини на зубах з одинадцяти до п’ятнадцяти, прищі з чотирнадцяти до сімнадцяти). Він усе ще скнів над Сорренто. Містер Горслін у другій половині дня заходив двічі. Першого разу він сказав: «Досі ще на Сорренто?» — а другого разу: «До біса! Кого цікавить, що цей росіянин-комуніст написав там книгу?»<br />
<br />
Коли містер Горслін стояв у нього за сниною, крім звичайного щему в паху, Х’ю цього дня відчув іще, як у нього прискорилося дихання і до горла підступив клубок.<br />
<br />
Після роботи він поїхав на Лексінгтон-авеню, в маленький бар, де три рази на тиждень вони зустрічалися з Джін. Вона вже була там і допивала перше віскі, і він сів поруч і ласкаво стиснув її руку. Вони кохали одне одного вже одинадцять років, але поцілував він її лише одного разу, того дня, коли настав кінець війні в Сиропі, тому що вона була шкільною подругою Нарсіс ще по Брін Мор, і давно, коли все ще тільки починалося, вони вирішили поводитися благородно. Вона була висока, пишна жінка; життя її не балувало, через це вона мала досить молодий вигляд. У надвечірні години вони потайки сиділи в сумних маленьких барах і тихо й зажурено говорили про те, що все могло скластися зовсім інакше. Спочатку розмови їхні були жваві, і бувало, що до Х'ю на якихось півгодини поверталися оптимізм і упевненість того юнака, ЯКИЙ був один з перших у коледжі і не знав ще, що від чіпкої пам'яті, хисту й розуму до вдачі шлях не близький.<br />
<br />
— Я думаю, — сказала Джін, поки він пив своє віскі, — скоро нам доведеться покласти край усьому цьому. Все це вже ні до чого. Хіба це не правда? І мені погано. Я почуваю себе винною, а ви?<br />
<br />
Досі Х’ю не спадало на думку, що він чимсь завинив, хіба що той поцілунок на День перемоги. Але зараз, коли Джін сказала про це, він зрозумів, що тепер щоразу, коли він заходитиме в бар і бачитиме її за столиком, буде почувати себе винним.<br />
<br />
— Так, — промовив він сумно, — певне, ви маєте рацію.<br />
— Я виїжджаю на літо, — сказала Джін. — У червні. Коли повернусь, зустрічатися ми більше не будемо.<br />
<br />
Х'ю з жалем кивнув. До літа залишалось іще п’ять місяців, але відчуття було таке, наче позаду щось прошелестіло і впало, як завіси спустилася.<br />
<br />
Всю дорогу додому йому доводилося стояти, а вагон метро був такий переповнений, що він не міг навіть розгорнути газети. Він питав і перечитував передовицю і водночас думав: «Ні, безперечно, я радий, що мене не обрали президентом».<br />
<br />
В поїзді було жарко, і, затиснутий пасажирами, він почував себе гладким і незграбним; у нього раптом з’явилось до цього часу не знайоме і ніякове почуття, що його тіло для нього тягар. Потім перед 242 вулицею він виявив, що крокодиляча сумка залишилась на столику в конторі. На мить від жаху залоскотало в горлі і затремтіло під жижками. І суть навіть не в тому, що, коли він прийде додому з порожніми руками, весь вечір будуть зітхання, напіввисловлені докори і майже неминучі сльози. І навіть не в тому, що він не довіряв жінці, котра вечорами прибирала в конторі і яка одного разу (3 листопада 1950 року) — в цьому він не сумнівався — взяла з правої верхньої шухляди поштових марок на долар і тридцять центів. Але зараз, в уже спорожнілому вагоні, не можна було уникнути думки про те, що за один день він двічі щось забув. Він не міг пригадати, щоб з ним колись скоїлося щось подібне. Він провів кінчиками пальців по лобі, начеб це могло допомогти йому знайти хоча б туманне пояснення. Він вирішив більше не пити. Він випивав усього п’ять-шість віскі на тиждень, але, з другого боку, алкоголь породжує часткову амнезію (тимчасову втрату пам’яті), це в медицині добре відомо, і, можливо, він занадто сприйнятливий до захворювань.<br />
<br />
Вечір минув, як він і передбачав. На станції він купив троянди для Нарсіс, але про крокодилячу сумку, яку він забув на столі, змовчав, бо це, як він правильно розміркував, тільки збільшило б його ранішню провину. Він навіть запропонував їй поїхати до міста і з нагоди такої урочистої події пообідати десь у ресторані, але Нарсіс цілий день на самоті ятрила свої рани і тішила своє мучеництво, і вона наполягла на тому, щоб вони їли рибу по дев’яносто три центи за фунт. О пів на одинадцяту вона вже плакала.<br />
<br />
Х’ю спав погано і наступного дня прийшов на роботу рано, але навіть вигляд крокодилячої сумки, яку прибиральниця покла¬ла на середину столу, не поліпшив його настрою. Того дня він забув назви трьох п’єс Софокла («Едіп в Колоні», «Трахінія» і «Філоктет») і номер телефону свого зубного лікаря.<br />
<br />
Так це почалося. Х’ю дедалі частіше й частіше ходив за довідками у бібліотеку на тринадцятий поверх, він страхався цих прогулянок, бо щоразу, як тільки він знову і знову протягом години перетинав кімнату, товариші по службі здивовано і зацікавлено позирали на нього. Був день, коли він не зміг пригадати назв творів Сарду, яка територія Санто-Домінго, симптоми силікозу, визначення синдрому і як умертвляв свою плоть Сімеон-Стовпник.<br />
<br />
Сподіваючись, що все якось минеться, він не сказав про це нікому, навіть Джін, там, в маленькому барі на Лексінгтон-авеню.<br />
Містер Горслін щораз довше й довше простоював за стільцем Х’ю, а Х’ю сидів і удавав, що працює, і що вигляд у нього чудовий; губи у нього обвисли, а мозок нагадував шматок замороженого м’яса, яке погризли вовки. Одного разу містер Горслін промимрив щось про гормони, іншого разу випровадив Х’ю відпочивати о пів на п’яту. Х’ю працював у містера Горсліна вісімнадцять років, і це був перший випадок, коли містер Горслін запропонував йому піти додому задовго до кінця робочого дня. Містер Горслін вийшов, а Х’ю все ще сидів за столом, сліпо втупившись у безодню, що розверзлась перед ним.<br />
<br />
Якось уранці, через кілька днів після річниці весілля, Х’ю забув назву своєї ранішньої газети. Він стояв перед газетним кіоском і дивився на розкладені «Таймси», «Трібюни», «Ньюзи» і «Міррори», і всі вони були однакові. Він знав, що останні двадцять років він кожного ранку купував одну й ту ж саму газету, але зараз ні за макетом, ні за назвою він не міг визначити, яку саме.<br />
Він нахилився і прикипів очима до газет. В одній з газет повідомлялось, що увечері президент буде виголошувати промову. Випроставшись, він виявив, що не пам’ятає, як звуть президента і демократ він чи республіканець. В першу мить він відчув те, що можна визначити тільки як гострий біль насолоди. Але він знав, що це облудно, як екстаз, якого зазнав Т. Є. Лоуренс, коли турки мало не замордували його.<br />
<br />
Він купив примірник «Холідей» і всю дорогу байдуже роздивлявся кольорові фото далеких міст. Цього дня він забув, у якому році Джон Л. Салівен виграв першість світу у важкій вазі, і ім’я винахідника підводного човна. Йому довелось йти в бібліотеку за довідкою, тому що він не був певен, де Сантандор — в Чілі чи в Іспанії.<br />
<br />
Опівдні він сидів за столом, втупившись у свої руки: вже година, як він не міг позбутися відчуття, що в нього між пальцями бігають миші. В цей час до кімнати зайшов його зять.<br />
<br />
— Привіт предкам! — сказав зять.<br />
<br />
Відтоді, як зять переступив поріг його дому, він звертався до Х'ю завжди весело.<br />
<br />
Х’ю підвівся, промовив «привіт» і занімів. Він дивився на зятя. Він знав, що це його зять. Знав, що це чоловік Клер. Але не міг пригадати, як звуть цього хлопця. Вдруге за цей день у ньому піднялася дзвінка хвиля насолоди, така ж, як уранці біля газетного кіоска, коли він виявив, що забув, як звуть президента Сполучених Штатів і до якої партії він належить. Тільки цього разу відчуття було тривалішим. Воно тривало, поки вони з зятем потискали один одному руки, і весь час, поки їхали з ним у ліфті, і потім, в сусідньому барі, де він пригостив зятя підряд трьома мартіні.<br />
<br />
— Х’ю, старий, — сказав зять, беручись до третього мартіні, — ближче до діла. Клер сказала, що ви хочете про щось поговорити зі мною. Що там у вас? Давайте кажіть швидше, і покінчимо з цим.<br />
<br />
Х’ю пильно глянув через столик на чоловіка, що сидів напроти, потім сумлінно обнишпорив увесь мозок, але не міг нічого придумати, що б цікавило їх обох.<br />
<br />
— Нічого, — спроквола промовив Х’ю, — нічого особливого...<br />
<br />
Поки Х’ю платив за випивку, зять вороже поглядав на нього, але Х’ю лише задоволено мугикав собі під носа і легковажно усміхався офіціантці. На вулиці, біля виходу, вони зупинились. Зять прокашлявся.<br />
<br />
— Слухайте, старий, якщо це про... — Але Х’ю щиро потиснув йому руку і бадьоро рушив геть, почуваючи себе хитрим і спритним.<br />
<br />
Однак, потрапивши знову в контору і дивлячись на свій захаращений стіл, Х’ю виявив, що відчуття легкості зникло. Він уже перейшов до «Т» і, бачачи клаптики паперу і купи книг на столі, вимушений був признатися собі, що встиг багато забути про Таціта і зовсім нічого не пам'ятав про Тена. На столі лежав аркуш паперу а датою і звертанням: «Любий...».<br />
<br />
Він уважно дивився на напір, силкуючись пригадати, кому ж він писав. Минуло хвилин п’ять, поки Х'ю зрозумів, що лист був до сина і що мій збирався на синове прохання надіслати йому чек на двісті п’ятдесят доларів. Х'ю поліз у спідню кишеню за чековою книжкою. Книжки не було. Він старанно оглянув шухляди столу, але й там книжки не було. Х'ю був приголомшений: уперше в житті він поклав чекову книжку не на місце. Він вирішив подзвонити в банк і попросити їх прислати нову. Узяв телефонну трубку. І тупо дивився на неї. Він забув номер телефону свого банку. Він поклав трубку, взяв телефонний довідник, розгорнув його на літері «Б» і зупинився. В горлі зашерхло. Х'ю ковтнув повітря. Він забув назву свого банку. Він глянув на сторінку з назвами банків. Всі вони здавалися йому невиразно знайомими. Але жодна з них нічого йому не промовляла.<br />
<br />
Він закрив довідник, підвівся й підійшов до вікна. Глянув униз. Двоє голубів сиділи на карнизі, вигляд у них був поганенький, бо змерзли, а в будинку напроти стояв у вікні лисий чоловік з сигарою і уважно ДИВИВСЯ на вулицю, немов розмірковував, а чи не кинутися йому вниз.<br />
<br />
Х'ю підійшов до столу й сів. «Може, це провидіння, — подумав він, — ця оказія з чековою книжкою? Може, це знак, що час уже серйозно взятися за сина? Нехай хоча б раз відповість сам за себе». Він узяв ручку, маючи намір написати усе це в Алабаму. «Любий...» — прочитав він. Він довго дивився на це слово. Потім акуратно ширив ручку і поклав її в кишеню. Він більше не пам'ятав ім'я сина.<br />
<br />
Він одягнув пальто і вийшов, було лише двадцять п'ять хвилин на четверту. Він попрямував до музею. Іти було легко, і з кожним кварталом вік почував себе краще й краще. Дійшовши до музею, він уже почував себе так, наче виграв парі на сто доларів, хоч у нього був тільки один шанс з чотирнадцяти. В музеї він пішов у зал Єгипту. Багато років він збирався подивитися Єгипет, але завжди був надто заклопотаний.<br />
<br />
Оглянувши Єгипет, він відчув себе чудово. В метро по дорозі додому це почуття не залишало його. Він уже не робив спроб купити газету. Вони втратили для нього будь-яке значення. Імена, які згадувались в газеті, нічого йому не говорили. Це було однаково, що читати «Сінд обсервер», яка виходила в Карачі, або «Ель Мундо» із Соноре. Без газети довгий шлях видався набагато приємнішим. Тепер, коли він уже не читав, що ці люди виробляють одне з одним, його попутники здавалися йому цікавішими й симпатичнішими.<br />
Правда, як тільки він переступив поріг власного дому — блаженство зникло. Вечорами Нарсіс почала надто уважно придивлятися до нього і йому доводилося бути дуже обережним у розмовах. Він боявся, що Нарсіс здогадається, що я ним кояться. Він не хотів, щоб вона турбувалась або взялася лікувати його. Весь вечір він сидів і слухав програвач, але забув змінити пластинку. Це був автоматичний програвач, і останню пластинку — Другий фортепіанний концерт Сен-Санса — він програв сім разів підряд, поки, нарешті, з кухні не прийшла Нарсіс і, сказавши, що вона збожеволіє, вимкнула програвач.<br />
<br />
Він рано ліг спати. Він чув, як на сусідньому ліжку плакала Нарсіс. Уже втретє у цьому місяці. Отже, залишилось ще від двох до п’яти разів. Це він пам’ятав.<br />
<br />
Наступного ранку він скнів над Талейраном. Він працював, низько схилившись над столом, працював повільно, але не так уже й погано, коли раптом відчув, що хтось стоїть у нього за спиною. Він повернувся разом з стільцем. За спиною, пильно дивлячись на нього, стояв сивий чоловік у твідовому костюмі.<br />
<br />
— Ну? — уривчасто спитав Х’ю. — Вам кого потрібно?<br />
<br />
Чоловік раптом зашарівся і вийшов з кімнати, грюкнувши дверима. Х'ю байдуже знизав плечима і взявся до Талейрана. Коли він повертався з роботи, ліфт і хол унизу були переповнені службовцями контори, що поспішали швидше вибратися на вулицю. Біля виходу стояла чарівна дівчина. Вона усміхалася і махала Х'ю рукою над головами клерків. Х'ю на мить зупинився, задоволений і ладен був усміхнутись у відповідь. Але в нього побачення з Джін, і взагалі він уже старий для таких вибриків. Він спохмурнів і пірнув у натовп людей, що виходили з будинку. Йому здалось, що услід пролунав зойк, наче хтось гукнув: «Тату!», але він знав, що то йому почулося, і навіть не обернувся.<br />
<br />
Він доїхав до Лексінгтон-авеню, радіючи теплому зимовому вечору, і пішов на північ. Він проминув два бари, але, підійшовши до третього, уповільнив ходу. Подумки він відтворив свій шлях, вдивляючись у фасади барів. Всі три виблискували хромованою сталлю і неоновими вогнями і не відрізнялись один від одного. Навпроти, через вулицю, був іще один бар. Він підійшов до нього, але й цей нічим не відрізнявся від решти. На всяк випадок він зайшов, але Джін тут не було. Він замовив віскі просто біля стойки і звернувся до бармена:<br />
<br />
— Сюди за останні півгодини не заходила дама, що була сама?<br />
<br />
Бармен глянув на стелю, подумав.<br />
<br />
— Яка вона з себе? — запитав він.<br />
— Вона... — Х’ю замовк. Одним духом випив. — А, ну нехай, — сказав він, поклав на прилавок паперовий долар і вийшов.<br />
<br />
Підходячи до метро, він відчував, що лише один раз в житті йому було так хороше, як зараз, — тоді йому було одинадцять років, і 9 червня 1925 року він швидше всіх пробіг сто ярдів на щорічних легкоатлетичних змаганнях середньої школи Брігмана в Солт-Лейк-Сіті.<br />
<br />
Це почуття, зрозуміло, зникло, як тільки Нарсіс поставила на стіл суп. Під очима в неї підпухло, мабуть, вона плакала вдень. Дивно, Нарсіс ніколи не плакала на самоті. За обідом під уважним поглядом Нарсіс Х’ю знову відчув, як між пальцями у цього бігають миші. Після обіду Нарсіс сказала:<br />
<br />
— Я не така дурна. Тут замішана якась жінка.<br />
<br />
І ще вона сказала:<br />
<br />
— Ніколи не думала, що зі мною може таке трапитись.<br />
<br />
Лягаючи спати, Х’ю почував себе, як пасажир хисткого суденця під час зимового шторму біля мису Гаттерас.<br />
<br />
Прокинувся він рано. Надворі було сонячно. Він лежав у постелі, і йому було хороше й тепло. На сусідньому ліжку почулося шарудіння. Погляд його перетнув вузький простір, який розділяв два ліжка. На сусідньому ліжку лежала жінка. Їй було за сорок, волосся в неї накручене на бігуді. Вона посапувала уві сні. Х’ю ладен був заприсягтися, що ніколи в житті не бачив її. Він нишком встав, швиденько одягнувся і вийшов просто в сонячний день.<br />
<br />
Він машинально дійшов до метро, спостерігав, як люди поспішали до поїздів, і розумів, що й йому слід було б робити те ж саме. Йому ввижалося, що десь у місті, там, у південній його частині, у якомусь високому будинку на вузькій вулиці, на нього чекають. Але він знав, що хоч би як він старався, він цього будинку не знайде. «Сучасні будинки, — спало йому на думку, — надто схожі один на одного».<br />
<br />
Він швидко пішов від станції у бік річки. Річка вилискувала на сонці, а уздовж берегів тягнулась кромка криги. Хлопчик років дванадцяти в теплому двобортному пальті із шотландки і плетеній шапочці сидів на лаві і дивився на річку. Біля ніг у нього на мерзлій землі лежали перев’язані шкіряним ремінцем підручники.<br />
<br />
Х'ю сів поруч.<br />
<br />
— Доброго ранку, — сказав він, усміхаючись.<br />
— Доброго ранку, — відповів хлопчик.<br />
— Що ти робиш? — запитав Х’ю.<br />
— Рахую яхти,— сказав хлопчик. — Учора я нарахував тридцять дві яхти. Це без моторок. Я моторки не рахую. — Х’ю кивнув. Він засунув руки в кишені і почав дивитися вниз, на річку. До п’ятої години вони з хлопчиком нарахували сорок три яхти, на моторки вони не зважали. Кращого дня він не міг пригадати за все своє життя.<br />
<br />
Hwitaz Berohttp://www.blogger.com/profile/09071294847070848489noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-9191563057368883163.post-85016966649385178022016-04-19T12:33:00.001+03:002016-04-19T12:33:46.264+03:00Джером Девід Селінджер. «Тупташка-невдашка»<i>(переклала Ольга Сенюк)</i><br />
<br />
Доходила вже третя година, коли Мері Джейн нарешті знайшла будинок Елоїзи. Вона пояснила Елоїзі, яка вийшла зустрічати її на кінець вулички, що все складалося чудово, що вона добре пам’ятала дорогу, поки не звернула з Меррік-Парквей.<br />
<br />
— Мерріт-Парквей, серденько,— поправила Елоїза і зразу ж нагадала Мері Джейн, що та вже двічі тут була, але Мері Джейн вигукнула щось незрозуміле, щось про паперові серветки й кину-лась назад до машини. Елоїза, чекаючи на неї, звела комір верблюжого пальта і стала спиною до вітру. Мері Джейн швидко повернулася, втираючись серветкою, та однаково здавалась якоюсь сірою, навіть брудною. Елоїза весело заявила, що сніданок згорів до бісової матері — солодке м’ясо і все інше,— проте виявилося, що Мері Джейн уже перехопила щось дорогою. Коли вони йшли до будинку, Елоїза запитала, з якої це речі в Мері Джейн випав вільний день. Мері Джейн відповіла, що вільний у неї не цілий день; просто містер Вейнбург має грижу й сидить удома в Ларчмонті, а вона кожного вечора возить йому пошту й пише листи, які він диктує.<br />
<br />
— А ти знаєш, що таке грижа? — спитала вона Елоїзу.<br />
<br />
Елоїза затоптала ногою сигарету в брудний сніг і відповіла, що добре не знає, але хай Мері Джейн не боїться, це не заразне.<br />
<br />
— Ага,— сказала Мері Джейн, і вони зайшли до будинку.<br />
<br />
Хвилин через двадцять вони вже допивали по першій чарці віскі з содовою у вітальні й розмовляли, розуміючи одна одну з півслова, тією особливою говіркою, якою розмовляють між собою колишні товаришки по коледжу, що жили разом у гуртожитку. їх єднала ще й спільна доля: жодна з них не скінчила коледжу. Елоїзі довелося залишити його посеред другого курсу, 1942 року, через тиждень після того, як її застукали з одним солдатом у закритому ліфті на третьому поверсі гуртожитку, а Мері Джейн — того самого року, на тому самому курсі і майже того самого місяця вийшла заміж за курсанта джексонвільської авіаційної школи в штаті Флорида, утлого, закоханого в літаки хлопця з Ділла, штат Міссісіпі, який з трьох місяців їхнього подружнього життя два просидів у в’язниці за те, що штрикнув ножем сержанта з військової поліції.<br />
<br />
— Ні,— казала Елоїза,— зовсім руда. <br />
<br />
Вона лежала на канапі, схрестивши худі, але дуже стрункі ноги.<br />
<br />
— А я чула, що білява,— наполягала Мері Джейн.<br />
<br />
Вони сиділа на синьому стільці з рівною спинкою.— Ота, як її там, присягалася на чім світ стоїть, що білява.<br />
<br />
— Аякже! — Елоїза позіхнула.— Вона, можна сказати, при мені фарбувалася. Отакої, скінчилися сигарети.<br />
— Дарма, я маю цілу пачку. Десь тут,— сказала Мері Джейн, нишпорячи в сумочці.<br />
— Ох і дурна ж та служниця,— мовила Елоїза, не міняючи пози. Я годину тому виклала перед самим її носом дві нерозкриті коробки. <br />
<br />
Ось побачиш, зараз вона прийде й спитає, куди їх діти. На чому я спинилася?<br />
<br />
— На Тірінгер.— підказала Мері Джейн, закурюючи сигарету з своєї пачки.<br />
— Ага. Ну от, я добре пам'ятаю, вона пофарбувалася ввечері перед тим, як виходила заміж за свого Френка Генке. Ти його пригадуєш?<br />
— Наче пригадую. Такий задрипаний солдатик? Страшенно непривабливий тип, правда ж?<br />
— Непривабливий? Матінко рідна! Та він був схожий на несамовитого Белу Лугозі.<br />
<br />
Мері Джейн закинула голову й зареготала.<br />
<br />
— Ну й сказонула! — мовила вона. Тоді знов нахилилася до чарки.<br />
— Дай мені свою чарку,— сказала Елоїза, спустила на підлогу ноги в самих панчохах і підвелася.— Слово честі, дурепа. Я робила, що тільки могла, мало не примусила Лью залицятися до неї, щоб вона поїхала сюди з нами. А тепер каюся. Ой, звідки в тебе ця штука?<br />
— Ця? Мері Джейн торкнулася камеї у себе під шиєю.— Господи Боже, та вона в мене була ще в школі. Це мамина.<br />
— А мені от, хай йому чорт, нічого надіти,— сказала Елоїза, тримаючи а руках порожні чарки. Якби моя свекруха простягла ноги — еге ж, дочекаєшся! — то, може, заповіла б мені кригоруб із старовинною монограмою абощо.<br />
— То ти, виходить, тепер з нею в добрій згоді?<br />
— Тобі все аби жартувати,— сказала Елоїза, виходячи.<br />
— Я більше не хочу! — гукнула їй услід Мері Джейн.<br />
— Аякже! Хто до кого набивався в гості? І хто спізнився на дві години? Тепер сиди, поки мені не набридне. І начхати мені па твою паршиву кар’єру!<br />
<br />
Мері Джейн закинула голову і знов зареготала, та Елоїза була вже в кухні.<br />
<br />
Коли Мері Джейн стало нудно сидіти самій у кімнаті, вона підвелася й підійшла до вікна. Відгорнувши завісу, вона сперлась рукою на раму, але забруднила пальці пилюкою, витерла їх другою рукою і відступила від вікна. Надворі брудна снігова каша <br />
явно почала підмерзати. Мері Джейн опустила завісу й вернулася до свого синього стільця повз дві напхані книжками полиці, навіть не глянувши на назви книжок. Вона сіли, відкрила сумочку й заходилася розглядати в люстерко свої зуби. Тоді стулила губи, міцно провела язиком по верхніх яснах і знов подивилися в люстерко.<br />
<br />
— Надворі підмерзає,— сказала вона, обертаючись.— Ого, як ти швидко. Ти що, не доливала содової?<br />
<br />
Елоїза, з повними чарками в руках, раптом спинилася. Вона націлила вказівні пальці, як дула гвинтівок, і вигукнула:<br />
<br />
— Ані руш! Цей проклятий закапелок оточений!<br />
<br />
Мері Джейн засміялася і сховала люстерко.<br />
<br />
Елоїза підійшла до неї з віскі. Чарку Мері Джейн вона незграбним порухом примостила на підставку і, тримаючи свою в руці, знов простяглася на канапі.<br />
<br />
— Як ти гадаєш, що вона там робить? Розсілася своїм ситим чорним задом і читає «Сутану». Я ненароком упустила формочки і кригою, коли діставала їх з холодильника, а вона як лупне на мене очима — я їй, бачте, заважаю!<br />
— Це вже остання, чуєш! — сказала Мері Джейп і взяла чарку.— Слухай, знаєш, кого я бачила на тому тижні? У головній залі універмагу?<br />
— Гм-м,— гмикнула Елоїза, підмощуючи під голову подушечку.— Акіма Тамірова.<br />
— Кого? — перепитала Мері Джейн.— Хто це такий?<br />
— Акім Таміров. У кіно грав. Він ще так кумедно каже: «Вам усе смішки, ге?» Я його люблю... В цій проклятій хаті немає жодної зручної подушечки. То кого ти бачила?<br />
— Джексоншу. Вона...<br />
— Котру?<br />
— Чи я знаю. Ту, що слухала з нами лекції з психології, ту, що завжди...<br />
— Вони обидві слухали з нами лекції з психології.<br />
— Ну, оту з жахливим...<br />
— Ага, Марсію-Луїзу. Я її також раз була стріла. Певне, в тебе голова почала тріщати від її торохтіння?<br />
— Ще б пак! А все ж таки, знаєш, що вона мені сказала? Що доктор Вайтінг померла. Вона дістала листа від Барбари Гілл, і та написала, що минулого літа у Вайтінг знайшли рак, от вона й померла. Важила всього шістдесят два фунти. Перед смертю. Правда, жах?<br />
— Ні.<br />
— Яка ти стала черства, Елоїзо.<br />
— Ну, а що вона ще казала?<br />
— О, вона щойно вернулася з Європи. Її чоловік служив десь у Німеччині, і вона була з ним. Вони жили в будинку на сорок сім кімнат, каже вона, і крім них, там ще була тільки якась одна пара. Мали десятеро слуг, свого власного коня, а конюхом у них був чи не колишній берейтор самого Гітлера. А ще почала розповідати мені про те, як її хотів зґвалтувати солдат-негр. На весь голос посеред головної зали універмагу — ти ж знаєш Джексоншу. Той негр був у чоловіка водієм і віз її вранці на базар, чи що. Каже, так перелякалася, що навіть не могла...<br />
— Стривай,— перебила її Елоїза, підвела голову й гукнула: — Рамоно, це ти?<br />
— Я,— озвався тоненький дитячий голосок.<br />
— Зачини добре двері! — гукнула Елоїза.<br />
— Прийшла Рамона? О, я вмираю, так хочу її побачити. Я ж не бачила її відтоді, як вона...<br />
— Рамоно! — гукнула Елоїза з заплющеними очима.— Піди до кухні, нехай Грейс скине а тебе ботики!<br />
— Добре,— сказала Рамона.— Ходімо, Джіммі.<br />
— О, я вмираю, так хочу її бачити,— сказала Мері Джейн.— О Боже! Дивись, що я тобі наробила. Я не хотіла, Ел!<br />
— Та нічого. Нічого! — сказала Елоїза.— Я однаково ненавиджу цей нікчемний килим. Я тобі ще наллю.<br />
— Ні, треба. Лишилося більше як половина.— Мері Джейн підняла чарку.<br />
— Не хочеш? — сказала Елоїза.— Дай мені сигарету.<br />
Мері Джейн простягла їй пачку і знов сказала:<br />
— О, я вмираю, так хочу її бачити. На кого вона тепер схожа?<br />
<br />
Елоїза черкнула сірником:<br />
<br />
— На Акіма Тамірова.<br />
— Ні, справді.<br />
— На Лью. Викапаний Лью. А коли ще приходить його матінка, то вони як трійнята.— Не підводячись, Елоїза сягнула рукою до купки попільничок з другого краю курильного столика. їй пощастило дістати верхню й поставити собі на живіт.— Я вже думаю, чи не придбати собі собаку, може, спанієля. Щоб хоч хтось у домі був схожий на мене.<br />
— А як тепер у неї з очима? — спитала Мері Джейн,— Не стало гірше?<br />
— Боже, звідки я знаю?<br />
— Чи вона взагалі бачить без окулярів? Ну, коли їй треба встати вночі в туалет абощо?<br />
— А хіба вона скаже? Така, мерзотниця, потайна, що страх.<br />
Мері Джейн обернулася.<br />
— Ну, Рамоно, добрий день! — сказала вона.— Ох, яка ж гарна сукенка! Вона поставила чарку.— Ти мене, мабуть, уже й не пам'ятаєш, Рамоно?<br />
— Як не пам'ятає? Хто це, Рамоно?<br />
— Мері Джейн,— відповіла Рамона й почала чухатися.<br />
— Чудесно! — вигукнула Мері Джейн.— Може, поцілуєш мене, Рамоно?<br />
— Годі тобі! — сказала Римові Елоїза.<br />
Рамона перестала чухатись. <br />
— Може, поцілуєш мене? — ще раз сказала Мері Джейн.<br />
— Я не люблю цілуватися.<br />
<br />
Елоїза пирхнула і спитала:<br />
<br />
— А де Джіммі?<br />
— Тут.<br />
— Хто такни Джіммі? — спитала Мері Джейн в Елоїзи.<br />
— О Боже! Її кавалер. Іде туди, куди вона. Робить те, що вона. Все як належиться.<br />
— Справді? — захоплено вигукнула Мері Джейн. Вона нахилилася вперед.— У тебе в кавалер, Рамоно?<br />
<br />
В Рамониних короткозорих очах за товстими скельцями окулярів не відбилося ані крихти того захоплення, що бриніло в голосі Мері Джейн.<br />
<br />
— Мері Джейн щось питає тебе, Рамоно,— сказала Елоїза.<br />
<br />
Рамона засунула пальчика до свого коротенького широкого носика.<br />
<br />
— Не колупайся в носі! — сказала Елоїза,— Мері Джейн питає, чи в тебе в кавалер?<br />
— Є,— сказала Рамона, не витягаючи з носа пальчика.<br />
— Рамоно, не колупайся в носі! Чуєш!<br />
<br />
Рамона опустила руку.<br />
<br />
— По-моєму, це просто чудово,— сказала Мері Джейн.— Як його знати? Ти мені скажеш, як його звати, Рамоно? Чи це велика таємниця?<br />
— Джіммі,— сказала Рамона.<br />
— Джіммі? О, як я люблю це ім'я! Джіммі, а далі як, Рамоно?<br />
— Джіммі Джіммеріно,— сказала Рамона.<br />
— Не крутися! — сказала Елоїза.<br />
— Дуже гарне ім’я! А де ж той Джіммі? Ти не скажеш мені, Рамоно?<br />
— Тут,— відповіла Рамона.<br />
<br />
Мері Джейн озирнулася навколо, тоді знов перевела очі на Рамону й усміхнулась якомога ласкавіше.— Де тут, золотко?<br />
<br />
— Тут,— сказала Рамона.— Я тримаю його за руку.<br />
— Не розумію,— сказала Мері Джейн Елоїзі, що допивала свою чарку.<br />
— Чого ти дивишся на мене? — сказала Елоїза.<br />
<br />
Мері Джейн перевела погляд на Рамону.<br />
<br />
— Ага, зрозуміла! Ти просто вигадала собі маленького хлопчика. Чудесно! — Мері Джейн нахилилася вперед і привітно сказала: — Як поживаєш, Джіммі?<br />
— Він не буде з тобою розмовляти,— сказала Елоїза,— Рамоно, розкажи Мері Джейн про Джіммі.<br />
— Що розказати?<br />
— Не крутися, прошу тебе... Розкажи Мері Джейн, який той твій Джіммі.<br />
— У нього зелені очі й чорний чуб.<br />
— А ще що?<br />
— У нього немає мами й тата.<br />
— А ще?<br />
— І немає ластовиння.<br />
— А ще?<br />
— Є шабля.<br />
— А ще?<br />
— Не знаю,— сказала Рамона й знов почала чухатися.<br />
— Та він просто красень! — Мері Джейн нахилилася ще далі вперед.— А скажи, Рамоно, Джіммі також скинув ботики, коли ви прийшли?<br />
— У нього чоботи,— відповіла Рамона.<br />
— Чудесно! — сказала Мері Джейн Елоїзі.<br />
— Добре тобі казати. А я мушу цілими днями терпіти це. Джіммі їсть із нею. Купається з нею. Спить із нею. Вона завжди лягає на краєчок ліжка, щоб не скотитися і не придавити його.<br />
<br />
Мері Джейн слухала зосереджено й захоплено, закусивши спідню губу. Тоді запитала:<br />
<br />
— Де вона взяла це ім’я?<br />
— Джіммі Джіммеріно? Бог його знає.<br />
— Мабуть, так звуть хлопчика в сусідів?<br />
<br />
Елоїза, позіхаючи, похитала головою:<br />
<br />
— У сусідів немає ніяких хлопчиків. Узагалі немає дітей. Вони прозивають мене льохою. Позаочі, звичайно...<br />
— Мамо,— сказала Рамона,— можна вийти погратися?<br />
<br />
Елоїза невдоволено глянула на неї.<br />
<br />
— Ти ж щойно прийшла!<br />
— Джіммі знов хоче надвір.<br />
— Чого це?<br />
— Він лишив там свою шаблю.<br />
— Хай би його чорти забрали разом з його шаблею,— вилаялася Елоїза.— Ну добре, йди. Тільки взуй ботики.<br />
— Можна мені візьмити це? — спитала Рамона, беручи з попільнички надпаленого сірника.<br />
— «Узяти», а не «візьмити»! Ну, бери. І не виходь на дорогу, чуєш?<br />
— До побачення, Рамоно, лагідно прощебетала Мері Джейн.<br />
— ... бачення,— сказала Рамона.— Ходім, Джіммі.<br />
<br />
Елоїза раптом схопилася на ноги.<br />
<br />
— Дай мені свою чарку,— сказала вона.<br />
— Ні, я справді не хочу, Ел. На мене чекають у Ларчмонті. Містер Вейнбург такий добрий, я не можу...<br />
— Подзвони йому і скажи, що тебе вбили. Давай чарку, хай тобі чорт!<br />
— Не можна, слово честі, Ел. Надворі підмерзає, а в мене шини зовсім стерті. Розумієш, якщо я...<br />
— Хай підмерзає. Йди дзвони. Скажи, що ти мертва,— мовила Елоїза.— Давай чарку.<br />
— Ну добре... Де в тебе телефон? <br />
— Он аж там,— сказала Елоїза, виходячи з порожніми чарками до їдальні.— Оно, бачиш? — Вона спинилася на порозі їдальні й поточилась, перебираючи ногами, щоб не впасти. Мері Джейн захихотіла.<br />
<br />
<br />
<br />
— А я тобі кажу — ти добре не знала Волта,— казала о чверть на п’яту Елоїза, лежачи на килимі й тримаючи чарку з віскі на пласких грудях.— Ніхто так не вмів мене насмішити, як він. Просто до сліз. Вона глянула на Мері Джейн.— Ти пам’ятаєш той вечір, в останній семестр, коли та навіжена Луїза Германсон увірвалася до нашої кімнати в самому ліфчику? Такий чорний, вона його купила в Чікаго.<br />
<br />
Мері Джейн захихотіла. Вона лежала долілиць на канапі, спершись підборіддям на валок, щоб краще бачити Елоїзу. Її чарка стояла на підлозі так, щоб можна було дотягтись рукою.<br />
<br />
— Авжеж, він умів мене насмішити,— сказала Елоїза.— Смішив у розмові. Смішив по телефону. Навіть у листах. І найцікавіше те, що він нітрохи не намагався смішити мене, з ним просто було весело. Вона ледь повернула голову до Мері Джейн.— Будь ласка, кинь мені сигарету.<br />
— Я не можу до них дотягтися,— сказала Мері Джейн.<br />
— Ну й чорт з тобою.— Елоїза знову втупила очі в стелю.— Раз я була впала,— новела вона далі.— Я чекала на нього, як звичайно, на зупинці, біля самого гуртожитку, а він чогось спізнювався, прийшов, коли автобус уже рушав. Ми кинулись бігти, і я впала й звихнула собі ногу. А він каже: «Бідна моя тупташка-невдашка». Це він про мою ногу. Отак і назвав її: тупташка-невдашка. Господи, який же він був милий!<br />
— А в Лью хіба немає почуття гумору? — спитала Мері Джейн.<br />
— Що?<br />
— Хіба в Лью немає почуття гумору?<br />
— А дідько його знає! Мабуть, є. Регоче, як бачить карикатури абощо.— Елоїза звела голову, взяла з грудей чарку і трохи надпила її.<br />
— Усе-таки цього не досить,— сказала Мері Джейн.— Замало. Це ще не все.<br />
— Що не все?<br />
— Ну... сама знаєш. Коли хтось уміє насмішити тебе й таке інше.<br />
— Хто тобі сказав, що не все? Слухай, ти ж не черниця чи який біс, то повинна жити весело.<br />
<br />
Мері Джейн захихотіла.<br />
<br />
— Ти здуріла, їй богу! — мовила вона.<br />
— Ох, який він був милий! — сказала Елоїза.— І веселий, і ласкавий. Але не такий солодкий, як ті дурні хлопчаки. Він і ласкавий був по-особливому, Знаєш, що він якось зробив?<br />
— А що? спитала Мері Джейн. <br />
— Ми їхали поїздом з Трентона до Нью-Йорка — його саме забирали до війська. А у вагоні холоднеча. Ми накрилися моїм пальтом. Пам’ятаю, що на мені був джемпер, я взяла його в Джойс Морроу,— пригадуєш, який у неї був гарний синій джемпер?<br />
Морі Джейн кивнула головою, та Елоїза навіть не глянула на неї.<br />
— Ну от, і його рука опинилася в мене на животі. Розумієш просто так. І раптом він каже: в мене такий гарний живіт, що краще б якийсь офіцер звелів йому висунути другу руку у вікно. Хоче, каже, щоб усе було по справедливості. І забрав руку з живота. Тоді порадив кондукторові, щоб той не горбився. Сказав, що найдужче його обурює, як хтось не вміє гідно носити свій мундир. А кондуктор звелів йому йти спати.— Елоїза на мить задумалась, потім додала: — Важливе не те, що він казав, а як казав.<br />
— А ти розповідала про нього своєму Лью? Хоч щось?<br />
— Лью? Так, колись згадувала. А він найперше запитав, яке в нього було звання.<br />
— А яке саме?<br />
— Ага, й ти туди! — сказала Елоїза.<br />
— Та ні, я просто так...<br />
<br />
Елоїза раптом засміялася грудним сміхом.<br />
<br />
— Знаєш, що він мені якось сказав? Що він, звичайно, просувається на військовій службі, але не в той бік, що інші. Сказав, що коли йому дадуть звання, то замість причепити нашивки, відріжуть рукави. Сказав, поки дослужуся до генерала, мене геть роздягнуть. Лишиться тільки мідяний ґудзик на пупі.— Елоїза глянула на Мері Джейн — та не сміялася.— Хіба не смішно?<br />
— Смішно. Але чому ти не хочеш розповісти про нього своєму Лью?<br />
— Чому? Бо Лью — з усіх дурнів дурень, ось чому,— сказала Елоїза.— А крім того, я тобі ось що пораджу, практична особо. Якщо ти ще колись вийдеш заміж, нічого не розказуй своєму чоловікові. Ти чуєш, що я кажу?<br />
— Чому? — запитала Мері Джейн.<br />
— А тому. Слухайся мене,— сказала Елоїза.— Вони хочуть думати, що тобі раніше з душі вернуло від кожного хлопця, який проходив повз тебе. Я не жартую, чуєш? Звичайно, ти можеш розповідати їм, що завгодно. Але правду — ніколи. Чуєш? Ніколи не кажи правди. Якщо скажеш, що колись знала гарного хлопця, то відразу ж додай, що врода в нього була якась не чоловіча, коли скажеш, що знала дотепного хлопця, додай, що він був базіка чи хвалько. Бо якщо ні, то вони докорятимуть тобі ним при кожній нагоді.— Елоїза ковтнула з своєї чарки й задумалася.— Звичайно, вони можуть вислухати тебе, розважно, як і годиться. Навіть з розумною міною на обличчі. Але не дай себе ошукати. Послухай мене. Як тільки ти повіриш, що вони розумні, твоє життя стане пеклом. Запам'ятай мої слова.<br />
<br />
Мері Джейн посмутнішала. Вона підвела голову з валка на канапі і, змінивши позу, підперла підборіддя рукою. Видно, вона обмірковувала Елоїзину пораду.<br />
<br />
— Але ж ти не можеш сказати, що Лью дурний,— мовила вона вголос.<br />
— Чому не можу?<br />
— А хіба він дурний? — невинно спитала вона.<br />
— Ох, нащо даремно балакати,— сказала Елоїза.— Киньмо про це. Я тільки настрій тобі псую. Не слухай мене.<br />
— То чого ж ти вийшла за нього заміж? — спитала Мері Джейн.<br />
— Господи Боже! А звідки я знаю. Він казав, що любить твори Джейн Остін. Казав, що її романи мали великий вплив на його життя. Отак і сказав. Потім, коли ми одружились, я дізналася, що він не читав жодної її книжки. Ти знаєш, хто його улюблений автор?<br />
Мері Джейн похитала головою.<br />
— Л. Менінг Вайнс. Чула про такого?<br />
— Ні.<br />
— Я також не чула. І ніхто не чув. Він написав книжку про якихось чотирьох чоловіків, що вмерли з голоду на Алясці. Лью не пам’ятає навіть, як та книжка зветься, але каже, що нона чудово написана. Господи боже! Не стає людині чесності щиро признатися, що їй подобається читати, як ті четверо здихали з голоду в іглу чи як воно зветься. А хоче додати собі ваги, аякже! Чудово написана!<br />
— Ти надто любиш усе критикувати,— сказала Мері Джейн.— Надто до всього прискіпуєшся. Може, то справді гарна книжка...<br />
— Повір мені, що в ній нема нічого гарного,— сказала Елоїза. Потім трохи подумала й додала: — Ти хоч маєш роботу. Розумієш, хоч роботу...<br />
— Але ж послухай,— сказала Мері Джейн.— Може, ти колись таки скажеш Лью, що Волт загинув. Він не буде ревнувати, як знатиме, що Волт — ну, сама знаєш... Що він загинув і таке інше.<br />
— Ох, люба моя! Яка ж ти, бідолахо, цнотлива! А ще й кар’єру робиш! — сказала Елоїза.— Та тоді буде ще гірше. Він з мене душу висотає. Ти зрозумій. Він знає тільки те, що я дружила з якимось Волтом, якимось дотепним солдатом. Я йому нізащо не признаюся, що Волт загинув. Нізащо! А якби коли й призналася,— хоч це дурні балачки, я не признаюся,— то сказала б, що він загинув у бою.<br />
Мері Джейн підвела голову й потерлася підборіддям об руку.<br />
— Ел...— сказала вона.<br />
— Що?<br />
— Чому ти не розповіси мені, як він загинув? Присягаюся, що я нікому не скажу. Слово честі. Прошу тебе.<br />
— Ні.<br />
— Ну прошу тебе. Слово честі я не скажу нікому.<br />
<br />
Елоїза допила віскі й поставила порожню чарку на груди.<br />
<br />
— Ти скажеш Акімові Тамірову.— мовила вона.<br />
— Та що ти! Тобто я нікому ні слова...<br />
— Ох,— зітхнула Елоїза.— Його полк стояв десь, відпочивав між боями чи що, так написав мені в листі його товариш. Волт і ще один солдат пакували японську плиту. Їхній полковник хотів послати ту плиту додому. Чи, може, вони витягли її з ящика, хотіли перепакувати — я добре не знаю. Одне слово, в ній було повно бензину та іншого лиха, і вона вибухнула в них у руках. Тому другому солдатові лише око вибило.— Елоїза заплакала і обхопила пальцями порожню чарку, щоб утримати її на грудях.<br />
Морі Джейн зсунулася з канапи, навколішки підповзла до Елоїзи й почала гладити її по лобі.<br />
— Не плач. Ел, не треба!<br />
— Хіба я плачу? — сказала Елоїза.<br />
— Я розумію, але не плач. Тепер уже не поможе, не плач.<br />
<br />
Стукнули двері знадвору.<br />
<br />
— Рамона вернулася,— сказала Елоїза в ніс.— Зроби мені таку ласку, піди до кухні й скажи тій, як її там, щоб швидше нагодувала її. Підеш?<br />
— Так, так, тільки не плач. Добре?<br />
— Добре. Іди. Мені тепер чогось гидко навіть подумати про ту кляту кухню.<br />
<br />
Мері Джейн підвелася, захиталась, але втрималась на ногах і вийшла а кімнати. Хвилин через дві вона вернулася. Поперед неї бігла Рамона, навмисне хлипаючи розстебнутими ботиками.<br />
<br />
— Вона не дає мені скинути ботики,— сказала Мері Джейн.<br />
<br />
Елоїза, що й далі лежала горілиць на килимі, втирала носа. Не забираючи хусточки від носа, вона сказала Рамоні:<br />
<br />
— Піди скажи Грейс, нехай тебе роззує. Ти ж бо знаєш, що не можна заходити в ботиках до...<br />
— Грейс в туалеті.— відповіла Рамона.<br />
<br />
Елоїза зім'яла хусточку, важко підвелася й сіла.<br />
<br />
— Дай ногу,— сказала вона.— Ні, спершу сядь, чуєш?.. Не там, а сюди... сюди... О Господи!<br />
<br />
Мері Джейн полізла під стіл по сигарети.<br />
<br />
— Вгадай, що сталося з Джіммі! — сказала вона.<br />
— Як я можу вгадати? Другу ногу. Дай другу ногу.<br />
— Його переїхала машина,— сказала Мері Джейн.— Який жах, правда?<br />
— Я бачила Стрибуна з кісткою,— сказала Рамона Елоїзі.<br />
— Що там сталося з Джіммі? — спитала її Елоїза.<br />
— Його переїхала машина, і він помер. Я бачила Стрибуна з кісткою, і він не віддавав...<br />
— Дай-но сюди лоба,— сказала Елоїза. Вона приклала руку до чола Рамони.— В тебе гарячка. Піди скажи Грейс, хай нагодує тебе нагорі. Потім відразу лягай у ліжко. Я пізніше прийду. Йди вже, йди. І забери свої ботики. <br />
Рамона вийшла а кімнати, поволі, ніби на дибах.<br />
— Кинь-но мені сигарету! — попросила Елоїза.— І давай ще вип'ємо.<br />
<br />
Мері Джейн подала Елоїзі сигарету.<br />
<br />
— Дивно, правда ж? З тим Джіммі. Ну й уява!<br />
— М-м. Підеш налити нам, га? А ще краще принеси пляшку сюди... Я туди не хочу йти. Там усе тхне тим гидотним помаранчевим соком.<br />
<br />
<br />
<br />
<br />
Було п'ять хвилин на восьму, коли задзвонив телефон. Елоїза встала зі стільчика біля вікна й пошукала навпомацки черевиків. Але не знайшла. У самих панчохах, поволі, майже апатично, вона підійшла до телефону. Дзвінок не збудив Мері Джейн, що спала на канапі, сховавши обличчя в подушку.<br />
<br />
— Алло,— сказала Елоїза в трубку, не вмикаючи люстри.— Слухай, я не можу поїхати по тебе. В нас Мері Джейн. Вона загородила своєю машиною виїзд і загубила ключа. Я не можу виїхати. Ми хвилин із двадцять шукали ключа в тому, як його, в снігу і в болоті. Може, Дік і Мілред тебе підкинуть? — Вона трохи послухала.— Он як. Шкода, голубе. А чому б вам, хлопці, не вишикуватись і марш-марш додому? Ти б командував: раз-два, раз-два.— Вона знов послухала і сказала:—Ні, я не жартую. Їй богу, ні. В мене просто кепський настрій.<br />
<br />
Вона повісила трубку.<br />
<br />
До вітальні вона поверталася вже не так упевнено. Підійшовши до стільчика коло вікна, вона вилила в чарку решту віскі. Його було десь на палець. Вона випила, скривилася й сіла.<br />
<br />
Коли Грейс ввімкнула в їдальні світло, Елоїза здригнулася і, не підводячись, гукнула їй:<br />
<br />
— Краще не накривай до восьмої, Грейс! Містер Венглер трохи спізниться.<br />
<br />
Грейс спинилася на порозі їдальні, світло падало на неї ззаду.<br />
<br />
— Пішла вже та леді? — спитала вона.<br />
— Ні, відпочиває.<br />
— Он як. Місіс Венглер, я хотіла спитати, чи не дозволили б ви моєму чоловікові залишитися тут. У моїй кімнаті місця вистачить, а йому до ранку можна не вертатися в Нью-Йорк, та й надворі так погано.<br />
— Вашому чоловікові? А де він?<br />
— Ну, тепер він у кухні,— сказала Грейс.<br />
— Ні. Грейс, тут йому не можна ночувати.<br />
— Що, мем?<br />
— Кажу, що йому не можна тут ночувати. Я не збираюся відкривати в себе готель.<br />
<br />
Грейс на хвилину застигла, тоді сказала:<br />
<br />
— Добре, мем. <br />
<br />
І повернулася до кухні.<br />
<br />
Елоїза поминула їдальню і рушила нагору сходами, на які надав знизу тьмяний відблиск. На сходах валявся один Рамонин ботик. Елоїза підняла його і щосили шпурнула через поруччя вниз. Він лунко ляснув об підлогу. Вона ввімкнула світло в Рамониній кімнаті, але не зняла руки з вимикача, ніби шукала в ньому опори. Так вона постояла хви¬лину, дивлячись на Рамону. Тоді відпустила вимикач і швидко підійшла до ліжка.<br />
<br />
— Рамоно, прокинься! Чуєш!<br />
<br />
Рамона спала на самому краєчку ліжка, майже звісивши зад. На нічному столику, розмальованому каченятами, лежали скельцями догори окуляри з рівненько складеними дужками.<br />
<br />
— Рамоно!<br />
<br />
Дівчинка глибоко зітхнула й прокинулась. Вона злякано витріщила очі, але відразу ж примружилася:<br />
<br />
— Це ти, мамо?<br />
— Ти, здається, сказала мені, що Джіммі Джіммеріно переїхала машина і він помер?<br />
— Що?<br />
— Не чуєш? Чого ти знов спиш на краю?<br />
— Бо...<br />
— Бо що? Рамоно, не дратуй мене, а то...<br />
— Бо не хочу придушити Мікі.<br />
— Кого?<br />
— Мікі,— сказала Рамона і потерла носа.— Мікі Мікерано.<br />
<br />
Голос у Елоїзи зірвався до вереску:<br />
<br />
— Ану лягай на середину, чуєш!<br />
<br />
Рамона злякано втупилася в матір.<br />
<br />
— Стривай-но! — Елоїза схопила Рамону за руки й за ноги і, ледь піднявши, перекинула її на середину ліжка. Рамона не опиралася, не плакала — просто, ані поворухнувшись, дала себе перекинути.<br />
— А тепер спи,— сказала Елоїза, важко дихаючи.— Заплющ очі... Чуєш, заплющ очі!<br />
<br />
Рамона заплющила очі.<br />
<br />
Елоїза підійшла до вимикача й погасила світло. Але на порозі спинилася й довго стояла в темряві. Раптом вона метнулась до нічного столика, вдарилась коліном об ніжку ліжка, але з поспіху навіть не відчула болю. Вона схопила Рамонині окуляри і обома руками притиснула їх до щоки. По обличчю в неї текли сльози і скапували на скельця.<br />
<br />
— Бідолашна тупташка-невдашка! — без кінця проказувала вона.— Бідолашна тупташка-невдашка!<br />
<br />
Нарешті вона знов поклала окуляри на столик скельцями вниз. Тоді нахилилась до ліжка, мало не втративши рівноваги, й почала обтикувати Рамону ковдрою. Рамона не спала. Вона плакала, і видно, вже давно. Елоїза мокрими губами поцілувала її в уста, відгорнула з лобика волосся й вийшла.<br />
<br />
Спускаючись, вона добре похитнулась, а внизу заходилася будити Мері Джейн.<br />
<br />
— Що? Хто це? Га? — Мері Джейн рвучко підвелася й сіла на канапі.<br />
— Мері Джейн, прошу тебе, послухай,— захлипала Елоїза.— Ти пам’ятаєш, як на першому курсі я одягла сукню, пам’ятаєш, таку брунатну з жовтим, я її купила в Бойза, а Міріам Бел сказала, що в Нью-Йорку вже ніхто не носить таких суконь, і я цілу ніч ревіла? — Елоїза поторсала Мері Джейи за руку.— Я ж була доброю дівчиною,— благально спитала вона,— правда ж, доброю?<br />
Hwitaz Berohttp://www.blogger.com/profile/09071294847070848489noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-9191563057368883163.post-55744100419870840512016-04-18T23:51:00.003+03:002016-04-19T11:08:11.255+03:00Зимові прикрощіКоли зайти у лікарню, то перше враження кидається в ніс. Завжди цей специфічний запах медикаментів, який існує там, де людину, яка зашпорталася на життєвому шляху, намагаються знову на цей шлях направити. <br />
<br />
Льоня лежав у палаті №9. Очима від розглядав білу стелю, а думками він все ще був на тій клятій лижні в Буковелі. Хто ж знав, що стрибок з трампліна завершиться тут під крапельницею… І от тепер, лежи тут і чекай, поки відійде післяопераційна анестезія і прийде біль… чи не прийде?..<br />
<br />
- До вас тут ще компанія, щоб не сумно було! – обізвалася одна з санітарок, заводячи в палату каталку зі ще одним хворим. – Обережно, сонечко, зараз ми тебе перекинемо на койку.<br />
<br />
Льоня відірвав очі від стелі і глянув на койку напроти. Дві санітарки переносили на койку хлопця приблизно такого ж віку, як і сам Льоня. <br />
<br />
- Зараз, після операції, лежимо і не ворушимося, - нагадала, виходячи з палати, санітарка. – Тобі поставлять крапельницю.<br />
<br />
По хвилі медсестра принесла штатив та, вмостивши на нього пляшку з фізрозчином, почала мудрувати над новоприбулим хлопцем. Коли вона пішла та луна від її кроків загубилася десь у коридорі лікарні, єдиним звуком, який залишався в палаті, став шум холодильника. Льоня знов вперся очима у стелю.<br />
<br />
- Є тут хто? – почулося з койки напроти.<br />
<br />
Льоня підняв голову та подивився через прохід. На подушці лежала короткострижена чорнява голова того хлопця.<br />
<br />
- Так, я Льоня. Тут, напроти тебе. <br />
- Добре, - почулося знову. – Я Сашко. Давно ти тут?<br />
<br />
Льоня хотів сказати щось дотепне, але нічого дотепного в голову не прийшло.<br />
<br />
- Буквально перед тобою привезли з операційної, - просто сказав він.<br />
- Що тобі робили?<br />
- Шпицю в ногу вставили. Поламав був. – Льоня скривився, згадавши хруст у гомілці, який він відчув у зловісний момент приземлення з трампліну. <br />
- Де? На лижах катався? – припустив Сашко.<br />
- А як ти здогадався? На лижах таки. У Буковелі.<br />
- Та, що там здогадуватися. Зараз такий період, що коли ногу зламав, - значить, скоріше всього, десь в горах на лижах. Я й сам такий. <br />
- О! А ти де був? Теж у Буковелі? <br />
- Ні. – Сашко оживився. – Я Буковель не люблю. Був у Мигові. Мені там більше подобається. Людей менше, та й ціни нижчі. <br />
- Ніколи там не був. Та мабуть вже й не буду.<br />
<br />
Ці останні слова Льоня промовив скоріше для себе, аніж для Сашка.<br />
<br />
- Не будеш? – сказав Сашко таким тоном, ніби дійсно здивувався.<br />
- Слухай, а ти взагалі ще поїдеш кататися на лижах?<br />
<br />
Сашко не відповідав. Льоня знову почув, як почав гудіти холодильник. "Коли він уже вимкнеться? Вони, що, поставили його на максимальну температуру?", - вже почав міркувати Льоня. "Вирішили нам тут продовжити зимову відпустку". Він згадав холодильник у номері в Буковелі: старенький механізм не давав нормально заснути. А в ніч після того жахливого сальто з трампліна Льоня не спав взагалі. Нога гула від болю, а голова - від шуму холодильника.<br />
<br />
- Знаєш, - по хвилі повів Сашко, - я тепер туди не поїду, навіть якщо мені за це заплатять.<br />
<br />
Hwitaz Berohttp://www.blogger.com/profile/09071294847070848489noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-9191563057368883163.post-31042402140865662892016-04-11T22:51:00.001+03:002016-04-11T22:51:21.333+03:00Шервуд Андресон. «Шедевр Блекфута»<i>(Переклав Павло Шарандак)<br />
</i><br />
Я вийшов з аукціону на П'ятій авеню. Порошив сніг. Щойно я бачив, як за двадцять тисяч доларів продали картину Блекфута. Ремзі, знавець живопису й комерсант, підійшов до мого приятеля Трайкапа, що стояв біля мене з тростинкою в руках, і виголосив коротеньку промову. Трайкап, як колись Блекфут, був художник з майбутнім. А Блекфут, слід зауважити, збожеволів, і його запроторили в якусь лікарню неподалік від Нью-Йорка. Ремзі торкнув Трайкапа за плече і по-дружньому заговорив. Я не міг цього стерпіти. Мені стало моторошно від його слів.<br />
<br />
— Розправте плечі, друзяко, — сказав Ремзі. — Розправте плечі й дихайте глибше.<br />
<br />
Я пішов на П’ятдесят восьму вулицю й запросив одну знайому пообідати разом. То була вродлива дівчина з аристократичними рисами, вона приїхала десь із Заходу, й мені хотілось дошкулити їй. Я вже уявляв, як розповім їй трагедію Блекфута і її виразні риси спотворять біль. У цьому бажанні було щось ненормальне, як і в тому, що я хочу побачити Блекфутову історію надрукованою. Я хочу завдати болю багатьом людям.<br />
<br />
Того вечора, коли продали картину, ми зі знайомою зайшли до ресторану. З'явився його власник, щоб узяти в мене пальто. Сивий чоловік з улесливим обличчям, схожий на Ремзі.<br />
<br />
Він поклав руку мені на плече.<br />
<br />
— Ви починайте сутулитись, друже,— прожебонів він — Випростайтесь! Треба привчати себе дихати глибоко й ходити рівно.<br />
Я не дав йому ляпаса, мабуть, лише тому, що в мене затремтіла рука. Я видер у нього пальто й кинувся на вулицю. Знайома вибігла за мною.<br />
— Ідіть ви під три чорти! — крикнув я власникові ресторану. Мені хотілося крикнути це всім отим недолюдкам, які занапастили талант великого Блекфута, хотілося сказати їм усе, що я зараз розповім вам.<br />
<br />
Як я й передбачав, історія засмутила мою знайому. Сподіваюся, те саме буде й з вами.<br />
<br />
Двадцять років тому Блекфут був бідним художником і мешкав у Нью-Йорку. В цьому нема нічого особливого, хоч він, щоб ви знали, мав талант, а в цьому вже є дещо особливе. Одружився він з дочкою власника пральні й жив у тому плетиві вулиць нижнього Манхеттена, яке відоме під назвою Грініч-вілледж.<br />
<br />
Я не стану описувати, як він бідував. Це було жахливо, але не в тому річ. Комфорт і достаток іноді не менш жахливі. Отож бідолаха тулився в крихітній, зате дешевій темній комірчині; під ногами в нього повзали малюки, кількість яких усе зростала, розгардіяш і бруд оточували художника.<br />
<br />
Блекфут був худий, блідий чоловік років тридцяти, дуже сутулий. Йому, звичайно, слід було б розправити плечі та глибше дихати. Це неодмінне правило для тих, хто одружується з дочкою власника пральні,— з жінкою, ніби зумисне створеною щороку народжувати дітей, а особливо для тих, хто мешкає в Грініч-вілледжі, на околиці Нью-Йорка.<br />
<br />
Та ось Блекфут намалював картину. Похмурого ранку в лютому він сів до роботи, і вийшло щось незвичайне. Із хаосу народилася гармонія. Його пензель просто співав, бігаючи по полотну. Блекфут працював цілий день і половину наступного, й душа в нього раділа. Він забув про убоге оточення й поринув у творчість. В картині було все — цілість, простота, рух і те непомітне й невловимо, що вирізняє справжній шедевр,— лірична краса і довершеність.<br />
<br />
Не дивно, що Блекфут, скінчивши роботу, пройнявся повагою до себе. Він зодяг благеньке пальто, узяв тростинку, якої не носив уже п’ять років, і вирушив до Ремзі.<br />
<br />
Всю дорогу він міркував, і в голові в нього засіла безглузда думка: призначити ціну отій картині,<br />
<br />
«Їй-богу, я візьму за неї тисячу двісті!» — сказав він собі.<br />
<br />
На вулиці йому зустрівся Фред Морріс, У Нью-Йорку всі його знають. Фред непоганий хлопець, а мистецтво для нього — засіб заробляти гроші, до того ж його картини охоче купують.<br />
<br />
— Це добре, старий,— сказав він, коли схвильований Блекфут розповів йому про свою удачу; потім торкнувся тростинкою його плеча й порадив: — Тримайся рівніше. Ти починаєш сутулитись. Я ось щодня гуляю і пильно стежу, щоб не горбитись. І, знаєш, помагає! Роби те саме.<br />
<br />
Наступного ранку Ремзі прийшов дивитись картину. Уявіть собі сивого, спокійного і впевненого в собі джентльмена, що пробирається крізь купу хлопчиків та дівчаток у комірчину, де висить картина. Він одразу збагнув, що то за скарб, і відверто висловив свою думку.<br />
<br />
— Ви, безперечно, створили прекрасну річ. Скільки ви просите? Я купую.<br />
<br />
Блекфут зрадів. Він усвідомлював свій успіх, але хотів, щоб його усвідомив і Ремзі.<br />
<br />
— Тисячу двісті,— недбало кинув він.<br />
<br />
Ремзі похитав головою.<br />
<br />
— Тисячу, — відказав він, коли Блекфут сердито забігав по кімнаті. Потім чемно й стримано долав: — Відкладемо розмову. Навіщо так дратуватись? Я певен, що ви станете великим художником, і не хочу з вами сваритись.<br />
<br />
І рушив до дверей.<br />
<br />
— Їй-богу, Блекфуте, у вас чарівні малюки. Вам треба берегтись: адже ви за них відповідаєте. Я помітив, що ви починаєте сутулитись. Коли я був солдатом, мене вчили триматись рівно. Там я звик щодня робити фізичні вправи.<br />
<br />
Блекфут почекав тиждень і вирішив піти до Ремзі, Лому здалося, що минулого разу він надто погарячкував.<br />
<br />
«Треба сприймати все так, як воно є,— подумав він.— Адже не можу я вимагати, щоб інші бачили в моїй картині те саме, що бачу я».<br />
<br />
Вдягнувши пошарпане пальто й забувши цього разу тростинку, він побіг до Ремзі.<br />
<br />
І тоді Ремзі показав зуби. Він запропонував за картину сімсот доларів. Хоч він був, як і перше, дуже чемний і голос його звучав так само лагідно, але більше дати відмовився. Блекфут повернувся й пішов; він був такий розлючений, що не міг вимовити й слова. Йому навіть хотілося кого-небудь убити. Отакі всі художники. Коли ви в розмові з ними вдаєтесь до здорового глузду, вони вас не розуміють.<br />
<br />
Кінець кінцем Ремзі придбав картину за чотириста доларів. Блекфут ще двічі приходив до нього і врешті здався. Востаннє він вийшов був з будинку Ремзі, довго стояв, дивлячись у сутінки, й таки вернувся. Він побіг назад, згодився на чотириста доларів за отой шедевр, що його потім продали за двадцять тисяч, і взяв у Ремзі гроші.<br />
<br />
Мені здається, я не перебільшив щодо бідності Блекфутів. Правду кажучи, я навіть не знав. скільки в них було дітей, може, всього троє або четверо, та вони ждали ще одного. Крім того, художник заборгував власникові будинку й городникові, а позичати не було в кого.<br />
<br />
Чотириста доларів дуже знадобились. Накупили всілякої всячини, найняли жінку, яка прибрала в хаті й нагодувала дітей, Блекфут сам розпалив камін, Вигляд у нього був задоволений, але стомлений. Годині о десятій він пішов спати до дітей.<br />
<br />
Більше ніхто не бачив справжнього Блекфута. Отой базіка, що бігає по божевільні й кожного вмовляє триматися рівно і глибоко дихати, не має нічого спільного з людиною, якій приписують картину, продану вчора на моїх очах.<br />
<br />
Блекфут тікав із життя, не озираючись. Годині о другій ночі, коли дружина прокинулась на убогій своїй постелі в кутку, вона побачила, що чоловік сидить у кріслі біля каміна. На ньому була старенька піжама, одна холоша розірвалась, і визирала довга худа нога. Нещасний дістав тростинку й почепив її собі на руку.<br />
<br />
Дружина скрикнула, він спершу не звернув уваги, але потім підвівся й навшпиньки підійшов до неї. Торкнувшись тростинкою її плеча проказав:<br />
<br />
— Розправ плечі. Тримайся рівно і глибоко дихай.<br />
<br />
Більше він нічого не сказав, але й так дивно, що його дружи¬на не збожеволіла разом із ним. Бо потім вона побачила таке, від чого могло розірватися серце. Те, що мін учинив, було таке саме геніальне, як і його картина. У крихітній комірчині на Грініч-вілледж горів камін, а Блекфут, на руці якого погойдувалась тростинка, щось біля нього ворожив. У глухій самотині, серед темної ночі, коли плутаються думки, він покидав у вогонь одна по одній усі ті банкноти, які йому дав Ремзі.<br />
<br />
<br />
Hwitaz Berohttp://www.blogger.com/profile/09071294847070848489noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-9191563057368883163.post-59430753219985089172016-04-11T22:41:00.001+03:002016-04-11T22:44:41.871+03:00Шервуд Андресон. «Я хочу знати чому»<i>(Переклав Павло Шарандак)</i><br />
<br />
Першого нашого дня на Сході ми встали о четвертій ранку. Напередодні ввечері ми злізли з товарняка на околиці міста і завдяки доброму нюхові кентуккійських хлопчиків одразу знайшли дорогу до стаєнь та іподрому. Тут ми почували себе в цілковитій безпеці. Хенлі Тернер миттю розшукав знайомого негра. То був Білдед Джонсон, що взимку працює на стайні Еда Бейкера в нашому рідному містечку Бейкерсвіллі. Білдед, як майже всі наші негри, добрий кухар і, як і кожен у цій частині Кентуккі, хто чогось вартий, любить коней. Навесні він починає никати тут і там, шукаючи підходящої роботи. Негр із наших країв може кого завгодно підлестити і вмовити дати йому саме ту роботу, яку він уподобав. Білдед крутиться біля конюхів і тренерів кінських заводів, розташованих навколо Лексінгтона. Тренери приходять вечорами до міста повештатись, погомоніти, а то й перекинутися в покер. Білдед так і увивається коло них. Він охоче робить дрібні послуги або розводиться про куховарські таємниці — як підрум’янити на декові курча, як варити в олії картоплю чи як пекти малаї. Слухаєш його — і слина котиться!<br />
<br />
Коли починається сезон і коней відсилають на іподроми, а вечорами тільки й балачок про змагання та про нових жеребців; коли бейкерсвілльці один за одним повідомляють, що їдуть до Лексінгтона або на весняні перегони у Черчілдаунз чи в Латонію; коли жокеї, що побували в Новому Орлеані чи десь на зимових перегонах на Кубі, вертаються на якийсь тиждень додому; коли всі як один у Бейкерсвіллі ні про що більше не розмовляють, а тільки про коней; коли навіть повітря просякне запахом кінського поту й духом наступних перегонів, Білдед раптом опиняється в такій компанії на посаді кухаря. Часто, думаючи про те, що він кожного року бере участь у змаганнях, а взимку працює на стайні, де багато коней і куди Щодня сходяться люди поговорити про них, я чомусь жалкую, Що не народився негром. Може, це й безглуздо, але мене завжди тягне до коней, я через них просто ради собі не знаходжу. Я не можу нічого з собою вдіяти!<br />
<br />
Ну от, а тепер я розповім вам про нашу витівку та про що, власне, йдеться. Ми, четверо хлопчиків із Бейкерсвілля, всі білі й синки постійних жителів міста, домовились поїхати на перегони. Не кудись там у Лексінгтон чи в Луїсвілл, а на великий східний іподром у Саратозі, що про нього тільки й розмов серед наших бейкерсвільців. Усі четверо були ще зовсім шмаркачі. Мені саме сповнилося п’ятнадцять, і я був найстарший серед них. Придумав усе я, ніде правди діти. Я й решту намовив. Їх звали Хенлі Тернер, Генрі Райбек і Том Тамбертон. Я мав тридцять сім доларів, зароблених узимку в бакалії Еноха Майєра, Генрі Райбек — одинадцять, а Хенлі та Том — чи то по одному, чи по два. Ми все добре підготували й нічим себе не виказували, поки в Кентуккі не скінчилися всі весняні змагання і наші кращі спортсмени — ті, кому ми заздрили найбільше, не покинули місто. Тоді чкурнули й ми.<br />
<br />
Я не розповідатиму про всі прикрощі й ускладнення, що виникали у нас на шляху, коли ми подорожували товарняками. Ми побували в Клівленді та Буффало, бачили Ніагарський водоспад і накупили там усіляких дрібничок — ложечок, листівок, мушлів з малюнками водоспаду — для наших сестер і матусь, хоч вирішили краще не посилати. Не хотілося наводити їх на слід, адже нас могли б злапати.<br />
До Саратоги ми дістались, як я вже сказав, пізно ввечері й відразу вирушили на іподром. Білдед нагодував нас, поклав спати на сіні й пообіцяв тримати язика за зубами. На негра можна покластися — він нізащо не викаже. Часто, втікши з дому, ви можете зустріти білого, який завоює вашу довіру, навіть дасть четвертака чи півдолара, а сам піде й донесе на вас. Білі здатні на таке, тільки не негри! Їм можна вірити. Вони щирі. Хоч я до пуття не розумію чому.<br />
<br />
Того року на перегони в Саратозі наїхало чимало люду з нашого міста — Дейв Уїльямс, Артур Малфорд, Джеррі Майерс і інші. Чимало прибуло і луїсвільців та лексінгтонців, що їх Генрі Райбек знав, а я ні. То були професійні гравці, як і батько Райбека. Він букмекер і майже весь час вештається по іподромах. Узимку він теж не сидить удома, а їздить із міста в місто і влаштовує гру у «фараона». Він завжди привітний, щедрий і часто надсилає Генрі подарунки: то велосипеда, то золотого годинника, то костюма бойскаута, а то ще щось.<br />
<br />
А мій батько — адвокат. Він людина чесна й заробляє не так багато, щоб робити мені подарунки; та я вже майже дорослий і не потребую їх. Він ніколи не говорив мені чогось поганого про Генрі, а от батьки Хенлі Тернера й Тома Тамбертона казали своїм хлопцям, що гроші, які дістаються таким шляхом, — брудні й що вони не бажають, щоб їхні сини росли серед гравців і прислухалися до їхніх розмов.<br />
<br />
Все це слушно, і я вважаю, що вони знають, у чому річ, проте не розумію, до чого тут Генрі чи коні. Тому я Й пишу це оповідання. Мене мучать сумніви. Скоро я стану дорослим, і я хочу міркувати правильно й бути людиною в повному розумінні цього слова. А на перегонах у Саратозі я побачив таке, що зовсім збило мене з пантелику.<br />
<br />
Що вдієш, я до нестями люблю породистих коней. Ця пристрасть зародилася в мене давно. Коли мені сповнилось десять років і стало очевидно, що я виженусь і не зможу стати жокеєм, мене це так засмутило, що я трохи не вмер. Гаррі Геллінфінгер, поштарів син, уже дорослий, але страх який лінивий, щоб узятися за щось серйозне, любив тинятися вулицями й знущатися над дітьми — то пошле когось до крамниці залізних виробів по квадратне свердло для прямокутних дірок, то вигадає іншу дурницю. Якось він і мене піддурив: сказав, що коли я з’їм половину сигари, то більше не ростиму й стану жокеєм. Я повірив. Поцупив у батька з кишені сигару й, коли той відвернувся, запхав її в рот і проковтнув. Потім я страшенно блював, навіть викликали лікаря, та все виявилося ні до чого. Я невпинно ріс далі. То був лихий жарт. Я розповів батькові, і він мене не відшмагав, як зробив би на його місці інший.<br />
<br />
Отож я не перестав рости й не помер. А нехай йому грець, отому Геллінфінгерові! Тоді я почав марити хоч про посаду конюха, але й від тієї мрії довелося відмовитись. Адже таку роботу виконують переважно негри, і я знав, що батько нізащо не дозволить мені взятися за неї. Тут і питати нічого!<br />
<br />
Якщо ви ніколи не захоплювалися до краю чистокровками, то, мабуть, через те, що не бували там, де їх багато, і не знаєте їх. Вони чудові! Немає нічого чистішого й благороднішого, повного сили й вогню, ніж породистий скаковий кінь. На великих кінних заводах поблизу Бейкерсвілля є свої іподроми, де рано-вранці тренують коней. Безліч разів схоплювавсь я ще до світанку й біг дві-три милі, щоб швидше дістатися туди. Мати щоразу не пускала мене, а батько казав: «Облиш його!» Я брав шматок хліба, густо намазував його маслом або варенням, хутко з’їдав і зникав з дому.<br />
<br />
А біля іподрому сидиш собі на огорожі разом із дорослими, чорними та білими, вони жують тютюн, перемовляються; потім бачиш, як виводять жеребців. Ще рано, трава вкрита сріблястою росою, на сусідньому полі хтось оре, а в негритянському бараку щось шкварчить і лунає веселий сміх — адже ви знаєте, як негри вміють сміятися і смішити один одного жартами. Білі так не вміють, та й не всі негри на це здатні, але оті, що з іподрому, ті вміють.<br />
<br />
Отож виводять жеребців і деяких конюхи відразу пускають учвал. На іподромах, що належать багатим людям, які живуть десь, може, в Нью-Йорку, майже щоранку кількох коней випускають побігати вільно — молодих жеребців, старих скакунів, кобил.<br />
<br />
Коли я бачу, як біжить кінь, у мене раптом щось стискає горло. Я кажу не про кожного коня, а лише про деяких. Я їх упізнаю майже одразу. Це у мене в крові, як у конюхів-негрів і тренерів. Навіть коли кінь із негреням на спині біжить поволі, я можу визначити переможця. Коли перехоплює подих і навіть боляче ковтати — значить, то він. Того коня пустять, і він полетить як чорт. А якщо й не виграє, це буде неймовірно, і причина може полягати в тому, що він не зміг обминути переднього, чи його осадили, чи невдало взяв старт. Якби я захотів стати гравцем, як батько Генрі Райбека, то зміг би розбагатіти. Я певен цього, та й Генрі так каже. Все, що мені треба було б робити, — це тільки ждати, поки перехопить дух, а тоді ставити на коня всі свої гроші. Ось як я мав би діяти, якби захотів стати гравцем! Але я не хочу.<br />
<br />
Коли сидиш отак уранці біля іподрому — не спортивного, а тренувального, що їх багато навколо Бейкерсвілля, — то не часто побачиш таких коней, про які я кажу, та все одно відчуваєш насолоду. Кожен породистий жеребець, у батьків якого чиста кров, та ще добре вишколений, може скакати. А якщо ні, то на біса він здався на іподромі — тоді його доля перти плуга!<br />
<br />
Ось зі стаєнь виводять коней, а верхи на них конюхи. Яке приємне тоді відчуття! Сидиш згорблений на огорожі, а всередині в тебе все нуртує. Неподалік, у бараках, негри регочуть і співають. Смажать шинку й заварюють каву. Все так смачно пахне! Такого ранку немає, здається, миліших пахощів, ніж змішаний запах кави, кізяку, коней, негрів, смаженої шинки й тютюнового диму з багатьох люльок, що їх викурюють на свіжому повітрі. Все це захоплює тебе цілком.<br />
<br />
Але спершу про Саратогу. Ми пробули там шість днів, і жодна жива душа з нашого міста не бачила нас, і все йшло, як нам і хотілося. Чудова погода, коні, перегони... Потім ми зібралися додому, й Білдед дав нам у дорогу кошика з їжею: смажені курчата, хліб і всяка всячина. Коли ми вернулись у Бейкерсвілль, у мене залишалось іще вісімнадцять доларів. Мати нагримала на мене й поплакала, а батько мовчав. Я розповів про все, що ми бачили, за винятком одного випадку, його свідком був тільки я. Про нього я й хочу розповісти. Він розхвилював мене до краю, і тепер щоночі я тільки й думаю про нього!<br />
<br />
У Саратозі, як я вже казав, ми спали на сіні під накриттям, що його нам показав Білдед, а їли разом з неграми вдосвіта і ввечері, коли білі розходились. Наші бейкерсвілльці товклися переважно біля головної трибуни та біля тоталізатора й не заходили туди, де тримають коней; вони з’являлись перед загонами десь перед початком змагань, коли вже сідлали скакунів. У Саратозі немає загонів під накриттям, як у Лексінгтоні й Черчіллдаунзі; коней сідлають просто неба, під деревами на лужку, рівному й чистому, як подвір’я у банкіра Бохона в нас у Бейкерсвіллі. Видовище чудове! Коні в поту, вилискують, нервово здригаються, а люди підходять, розглядають їх і курять сигари. Поруч стоять тренери і власники коней, і у вас завмирає серце й перехоплює дух...<br />
<br />
Лунає горн і кличе виїздити; вибігають жокеї в шовкових куртках та штанях, і ми разом а неграми спішимо захопити зручне місце на огорожі.<br />
<br />
Я завжди мріяв стати жокеєм або власником коня, отож і ходив до загону перед кожним заїздом, ризикуючи, що мене схоплять і відішлють додому. Інші хлопці не ходили, а я ходив.<br />
<br />
До Саратоги ми приїхали в п’ятницю, а наступного тижня в середу мав відбутися головний Мелфордів гандикап. У змаганнях брали участь Мідлстрайд і Санстрік. Днина була погожа, а грунт на іподромі — чудовий. Напередодні я всю ніч не спав.<br />
<br />
Адже обидва коні саме з тих, від яких у мене стискає в горлі. Мідлстрайд довгий і має незграбний вигляд; належить він Джо Томпсонові, власнику невеличкого заводу в нашому місті — там у нього всього п’ять чи шість коней. Заїзд на приз Мелфорда був на одну милю, а Мідлстрайд розбігається не зразу. Вій рушає повільно й першу половину відстані завжди відстав, але потім наддав ходу і, якщо заїзд миля з чвертю, рве копитами землю й неодмінно перемагає.<br />
<br />
Санстрік зовсім інший. Це жеребець та ще й дуже нервовий, а належить він власникові найбільшого кінного заводу в нашій окрузі містерові Ван Рідлу з Нью-Йорка. Санстрік нагадує дівчину, про яку мрієш, але якої ніколи не зустрічаєш. Він весь пружний і дуже гарний. Коли бачиш перед собою його голову, так і кортить поцілувати. Тренер його, Джеррі Тілфорд, знає мене і не раз виявляв мені ласку: пускав у стійло, щоб я глянув на свого улюбленця ближче, й таке інше. Нема в світі нічого милішого за того коня! Біля стовпа він стоїть спокійно, нічим не виказуючи себе, а всередині весь аж горить. І щойно підіймають бар’єр, поривається вперед, мов сонячний промінь; недарма ж його так назвали (1). Він весь такий напружений, що на нього боляче дивитися. Припадає до землі і летить коршаком. Я ніколи не бачив, щоб коні мчали так, як Санстрік, за винятком Мідлстрайда, коли той розженеться і скаче щодуху.<br />
<br />
Як нетерпілося мені побачити перегони, подивитись саме на цих коней! І водночас страшно було. Бо я не бажав поразки жодному. Ми ще ніколи не посилали сюди таких двох красенів. Так казали у Бейкерсвіллі старі люди і негри теж. Що правда, то правда.<br />
Перед початком заїзду я побіг до стайні подивитись на коней Кинувши погляд на Мідлстрайда, що не вражав нічим особливим поки стоїть на місці, я підійшов до Санстріка.<br />
<br />
То був його день. Я це відчув, тільки-но глянув на нього Я навіть забув, що мене можуть застукати. Всі бейкеревілльці були там, хоч, окрім Джеррі Тілфорда, мене ніхто не помітив. Ми перезирнулися, й це мало вирішальне значення. О, я вам усе розповім.<br />
<br />
<blockquote>(1) Санстрік (англ. Sunstreak) — сонячний промінь. <br />
</blockquote><br />
Я дивився на Санстріка, і в мене душа боліла. Мені було ясно — сам не знаю, як і чому, що з ним діється. З вигляду він начебто був спокійний, дозволяв неграм розтирати йому ноги, а містерові Ван Рідлу — самому осідлати його, та всередині клекотів, мов гірський потік. Він був, наче вода Ніагари, перше ніж ринутись униз. Той кінь не думав про скачку. Йому це було ні до чого. Він тільки намагався стримати себе до тієї миті, коли дадуть команду мчати. Я знав це. Якимсь чином я збагнув, що з ним діється. Санстрік готувався до скаженого бігу, я був певен. Він нітрохи не хизувався, не гарцював, не метушився, він просто ждав. Це розумів я і його тренер Джеррі Тілфорд. Я підвів голову й зустрівся очима з Джеррі. Щось ніби обірвалось у мене всередині, може, в ту хвилину я любив того чоловіка так, як і коня, — адже він знав те, що й я. Здавалося, у цілому світі немає більш нікого, крім цього тренера, коня і мене. Я заплакав, і щось дивне сяйнуло в очах Джеррі. Потім я рушив до огорожі чекати старту. Кінь був міцніший за мене, спокійніший і, як я тепер знаю, міцніший за Джеррі. Він був найспокійніший з-поміж нас, хоч змагатися треба було йому.<br />
<br />
Санстрік, звичайно, прийшов перший і побив світовий рекорд у перегонах на одну милю. І я бачив те на власні очі! Все вийшло так, як я й сподівався. Мідлстрайд відстав на старті, біг позаду і фінішував другим. Я так і знав. Він теж колись поб'є світовий рекорд. Не переведуться в бейкерсвілльських краях такі Коні!<br />
<br />
Я спостерігав змагання цілком спокійно. Адже я знав, що має статись. Я був певен. Хенлі Тернер, Генрі Райбек і Том Тамбертон хвилювалися дужче.<br />
<br />
Зі мною коїлося щось дивне. Я думав про Джеррі Тілфорда, тренера, про те, яке щастя він, певно, відчував під час заїзду. Того дня я любив його більше, ніж рідного батька. Я навіть забув про коней. І все через те, що побачив отой вогник у його очах, коли він стояв позад Санстріка. Я знав, що Джеррі ростив і виховував його з маленького жеребчика, навчав скакати, бути терплячим, навчав кидатися щодуху, коли треба, й ніколи не відставати. Він, певно, відчував те саме, що відчуває мати, радіючи з гарних і мужніх вчинків своєї дитини.<br />
<br />
Того вечора після змагань я втік від Тома, Хенлі та Генрі. Хотілося побути на самоті, а також, якщо пощастить, посидіти з Джеррі Тілфордом. Але сталося ось що.<br />
<br />
У Саратозі іподром майже на самому краю міста. Він весь вилискує, мов начищений, а навколо нього — вічнозелені дерева й трава. Всі споруди пофарбовані, й вони ваблять око. За іподромом стелиться асфальтове шосе для автомашин, а коли ви пройдете ним зо три милі, то побачите бруківку, що веде до маленького, підозрілого на вигляд фермерського бунгало посеред двору.<br />
<br />
Увечері після змагань я попростував туди, бо помітив, як Джеррі, а з ним ще кілька чоловіків, звернули в машині на бруківку. Я не дуже сподівався знайти їх. Пройшовши чималу відстань, я сів під парканом відпочити та подумати. Так, вони поїхали в цьому напрямку. Мене тягло до Джеррі. Він став мені близький. Незабаром я підвівся й подибав далі, аж поки опинився біля того підозрілого на вигляд будиночка. Я почував себе самотнім і будь-що хотів побачити Джеррі, як ото хочеться побачити вночі батька, коли ти ще зовсім малий і беззахисний. Та ось на дорозі з'явилася машина й завернула до будиночка. В ній сидів Джеррі, а також батько Генрі Райбека, Артур Бедфорд з нашого міста, Дейв Уїльямс і ще двоє, що їх я не знав. Вони вилізли з машини й рушили до бунгало, всі, крім батька Генрі Райбека, який погиркався з ними й заявив, що не піде. Була ще тільки дев'ята, а вони всі вже встигли напитися; підозрілий на вигляд будиночок виявився просто кублом, де було повно поганих жінок. Я прокрався попід парканом і зазирнув у вікно.<br />
<br />
Від того, що я побачив, мене й досі нудить. Жінки були брутальні й бридкі, гидко було навіть дивитися на них. До того ж незграбні, крім однієї високої й рудої, котра чимось нагадувала Мідлстрайда, хоч була позбавлена його чистоти. А губи в неї були якісь тверді й відразливі. Мені все було добре видно. Я виліз на деревце під відчиненим вікном і дивився. Жінки з оголеними плечима сиділи на стільцях. Чоловіки входили і декотрі з них сідали тим жінкам на коліна. Кімната просякла якимсь гидким духом, і розмови там були теж гидкі; таке хлопчик може почути хіба що у стайні, в глухому містечку на зразок нашого Бейкерсвілля, але не там, де є жінки. Просто гидко! Негр не пішов би в таке місце.<br />
<br />
Я глянув на Джеррі Тілфорда. Ви вже знаєте, що я почував до нього, коли він зрозумів Санстріка перед змаганнями, де мій улюбленець побив світовий рекорд.<br />
<br />
В тому домі з поганими жінками Джеррі хизувався так, як Санстрік, я певен, не хизувався б ніколи. Він казав, що кінь — його творіння, що це саме він, Тілфорд, побив світовий рекорд. Він брехав і вихвалявся, мов останній дурень! Я ніколи не чув такого безглуздого базікання.<br />
<br />
А потім... Ну, як ви гадаєте, що він зробив? Він глянув на оту худу з твердими губами, що трохи нагадувала Мідлстрайда, але не таку чисту, і в очах його з'явився той самий блиск, що й удень, коли він дивився на мене й Санстріка перед заїздом. Я стояв біля вікна і, о боже, як я жалкував, що втік з іподрому й не лишився з хлопцями, неграми й кіньми! Бридка жінка стояла між мною й Джеррі, так само, як Санстрік стояв між нами на лужку вдень.<br />
<br />
І раптом я зненавидів того чоловіка. Мені хотілося закричати, кинутись у кімнату і вбити його. Нічого такого зі мною доти не траплялося. Мене охопив такий сказ, що я заплакав і кулаки мої так стислися, що нігті повпивалися в шкіру.<br />
<br />
А очі Джеррі й далі сяяли, він погойдувався на підборах, тоді підійшов до тієї жінки і поцілував її. Я чимдуж кинувся від вікна, вернувся на іподром і дії спати, хоч до ранку не зімкнув очей. Другого дня я вмовив хлопців поїхати додому. Проте жодному я й слова не сказав про те, що бачив.<br />
<br />
Відтоді я все думаю про те. Але нічого не можу зрозуміти. Знову весна, мені вже шістнадцять, я, як і перше, щоранку бігаю на іподром, бачу Санстріка, й Мідлстрайда, і нового скакуна на ім’я Страйдент, що, я цього певен, колись обох переможе; правда, крім мене й кількох негрів, ніхто в те не вірить.<br />
<br />
Але багато чого змінилося. Повітря на іподромі вже не такс духмяне й свіже. А все через те, що Джеррі Тілфорд, такий досвідчений і розумний чоловік, міг спокійно дивитися, як скаче Санстрік, і того самого дня цілувати бридку жінку! Я тут нічого не розумію. Чорт забирай! Навіщо йому це? Я сушу собі голову, і мої думки заважають мені милуватись кіньми, вдихати пахощі іподрому, слухати, як розважаються негри. Іноді мене проймає така лють, що хочеться когось відлупцювати! Аж мороз іде поза шкірою. Чому він таке вчинив? Чому? Я хочу знати — чому?Hwitaz Berohttp://www.blogger.com/profile/09071294847070848489noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-9191563057368883163.post-42253187783593972472016-03-25T16:11:00.002+02:002017-01-30T13:24:31.043+02:00Ернест Хемінгуей. «Сніги Кліманджаро»<i>(переклав Володимир Мітрофанов)</i><br />
<br />
<i>Кіліманджаро — вкрита снігом гора заввишки 19 710 футів, яку вважають найвищою в Африці. Її західна вершина мовою масаї зветься «Нгає-Нгаї», тобто «Божий дім». Майже біля самої тієї вершини лежить висхлий і замерзлий труп леопарда. Чого шукав леопард на такій височині —ніхто пояснити не може.<br />
</i><br />
<br />
<br />
— Найцікавіше те, що мені зовсім не боляче,— сказав він.— Отак і знаєш, коли воно починається.<br />
— Справді не боляче?<br />
— Анітрохи. Єдине, що мене турбує, — це дух. Тебе, напевне, аж верне.<br />
— Годі-бо, прошу.<br />
— Онде, поглянь,— сказав він.— Що їх так сюди вабить — видовище чи дух?<br />
<br />
Його похідне ліжко стояло в затінку розлогої мімози, і, сягаючи оком поза тінь, на залиту сонцем долину, він бачив трьох великих птахів, що зухвало порозсідалися віддалік, а ще з десяток їх кружляло в повітрі, і тіні їхні раз у раз мелькали на землі.<br />
<br />
— Вони позліталися того ж дня, як зіпсувалась машина,— сказав він.— А оце сьогодні вперше сіли на землю. Спочатку я пильно додивлявся, як вони ширяють у небі: думав, згодиться колись для оповідання. Та тепер смішно про це й казати.<br />
— Ну годі вже, прошу тебе,— мовила вона.<br />
— Та я ж нічого,— відказав він.— Просто легше стає, коли говориш. Я зовсім не хочу тебе засмучувати.<br />
— Ти ж знаєш, не це мене засмучує. Я не маю ані хвилини спокою, бо нічим не можу тобі зарадити. А по-моєму, ми могли б якось полегшити становище, доки прилетить літак.<br />
— Або доки він не прилетить.<br />
— Ну скажи, будь ласка, що мені зробити. Я ж напевне можу що-небудь зробити.<br />
— Можеш відтяти мені ногу, і воно має спинитися, хоч я й не вірю. Або можеш мене застрелити. Ти ж тепер добре стріляєш. Я тебе навчив, правда?<br />
— Прошу, не кажи такого. А може, я б тобі почитала?<br />
— Що?<br />
— Що-небудь із того, що ми маємо з собою, чого ще не читали.<br />
— Не можу я того слухати,— сказав він.— Краще розмовляти. Ми сваримося, і час минає швидше.<br />
— Я не сварюся. Я не хочу сварок. Не треба більше сваритися. Хоч які б ми були знервовані. Може, сьогодні вони повернуться з іншою машиною. А може, літак прилетить.<br />
— Я не хочу нікуди їхати,— сказав чоловік.— Та й навіщо — хіба тільки щоб тебе заспокоїти? <br />
— Ти говориш як боягуз.<br />
— Невже не можна дати людині спокійно померти й не ображати її? Чи тобі легше так?<br />
— Ти не помреш.<br />
— Не кажи дурниць. Я <i>вже</i> помираю. Спитай-но отих паскуд.— Він поглянув туди, де сиділи троє величезних бридких птахів, згорбившись і повтягавши лисі голови у настовбурчене пір’я. Четвертий спустився додолу, трохи пробіг з льоту, а тоді перевальцем подибав до тих трьох.<br />
— Їх повно коло кожного табору. Просто ніхто їх не помічав. Ти не помреш, якщо не опустиш руки.<br />
— Де ти таке вичитала? Ну й дурепа.<br />
— Можеш собі думати про когось іншого.<br />
— Боронь Боже,— сказав він.— Я все життя тільки те й робив.<br />
<br />
Якусь часинку він лежав тихо, дивлячись крізь мерехтливе повітря над розжареною сонцем долиною туди, де починався чагарник. Там паслося кілька козенят, що видавалися білуватими цяточками на жовтому тлі, а вдалині він побачив табун зебр, зовсім білих проти зелені чагарів. Намети стояли в гарній місцині, під великими деревами коло підгір’я, там була добра вода, ще й зовсім близько — в майже пересохлому джерелі, до якого вранці зліталися куріпки.<br />
<br />
— То не хочеш, щоб я тобі почитала? — спитала жінка. Вона сиділа на брезентовому стільчику біля ліжка, — О, вітрець повіяв.<br />
— Ні, дякую.<br />
— Може, приїде машина.<br />
— Мене анітрохи не обходить, приїде вона чи ні.<br />
— Зате мене обходить.<br />
— Тебе обходить бозна-скільки такого, до чого мені байдужісінько.<br />
— Не так уже й багато, Гаррі.<br />
— А що, як ми вип’ємо трохи?<br />
— Тобі може зашкодити, У Блека (1) сказано не вживати алкоголю. Краще не треба.<br />
— Моло! — гукнув він.<br />
— Слухаю, <i>бвана</i> (2)<br />
— Принеси-но віскі з содовою.<br />
— Тобі не можна,— сказала вона.— Оце і є опустити руки. Там же пишеться, що пити шкідливо. Я знаю, що шкідливо.<br />
— Ні,— мовив він.— Корисно.<br />
<br />
<blockquote>(1) У медичному довіднику Блека.<br />
(2) Пане, хазяїне (мовою суахілі)<br />
</blockquote><br />
От і кінець, думав він. Тепер він уже не зможе нічого завершити. І ось як воно все кінчається — суперечкою через ковток віскі. Відколи в його правій нозі почалася гангрена, біль зовсім ущух, а з болем зник страх, і тепер він не відчував нічого, крім безмежної втоми та лютої досади, що це вже кінець усьому. Те, що мало статись, анітрохи його не цікавило. Багато років над ним тяжіла страшна неминучість, а ось тепер смерть уже нічого не важила. Просто дивно, яку полегкість дає справжня втома.<br />
<br />
І тепер він ніколи не напише тих речей, що їх усе приберігав на майбутнє, доти, доки зможе написати їх гарно. Ну що ж, зате й невдачі нема чого боятися. А може, він узагалі не зміг би їх написати, тим-то й не брався до них і все відкладав на потім. Та тепер він уже ніколи про це не дізнається.<br />
<br />
— Даремно ми сюди поїхали,— сказала жінка. Вона дивилася на склянку в його руці й кусала губи.— У Парижі з тобою ніколи б такого не сталося. Ти ж завжди казав. що любиш Париж. Ми могли залишитися в Парижі або ж поїхати ще кудись. Я б поїхала з тобою куди завгодно. Я ж казала, що поїду куди ти тільки схочеш. Коли вже тобі треба було пополювати, ми могли б поїхати до Угорщини, там було б набагато зручніше.<br />
— Все за твої кляті гроші,— сказав він.<br />
— Ти несправедливий сказала вона.— Вони завжди були такі самі твої, як і мої. Я все покинула і їздила а тобою скрізь, де ти хотів і робила все, що ти хотів. Але сюди ми поїхали даремно.<br />
— Ти ж казала, що тобі тут подобається.<br />
— Подобалося, поки все було гаразд. А тепер мені тут осоружно. Не збагну, чому таке мало скоїтися з твоєю ногою. За що нас спіткало це лихо, що ми такого зробили?<br />
— За себе я можу сказати. Передусім, забув одразу ж припекти подряпину йодом. Потім не звертав на неї уваги, бо ніяка зараза до мене не пристає. А ще згодом, коли мені погіршало, робив примочки слабким карболовим розчином, бо всі інші дезінфекційні засоби в нас кінчилися. Мабуть, саме від цього омертвіли дрібні кровоносні судини й почалася гангрена.— Він подивився на жінку.— Хіба не досить?<br />
— Я не про те.<br />
— Коли б ми найняли тямущого механіка, а не того недоука- тубільця, він стежив би за мастилом і ніколи не спалив би підшипника.<br />
— Я не про те.<br />
— Коли б ти не зреклася свого товариства, того клятого кодла з Олд-Вестбері, Саратоги, Палм-Біча (1), і не злягалася зі мною...<br />
— Те я ж кохала тебе. Ти несправедливий. Я й тепер тебе кохаю. І завжди кохатиму. А ти хіба не кохаєш мене?<br />
— Ні,— відказав він.— Мабуть, ні. Та й не кохав ніколи.<br />
— Гаррі, що ти кажеш! Ти втратив розум.<br />
— Ні. я не маю чого втрачати.<br />
— Не пий,— сказала вона.— Любий, не пий, я тебе прошу. Ми повинні зробити все, що тільки можна.<br />
— От ти й роби,— сказав він.— А я стомився.<br />
<br />
<blockquote>(1) Фешенебельні курорти в США <br />
</blockquote><br />
<br />
<i>Тепер він бачив в уяві залізничну станцію в Карагачі і себе на пероні з рюкзаком за плечима, і ось уже ліхтар симплонського експреса розігнув темряву,— він тоді від’їжджав із Фракії після того відступу. Це було одне з оповідань, що він мав написати згодом, і ще про той сніданок, коли всі дивились у вікно на засніжені болгарські гори і секретарка з місії Нансена спитала старого, чи то справді сніг, і старий, зиркнувши й собі, відповів: «Ні, то не сніг. Для снігу ще зарано». І секретарка сказала іншим дівча¬там: «От бачите, ніякий то не сніг»,— і вони загомоніли всі разом: «То не сніг, ми помилилися». Але то був таки сніг, і, коли розпочався обмін населення, старий послав людей у засніжені гори. І вони блукали серед того снігу, аж поки не загинули ще до кінця зими.<br />
<br />
Сніг був і в Гауерталі, він ішов цілий різдвяний тиждень,— того року, коли вони жили в лісорубовій хаті з величезною кахляною грубою, що займала півкімнати, і спали на матрацах, набитих буковим листям: це тоді до них пришкандибав дезертир, насилу тягнучи по снігу скривавлені ноги. Він сказав, що за ним женеться поліція, і вони дали йому вовняні шкарпетки й затримали поліцаїв балачкою, аж поки слід його замело снігом.<br />
<br />
У Шрунці на перший день Різдва сніг так яскрів проти сонця, що аж очам було боляче, коли дивитися з вікна пивнички на тамтешній люд, що вертав додому з церкви. Це там вони підіймалися з важкими лижами на плечі вкоченою саньми й жовтою від кінської сечі дорогою, що йшла понад річкою між крутих гір, порослих соснами, і там-таки з’їжджали а великого льодовика над «Мадленер-гаузом», і сніг був гладенький, мов цукрова глазур, і легкий, мов пудра; і він досі пам’ятав той стрімкий, безгучний від величезної швидкості спуск, коли він, наче птах, летів униз.<br />
<br />
Того року несподіваний снігопад заскочив їх у «Мадленер-гаузі», і вони мусили просидіти там цілий тиждень, граючи в карти при світлі кіптявого ліхтаря, і ставки невпинно йшли вгору, що більше програвав гер Лент. Кінець кінцем він програв усе. Геть усе — гроші лижної школи, її річний прибуток, а далі й власні заощадження. Ось і тепер він мов живий перед очима: довгоносий, бере зі столу карти й відкриває sans voir (1). Тоді вони тільки те й робили, що грали. Нема снігу — до карт, накидало надміру — знову до карт. І він подумав про те, як багато часу в його житті згаяно на гру.<br />
</i><br />
<blockquote>(1) не дивлячись, «на темну» (фр.)<br />
</blockquote><br />
<i>Та він так і не написав про це ні рядка, ані про той ясний і холодний різдвяний день, коли на обрії видніли далекі гори і Баркер полетів через лінію фронту бомбардувати поїзд, що віз додому австрійських офіцерів, а коли вони повискакували з вагонів і сипонули врозтіч, він розстрілював їх з кулемета. Пригадалося, як потім Баркер прийшов до їдальні й почав про це розповідати. І як раптом запала тиша, а тоді хтось сказав: «Падлюка ти, мерзенний убивця!»<br />
<br />
З тими самими австрійцями, яких вони тоді вбивали, він згодом катався на лижах. Ні, не з тими самими. Ганс, що пристав до нього в супутники на всю ту зиму, відбував війну в гірських стрільцях, і, коли раз вони вдвох пішли у видолинок над тартаком полювати на зайців, вони розмовляли про бої при Пасубіо, про наступ на Пертику й Лсалоне, та він так і не написав про це ані слова. Ані про Монте-Корно, ані про Сьєте-Коммум, ані про Арсьєдо.<br />
<br />
Скільки ж це зим він прожив у Форарльберзі та Арльберзі? Чотири... Нараз йому спав на пам’ять і отой чолов'яга, що продавав лисицю, коли вони ходили в Блуденц купувати подарунки, і добрячий Kirsch (1) з присмаком вишневих кісточок, і легкий вихор сріблястої куряви над стужавілим снігом, коли, співаючи «Гей-йо, наш Роллі!», ти мчиш до крутого спуску, злітаєш з нього навпростець, тоді трьома стрімкими поворотами поминаєш садок, перестрибуєш через рівчак і виїжджаєш на обмерзлу дорогу позад готелю. Мерщій попускаєш кріплення, скидаєш лижі й ставиш їх до дерев'яної стіни, а у вікні бачиш світло лампи, і там, у курному, пропахлому молодим вином теплі, хтось награє на акордеоні.<br />
</i><br />
<blockquote>(1) вишнівка (нім.)<br />
</blockquote><br />
<br />
— Де ми спинялися в Парижі? — запитав він у жінки, що сиділа біля нього на брезентовому стільчику тут, в Африці.<br />
— У «Крійоні». Ти ж сам знаєш.<br />
— Звідки мені знати?<br />
— Ми завжди там спинялися.<br />
— Ні. Не завжди.<br />
— Там або ж а «Анрі-Катр», у Сен-Жермені. Ти казав, що любиш там жити.<br />
— Любов — це купа гною,— сказав Гаррі.— А я півень, що заліз на неї і кукурікав.<br />
— Навіть якби ти мав померти, — сказала вона,— то невже так доконче треба знищити все, що лишається по тобі? Чи ти повинен забрати все в домовину? Чи повинен убити коня і жінку, а сідло і зброю кинути у вогонь?<br />
— Атож,— відказав він,— Моя зброя — це твої кляті гроші. Мій кінь баский і моя зброя.<br />
— Замовч.<br />
— Гаразд. Не буду більше. Я не хочу тебе ображати.<br />
— Тепер це вже, мабуть, трохи запізно. <br />
— От і добре. Тоді ображатиму й далі. Так веселіше. Те єдине, що я справді любив з тобою робити, тепер не для мене.<br />
— Ні, неправда. Ти багато чого любив, і я робила все, чого тобі хотілося.<br />
— Ой, Бога ради, це хвалися!<br />
<br />
Він подивився на неї і побачив, що вона плаче.<br />
<br />
— Слухай-но,— сказав він.— Ти думаєш, мені самому приємно? Я й сам не знаю, що зі мною діється. Мабуть, це прагнення вбити іншого, щоб вижити самому, так я гадаю. Коли ми почали розмовляти, я був цілком спокійний. І в гадці не мав нічого такого. Я тепер наче сказився і ладен хтозна-що тобі зробити. Не зважай на мене, серденько. Я ж бо справді кохаю тебе. Ти й сама знаєш. Я ніколи нікого не кохав так, як тебе.<br />
<br />
Він збився на звичну брехню, що нею добував хліб свій насущний.<br />
<br />
— Ти дуже добрий до мене.<br />
— Ти повія,— сказав вій.— Повійниця-благодійниця. Це вже поезія. Я тепер повен поезії. Гною і поезії. Гнилої поезії.<br />
— Мовчи, Гаррі, ну що за диявол у тебе вселився?<br />
— Не хочу нічого залишати,— сказав він.— Нічого по собі не залишу.<br />
<br />
<br />
<br />
Прокинувся він аж надвечір. Сонце сховалося за гору, і долину оповила тінь; козенята трималися тепер якнайдалі від чагарів, майже біля самих наметів, і він дивився, як вони пасуться, раз по раз нахиляючи голови й помахуючи хвостиками. Нахабні птахи вже не чатували на землі. Вони важко повмощувались на дереві. Тепер їх було ще більше. Коло ліжка сидів його особистий бой.<br />
<br />
— Мемсаїб пішла стріляти,— сказав хлопець.— <i>Бвана</i> чогось хоче?<br />
— Ні.<br />
<br />
Певне, пішла вполювати якусь дичину і, знаючи, що він любить дивитися на тварин, подалася ген від наметів, щоб не порушити спокою в тій місцині, яку він міг бачити. Вона ніколи нічого не забував, подумав він. Жодної дрібниці, про яку прочитала, або колись почула, або ще якось дізналася.<br />
<br />
То не її провина, що вони зійшлися, коли він був уже спустошений. Звідки жінці знати, що твої слова нічого для тебе не важать, що ти говориш їх тільки за звичкою, бо так тобі спокійніше? Відтоді як він перестав надавати ваги своїм словам, його брехня була жінкам любіша, аніж колись правда.<br />
<br />
Не те головне, що він брехав, а те, що не мав за душею і слова правдивого. Він прожив своє життя, воно давно вже скінчилось, а тоді він став жити далі, серед інших людей, мав тепер більше грошей і подорожував по найкращих із знайомих місць, та й нові вибирав найкращі. Так, ти волів ні про що не думати, і тоді все було чудово. Здоров'я мав залізне, через те й не став неврастеніком, як більшість тих людців, і вдавав, ніби тобі начхати на роботу, яку ти робив перед тим і яка тепер стала тобі не до снаги. Але сам собі ти казав, що неодмінно напишеш про цих людей, про великих багатіїв, що ти чужий серед них, розвідник у їхньому таборі, що ти покинеш його і змалюєш словом, і то вперше буде розповідь людини, яка знав те, про що пише...<br />
<br />
Та він так нічого й не написав, бо кожний день у неробстві й розкошах, у зневазі до тих, ким і сам він тепер був, притуплював його здібності, послаблював снагу до праці, і зрештою він зовсім покинув писати. А людям, з якими він тепер знався, так було куди зручніше. Колись, за давньої милої пори, він почував себе найщасливішим саме в Африці, і от знову приїхав сюди, щоб почати все наново. В цю мисливську подорож вони вирушили без особливих вигод. Не терпіли ні в чому нестатків, але й не розкошували, і він сподівався, що в такий спосіб знову збереться на силі, що спроможеться скинути з душі жир, як ото роблять боксери, їдучи в горн працювати й тренуватися, щоб зігнати зайву вагу.<br />
<br />
Спочатку вона була задоволена. Казала, що їй тут подобається. Їй завжди подобалось неспокійне життя, з переміною обставин, з новими знайомствами та цікавими враженнями. А він плекав ілюзію, ніби до нього вертається колишня сила й снага до праці.<br />
І тепер, якщо такий має бути кінець,— а він знав, що це кінець,— нема чого звиватися, мов та змія з перебитим хребтом, що кусає сама себе. Ця жінка ні в чому не винна. Якби не було її, була б якась інша. Коли вже він жив брехнею, то повинен і померти так само...<br />
<br />
З-за горба до нього долинув постріл.<br />
<br />
Вона дуже влучно стріляє, ця добра повія, ця повійниця-благодійниця, дбайлива доглядачка й згубниця його таланту. Дурниці. Він сам згубив свій талант. Навіщо дорікати цій жінці за те, що вона дала йому достаток? Він занапастив свій талант, бо прирік його на бездіяльність, бо зрадив себе самого і все, у що вірив, занапастив пияцтвом, що позбавило його колишньої гостроти чуття, лінощами, неробством, снобізмом, пихою, марнолюбством — і сим, і тим, і ще хтозна-чим. Що ж лишилося? Перелік давніх книжок? А який він, власне, був, той його талант? Ні, талант був таки пристойний, та, замість уживати його на діло, він гендлював ним. Ніколи не міряв ним того, що <i>зробив</i>, а все — що <i>міг би зробити</i>. І зрештою обрав інший спосіб заробляти собі на прожиток — не пером і не олівцем.<br />
<br />
Тож чи дивно, що кожна нова жінка, в яку він закохувався, неодмінно була багатша, ніж попередня? Та тепер, коли він утратив здатність кохати і жив самою брехнею, як от із цією жінкою, багатшою від усіх інших, що мала силу-силенну грошей, що раніш була одружена й народила двох дітей, що перед ним брала собі коханців і з жодним не знала втіхи, а його щиро любила як письменника, як чоловіка, як товариша і як свою завидну власність,— і от, хоч як дивно, саме їй, котрої він зовсім не любив і котрій увесь час брехав, він міг давати за її гроші куди більше, ніж тим жінкам, що їх кохав був по-справжньому.<br />
<br />
«Певно, всі ми створені для того, що робимо,— подумав він.— Хто який має хист, так і заробляє собі на прожиток». Сам мін усе життя в той чи інший спосіб продавав свою снагу, а коли до неї не долучаються почуття, за ті самі гроші даєш набагато більше. Він давно зрозумів це, але й про це вже тепер не напише. Нш, не напише, хоч і варто було б...<br />
<br />
Онде вона — з'явилася на видноті, простує до табору. На ній бриджі, у руках — рушниця. Слідом за нею двоє служників тягнуть на жердині забите козеня. Все така сама приваблива, подумав мін, і тіло в неї гарне. Вона мала неабиякий хист до любощів, добре на них зналася, і, хоч була й не вродлива, йому подобалось її обличчя; вона дуже багато читала, залюбки їздила верхи, полювала на дичину і, певна річ, забагато пила. Чоловік її помер, коли вона була ще порівняно молода, і на якийсь час вона віддалась турботам про своїх майже дорослих дітей, що вже не потребували цього й почували себе з нею незручно, багато часу приділяла своїм коням, книжкам і чарці. Вона любила читати в надвечірні години, перед обідом і, читаючи, пила віскі а содовою. До обіду була вже добре напідпитку і, вихиливши за столом ще пляшку вина, здебільшого швидко засинала.<br />
<br />
Так було, поки вона не завела собі коханців. Відколи з'явилися коханці, вона вже не пила стільки: тепер їй не треба було впиватись, щоб заснути. Але коханці їй надокучали. Перед тим вона жила в шлюбі з чоловіком, що ніколи їй не надокучав, а ці надокучали страшенно.<br />
<br />
Потім одне з двох її дітей загинуло в авіаційній катастрофі, і, коли все минулося, вона порвала а коханцями, а що віскі не вгамовувало болю, то мусила влаштовувати своє життя якось по-новому. Нараз її посів болісний страх перед самотністю. Але їй потрібна була людина, яку б вона могла поважати.<br />
<br />
Це почалося дуже просто. Їй подобались його твори, і вона давно заздрила на його життя. Гадала, він робить тільки те, до чого мав охоту. Способи, до яких вона вдалася, щоб заволодіти ним, та причини, в яких урешті закохалася в нього,— то все були щаблі неухильного поступу, і кінець кінцем вона побудувала собі нове життя, а він спродав решту свого життя колишнього.<br />
<br />
Спродав за убезпечений добробут, за вигоди — тут ніде правди діти,— ну, а ще за що? Він і сам не міг сказати. Вона ладна купити все, чого йому забагнеться. Це він знав. А до того ж і коханка була чудова. Він лягав з нею в ліжко так само радо, як і з будь-якою іншою, навіть ще й радніш: вона була багатша від інших, мала гарне тіло, добре зналася на любощах і ніколи не влаштовувала сцен. І ось тепер це життя, яке вона побудувала наново, мало урватись, бо два тижні тому він не вдався до йоду, подряпавши коліно об терня, коли вони продиралися крізь чагарі сфотографувати табун антилоп, що стояли а високо піднесеними головами й, роздимаючи ніздрі, нашорошивши вуха, видивлялись уперед і прислухалися до найменшого шелесту, готові ту ж мить шугнути в хащі. І таки втекли, перше ніж він устиг зробити знімок.<br />
<br />
Ось вона прийшла.<br />
<br />
Не підводячись, він повернув голову й подивився на неї.<br />
<br />
— Привіт,— озвався він.<br />
— Я підстрелила козеня,— сказала вона.— Буде тобі добрий бульйон, і ще загадаю зробити картопляного пюре. Як ти себе почуваєш?<br />
— Куди краще.<br />
— От і чудово! Знаєш, я так і думала, що тобі має полегшати. Коди я пішла, ти спав.<br />
— Я добре поспав. А ти далеко ходила?<br />
— Ні. Тільки зайшла за горб. Я поклала його а першого пострілу.<br />
— Ну, стріляєш ти чудово.<br />
— Я люблю полювати. І Африку полюбила. Справді. Якщо ти видужаєш, це буде найкраща пригода в моєму житті. Ти не уявляєш собі, яка це втіха — полювати разом з тобою. Я полюбила цю країну.<br />
— Я теж люблю її.<br />
— Коханий, як же добре, що тобі полегшало. Мені так прикро, коли ти отакий, як був. Ти не будеш більше такого казати, правда ж? Обіцяєш?<br />
— Не буду,— відповів він.— Я вже й не пам'ятаю, що казав.<br />
— Не треба доводити мене до знемоги, чуєш? Я всього лиш немолода жінка, що кохає тебе і хоче робити все, що й ти. Я вже й так скільки разів у житті знемагала. Ти ж не хочеш, щоб таке було знову, правда?<br />
— Я б залюбки знеміг тебе в ліжку,— відказав він.<br />
— Еге ж. Оце приємна знемога. Задля неї ми й живемо. Завтра прилетить літак.<br />
— Звідки ти знаєш?<br />
— Я певна. Неодмінно прилетить. Служники наготували галуззя і трави для багаття. Я сьогодні ще раз ходила туди подивитися. Там цілком досить місця, щоб сісти літакові, і ми запалимо вогнища з обох кінців.<br />
— Чому ти думаєш, що він прилетить завтра?<br />
— Я певна, що прилетить. Давно вже час. У місті тобі вилікують ногу, і тоді ми добряче знеможемо одне одного. Не так, як цими жахливими розмовами.<br />
— Може б, нам випити? Сонце вже сіло.<br />
— Ти гадаєш, тобі не зашкодить?<br />
— Одна не зашкодить.<br />
— То вип’ємо її разом. Моло, віскі з содовою! — гукнула вона. <br />
— Ти б узула чобітки проти москітів,— сказав він.<br />
— Потім, коли помиюся.<br />
<br />
Поки вони пили, сутінки все густішали, а коли майже зовсім споночіло і стріляти стало темно, долину перебігла гієна й зникла за горбом.<br />
<br />
— Ця падлюка бігає тут кожного вечора,— сказав він.— Кожного вечора, ось уже два тижні.<br />
— Мабуть, це вона так скиглить ночами. Та мені байдуже. А загалом бридка тварина.<br />
<br />
Вони пили разом, біль йому не дошкуляв — тільки незручно було лежати в одній позі, а тим часом служники розпалювали вогнище, на стінах наметів танцювали відблиски полум’я, і він відчував, як до нього вертається мимовільна згода з життям у цьому втішному полоні. Вона таки справді добра до нього. А він сьогодні повівся з нею жорстоко й несправедливо. Вона мила жінка, напрочуд мила...<br />
<br />
І ту ж мить він усвідомив, що помирає.<br />
<br />
Це почуття наринуло як вир — не подмухом буревію чи навальною хвилею, а так, ніби він раптом опинився у лиховісній смердючій пустці, що її краєм, на превеликий його подив, нечутно скрадалась ота гієна.<br />
<br />
— Що з тобою, Гаррі? — спитала жінка.<br />
— Нічого,— відказав він.— Ти б пересіла на той бік. Проти вітру.<br />
— Моло змінив тобі пов’язку?<br />
— Так. Тепер я роблю борні примочки.<br />
— Як ти себе почуваєш?<br />
— Трохи паморочиться в голові.<br />
— Я піду помиюся,— сказала вона.— Ти зажди трохи. Разом повечеряєм, а тоді занесемо ліжко в намет.<br />
<br />
«Отже,— сказав він сам до себе,— добре, що ми перестали сваритися». З цією жінкою він не часто сварився, а от з іншими, яких кохав, сварився страшенно, і кінець кінцем сварки ті, мов іржа, знищували все, що було в них спільного. Він кохав занадто палко, вимагав занадто багато і завжди сам усе занапащав.<br />
<br />
<br />
<br />
<i>Йому пригадалось, яким самотнім він почував себе тоді в Константинополі, після тієї сварки напередодні його від'їзду з Парижа. Він гуляв там напропале, і коли все те скінчилось, і він не тільки не позбувся своєї самотності, а ще й роз'ятрив її, він написав листа — їй, першій, котра покинула його,— про те, що він так і не зміг себе перебороти... Про те, як йому одного разу здалося, ніби він побачив її на вулиці, і йому аж млосно стало; як, угледівши на Бульварі першу-ліпшу жінку, що чим-небудь нагадувала її, він ішов слідом, боячись упевнитися, що то не вона, боячись утратити оте почуття, яке охопило його. Про те, що хоч би я якою жінкою він спав, йому тільки дужче бракувало її. І що той її вчинок однаково нічого не важить, бо він зрозумів, що нездатен зцілитися від кохання до неї. Він писав цього листа у клубі, зовсім тверезий, і послав його в Нью-Йорк з проханням відписати йому до паризької редакції. Гадав, що так буде найпевніше. І того ж вечора, в нестерпній тузі за нею, відчуваючи в душі болісну порожнечу, він підчепив на вулиці біля «Таксіма» якусь дівчину і повів її вечеряти. Потім вони пішли в дансинг: танцювала вона погано, і він покинув її задля іншої жагучої розпусниці-вірменки, яка так терлась об нього животом, що його АЖ жаром обсипало. Він забрав її від англійського офіцерика-артилериста з неабияким скандалом. Артилерист викликав його за двері, і вони завелися битись у темряві посеред вулиці. Він двічі добре садонув артилериста збоку в щелепу, але той не впав, і він зрозумів, що битись доведеться по-справжньому. Артилерист затопив йому в груди, потім у вилицю. Він знову замахнувся І вдарив лівою, а артилерист наваливсь на нього, вчепився в піджак і геть відірвав рукав; він двічі дав йому по вуху, тоді щосили вдарив правою і відштовхнув від себе. Артилерист упав головою на брук, і вони з дівчиною кинулися навтіки, бо вже чути було, як надходить військовий патруль. Вони скочили в таксі й проїхали понад Босфором до Рімілі-Гіса, зробили круг і повернули назад серед нічної прохолоди; потім пішли до ліжка, і вона була й на дотик така ж перестигла, як і на вигляд, проте гладенька, мов трояндова пелюстка, солодка, наче патока, з м'яким животом і великими персами, а під задок не треба було й подушки. Коли він зібрався йти, вона ще спала і вигляд мала у вранішньому світлі досить-таки пошарпаний. Він повернувся до «Пера-Паласу» з синцем під оком, несучи під пахвою піджак без одного рукава.<br />
<br />
Того ж вечора він виїхав до Анатолії й тепер пригадав ту подорож: як поїзд цілий день ішов поміж ланами, засіяними маком, що його там вирощують на опіум, і яке то дивне було відчуття наприкінці дороги, коли почало здаватися, ніби змінились усі відстані, і як він дістався туди, де розпочавсь наступ за участю новоприбулих грецьких офіцерів, що ні біса не тямили в цьому ділі, і артилерія лупила по своїх, і англійський військовий спостерігач плакав, як дитина.<br />
<br />
Того ж таки дня він уперше побачив забитих солдатів у білих балетних спідничках і гостроносих капцях з помпонами. Турки сунули навалою, і він бачив, як солдати в спідничках тікали, як офіцери стріляли в них, а тоді й самі кинулись тікати, і він теж тікав чимдуж разом з англійським спостерігачем, аж поки йому заболіло в грудях, а в роті стало так гірко, наче він смоктав мідяки; і вони спинилися за якимись скелями, а турки все сунули та сунули. Згодом він бачив такі речі, яких ніколи не міг собі й уявити, а потім — і ще страшніші. Отож, повернувшись до Парижа, не міг про це ані сам говорити, ані слухати інших. А в кафе, повз яке він ішов, перед стосиком блюдечок з-під чарок сидів отой американський поет і з дурнуватим виразом обличчя, схожого на велику картоплину, натяків про дадаїзм з одним румуном, на ім’я Трістан Тцара (1), що завжди носив монокль і скаржився на головний біль, і він подався назад до свого помешкання, до дружини, що її знову кохав,— забуто всі сварки, забуто всі безумства, він радів, що повернувся, і пошту з редакції тепер надсилали йому додому. І ось одного ранку надійшов лист у відповідь на той, що він тоді написав, і коли він побачив на підносі конверт із знайомим почерком, то аж похолов увесь і спробував непомітно підсунути його під інший лист. Та дружина спитала: «Від кого це, любий?» — і то був кінець усьому, що тільки-но почалося в них наново.<br />
<br />
Він пригадував щасливі дні з усіма жінками, яких знав, пригадував і сварки. Чомусь вони завжди заводили ті сварки в найприємніших місцях. І чого їм неодмінно надавало сваритися в найкращі для нього хвилини?.. Він нічого про це не написав: спершу не хотів жодної в них образити, а потім йому здавалося, що й без того є про що писати. Але повсякчас думав, що зрештою обов'язково про це напише. Міг би написати багато про що. Він бачив, як змінюється світ, і то були не просто події, хоч і їх він спостерігав чимало й пильно придивлявся до людей,— він бачив тонші зміни і пам'ятав, як поводились люди за різних часів. Він сам був свідок усього того, усе примічав і вважав за свій обов’язок про те написати — але тепер уже ніколи не напише.</i><br />
<br />
<blockquote>(1) Французький поет, засновник дадаїзму — формалістичної течії у західноєвпропейській культурі під час першої світової війни.<br />
</blockquote><br />
<br />
— Ну, як тобі? — спитала жінка. Вона вже помилась і вийшла з намету.<br />
— Добре.<br />
— То, може, трохи поїси?<br />
<br />
Він угледів позад неї Моло з розкладним столиком і ще одного служника, що тримав посуд.<br />
<br />
— Я хочу писати,— сказав він.<br />
— Випий бульйону, це додасть тобі сили.<br />
— Сьогодні вночі я помру,— сказав він. — Ні до чого мені сила.<br />
— Облиш цю мелодраму, Гаррі, прошу,— сказала вона.<br />
— Чи тобі в носі позакладало? Я вже згнив майже до стегна. На біса мені твій бульйон? Моло, принеси-но віскі з содовою!<br />
— Випий бульйону, я прошу,— лагідно сказала вона.<br />
— Ну, давай уже.<br />
<br />
Бульйон був надто гарячий. Довелося тримати чашку в руках, чекаючи, поки охолоне, а вже тоді одним духом, не похлинувшись, він влив у себе все до краплі.<br />
<br />
— Ти чудова жінка,— сказав він.— Не зважай на мене.<br />
<br />
Вона повернула до нього обличчя, так добре знане й люблене з фотографій в «Острозі» та «Місті й маєтку», тільки трохи поблякле від алкоголю, тільки трохи змарніле від любосних утіх; але в «Місті й маєтку» ніколи не показували тих гарних грудей, ані тих пишних стегон, ані рук, що так приємно пестили йому спину. Дивлячись на її знайому лагідну усмішку, він знову відчув наближення смерті. Та тепер то не був раптовий вир, а наче подув вітру, що, сколихнувши полум'я свічки, здіймає його догори.<br />
<br />
— Нехай потім винесуть мій москітних і почеплять над ліжком, а поруч запалять вогнище. Я сьогодні ночуватиму просто неба. Зрушати з місця ні до чого. Ніч ясна, і дощу не буде.<br />
<br />
Так ось воно як помирають — у шепоті, що його й сам ледве чуєш. Ну що ж, сварок більше не буде. Це він твердо обіцяв. Він не стане псувати того єдиного, чого ще не звідав у житті. А проте, мабуть, таки зіпсує. Адже завжди все псував. А може, й не зіпсує.<br />
<br />
— Ти можеш писати від диктовку?<br />
— Ніколи не пробувала,— відказала вона.<br />
— А втім, байдуже.<br />
<br />
Однаково часу вже нема, хоч усе, вдається, так щільно влягло¬ся, що можна вмістити в один абзац — аби тільки він зумів добре все те висловити.<br />
<br />
<br />
<br />
<i>На горі понад озером стояв рублений дім, зашпарований білим вапном. На жердині біля дверей висів дзвоник, що скликав родину до столу. За домом було поле, а за полем — ліс. Від дому до причалу збігав ряд струнких тополь. Ще ряд тополь тягся впо¬довж мису. Понад узліссям ішла дорога нагору, і при тій дорозі ти збирав ожину. Потім рублений дім згорів, і всі рушниці, що висіли над каміном на кілочках з оленячих ратиць, також згоріли, і їхні стволи без прикладів, з розтопленим свинцем у магазинних коробках, довго ще лежали серед купи попелу, що його брали на луг для великих миловарних казанів, і ти спитав дідуся, чи можна ними погратися, а він не дозволив. Авжеж, то й тепер були його рушниці, і він так і не купив нових. І відтоді більше не полював. Дім відбудували на тому самому місці, тепер уже з брусів, потім побілили, і з ґанку ти бачив ряд тополь і озеро за ними; але руш¬ниць у домі вже ніколи не було. Рештки тих рушниць, що висіли колись на оленячих ратицях у старому рубленому домі, валялися надворі в купі попелу, і ніхто їх більше не чіпав.<br />
<br />
Після війни ми орендували в Шварцвальді струмок, у якому водилася форель, і до нього було дві дороги. Одна — спершу низом, через долину, що починалася від Тріберга, між тінястими деревами обабіч білого путівця, а далі — бічною стежкою, що вела в гори, повз невеликі ферми з високими шварцвальдськими будинками, аж доки та стежка виходила до струмка. Звідти ми й починали рибалити. <br />
<br />
Друга дорога стрімко підіймалася вгору до узлісся і далі йшла верхами через сосновий бір, а там спускалася до луки й, перетнувши її, виходила до місточка. На берегах струмка росли берези, і він був хоч невеличкий, зате прозорий, бистрий, із заводями в тих місцях, де течія попідмивала коріння беріз. Власникові готелю в Триберзі випав добрий сезон. Там було дуже гарно, і всі ми заприятелювали між собою. А наступного року настала інфляція і грошей, які він призбирав тоді, не вистачило навіть на те, щоб купити припасу й знову відкрити готель,— і він повісився.<br />
<br />
Це ще б можна продиктувати, але є й таке, чого не продиктуєш: площа Конгрескарп, де квіткарки фарбували квіти просто серед вулиці і фарба стікала на брук до автобусної зупинки; літні чоловіки й жінки, завжди п'яні від вина та прокислих вичавок; змерзлі дітлахи з зашмарканими носами; дух брудного поту, злиднів і пияцтва в «Кафе-дез-Аматер»; повії в «Бель-Мюзет», над яким вони тоді жили. Консьєржка, що приймала в своїй комірчині солдата республіканської гвардії, а тим часом його каска, прикрашена волосяною китицею, лежала на стільці. Пожилиця з кімнати навпроти, в якої чоловік був спортсмен-велосипедист,— як вона зраділа того ранку в молочній, коли розгорнула «Авто» й прочитала, що він здобув перше місце в перегонах Париж — Тур, у своєму першому великому змаганні. Вона почервоніла, засміялась і, вимахуючи жовтою спортивною газеткою та плачучи з радості, побігла до себе на гору. Чоловік орендаторки «Баль-Мюзет» був шофер таксі, і коли йому, Гаррі, доводилося відлітати вранішнім літаком, той будив його, стукаючи я двері, і, перше ніж їхати, вони разом випивали по склянці білого вина коло цинкового прилавка в барі. Він знав тоді своїх сусідів у тому кварталі, бо всі вони були бідні.<br />
<br />
У прилеглих до площі будинках жило два ґатунки людей: п'яниці і спортсмени. П'яниці заливали свої злидні вином, спортсмени шукали розради в тренуванні. То були нащадки комунарів, що не вагалися в своїх політичних поглядах. Вони знали, хто розстрілював їхніх батьків, їхніх родичів, братів і друзів, коли версальське військо захопило місто після Комуни і нещадно карало всякого, хто мав мозолясті руки, носив картуз чи вирівнявся ще якимись прикметами робочої людини. І серед тієї бідноти, у тому кварталі напроти крамнички торговця кониною та кооперативної винарні, він написав свої перші сторінки, започаткувавши ними те, що вважав тоді за справу свого життя. Жоден інший район у Парижі не був йому такий любий, як цей: його крислаті дерева, поштукатурені будинки з коричневими панелями внизу; довгастий зелений автобус на круглій площі; пурпурова фарба, що спливає з квітів на бруківку; несподіваний спуск на вулиці кардинала Лемуана, що круто збігає з горба до Сени, а з другого боку — тісний, перелюднений світóк вулиці Муфтар. Вулиця, що веде нагору до Пантеону, і ще одна, якою він завжди їздив на велосипеді,— єдина заасфальтована вулиця в тому районі, рівна й гладенька під шинами, з високими вузькими будинками і дешевим готелем, де вмер Поль Верлен, У їхньому тодішньому помешканні було тільки дві кімнати, і він наймав кімнату в тому готелі, на останньому поверсі, за шістдесят франків на місяць,— там він писав, і з вікна йому було видно дахи, димарі й усі паризькі пагорби.<br />
<br />
З вікон їхнього помешкання можна було побачити не багато. Насамперед крамничку вугляра, що продавав також і вино, кепське вино. Позолочену конячу голову над дверима м’ясної крамнички, червона жовті туші у її вітрині та ще зелений фасад винарні, де вони купували вино — добре, а до голо й дешеве. Решту краєвиду становили поштукатурені стіни та вікна сусідів. І, бувало, вечорами, коли хтось падав п'яний серед вулиці й лежав, сопучи й стогнучи, у суто французькій ivresse (1),— хоч такої, казали, нібито зовсім не існує,— ті сусіди відчиняли вікна, й чути було їхню розмову.<br />
<br />
«Де поліцай? Коли не треба, той лобур завжди тут. Певне, спить з якоюсь консьєржкою. Знайдіть його хто-небудь.— Аж ось хтось вихлюпує з вікна відро води, і стогін затихав.— Що там таке? Вода. Оце діло». І вікна зачиняються.<br />
<br />
Марі, його femme de ménage (2), нарікає на восьмигодинний робочий день: «Коли чоловік працює до шостої, то, йдучи додому, він вип'є якусь чарчину і грошей не розтринькає. А тепер він працює лише до п'ятої, то напивається щовечора, і вдома ніколи нема й мідяка. Кажу вам — те скорочення нам, жінкам, тільки на горе».</i><br />
<br />
<blockquote>(1) П'яна знемога (франц.). <br />
(2)Служниця (франц.).<br />
</blockquote><br />
<br />
— Може, дати тобі ще бульйону? — спитала в нього жінка — тут, тепер.<br />
— Ні, дякую. Бульйон чудовий.<br />
— Випий ще трохи.<br />
— Я краще випив би віскі.<br />
— Віскі може тобі зашкодити.<br />
— Атож. Це шкідливо. Як у тій пісеньці Кола Портера: «Я вірю, ти кохаєш незрадливо...»<br />
— Ти ж знаєш, я люблю, коли ти п'єш.<br />
— Ще б пак. Але це шкідливо.<br />
<br />
«Ось нехай піде,— подумав він.— Тоді вип'ю скільки захочу. Ні. не скільки захочу, а все, скільки там є». О боже, як він стомився! Страшенно стомився. Треба поспати якусь часинку... Він лежав нерухомо, і смерті коло нього не було. Певне, поїхала іншою вулицею. Їздить з кимось у парі, на велосипедах, зовсім нечутно котить по бруківці.<br />
<br />
<br />
<br />
<i>Ні, він так ніколи й не написав про Париж. Про той Париж, що був любий його серцю, Ну, а ще про що він не встиг написати?<br />
<br />
Про їхнє ранчо й про сріблясту поросль шавлії, про бистру й прозору воду в зрошувальних рівчаках і про буйну зелень люцерни. Прогін іде в гори, і за літо корови стають полохливі, мов олені. І коли восени женеш їх униз, додому, вся та жива маса, мукаючи, рівно тупочучи й збиваючи хмари куряви, поволі суне дорогою. А над горами височить стрімка верховина, чітко вирізняючись проти вечірнього неба, і, коли спускаєшся в долину місячної ночі, все перед тобою залите ясним сяйвом... Потім йому пригадалося, як одною ралу він ішов поночі лісом, тримаючись за хвіст коня,— така була темінь; спали на пам'ять і всі ті оповідання, що їх він ще там думав написати.<br />
<br />
Про недоумкуватого хлопчину наймита, якого залишили тоді на ранчо й сказали не давати нікому ані віхтя сіна, і про старого негідника з Форкса, що лупцював хлопчину, коли той робив у нього,— він завернув на ранчо роздобути сіна. Хлопець не дав, і старий погрозив, що знов його поб'є. Тоді хлопець приніс із кухні рушницю і, коли старий намагався вломитись у сінник, застрелив його; коли вони повернулися на ранчо, труп уже тиждень як лежав у оборі, замерзлий і погризений собаками. А те, що лишилося, ти поклав на сани, загорнуте в ковдру й перев’язане мотузками, узяв собі на підмогу того ж таки хлопця, і ви удвох, ставши на лижі, потягли сани на дорогу, а там іще шістдесят миль до міста, де хлопця належало передати владі. Він і гадки не мав, що його заарештують. Думав, що виконав свій обов’язок, що ти йому друг і що він дістане віддяку. Він допомагав тягти старого в місто, щоб усі дізнались, який то був лихий чоловік і як він хотів украсти чуже сіно; і коли шериф надів хлопцеві наручники, той очам своїм не повірив. А тоді заплакав... Це теж було оповідання з тих, які він приберігав на майбутнє. Про тамтешнє життя він міг би написати не менш як зо два десятки оповідань, та так і не написав жодного. Чому?</i><br />
<br />
<br />
<br />
— От ти й розкажеш їм чому,— промовив він.<br />
— Чому що, любий?<br />
— Чому нічого.<br />
<br />
Тепер, відколи заволоділа ним, вона пила не так багато. Та навіть якби він лишився живий, то ніколи не написав би про неї — тепер він був певен. Ані про інших таких, як вона. Багатії нудні люди, вони або забагато п’ють, або ж забагато грають у трик-трак. Нудні й усі однакові. Йому пригадався бідолаха Джуліан, і його романтичний захват перед ними, і слова, якими він почав одне своє оповідання: «Багаті люди не такі, як ми я вами». І як хтось сказав Джуліанові: «Авжеж, вони мають більше грошей». Та Джуліан не зрозумів дотепу. Він вважав їх за людей особливої породи, обдарованих неабиякими чеснотами, і <br />
коли переконався, що вони зовсім не такі, то був один із найтяжчих ударів, яких він зазнав у житті.<br />
<br />
Він, Гаррі, нехтував людьми, що хиляться під ударами долі. Коли на чомусь знаєшся, то не станеш тим захоплюватись. Він думав, що здатен узяти гору над усім — адже ніщо не подужає його, коли він на те не зважатиме.<br />
<br />
Гаразд. Тепер він не зважатиме на смерть. Єдине, чого він завжди боявся,— це біль. Він міг терпіти біль, як і всякий чоловік, аби тільки він не тривав занадто довго й не виснажував його; одначе тепер його діймало до самого серця; та коли він уже відчув, що от-от знеможеться, біль ущух.<br />
<br />
<i>Він згадав, як одної давньої ночі офіцера-мінометника Вільямсона влучила граната, кинута з німецької засідки, коли він перелазив через дротяну загорожу, і як він криком кричав, благаючи добити його. То був дебелий чолов'яга, дуже хоробрий і справний офіцер, хоча й неабиякий хизун. Але тієї ночі він застряг у загорожі, освітлюваний спалахами ракет, і кишки його вивернулись на колючий дріт, так що коли його забирали свої, ще живого, довелося відрізати їх геть. «Пристрель мене, Гаррі! Бога ради, пристрель мене!..» Колись зайшла була суперечка, чи б така божа кара, якої людина не могла б знести, і хтось твердив, ніби в певний момент самий біль відбирає у людини чуття. Та він завжди пам’ятав Вільямсона і ту ніч. Ніщо не могло одібрати у Вільямсона чуття, аж поки він дав йому всі таблетки морфію, що їх мав у запасі для себе,— та й ті помогли не відразу.<br />
</i><br />
Що ж до нього, то це ще пусте, і, коли не погіршає, турбуватись нема чого. От якби тільки товариство було краще.<br />
<br />
Деякий час він міркував, яке товариство волів би мати поруч себе.<br />
<br />
Ні, думав він, коли все, що ти робиш, робиться задовго й запізно, годі й сподіватися, що коло тебе зостануться люди. Вони всі вже порозходились. Вечірка скінчилась, і ти лишився удвох із господинею.<br />
<br />
«Мені набридло помирати, як і все інше»,— подумав він.<br />
<br />
— Набридло,— промовив він уголос.<br />
— Що набридло, любий?<br />
— Усе, що робиш занадто довго.<br />
<br />
Він подивився па неї — за нею було вогнище. Вона сиділа, відхилившись на стільчику, відсвіти полум’я падали на її миле обличчя, і він побачив, що її змагає сон. Десь зовсім близько, поза світлом вогнища, обізвалася гієна.<br />
<br />
— Я писав,— сказав він.— Але потім стомився.<br />
— Як тобі здається, ти зможеш заснути?<br />
— Ще й як. Чого ти не йдеш у намет? <br />
— Мені хороше тут з тобою.<br />
— Ти не відчуваєш нічого дивного? — запитав він.<br />
— Ні. Трохи сон бере, ото й тільки.<br />
— А а відчуваю,— сказав він.<br />
<br />
Він щойно відчув, як поруч знову промайнула смерть.<br />
<br />
— А знаєш. з усього, що в мене було, я не втратив тільки цікавості,— сказав вів.<br />
— Нічогісінько ти не втратив. Тобі нічого не бракує, єдиному з усіх, кого я будь-коли звала.<br />
— О Боже,— сказав він.— Які ви, жінки, нетямущі. Де ж та ваша хвалена інтуїція?<br />
<br />
Саме ж бо в ту мить смерть підійшла й поклала голову в ногах ліжка, і він почув її віддих.<br />
<br />
— Ніколи не вір, що вона з косою і черепом,— сказав він.— Вона може бути й двома поліцаями на велосипедах, і птахом. Або ж мати тупу круглу морду, наче в гієни.<br />
<br />
Смерть посунулась вище, але тепер вона втратила подобу. Просто щось бовваніло в нього перед очима.<br />
<br />
— Прожени її геть.<br />
<br />
Смерть не пішла, а присунулась ще ближче.<br />
<br />
— Який гидотний від тебе дух,— мовив від до неї.— Смердюча падлюка.<br />
<br />
Вона ступила ще крок, і він уже не міг говорити до неї, а побачивши, що він не може говорити, вона знову подалася вперед, і тепер він силкувався відіпхнути її мовчки, але вона все насувалася на нього, стискала йому груди, і, коли вона там обсілася і він не міг уже ні ворухнутись, ані вимовити слова, він почув, ми жінка сказала:<br />
<br />
— <i>Бвана </i>заснув. Підніміть тихенько ліжко й перенесіть у намет.<br />
<br />
Він не міг сказати їй, щоб вона відігнала смерть, а та все дужче наважувала йому на груди, і він уже не мав чим дихати. Аж ось служники підняли ліжко, і все враз минулось, і тягар, що гнітив йому груди, відкинувся.<br />
<br />
<br />
<br />
Був ранок, і вже не ранній, коли він зачув гуркіт літака. Віддалік показалася маленька цяточка, тоді літак виписав у небі широке коло, і служники побігли й підпалили вогнища, поливши їх гасом, а потім поприкидали травою, так що по краях галявини зайнялися два великих курища, і ранковий вітрець поніс дим до наметів. Літак зробив ще два кола, тепер уже зовсім невисоко, тоді ковзнув донизу, вирівнявсь і плавно спустився на землю, і ось уже до них простує друзяка Комптон, у бахматих штанях, твідовій куртці й коричневому фетровому капелюсі.<br />
<br />
«Що з тобою таке, старий шалапуте?» — запитав Комптон.<br />
«Погано в ногою,— відказав він.— Снідати будеш?»<br />
«Ні. дякую. А от чаю вип’ю. Ти знаєш, я прилетів «метеликом». Мемсаїб узяти не зможу. Місця тільки на одного. Ваша машина вже виїхала».<br />
<br />
Елен відвела Комптона вбік і щось йому пояснила. Комптон повернувся ще жвавіший, ніж перед тим.<br />
<br />
«Зараз же тебе й повеземо,— сказав він.— А потім я прилечу по мемсаїб. Мабуть, нам доведеться сісти в Аруші, заправитись пальним. То краще поквапитися».<br />
«А чай?»<br />
«Та правду кажучи, не такий я до нього охочий».<br />
<br />
Служники підняли ліжко й понесли навколо зелених наметів, попід горбом і далі галявиною, повз багаття, що, випаливши траву, горіла тепер ясним палахкотливим на вітрі полум'ям,— туди, де стояв маленький літак. Вони насилу втягли його в кабіну, а коли нарешті втягли, він одкинувся на спинку шкіряного сидіння, простягнувши хвору ногу перед себе, збоку від Комптонового крісла. Комптон пустив мотор і залів у літак. Гаррі помахав рукою Клен та хлопцям, і, коли стугін мотора перейшов у звичний рівний гук, Комптон став повертати на зліт, пильнуючи, щоб не вскочити у вепрячу яму; і ось уже літак, ревучи й підстрибуючи на грудді, помчав галявиною між багаттями, тоді підстрибнув востаннє й відірвався від землі, і він побачив, як ті, внизу, махають їм руками; а онде й намети попід горбом, вони швидко сплощуються, і долина став все розлогіша, а купи дерев та чагарники наче вгрузають у землю; зате виразно видно, як збігаються до пересохлих водопоїв звірині стежки, а там он якась вода — він досі й не знав про неї. Онде зебри — тепер він бачить лише їх невеличкі округлі спини, а онде антилопи гну — оті довгі низки головатих плямок, що розтяглись по долині, й здається, ніби вони повзуть догори; ось на них упала тінь літака, і вони сипонули врозтіч — їх уже ледь видно, і важко навіть повірити, що вони скачуть чвалом; уся долина, скільки око сягає, тепер сіро-жовта, а попереду просто нього — твідова спина й коричневий фетровий капелюх друзяки Компі.<br />
<br />
Потім вони летіли над передгір'ям, де антилопи здиралися на схили крутими стежками, а далі були гори, і перед очима несподівано постала темна зелень пралісів, тоді — корчасті бамбукові зарості на схилах і знову буйні лісові хащі, що ніби відтворюють обриси вершин і западин; аж ось вони минули хребет, і гори стали знижуватись перед новою долиною, уже розжареною сонцем, аж багряно-рудою; літак кидало на гарячих хвилях повітря, і Компі обернувся назад — побачити, як почуває себе він, Гаррі. А попереду темніло ще одне пасмо гір.<br />
<br />
І тоді, замість того щоб летіти й далі на Арушу, вони повернули ліворуч — певне, Комптон розважив, що бензину вистачить,— і поглянувши униз, він побачив у повітрі над землею якусь роїсту рожеву хмару,— мов перший сніговій, що налітає не знати звідки,— і зрозумів: то суне з півдня сарана. Потім вони почали набирати висоти, прямуючи начебто на схід, коли раптом запала темрява і на них наринула гроза з такою буйною зливою, що здавалося, ніби летиш крізь водоспад; аж ось вони вийшли з грози, і Компі обернувся й з усмішкою показав уперед — а там, застуючи все перед очима, затуливши собою весь світ, була величезна, висока до неба, неправдоподібно біла проти сонця, квадратна вершина Кіліманджаро. І тоді він зрозумів, що дорога йому лежить саме туди.<br />
<br />
<br />
В ту саму хвилю гієна перестала квилити і зайшлася дивним, схожим на людський плач, завиванням. Жінка почула його і неспокійно заворушилася. Вона не прокинулась. їй снилося, ніби вона в своєму будинку на Лонг-Айленді, у передвечір доньчиного виходу у великий світ. Звідкись там узявся й батько і був дуже сердитий. У цю мить гієна завила так голосно, що вона прокинулась і, не одразу збагнувши, де вона, страшенно перелякалася. Тоді взяла ліхтарик і присвітила на друге ліжко, що його занесли до намету, коли Гаррі заснув. Вона побачила, що він лежить під москітником, але чомусь вистромив хвору ногу і вона звисає з ліжка. Бинти позсувалися вниз, і вона не могла туди й глянути.<br />
<br />
— Моло! — гукнула вона.— Моло! Моло! — Тоді покликала: — Гаррі! Гаррі! — Потім голосніше: — Гаррі! Прошу тебе... ну Гаррі!<br />
<br />
Ніхто не озивався, і не чути було його віддиху.<br />
<br />
Знадвору долинало те саме дивне виття гієни, що розбудило її. Та вона не чула його за стукотом власного серця. <br />
<br />
<br />
Hwitaz Berohttp://www.blogger.com/profile/09071294847070848489noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-9191563057368883163.post-13327925713651033522016-03-24T17:39:00.003+02:002016-04-19T11:47:41.302+03:00Рінг Ларднер. «Любовне гніздечко»<i>(переклала Олена Хатунцева)</i><br />
<br />
— Знаєте, що ми зараз зробимо, містере Бартлет? — сказала велика людина. — Я відвезу вас до себе додому й познайомлю з дружиною й дітьми, ви з нами пообідаєте й зостанетесь на ніч. Місця в нас багато, зайва піжама теж знайдеться — якщо ви не заперечуєте проти шовкових піжам. Я хочу сказати, що ви зможете подивитись, як ми живемо. Тобто я хочу сказати, що так ви взнаєте куди більше, ніж якби просиділи тут цілий тиждень і розпитували мене.<br />
— Та не хотілось би завдавати вам клопоту,— відповів Бартлет.<br />
— Клопоту? — Велика людина всміхнулась.— Та який же тут клопіт? Дім у мене наче готель. Я хочу сказати, дім великий і слуг багато. До того ж я завжди радий зробити все, що можу, для літератора, а надто для такого, що працює у Ральфа Доуна. Я дуже люблю Ральфа. Тобто люблю його самого, а не тільки як чудового видавця. Я хочу сказати, що знаю його багато років і завжди радий прислужитись йому. Тобто я хочу сказати, що ви для мене жаданий гість. Тож коли вам треба попередити своїх...<br />
— Я живу сам...<br />
— О, мені дуже вас жаль! Та ви й самі пожалкуєте, що не маєте сім’ї, коли побачите мою. Але я радий, що ви можете поїхати, і ми вирушимо зразу, щоб дістатися додому, поки дітлахів іще не повкладають спати. Я хочу сказати, щоб ви встигли подивитись на дітлахів. У мене їх троє.<br />
— Я бачив їх на фото, — сказав Бартлет. — Ви можете пишатися своїми дітьми. Здається, всі троє дівчатка?<br />
— Авжеж, троє дівчаток. Та я й не хотів сина. Тобто я завжди хотів мати дочок. Я хочу сказати, що дівчатка жвавіші за хлопчиків. Тобто я хочу сказати, що хлопчики не такі жваві, як дівчатка. Ходімо! «Ролс-ройс» стоїть коло під’їзду, і якщо ми вирушимо зараз, то доїдемо що завидна. Я хочу показати вам будинок, поки не посутеніє.<br />
<br />
Велика людина — Лу Грег, президент компанії «Сучасне кіно» — вивів свого гостя з розкішного кабінету персональним виходом і персональними сходами на вулицю, до на них чекав блискучий автомобіль із блискучим шофером.<br />
<br />
Машина плавно котила па північ, а Грег говорив далі:<br />
<br />
— Моя дружина приїздила сьогодні до міста. Я гадав, ми вернемось разом, але десь о другій вона подзвонила мені й сказала, що хоче поїхати додому раніше, «пірсом». Вона вже обійшла всі крамниці, а залишати надовго дім та дітей Селія не любить. Для неї нема краще, як удома. Аж не віриться, що це та сама дівчина, з якою я одружився сім років тому. Я хочу сказати, що вона дуже змінилась. Тобто я хочу сказати, що вона стала зовсім інша. Тобто я хочу сказати, що заміжжя й материнство додали їй поважності. Чи бачили ви її коли-небудь? Я хочу сказати, на екрані?<br />
— Здається, бачив один раз, — відповів Бартлет. — Це не вона грала в «Шалапуті» молодшу сестру?<br />
— Так, з Герольдом Годжсеном та Марі Блайт.<br />
— Тоді я таки бачив її. Вона була дуже гарненька й жвава.<br />
— Авжеж! Та вона й тепер така сама. Я хочу сказати, що Селія навіть стала іще вродливіша, тільки, звичайно, вона вже не дівчисько, хоч і здається дуже молодою. Я хочу сказати, що коли вона знімалася в тому фільмі, їй було тільки сімнадцять, а відтоді минуло десять років. Тобто я хочу сказати, що тепер їй двадцять сім. Але я не зустрічав другої дівчини з такою жвавою вдачею, як у неї в ті роки. Дивно, як змінює жінок заміжжя! Тобто хто б подумав, що з Селії Сейлс вийде така домосідка. Тобто вона й тепер любить повеселитись, але діти й дім для неї головне. Я хочу сказати, що діти й дім — для неї над усе.<br />
— Я розумію, що ви хочете сказати, — мовив Бартлет.<br />
<br />
За годину вони під’їхали до будинку великої людини в Ардслі на Гудзоні.<br />
<br />
— Який чудовий дім! — Вигукнув Бартлет, з усієї сили намагаючись удавати захопленого, коли машина завернула у ворота, схожі на тріумфальну арку, б під’їхала до білого будинку, що здалеку скидався на футбольний кубок Ієльського університету.<br />
— Ще б пак! — промовив Грег. — Я хочу сказати, що всадив у нього купу грошей. Тобто я хочу сказати, що такі будинки коштують недешево.<br />
<br />
І він широким жестом обвів будинок та урбаністичний краєвид.<br />
<br />
— Проте ніякі витрати не повинні здаватися нам завеликими, коли йдеться про свій дім. Я хочу сказати, що гроші, витрачені не марно, коли ваша сім’я любить свій дім і пишається ним. Я хочу сказати, що кожен цент, витрачений на ваш дім,— це ніби надійне страхування; це гарантія, що дружина і вся ваша сім’я будуть задоволені й щасливі. А чого іще бажати чоловікові?<br />
<br />
Бартлет не знав, що відповісти; та ця тема вичерпалася сама собою, бо вони вийшли з розкішної машини і вступили до ще розкішнішого холу.<br />
<br />
— Форбс візьме ваші речі, — сказав Грег. — Форбсе, скажіть Деннісові, що містер Бартлет переночує у нас. — Він повернувся до широких сходів і голосно гукнув: — Агов, любонько!<br />
<br />
Зверху почулося контральто:<br />
<br />
— Добридень, любий!<br />
— Зійди вниз, любонько. Я привіз тобі гостя.<br />
— Гаразд, любий, зараз зійду.<br />
<br />
Грег провів Бартлета до вітальні, що вражала своїми розмірами й нагадувала аукціонну залу в Атлантік-сіті.<br />
<br />
— Сідайте ось тут, — запросив господар, показавши рукою на крісло, роздуте, як повітряна куля,— а я скажу, щоб нам подали чогось випити. У мене є старе пшеничне віскі, я вас почастую. Знаєте, я родом із Чікаго і люблю пшеничне віскі більше за шотландське. Тобто я хочу сказати, що воно завжди було мені більше до смаку, ніж шотландське. Форбсе, — звернувся він до служника, — ми хочемо випити. В буфеті стоїть повна пляшка віскі.<br />
— Там тільки півпляшки, — сказав Форбс.<br />
— Півпляшки! Дивно! Тобто я хочу сказати, що сам відкоркував її вчора ввечері й тільки раз собі налив. Я хочу сказати, що пляшка має бути майже повна.<br />
— Там тільки півпляшки, — знову сказав Форбс і пішов принести віскі.<br />
— Доведеться з’ясувати, — промовив Грег до свого гостя. — Я хочу сказати, що це вже не вперше хтось нишком п’є моє віскі. Коли в домі стільки слуг, то важко сподіватися, що всі вони чесні. А ось і Селія!<br />
<br />
Бартлет підвівся назустріч ефектній брюнетці, що зайшла до вітальні з такою дельсартівською міною, аж йому стало незручно. Навіть не глянувши на гостя, вона подріботіла через кімнату до свого чоловіка, й вони злилися в довгому поцілунку.<br />
<br />
— Ну що, любий? — мовила Селія, коли вони нарешті відірвались одне від одного.<br />
— Це містер Бартлет, любонько, — сказав її чоловік. — Містере Бартлет, дозвольте відрекомендувати вас місіс Грег.<br />
<br />
Господиня простягла йому два пальці, і Бартлет потис їх.<br />
<br />
— Я дуже рада! — промовила Селія голосом, схожим на голос міс Клер, коли та імітує міс Беррімор.<br />
— Містер Бартлет, — вів далі містер Грег, — працює в журналі Ральфа Доуна «Людство». Він хоче написати про мене, тобто про нас.<br />
— Ні, саме про тебе, — сказала Селія. — Публіка не цікавиться жінками великих людей.<br />
— По-моєму, ви помиляєтесь, місіс Грег,— чемно зауважив Бартлет. — Принаймні в цьому разі. Про вас є що написати й крім того, що ви жінка великої людини.<br />
— Ах ви ж підлесник! — вигукнула Селія.— Я так давно не знімаюсь, що навряд чи хто мене пам’ятає. Я більше не артистка — я лише щаслива дружина й мати.<br />
— А я кажу, люба,— мовив Грег,— що для цього треба бути справжньою артисткою.<br />
— Ні, ні, любий! — заперечила Селія. — Тільки не тоді, коли маєш такого чоловіка!<br />
<br />
Увійшов Форбс із тацею й перебив ці взаємні славослів’я.<br />
<br />
— Ви вип’єте чистого віскі чи з содовою? Сам я більше люблю чисте віскі, коли воно добре. Я хочу сказати, що розбавляти віскі водою — це тільки псувати Його. Я хочу сказати, що просто злочин розбавляти водою таке віскі.<br />
— Я вип’ю чистого,— сказав Бартлет, хоч волів би випити віскі з содовою.<br />
<br />
Поки служник наливав віскі, Бартлет уважніше придивлявся до господині; наскільки вона була б чарівніша, подумав він, якби вживала тонших засобів, щоб удосконалювати свою вроду, її щоки, рот, очі та вії були, мабуть, куди красивіші, поки вона не почала їх підмальовувати. Бо підмальовувала вона їх дуже невправно. Та все-таки вона була вродлива, незважаючи на свої намагання бути ще вродливішою.<br />
<br />
— Послухай, люба,— сказав її чоловік,— хтось із слуг п’є моє віскі. Я хочу сказати, що ввечері пляшка була повна і я тільки раз собі налив. А тепер тут ледве півпляшки. Як ти гадаєш, хто це зробив?<br />
— Звідки я знаю, любий? Може, розсильний з бакалійної крамниці чи з льодовні. Хіба вгадаєш?<br />
— Але ж ніхто не має ключа від буфета, крім нас із тобою та Форбса. Я хочу сказати, що буфет замикається на ключ.<br />
— Може, ти забув його замкнути.<br />
— Я ніколи нічого не забуваю. Та годі вже про це, Бартлете, за ваше здоров’я!<br />
— А місіс Грег хіба не п’є? — спитав Бартлет.<br />
— Тільки один коктейль перед обідом,— сказала Селія,— Лу проти того, щоб я пила віскі, та я його й не люблю.<br />
— Я не проти того, щоб ти пила віскі, любонько. Я тільки проти того, щоб ти пила багато. Я хочу сказати, що од віскі жінки грубішають. Тобто втрачають делікатність.<br />
— Та що тут сперечатися, любий. Я ж кажу, що мені байдуже, пити чи не пити.<br />
— Таки добряче віскі! — сказав Бартлет, прицмокуючи язиком, і поставив склянку назад на тацю.<br />
— Ще б пак! — підтвердив Грег.— Такого віскі ніде не купите. Я хочу сказати, що кращого не знайдеш. Наливайте собі ще, як хочете. Люба, містер Бартлет переночує у нас. Я сказав йому, що так він узнає про нас куди більше, ніж якби стан інтерв'ювати мене в конторі. Я хочу сказати, що в мене завжди починає плутатись язик, коли доводиться говорити про свою роботу й успіхи. Тобто я хочу сказати, що краще подивитися на мене вдома, в колі моєї сім'ї. Я хочу сказати, що моє сімейне життя промовляє саме за себе, і мені вже не треба додавати ні слона.<br />
— Любий, — сказала місіс Грег. - а як же містер Летем?<br />
— Хай йому чорт! Я зовсім забув. Треба подзвонити йому — може, ще вдасться перенести нашу зустріч. Це просто жах! Бачте,— пояснив він Бартлетові, — я пообіцяв приїхати сьогодні у Террітаун, до К. Л. Летема,— ну, знаєте, той, з цукрової компанії. Хочемо поговорити про новий клуб. Ми надумали відкрити гольф клуб — такий, щоб усі інші були проти нього мов дитяча забавка. Я хочу сказати — справжній гольф-клуб! Керувати тим клубом доручають мені. Отож я мав поїхати туди сьогодні ввечері і про все домовитись. Я подзвоню, запитаю, може, нашу зустріч можна відкласти.<br />
— Будь ласка, нічого не треба відкладати задля мене! — вигукнув Бартлет. — Я можу приїхати іншим разом або побачитися з вами в місті.<br />
— Не знаю, чи зручно відкладати, любий, — докинула Селія.— Здається, він казав, що з Уайт-Плейнса має приїхати ста¬рий містер Кінг. Вони страшенно розсердяться, коли ти не приїдеш.<br />
— Боюсь, що вони таки образяться, люба. Ну, то ми зробимо ось як. Ти розважатимеш містера Бартлета, а я поїду туди зразу після обіду й повернусь якнайшвидше. Я хочу сказати, що ми можемо поговорити й після того, як я повернусь.<br />
— Це мене цілком влаштовує, — сказав Бартлет.<br />
— Я розважатиму вас, як тільки зможу,— мовила Селія,— але боюся, що вам буде не дуже весело. Та коли нам стане нудно зі мною, ви собі щось почитаєте, — у нас повно книжок.<br />
— З вами мені не може бути нудно,— відповів Бартлет.<br />
— Ну, тоді все гаразд,— сказав з полегкістю господар. — Сподіваюсь, ви не гніваєтеся, що я тікаю. Але я просто не знаю, як мені викрутитись. Я хочу сказати, що коли вже сам старий Кінг приїздить із Уайт Плейнса... Я хочу сказати, що він уже старив чоловік. Але послухай, любонько, а де ж наші малята? Містер Бартлет хоче подивитись на них.<br />
— Авжеж, авжеж! — вигукнув гість.<br />
— Та це ви тільки так кажете,— мовила Селія,— Але ми лишаємось ними! Мабуть, усі батьки й матері однакові. Гадають, що їхні діти найкращі в світі. Правда, містере Бартлет? Чи, може, у вас немає дітей?<br />
— На жаль, я нежонатий.<br />
— Ах ви бідненький! Нам його шкода, правда, любий? Але чого ж ви не одружились, містере Бартлет? Невже вам осоружні жінки?<br />
Вона трохи скидається на мене, якою я була колись. Але я сподіваюсь, що вона не схожа на мене сьогоднішню. Я страшенно постаріла.<br />
— Ви здаєтеся зовсім молодою! — заперечив Бартлет. — Ніхто не повірить, що у вас троє дітей.<br />
— Ах, містере Бартлет! Хоч би не забути, що я маю показати вам наш дім. Лу так пишається ним!<br />
— І недарма,— докинув Бартлет.<br />
— Дім у нас чудовий! Я називаю його «наше любовне гніздечко». Чимале гніздечко, правда? Мама каже, що в нас незатишно, бо дім занадто великий, вона каже, що тут не почуваєш себе як у рідній оселі. А по-моєму, усе це залежить від нас самих. З коханим чоловіком жінка буде щаслива і в убогій хатині. А з нелюбом нещаслива і в пишному палаці. Хіба ж не так, містере Бартлет?<br />
— Атож.<br />
— Це віскі справді таке надзвичайне? Вип’ю-но я ковточок, просто щоб покуштувати. Це мені не завадить, коли воно таке добре. Як ви гадаєте, містере Бартлет?<br />
— Та, мабуть, не завадить.<br />
— Ну, то я вип’ю трошечки, і коли воно мені завадить, це буде ваша провина.<br />
<br />
Селія налила дві третини келишка і миттю вихилила.<br />
<br />
— А віскі й справді дуже добре! — сказала вона. — Звичайно, мені важко судити, бо я віскі не люблю і Лу не дозволяє мені його пити. Але він так вихваляє це віскі, аж мені захотілося його покуштувати. Ви ж не викажете мене, містере Бартлет?<br />
— Ніколи!<br />
— Цікаво, як воно смакує із содовою? Вип’ємо трошечки. Однак я весь час забуваю, що повинна ще показати вам будинок. Ми не встигнемо і випити віскі, й оглянути будинок, поки вернеться Лу. Вам дуже кортить його оглядати?<br />
— Не дуже.<br />
— Ну, то вип’ємо краще віскі з содовою. І нехай це залишиться нашою таємницею.<br />
<br />
Вони мовчки випили, і Селія натиснула кнопку дзвінка.<br />
<br />
— Заберіть пляшку й тацю, — звеліла вона Форбсові. — А тепер,— звернулась вона до Бартлета,— ми вийдемо з вами на ганок і оглянемо, скільки встигнем. А про решту здогадаєтесь самі.<br />
<br />
Містер Грег тим часом надів свіжу сорочку й комірець і при-єднався до них.<br />
<br />
— Ну як,— спитав він Бартлета,— ви вже все оглянули?<br />
— Та, здається, все,— збрехав, не задумуючись, гість.— У вас чудовий дім!<br />
— Ми його любимо. Тобто нам тут добре живеться. Я хочу сказати, що такий дім — це справжнє сімейне вогнище. А Селія називає його любовним гніздечком.<br />
— Вона вже мені казала,— відповів Бартлет.<br />
— Селія завжди була сентиментальна,— мовив її чоловік.<br />
<br />
Він поклав руку їй на плече, але вона відступила назад.<br />
<br />
— Побіжу нагору одягатись,— сказала вона.<br />
— Одягатись? — вигукнув Бартлет, що був просто засліплений її сукнею з квітчастого зеленого шифону.<br />
— Ну, не зовсім одягатися,— мовила Селія.— Але не можу ж я сісти до столу в цій сукні!<br />
— Може, ви хочете трохи причепуритися, Бартлете? — спитав Грег.— Тобто Форбс проведе вас до вашої кімнати, якщо ви хочете піднятися нагору.<br />
— Так, я, мабуть, піду,— сказав Бартлет.<br />
<br />
Селія, вбрана в чорну мереживну сукню, за розкішним обідом була дуже мовчазна. Три або чотири рази Грег звертався до неї, і їй доводилось перепитувати, так наче вона думала про щось своє: «Що ти сказав, любий?» Обличчя її розчервонілось, і Бартлет подумав, що вона, певне, вихилила ще келишок, крім тих двох перед обідом і щоденного коктейлю.<br />
<br />
— Ну, тепер я залишу вас,— сказав Грег, коли вони знов повернулись до вітальні.— Я хочу сказати, що чим раніше я вирушу, тим швидше повернуся. Любонько, постарайся, щоб наш гість не нудився і не помер від спраги. Au revoir, Бартлете. Дуже жаль, але нічого не вдієш. Є ще одна пляшка віскі, от ви й беріться до неї. Я хочу сказати, пийте на здоров’я. Шкода, що вам доведеться пити самому.<br />
— Справді, дуже шкода, містере Бартлет, — сказала Селія, коли Грег пішов.<br />
— Чого шкода? — спитав Бартлет.<br />
— Що вам доведеться пити самому. З мене буде нікудишня хазяйка, коли я таке дозволю. Та я й не дозволю. Я сама трошки вип’ю з вами.<br />
— Таж ми тільки-но повставали з-за столу.<br />
— Ну то й що! Я хочу випити, і коли ви не вип’єте зі мною, це буде просто не по-чоловічому.<br />
Вона налила дві чималі порції віскі з содовою й подала одну склянку гостеві.<br />
— А тепер увімкнімо радіо й будемо веселитись. Ні, ні, нащо нам здався цей безглуздий бейсбол? Ну ось, це вже краще! Ходімо танцювати!<br />
— На жаль, місіс Грег, я не вмію.<br />
— Ну, ви просто якесь вайло! Через вас я мушу танцювати сама! «Я сама-самісінька!» — заспівала вона.<br />
В її голосі вже не чулося манірності, і коли вона закружляла по великій кімнаті, Бартлета вразила невимушена грація її рухів.<br />
— Ні, самій нецікаво,— поскаржилась Селія. — Краще вимкнімо цю кляту штуку й поговорімо.<br />
— Мені приємно дивитись, як ви танцюєте,— мовив Бартлет.<br />
— Але ж я не Павлова,— сказала Селія й вимкнула радіо.— Та й пора вже випити. <br />
— У мене ще лишилось більше половини.<br />
— Так, але ви пили за обідом, тож мені треба вас наздогнати.<br />
<br />
Вона налила собі ще віскі з содовою й взялася «наздоганяти» Бартлета.<br />
<br />
— Лихо мені з вами, містере... От комедія! Не можу пригадати, як ваше прізвище.<br />
— Бартлет.<br />
— Лихо мені з вами, Баркере... А знаєте чому? Бо ви занадто тверезий. Розумієте? З біса тверезий! В цьому й усе лихо, розумієте? Якби ви не були такий тверезий, з вами було б веселіше. Розумієте? А от я не розумію, чого ви такий тверезий, а я така п’яна.<br />
— Бо ви не звикли пити.<br />
— Не звикла пити? Оце сказали! Та я п’ю кожнісінький день. Розумієте? Якби не пила, то просто вмерла б!<br />
— А що каже ваш чоловік?<br />
— Нічого, бо він не знає. Розумієте? Вечорами його іноді не буває вдома чи я сама кудись іду. А коли ми обоє вдома, я рано йду нагору, начебто хочу спати. Розумієте? Тільки я не лягаю спати, розумієте? Я влаштовую для себе вечірку. Розумієте? А якби не це, то я б померла.<br />
— Але чому?<br />
— Який же ви нетямущий, Баркере! Може, ви й тверезий, зате нетямущий! Невже ви повірили всій отій бредні про щасливу сім’ю й ніжну дружину? Слухайте, Баркере, я віддала б усе на світі, аби тільки вирватися звідси. Усе б віддала, аби не бачити його більше.<br />
— Хіба ви вже не любите свого чоловіка? Чи, може, він вас не любить? У чому річ?<br />
— Люблю? Та я ніколи його не любила! Я й не знала, що це таке — любов! А він любить тільки себе!<br />
— То нащо ж ви одружилися з ним?<br />
— Я була дівчисько — оце вам і вся відповідь. Дівчисько, та ще й шанолюбне! Розумієте? Він був тоді продюсером і вклепався в мене, от мені й стукнуло в голову, що він зробить із мене зірку. Розумієте, Баркере? Я вийшла за нього заради кар’єри. І ось що з мене стало!<br />
— Ну що ж, вам непогано живеться.<br />
— Непогано живеться? Та я б помінялася з найжалюгіднішою злидаркою, аби тільки визволитися звідси! Розумієте, Баркере? Я й без чужої допомоги могла б стати зіркою, тільки не розуміла цього. Я мала і вроду, і талант. Та й тепер іще маю. Я могла б стати другою Глорією Свенсон і вийти заміж за маркіза, а може, й за принца. А ким спокусилася? Самовдоволеним, самозакоханим... Я сподівалась, він допоможе мені просунутись. Розумієте, Баркере? О, він мені допоміг... Без кінця дітей плодити! Просто диво, що я не зовсім споганіла. <br />
Спочатку я боролась. Казала, що одружилася з ним не для того, щоб відмовитися від артистичної кар’єри, що я хочу присвятити себе мистецтву. Та все дарма. Йому була потрібна гарна жінка й гарні діти для його гарного дому. Щоб вихвалятися нами. Розумієте? Я для нього тільки майно. Розумієте, Баркере? Я для нього наче великий діамант, чи машина, чи кінь. І він не дозволить, щоб його дружина «принижувала» себе, граючи в кінофільмах. А хіба ж він не завдячує всього кінофільмам? Завтра ви повернетесь у свою редакцію, опишете наше любовне гніздечко. Розумієте, Баркере? Тільки глядіть це помиліться й не назвіть його дитячим розплідником. Діти! Ви сказали, що Норма гарненька. Так. вона гарненька. А що її чекає? Вийде заміж за багатія, котрий буде ставитися до неї, як до послідущої... Ось що її чекає, коли я не перешкоджу. Сподіваюсь, я не доживу до того, щоб побачити її дорослою, а коли доживу, то пораджу їй утекти з дому й жити самостійно. І бути людиною! А не річчю, як я! Розумієте, Баркере?<br />
— Ви ніколи не думали про розлучення?<br />
— Думала, і то не раз! Послухайте... А втім, це марна річ... Я про нього нічого такого не знаю, а якби ній що-небудь дізнався про мене, то ніколи не став би цього розголошу вати. Замкнув би мене тут і мучив би, як мучить тенор, тільки ще більше. А и ж це зробила нічого поганого, розумієте? Чоловіки, що могли б мені сподобатись, усі бояться його, бояться його грошей і влади. Розумієте, Баркере? А інші такі самі, як він. От, приміром, старий, гладкий Морріс, той, що заправляє готелями, всі вважають його за зразкового чоловіка. А мін тільки тому не тягається з жінками, що страшенно скупий. Та якби я захотіла, він був би мій. Тільки-но опиниться біля мене, зразу починає тиснути мені руку. Певно, гадає, старий скупердяга, що це долар!.. Ну, Баркере! Вип'ємо ще по одній! Нам з вами пора випити, бо з мене вже вивітрюється.<br />
— По-моєму, вам пора вже йти спати,— сказав Бартлет.— На вашому місці я ліг би спати, поки не вернувся містер Грег.<br />
— Ваша правда, Баркере. Ось вип'ю ще один келишок і зроблю, як ви радите. Тільки я про це й без вас подумала. Я вже не перший вечір про це думаю. А сьогодні ви мені допоможете, скажете йому, що в мене розболілась голова.<br />
<br />
Лишившись на самоті. Бартлет поринув у задуму, тоді трохи почитав і нарешті задрімав. Прокинувся він, почувши, що прийшов Грег.<br />
<br />
— Ну що, Бартлете? — сказала велика людина.— Селія втекла від вас?<br />
— Та що ми, містере Грег! У неї розболілась голова, і я сказав, щоб вона лягала спати.<br />
— Так, останнім часом у неї раз у раз болить голова,— мабуть, читає забагато. Шкода, що мені довелось поїхати на цю зустріч. Ішлося про новий гольф-клуб, і я мусив там бути. Я хочу сказати, що мене обрали головою. А ви, я бачу, втішалися тут без мене. Я хочу сказати, що в пляшці поменшало віскі.<br />
— Сподіваюсь, ви пробачите мені, що я так щедро почастувався,— сказав Бартлет.— Нечасто доводиться пити таке віскі.<br />
— Може, ходімо вже спати? Поговорити можна буде й завтра, дорогою до міста. Хоча, по-моєму, вам уже не буде про що мене розпитувати, тепер ви все про нас знаєте. Тобто я хочу сказати, що тепер ви вже все про нас узнали.<br />
— Авжеж, містере Грег. Матеріалу в мене багато, треба тільки обробити його як слід.<br />
<br />
Вранці, коли Грег та його гість зібралися виходити з дому, Селія ще не з’являлась.<br />
<br />
— Вона завжди встає пізно,— сказав Грег.— Я хочу сказати, що вона ніколи не прокидається рано. А сьогодні он як заспала. Любонько! — гукнув він нагору.<br />
— Чого тобі, любий? — почулося у відповідь.<br />
— Містер Бартлет покидає нас. Я хочу сказати — він від’їздить.<br />
— Бувайте здорові, містере Бартлет. Пробачте, будь ласка, що я не проводжаю вас.<br />
— Не турбуйтеся, місіс Грег. Дякую вам за гостинність.<br />
— Бувай здорова, любонько!<br />
— Бувай здоров, любий!<br />
<br />
Hwitaz Berohttp://www.blogger.com/profile/09071294847070848489noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-9191563057368883163.post-13782612923305566412016-03-23T22:56:00.000+02:002016-03-23T22:56:17.559+02:00Френсіс Скотт Фіцджеральд. «Повернення до Вавілона»<i>(переклав Мар Пінчевський)</i><br />
<br />
1<br />
<br />
— А де містер Кембелл? — спитав Чарлі.<br />
— У Швейцарії. Він хворіє, містере Уейлс, кажуть, справи його кепські. <br />
— Он як? Шкода. Ну, а Джордж Гардт? — поцікавився Чарлі.<br />
— Повернувся до Америки, влаштувався на роботу. — Невже і Нюхальник подався додому?<br />
— Навряд, він сюди недавно навідувався. В усякому разі, його приятель, містер Шеффер, у Парижі.<br />
<br />
Тільки два прізвища з довгого переліку знайомих, яких не бачив півтора року. Чарлі вирвав із блокнота сторінку й записав на ній адресу.<br />
<br />
— Якщо побачите Шеффера, передайте йому ось це,— сказав він. Тут адреса мого зятя. Я ще не знаю, в якому готелі зупинюся.<br />
<br />
Правду кажучи, його не дуже засмутило те, що в Парижі майже нікого не лишилось. Але незвична тиша, що панувала в барі «Рітца», видалась йому майже зловісною. Ні, це вже не американський бар — ні тобі розслабитись, ані забути, що ти не вдома. Він знову став французьким. Ця переміна вразила Чарлі вже в ту мить, коли він висів із таксі й побачив, що швейцар, який раніше о цій порі не стояв і хвилинки без діла, теревенить з розсильним біля службового входу.<br />
<br />
Йдучи коридором, він почув лише один знуджений голос із колись гомінливої жіночої вбиральні. Десяток кроків по зеленому килимку від дверей до стойки він пройшов, дивлячись, за давньою звичкою, просто себе. І аж умостившись за стойкою, спершись ногою на металевий обніжок, дозволив собі вгледітися. Погляд його зустріла тільки одна пара очей — в кутка на нього зиркнув з-за газети єдиний відвідувач. Чарлі хотів побалакати із старшим барменом, Полем, який у золоту добу процвітання приїздив на роботу в шикарному, зробленому на замовлення лімузині, що його вів, однак, обачливо залишав за квартал від «Рітца». Але сьогодні Поль відпочивав на своїй заміській віллі, і новини розповідав Алікс.<br />
<br />
— Ні, досить,— сказав Чарлі.— Я тепер лічу чарки. <br />
— Це добре. Кілька років тому ви й пляшок не лічили,— всміхнувся Алікс.<br />
— З тим покінчено,— запевнив його Чарлі.— Я вже понад півтора року тримаюся.<br />
— Як вам життя в Америці?<br />
— Я в Америці востаннє був кілька місяців тому. Адже я працюю тепер у Празі — представляю там кілька фірм. У Празі про мене ніхто нічого не знає.<br />
<br />
Алікс усміхнувся.<br />
<br />
— А пам'ятаєте парубоцьку вечірку, яку влаштував тут Джордж Гардт? — сказав Чарлі.— До речі, куди подівся Клод Фессенден?<br />
<br />
Відповідаючи, Алікс притишив голос. <br />
<br />
— Він у Парижі, але сюди мало не щодня обідав у нас — і все в кредит. Коли набігло тридцять тисяч франків, Поль зажадав, щоб містер Фессенден розрахувався, а той виписав недійсний чек.— Алікс скрушно похитав головою.— Не розумію, я завжди вважав його джентльменом. А як його розперло! — Він склав руки так, наче тримав у них велике яблуко.<br />
<br />
Чарлі постежив очима за трьома крикливо вирядженими повіями, що влаштовувалися за столиком під стіною.<br />
«Їм усе байдуже,— подумав він.— Акції дорожчають і знецінюються, люди, що вчора не мали клопоту, сьогодні никають без роботи, а цим — хоч би що». Йому захотілося вийти на свіже повітря. Перше ніж розрахуватись, він запропонував Аліксові зіграти на цю суму в кості.<br />
<br />
— Ви надовго в Париж, містере Уейлс? <br />
— Днів п'ять. Я приїхав на побачення з донькою. <br />
— Он як? У вас є донька?<br />
<br />
На вулиці під тихим дощиком, немов крізь дим, спалахували реклами — вогняно-червоні, блакитні, як полум'я газу, блідо-зелені, мов привиди. Був ранній вечір, у центрі вирував рух, сяяли ліхтарики бістро. На розі бульвару Капуцинів він зупинив таксі. Площа Згоди, рожева і велична, пропливла за вікном, вони перетнули убрану в строгий камінь Сену, і Лівобережжя раптом видалося Чарлі майже провінцією.<br />
<br />
Він звелів шоферові завернути назад і проїхати повз Оперу. Йому хотілося побачити, як блакитні сутінки огортають пишний фасад, знов уявити собі, що неугавні мелодійні клаксони таксі — це сурми Другої імперії. Сторож чіпляв замок на розсувні ґрати перед входом до книгарні Брентано, а в бістро Дюваля, за невисоким, рівненьким, старосвітським живоплотом усі столики були вже зайняті. Чарлі подумав, що жодного разу не був у справді дешевому паризькому ресторані, де обід із п'яти страв з вином коштує чотири з половиною франка, тобто вісімнадцять центів. Подумав — і чомусь пошкодував.<br />
<br />
Коли вони знов переїхали на Лівобережжя з його, як здавалося Чарлі, провінційною тишею, він сказав собі: «Ти сам винен у тому, що краса Парижа для тебе не існує. Ти не помічав нічого довкола й не помічав часу, а дні зливалися, перемішувались, і двох років наче й не було, і тебе не було, і не лишилося нічого».<br />
<br />
Йому сповнилася вже тридцять п'ять років. Обличчя в нього було приємне, типово ірландське — жваве й рухливе, але з суворою зморшкою над переніссям. Коли він, висівши на вулиці Палатін, натиснув на дзвоник квартири, де мешкав його зять, зморшка та стала ще суворішою — аж зімкнулися брови. Від хвилювання йому зомліло в животі. Двері відчинила покоївка, і з-за її спини прожогом вискочила гарненька дівчинка років дев'яти, скрикнула; «Татко!» й кинулася йому на шию. Звиваючись у його обіймах, мов риба, вона за вухо притягла його голову до себе й притислася щокою до його щоки.<br />
<br />
— Моя ластівко,— сказав він.<br />
— Татку, татку, татку, татусю, татунечку!<br />
<br />
Вона повела його до вітальні, де чекала родина — хлопчик і дівчинка її віку, дружинина сестра та її чоловік. Чарлі привітався з Меріон, не вдаючи надмірної радості, але й без видимої неприязні, а вона відповіла ще стриманіше, не приховуючи давньої недовіри в погляді, який відразу, щоправда, перевела на його дочку. Лінкольн Пітерс по-дружньому потис йому руку й торкнувся долонею його плеча.<br />
<br />
У вітальні, обставленій з американським комфортом, було тепло. Троє дітей почували себе тут вільно — вони гралися, ховаючись одне від одного в закапелках і в коридорі, що вів до інших кімнат. Наближення шостої години — приємної обідньої пори — вчувалось у веселому палахкотінні вогню в каміні, в суто французькому гаморі, що долинав з кухні. Але Чарлі не міг розслабитися, на серці в нього лежав камінь. Він би зовсім занепав духом, якби не дочка, що раз у раз підбігала до нього, не випускаючи з рук ляльки — його подарунка.<br />
<br />
— Гріх нарікати, — відповів він на Лінкольнове запитання.— В багатьох галузях там триває застій, але в мене справи чудові, Контора просто-таки процвітає. Через місяць до мене приїде з Америки сестра — вести господарство, бо сам я вже не впораюся, весь час заклопотаний. Минулого року я заробив більше, ніж заробляв до банкрутства. Розумієте, чехи...<br />
<br />
Він хвалився умисне, але незабаром помітив, що на Лінкольнове обличчя набігла тінь, і швиденько перемінив тему.<br />
<br />
— Які гарні у вас діти — виховані, чемні. — Онорія в тебе теж молодця.<br />
<br />
З кухні повернулася Меріон Пітерс — висока жінка з неспокійними, змученими очима, що втратила вже свою свіжу американську<br />
вроду. А втім, Чарлі ніколи не вважав її вродливою й дивувався, коли при ньому згадували, яка вона була гарненька<br />
замолоду. Вони з першої зустрічі не злюбили одне одного.<br />
<br />
— Ну, як тобі Онорія? — спитала вона.<br />
— Вигляд у неї чудовий. І так вигналася за ці десять місяців! Узагалі, малюки всі троє виглядають чудово.<br />
— Ми вже рік не викликали лікаря. Яке враження справив на тебе Париж?<br />
— Якось незвично, що в ньому так мало американців.<br />
— І слава богу, що мало,— запально сказала Меріон.— Тепер хоч у магазинах на тебе не дивляться, як на мільйонера. Ми теж набралися лиха — ця криза нікого не обминула, але тепер жити стало легше. <br />
— А все-таки, що не кажи, гарні то були часи,— промовив Чарлі.— Ми були всемогутні і всевладні, мов королі,— мов казкові королі-чародійники, яким усе дано і все дозволено. Сьогодні в барі,— він затнувся, зрозумівши, що сказав зайве,— я не побачив жодного знайомого обличчя.<br />
<br />
Вона гостро глянула на нього.<br />
<br />
— Бувши тобою, я б обходила ті бари десятою дорогою. <br />
— Я зазирнув туди мимохідь. Тепер я дозволяю собі тільки одну чарку — щодня, але тільки одну.<br />
— Але зі мною ти вип'єш перед обідом? — спитав Лінкольн. <br />
— Я дозволяю собі тільки одну чарку на день, а сьогоднішню я вже випив.<br />
— Що ж, дай боже, щоб так воно було й далі,— сказала Меріон дуже холодно й неприязно, але Чарлі тільки усміхнувся. Нехай лютує, її нервозність йому на руку, він ладен усе стерпіти. Він чекав, щоб вони самі заговорили про причину його приїзду,— причину, добре їм відому. <br />
<br />
За обідом він придивлявся до Онорії, намагаючись угадати, в кого вона вдалася. Якби тільки вона не успадкувала від обох батьків того, що їх занапастило. Бажання захистити дочку знялося гарячою хвилею в його грудях. Він знав чи принаймні вважав, що знає, як зробити її життя щасливим. Він вірив у сильну вдачу, і йому хотілося перенестись на ціле покоління назад, щоб у людей тієї епохи навчитися плекати цілісність натури як єдину справжню цноту. Бо всі інші цноти не витримували випробування часом. <br />
<br />
Невдовзі по обіді він пішов, але не до готелю. Йому цікаво було подивитися на нічний Париж тверезими, не затуманеними, як колись, очима. Він купив квиток на відкидне сидіння в казино й годину годину просидів, спостерігаючи арабески шоколадної Жозефіни Бейкер.<br />
<br />
Потім він повільно попростував вулицею Пігаль на Монмартр. Дощ ущух, перед кабаре на площі Бланш зупинялися таксі, і з них виходили люди у вечірніх костюмах. По площі поодинці й парами прогулювалися повії, серед перехожих було багато негрів, Порівнявшись із яскраво освітленими дверима, з яких вихоплювалася музика, Чарлі раптом зупинився — впізнав шинок Брікстона, в якому згайнував колись так багато часу і грошей. За кільканадцять кроків він упізнав ще одне кабаре й необачно зазирнув туди. Відразу ж оркестр вибухнув музикою, пара професійних танцівників схопилися на ноги, а метрдотель кинувся до нього з розкритими обіймами, вигукуючи: «Ваші друзі от-от прибудуть, сер! Чарлі квапливо відскочив від дверей.<br />
<br />
«Яким же п'яним треба бути, щоб поласитися на таке»,— подумав він. <br />
<br />
Ресторан Зеллі був зачинений, а вікна похмурих дешевих готелів, що оточували його, не світилися. Вулиця Бланш, однак, сяяла вогнями; господарями тут були її мешканці — гомінка французька юрба. «Поетів грот» зник, але пащі кафе «Рай» і «Пекло» ще зяяли, й одна з них навіть поглинула в нього на очах жалюгідну жменьку туристів з екскурсійного автобуса — німця, японця й американське подружжя, що злякано озирнулося на Чарлі.<br />
<br />
Ось тобі й Монмартр, «фантастичний і неповторний». Пиятика, гра в розпусту на рівні дитячих забавок. Чарлі раптом усвідомив значення слів «кидати на вітер»: вітер підхоплює й розвіює, і ти робиш із чогось ніщо.<br />
<br />
Він згадав, як давав тисячофранкові асигнації оркестрантам, замовляючи одну-єдину пісеньку, як тицяв стофранкові папірці портьє на чай тільки за те, що той викликав таксі. <br />
<br />
А в тім, ні, ці гроші йшли не на вітер. Він жертвував їх, не замислюючись, на вівтар долі — за право забувати речі, які треба пам'ятати довіку і які тепер він пам'ятатиме довіку, бо вони поклали його дружину в домовину, а його самого позбавили батьківських прав. В яскраво освітленій пивній до нього звернулася якась жінка. Він замовив для неї яєчню й каву, а потім, уникаючи її закличного погляду, дав їй двадцятифранкову банкноту, вийшов з пивної й, зупинивши таксі, поїхав до свого готелю.<br />
<br />
<br />
2<br />
<br />
Він прокинувся ясного осіннього ранку і, вийшовши на вулицю, подумав: «Футбольна погода». Вчорашній пригнічений настрій<br />
минув без сліду, йому хотілося всміхатись усім зустрічним.<br />
<br />
Опівдні він сидів навпроти Онорії за столиком у «Гран Ватель» — єдиному, здається, ресторані, який не нагадував йому про обіди з шампанським і ленчі, що починалися о другій, а закінчувались у туманних, примарних сутінках, позбавлених ознак часу.<br />
<br />
— Ну, а овочі? Без овочів хіба можна?<br />
— Не можна.<br />
— Тоді вибирай. Тут є épinards, chou-fleur (1), і морква, і haricots (2). <br />
— Chou-fleur!<br />
<br />
<blockquote>(1) шпинат, цвітна капуста (франц.).<br />
(2) квасоля (франц.).<br />
</blockquote> <br />
— А може, з'їси ще щось овочеве?<br />
— Мені на другий сніданок завжди дають що-небудь одне. <br />
<br />
Офіціант удавав, що страшенно любить дітей.<br />
<br />
— Qu'elle est mignonne la petite ! Elle parle exactement comme une Française (1). <br />
— А що візьмемо на десерт? Чи, може, потім вирішимо? <br />
<br />
<blockquote>(1) Яка мила дівчинка! Вона розмовляє геть як справжня француженка (франц.).<br />
</blockquote>Офіціант зник. Онорія очікувально подивилася на батька.<br />
<br />
— Куди ми сьогодні підемо?<br />
— Спочатку до нашого магазину іграшок на вулицю Сент-Оноре — накупимо тобі всього, чого забажаєш. А потім — на вар'єте в «Ампір».<br />
<br />
Повагавшись, вона сказала:<br />
<br />
— На вар'єте — ходім, а от до магазину іграшок мені не хочеться.<br />
— Чому?<br />
— Ти ж уже купив мені цю ляльку.— Вона взяла ляльку з собою.— І в мене повно всяких іграшок. А ми тепер не багаті, еге ж?<br />
— Ну, справді багатими ми ніколи й не були. Але сьогодні ти одержиш усе, що тобі заманеться.<br />
— Гаразд,— зітхнула вона.<br />
<br />
Він не дозволяв собі балувати дочку, коли про неї піклувалися її мати й гувернантка-француженка. Але тепер він більш не стримував себе й відкинув зайву суворість. Він мусив бути для неї за батька й за матір водночас і хотів, щоб вона нічого від нього не приховувала.<br />
<br />
— Дозвольте з вами познайомитись,— поважно сказав він.— Мене звуть Чарльз Джей Уейлс, я живу в Празі.<br />
— Ох, татку! — пирснула вона.<br />
— З ким маю честь? — чемно провадив він далі.<br />
<br />
Вона відповіла йому в тон, одразу ж увійшовши в роль:<br />
<br />
— Мене звуть Онорія Уейлс, я живу в Парижі, на вулиці Палатін.<br />
— Ви одружені?<br />
— Ні, незаміжня.<br />
<br />
Він показав на ляльку.<br />
<br />
— Але у вас, бачу, дитина, мадам.<br />
<br />
Відцуратись її дівчинці не хотілось. Вона притисла ляльку до себе і швиденько придумала:<br />
<br />
— Розумієте, я була одружена, але тепер живу сама. Мій чоловік помер.<br />
<br />
Він квапливо запитав:<br />
<br />
— А як звуть вашу дитину?<br />
— Сімона. Я її так назвала на честь моєї найліпшої шкільної приятельки.<br />
— Мені приємно було довідатись, що ви вчитеся добре.<br />
— Цього місяця я в класі — третя,— похвалилася вона.— Елсі, — так звали її двоюрідну сестру, — аж вісімнадцята, а Річард — той взагалі пасе задніх. <br />
— Річард і Елсі — гарні діти, правда? <br />
— Еге ж. Річард кращий, та Елсі теж непогана. <br />
<br />
Він обережно, ніби мимохідь, спитав:<br />
<br />
— А з дорослих хто тобі подобається більше — тітка Меріон чи дядько Лінкольн?<br />
— Більше все-таки дядько Лінкольн.<br />
<br />
Він помітив, що люди звертають на неї увагу. Коли вони вдвох ввійшли до ресторану, з усіх боків чувся шепіт: «Чарівна», а тепер відвідувачі за сусіднім столиком досить безцеремонно розглядали її, наче перед ними була не дитина, а якась екзотична квітка.<br />
<br />
— Чому ми не живемо разом? — раптом спитала вона.— Тому що мама померла?<br />
— Тобі треба жити в Парижі, щоб добре вивчити французьку мову. І тато не міг би доглядати тебе так добре, як доглядають<br />
тут.<br />
— А мене вже й не треба дуже доглядати. Я все вмію робити сама.<br />
<br />
У вестибюлі ресторану його гукнули чоловік і жінка.<br />
<br />
— Боже, старий Уейлс!<br />
— Добридень, Лоррейн... Привіт, Данку.<br />
<br />
Перед ним несподівано постали привиди давніх часів: Данкен Шеффер, приятель по коледжу, і Лоррейн Кворлес, вродлива, білява тридцятилітня жінка, одна з тих, що в золоту пору три роки тому допомагала їм змішувати тижні й місяці в суцільну хмільну ніч.<br />
<br />
— Цього року мій чоловік не зміг приїхати,— відповіла нона на запитання Чарлі.— Ми тепер злидарі. А мені сказав: надсилатиму двісті доларів на місяць — і живи, як знаєш... Це твоя доня?<br />
— Вертайтесь назад, візьмемо столик,— запропонував Данкен.<br />
— Не можу.— Чарлі зрадів, що є привід відмовитися. Колись Лоррейн вабила його своєю хтивою, хижою красою, але тепер вони жили в різних часових вимірах.<br />
— То, може, зустрінемось пізніше й пообідаємо разом? — сказала вона.<br />
— У мене справи. Дай мені свій телефон — я подзвоню. <br />
— Чарлі, по-моєму, ти тверезий,— сказала вона, прищуливши очі.— Їй-богу, Данку, він тверезий. Ану щипни його — тверезий він чи ні?<br />
<br />
Чарлі кивком голови показав на Онорію, Лоррейн і Данкен засміялися.<br />
<br />
— Де ти зупинився? — поцікавився Данкен.<br />
<br />
Чарлі вагався — йому не хотілось називати їм свій готель.<br />
<br />
— Та ще, власне, ніде. Краще давайте я вам подзвоню. Ми зараз їдемо на вар'єте в «Ампір».<br />
— Правда? Я теж хочу! — вигукнула Лоррейн,— Хочу подивися на клоунів, і на акробатів, і на жонглерів. Ходім на вар'єте, Данку!<br />
— Але ми ще маємо залагодити деякі справи,— сказав Чарлі.— Тож — до зустрічі в «Ампірі».<br />
— Що ж, гаразд, задавако, гаразд... До побачення, лялечко. <br />
— До побачення,— чемно вклонилась Онорія.<br />
<br />
«Краще б ми не зустрічалися»,— подумав Чарлі. Він розумів, що вразив їх своєю нормальністю, своєю серйозністю, вони відчули в ньому силу, якої їм так бракує, і тепер вона вабитиме їх до нього.<br />
<br />
В «Ампірі» він хотів посадити дочку на своє згорнуте пальто, але вона рішуче відмовилась. Онорія була вже майже сформована особистість, із своїми звичками та вподобаннями, й Чарлі охоплювало дедалі більше бажання прищепити їй щось своє, поки вона ще піддасться його впливові. Але на це потрібен час.<br />
<br />
В антракті вони зустрілися з Данкеном та Лоррейн у фойє, де грав оркестр.<br />
— Вип'ємо?<br />
— Гаразд. Але не біля стойки — сядемо за столик.<br />
— Зразковий батько!<br />
<br />
Неуважливо слухаючи Лоррейн, Чарлі стежив за поглядом Онорії — дівчинка задумливо роздивлялася довкола. Що вона бачить, про що думає?<br />
<br />
Їхні погляди зустрілись. Онорія всміхнулася.<br />
<br />
— Такий смачний лимонад,— промовила вона.<br />
<br />
Що вона хотіла сказати? Що він сподівався почути від неї? Потім, коли вони в таксі верталися додому, він пригорнув її до себе.<br />
<br />
— Люба, ти згадуєш маму?<br />
— Так, іноді згадую,— якось невпевнено відповіла вона.<br />
— Я не хочу, щоб ти її забувала. В тебе є її фото? — Здається, є. В тітусі Меріон напевно є. А чому ти хочеш, щоб я її не забувала?<br />
— Вона тебе дуже любила.<br />
— І я її любила. Вони помовчали.<br />
— Татку, забери мене звідси,— раптом вихопилося в неї.<br />
<br />
У нього радісно тьохнуло серце. Саме це він і прагнув почути. <br />
<br />
— Хіба тобі тут погано?<br />
— Ні. Але тебе я люблю дужче за всіх, а тепер, коли мами немає, і ти мене любиш дужче за всіх, правда?<br />
— Правда. Але ти не завжди любитимеш мене дужче за всіх, серденько. Виростеш, зустрінеш гарного хлопця, вийдеш за нього заміж і забудеш, що колись мала татка.<br />
— Атож,— покірливо погодилася вона.<br />
<br />
Він не зайшов а нею до будинку. Його тут чекали о дев'ятій, і він хотів прийти зосередженим і оновленим, щоб сказати те, що<br />
він мав сказати.<br />
<br />
— Коли ввійдеш, покажись он у тому вікні. <br />
— Добре. До побачення, татку-татусю.<br />
<br />
Він постояв на темній вулиці, доки вона, розпашіла, сяюча, з'явилася у вікні і послала рукою поцілунок у вечірні сутінки.<br />
<br />
<br />
3<br />
<br />
Вони чекали на нього. Меріон сиділа за столом, накритим для кави, убрана в строгу чорну сукню, яка навіювала думку про жалобу. Лінкольн ходив із кутка в куток — видно, збуджений щойно виголошеною тирадою. Обоє не менше, ніж Чарлі, хотіли перейти до суті справи. Він розпочав майже відразу:<br />
<br />
— Очевидно, ви здогадуєтеся, чому я приїхав до вас, що привело мене в Париж.<br />
<br />
Меріон, насупившись, перебирала чорні блискучі камінці намиста.<br />
<br />
— Я дуже хочу мати власний дім,— провадив він далі.— І дуже хочу, щоб разом зі мною в тому домі жила Онорія. Я вдячний вам за те, що, виконуючи волю її матері, ви прийняли її до себе. Але відтоді багато чого змінилося...— Він повагався й заговорив ще енергійніше.— Я вже зовсім не той, що був, і я прошу вас переглянути всю цю справу. Три роки тому я поводився таки погано....<br />
<br />
Меріон глянула спідлоба на нього.<br />
<br />
— ... але з тим покінчено. Як я вам казав, уже понад рік я обмежуюся однією чаркою на день — випиваю її навмисне, щоб думка про випивку не переслідувала мене й не розросталася в проблему. Ви розумієте, чому я так роблю?<br />
— Ні,— коротко кинула Меріон.<br />
— Це, так би мовити, трюк, який я розігрую сам із собою. Він допомагає мені не виходити за рамки.<br />
— Розумію,— озвався Лінкольн.— Ти доводиш собі, що тебе не тягне на випивку. <br />
— Приблизно щось таке. Іноді я забуваю випити. Але намагаюсь не забувати. Та й однаково, робота в мене така, що пити ніяк не можна. Мої клієнти не нарадуються мною, а тепер я викликаю з Берлінгтона сестру, щоб була в домі за хазяйку, і я дуже, дуже хочу, щоб Онорія жила зі мною. Адже ви знаєте, навіть коли ми з її матір'ю не ладнали, на Онорії це ніяк не позначалося. Вона любить мене, і я певен, що зможу дати їй усе необхідне, і... Одне слово, ви мене зрозуміли. Я чекаю на ваше рішення.<br />
<br />
Він знав, що тепер його візьмуть у роботу. Це триватиме годину чи й дві, і витримати це буде нелегко, та якщо він візьме себе в руки, збереже дозу розкаяного грішника, то, може, доб'ється свого.<br />
<br />
«Тримайся,— звелів він собі.— Ти прийшов не доводити свою Правоту. Ти прийшов, щоб забрати Онорію». <br />
<br />
Лінкольн заговорив перший.<br />
<br />
— Ми вже місяць вирішуємо це — відколи одержали твого листа. Ми полюбили Онорію, вона чудова дитина й для нас як рідна, але ідеться, звісно, не про те... <br />
<br />
Меріон раптом перебила його.<br />
<br />
— Чи надовго ти покинув пиячити, Чарлі? — спитала вона. <br />
— Сподіваюсь, на все життя. <br />
— І ти хочеш, щоб я тобі повірила?<br />
— Ти ж знаєш, що я не перебирав міри, поки працював,— поки ми не приїхали сюди розважатись. А тут ми з Гелен пристали до компанії...<br />
— Тільки не треба про Гелен. Не погань її ім'я. <br />
<br />
Він похмуро глянув на Меріон. Для нього так і лишилося загадкою, як сестри ставились одна до одної, коли Гелен була жива.<br />
<br />
— Я пив, власне, півтора року — відколи ми приїхали сюди і до того дня, коли я... зліг.<br />
— Півтора року — це не тиждень і не місяць.<br />
— Так, не тиждень і не місяць,— погодився він.<br />
— Я тільки виконую волю Гелен,— сказала Меріон,— І завжди думаю, що б вона зробила на моєму місці. Бо після тієї ночі, після того жахливого вчинку ти перестав для мене існувати. І цьому не зарадиш. Вона була моєю сестрою.<br />
— Так.<br />
— На смертній постелі вона попросила мене прихистити Онорію. Може, якби ти не лежав тоді в лікарні, все склалося б інакше.<br />
<br />
На це він не мав чого відповісти.<br />
<br />
— Я довіку не забуду того ранку, коли Гелен постукала в мої двері, промокла до рубчика, синя від холоду, й сказала, що ти<br />
не впустив її в дім.<br />
<br />
Чарлі вчепився пальцями в бильця крісла. Стримуватись було важче, ніж він сподівався,— хотілось вибухнути криком, спростувати, заперечити... Він уже почав був здавленим голосом:<br />
<br />
— Тієї ночі, коли я не впустив її... <br />
<br />
Але Меріон перебила його:<br />
<br />
— Тільки не починай знову, бо нерви мої не витримають. <br />
<br />
Лінкольн зауважив:<br />
<br />
— Ми відхиляємось від головного. Ти хочеш, щоб Меріон офіційно відмовилася опікати Онорію й віддала дівчинку тобі. Очевидно, для цього вона повинна вирішити — можна тобі довіряти чи ні.<br />
<br />
— Я не звинувачую Меріон,— відказав Чарлі.— Але, по-моєму, я вже заслужив на її довіру. Поки ми з Гелен жили в Америці, ніхто Про мене слова поганого не міг сказати. Звичайно, я можу знову зірватися — від цього ніхто не застрахований. Але зрозумійте, якщо ми почнемо відкладати це, дитинство Онорії пройде без мене, я втрачу і дочку, і надію на власну домівку.— Він похитав головою.— Онорія просто забуде, що в неї є батько. Невже ви цього не розумієте?<br />
— Чого ж, розумію,— сказав Лінкольн.<br />
— Чому ти раніше про це не думав? — спитала Меріон.<br />
— Чому ж не думав. Я думав. Але у нас із Гелен не виходило життя. А на ваше опікунство я погодився, лежачи лежма в лікарні, та<br />
ще й після звістки, що банк мій прогорів і я лишився без цента за душею. Крім того, я ладен був піти на що завгодно, аби тільки аби тільки Гелен полегшало. Але тепер усе змінилося. Я не п'ю, не гуляю, працюю, як чорт...<br />
— Прошу тебе при мені не лаятися.<br />
<br />
Він розгублено подивився на Меріон. Неприхована ворожість бриніла в кожному її слові. Вона боялася життя, вона спорудила зі своєї боязні непроникний мур і розмовляла з Чарлі з-за того муру. Цей дріб'язковий випад був, мабуть, наслідком якоїсь недавньої сутички з куховаркою. Ні, не можна залишати Онорію в руках людини, що так ненавидить його. Рано чи пізно ця ненависть прорветься в ненароком кинутому слові, в жесті чи просто у виразі обличчя, прорветься й западе Онорії в душу, назавжди перейде до неї. Але він не дав волі своїм почуттям — і тим здобув хоча й невелику, та вже ж таки перемогу: Лінкольн, присоромлений безглуздим спалахом дружини, жартівливо спитав, відколи це слово «чорт» стало для неї лайкою.<br />
<br />
— І ще одне,— сказав Чарлі.— Я можу тепер створити їй якнайкращі умови. Я випишу для неї гувернантку Парижа. В Празі у мене нова квартира...<br />
<br />
Він затнувся, зрозумівши свою помилку. Нащо ж було наголошувати, що він знову заробляє вдвічі більше, ніж вони.<br />
<br />
— Звісно, ти можеш дати їй те, що нам і не снилося,— мовила Меріон.— Коли ти розкидався грішми, нам доводилося лічити кожен франк... Звісно, тепер ти знову візьмешся за своє.<br />
— Ні, я вже навчений. Адже ви знаєте — я десять років працював, як чорний віл, поки мені не всміхнулося щастя — тоді<br />
воно багатьом усміхалося, але мені особливо. Посипалося стільки грошей, що далі працювати було вже наче й ні до чого, от я й покинув роботу. Але вдруге я таким дурним не буду.<br />
<br />
Запала довга мовчанка. В усіх трьох нерви були напружені до краю, і вперше за цілий рік Чарлі захотілося випити. Він уже не сумнівався, що Лінкольн ладен віддати йому Онорію.<br />
<br />
Меріон раптом пройняв дрож. Розум підказував їй, що Чарлі вже міцно стоїть на ногах, і, як мати, вона не могла не зрозуміти його бажання; але вона з самого початку ставилася до нього з упередженням — їй чомусь не вірилося, що сестра буде щаслива за таким чоловіком, а після тієї ночі упередження переросло в ненависть. Сталося все те в пору її життя, коли безнадія, викликана хворобами і скрутою, упевнила її в думці, що світом заправляє зло й людина людині — вовк.<br />
<br />
— Я не можу не думати про це! — зненацька скрикнула вона.— Я не знаю, наскільки ти винен у смерті Гелен. Нехай твоя совість буде тобі суддею.<br />
<br />
Біль пронизав його, мов удар електричного струму. Він сам не знав, як усидів на місці, як стримав крик, що розпирав горло. Тримайся, наказав він собі. Тримайся.<br />
<br />
— Тихо, тихо,— збентежено промовив Лінкольн.— Я особисто ніколи не вважав, що ти винен у її смерті.<br />
— Гелен померла від хвороби серця,— глухо проказав Чарлі. <br />
— Атож, від хвороби серця,— озвалася Меріон, неначе вкладаючи у ті слова зовсім інше значення.<br />
<br />
А потім, спустошена після вибуху почуттів, вона побачила все, як є, й зрозуміла, що Чарлі взяв гору. Вона глянула на свого чоловіка, але не знайшла в його очах підтримки й несподівано легко, так, немов ішлося про якусь дріб'язкову справу, здалася — підхопилася на ноги й вигукнула:<br />
<br />
— Роби, що хочеш! Онорія твоя дитина. Я не маю ні сили, ні нервів опиратися тобі. Але якби йшлося про мою дочку, я б її радше...— Вона вчасно стрималася.— Вирішуйте без мене. Я не можу цього знести. Мені погано. Я піду ляжу.<br />
<br />
Вона стрімко вийшла з вітальні. За мить Лінкольн сказав: <br />
<br />
— Меріон сьогодні сама не своя. Ти ж знаєш, як вона близько бере все до серця.— Він говорив майже вибачливим тоном.— Коли жінка забере собі щось у голову...<br />
— Та вже ж.<br />
— Але все буде гаразд, Чарлі. По-моєму, вона вже зрозуміла, що ти... що тобі можна довірити дитину. І що ми не маємо більше права стояти між тобою й Онорією.<br />
— Дякую, Лінкольне.<br />
— Я, мабуть, піду гляну, як вона там.<br />
— Я вже йду.<br />
<br />
Виходячи на вулицю, він усе ще тремтів, але прогулянка по вулиці Бонапарта до набережної заспокоїла його, а зійшовши на міст через Сену, свіжу й прозору під ліхтарями, він був уже сповнений радісного піднесення. Потім, у ліжку в своєму номері, він довго не міг заснути. Перед очима в нього стояла Гелен. Гелен, яку він так кохав, поки вона не почала зловживати його коханням, а він не відповів їй тим самим, поки вони не порвали своє кохання на шматки. Того лютневого вечора, що так запав у пам'ять Меріон, сварка назрівала поволі, протягом кількох годин. Нарешті Гелен поскандалила з ним у «Флориді», потім він спробував забрати її додому, а тоді вона за столиком поцілувала отого шмаркача Вебба — і в істериці наговорила всіх отих непростимих речей. Він повернувся додому сам і, не тямлячи себе від люті, замкнув за собою двері. Звідки було йому знати, що вона приїде за годину сама, що надворі лютуватиме хуртовина й Гелен блукатиме вулицями в бальних туфельках, напівпритомна після п'яної істерики, неспроможна навіть зупинити таксі? А після того — тяжке похмілля, чудом уникнувши запалення легенів, вона впала, однак, у найчорнішу депресію. Вони "помирилися", але то був уже початок кінця, а Меріон, свідок усього того, вирішила, що сестра її мучиться з недолюдком чоловіком,— і зненавиділа його.<br />
<br />
Спогади наблизили Гелен до нього, і в світло-сірому м'якому серпанку напівсну, що огорнув його під ранок, він знов почув її голос. Вона казала, що він робить усе правильно — Онорія повинна жити з ним. Вона казала, що її радує його поведінка і що вона тепер спокійна за нього. Вона казала ще багато чого — багато приємного, але розмовляла з ним, сидячи в гойдалці, убрана в біле, й, розмовляючи, гойдалася все швидше і швидше, і під кінець він уже зовсім не розумів її слів.<br />
<br />
<br />
4 <br />
<br />
Він прокинувся щасливий. Двері в світ змов розчинилися перед ним. Він уже бачив себе й Онорію в недалекому майбутньому, плани й мрії вихором кружляли в його уяві. А потім він посмутнів, згадавши, як мріяв про майбутнє разом з Гелен. Вони ніколи не думали про смерть... Ні, треба жити в теперішньому часі, жити працею й любов'ю. Але з любов'ю треба бути обережним — він знав, якої шкоди батько завдає дочці, а мати — синові, віддаючи їм себе до останку: потім, у широкім світі, дитина шукає в подружжі такої самої сліпої відданості й, не знайшовши її, зневірюється і в коханні, і в житті.<br />
<br />
День знову видався ясний і свіжий. Чарлі відвідав Лінкольна Пітерса в банку, де той працював, і спитав, чи може сподіватися,<br />
що до Праги повернеться разом з Онорією. Лінкольн не бачив причин, які могли б завадити цьому. Що правда, сказав він, Меріон<br />
хоче ще на деякий час залишити опікунські права за собою. Вся ця історія страшенно рознервувала її, тож краще не перечити — і їй самій, і всім буде легше, коли вона знатиме, що останнє слово ще рік лишатиметься за нею. Чарлі погодився — йому, зрештою, потрібні були не папірці, а дитина, яку можна пригорнути до себе.<br />
<br />
Тепер треба було найняти гувернантку. Сидячи в похмурій конторі, Чарлі розмовляв із засмиканою беарнійкою, потім з грудастою бретонською селянкою — обох він і дня не терпів би в своєму домі. Розмову з іншими відклав до завтра.<br />
<br />
В обідню перерву зустрівся з Лінкольном у «Гриффон». Чарлі насилу стримував радісне збудження.<br />
<br />
— Я тебе розумію: нема нічого дорожчого за рідну дитину,— зауважив Лінкольн.— Але й ти зрозумій Меріон.<br />
— Вона забула, як я працював сім років перед тим,— сказав Чарлі.— Вона пам'ятає тільки одну ніч.<br />
— Все це не так просто.— Лінкольн повагався, а тоді повів далі.— Поки ви з Гелен гасали по Європі, розтринькуючи гроші, ми тут ледве зводили кінці з кінцями. Процвітання нас обминуло — з усіх цінних паперів мені дістався лише страховий поліс. Меріон вважала, що це несправедливо — ти, мовляв, і не працюєш, а багатієш, гроші самі пливуть до тебе.<br />
— Вони зникли так само швидко, як і з'явилися,— сказав Чарлі.<br />
— Так, але скільки їх осіло в кишенях офіціантів, саксофоністів, розсильних!.. Ну, та нехай. Усе те було й загуло. Свято скінчилось. А згадав я про це тільки для того, щоб ти знав, який осадок лишився у Меріон від тих шалених років. Приходь до нас о шостій, поки Меріон ще не буде надто втомлена, і ми обговоримо всі деталі на місці.<br />
<br />
Повернувшись до готелю, Чарлі одержав разом із ключем листа, пересланого пневмопоштою з бару «Рітца», де він позавчора залишив свою адресу для одного знайомого.<br />
<br />
<i>«Любий Чарлі!<br />
Вчора ти поводився так дивно, що я подумала, чи не образила тебе чимось. Якщо образила, то, повір, без наміру. Але, признаюсь, у Штатах я дуже часто згадувала про тебе і в глибині душі сподівалася, що ми зустрінемося у Франції. Хіба можна забути, як ми колобродили тієї шаленої весни, як ми вдвох украли в м'ясника триколісний велосипед і цілу ніч каталися на ньому, і як ми вимагали, щоб нас пустили до президента, і в тебе на голові були криси від старого котелка, а в руці замість стека — коцюбка! Тепер кого не зустрінеш — усі якісь старі, але я ще зовсім не почуваюся старою. Чи не могли б ми сьогодні побачитися, згадати давнину? Сьогодні у мене з похмілля тріщить голова, але це ненадовго. Шукатиму тебе о п'ятій у нашому колишньому кублі — в «Рітці».<br />
Віддана тобі Лоррейн».<br />
</i><br />
<br />
Першою його реакцією був жах — невже він справді в зрілому віці міг украсти триколісний велосипед і до світанку катати на ньому Лоррейн круг площі Зірки? Тепер це видавалось йому кошмаром. Не впустивши додому Гелен, він зробив щось немислиме, те, чого не робив ніколи, але історія з велосипедом — Господи, таких історій на його рахунку було сотні! Скільки ж треба було пити й казитися, щоб докотитись до такого неподобства?<br />
<br />
Він спробував пригадати, як ставився тоді до Лоррейн. Вона вабила його. Гелен помічала це, але мовчки терпіла. Вчора в ресторані<br />
Лоррейн видалась йому підтоптаною й вульгарною. Він зовсім не хотів зустрічатися з нею і подумки подякував Аліксові за те, що той сам переслав йому листа, не назвавши Лоррейн його готелю. Як приємно було після цього листа знов повернутися до думок про Онорію, про недільні прогулянки з нею, про те, як він весело вітатиме її вранці й лягатиме спати, знаючи, що вона поряд, за стіною, дихає одним з ним нічним повітрям... <br />
<br />
О п'ятій він зупинив таксі й по дорозі накупив подарунків для всіх чотирьох Пітерсів — симпатичну ляльку й коробку з олов'яними солдатиками для дітей, квіти для Меріон, півдюжини великих льняних хустин для Лінкольна.<br />
<br />
Вже з порога він зрозумів, що Меріон примирилася з тим, що має статися. Вона привіталася так, як вітаються з родичем — хай заблудлою вівцею, але все-таки з родичем, а не зловорожим чужинцем. Онорії вже сказали, що вона поїде з батьком, і йому приємно було дивитись, як тактовно дитина поводиться, нічим не виказуючи радості, що переповнювала її. А коли він посадив її собі<br />
на коліна, вона прошепотіла йому на вухо кілька щасливих слів і спитала: «Коли?» — а тоді вислизнула з його рук і побігла гратися з дітьми.<br />
<br />
На кілька хвилин вони з Меріон лишилися самі у вітальні, і раптом зважившись, він сказав:<br />
<br />
— Родинні свари — страшна річ. Вони не улягають ніяким правилам. І їх не порівняєш з раною чи болем — скоріше, вони мов тріщини на шкірі, які не загоюються, бо просто бракує живої тканини. Я б дуже хотів, щоб ми забули про наші незлагоди.<br />
— Деякі незлагоди важко забуваються,— відповіла Меріон. — Тут одне з двох: або ти довіряєш людині, або ні.<br />
<br />
На це він відповіді не мав, і вона, помовчавши, спитала: <br />
<br />
— Коли ти хочеш забрати її?<br />
— Як тільки підшукаю гувернантку. Якщо вдасться — то післязавтра.<br />
— Це неможливо. Я не встигну приготувати її речі. Раніш як у суботу не вийде.<br />
<br />
Він покірно згодився. Лінкольн повернувся до вітальні й запропонував йому випити.<br />
<br />
— Що ж, чарку віскі можна,— відповів Чарлі.— Мою сьогоднішню порцію.<br />
<br />
У вітальні було тепло — якось по-родинному тепло й затишно. Діти почували себе добре в цьому гнізді — й не знали під крильцем у батьків ні тривог, ні страху. А батьки невтомно піклувалися про них, надаючи найменшому їхньому бажанню куди більшої ваги, ніж візитові Чарлі. Проти ложки мікстури, призначеної для дитини, всі його чвари з Меріон блідли й відходили на задній план. Ні, про Пітерсів не можна було сказати, що вони нудні й нецікаві люди; просто їм скрутно жилося, не було коли й голови підвести. Треба допомогти Лінкольнові знайти кращу роботу, поки цей банк не засмоктав його зовсім, подумав Чарлі. <br />
<br />
У передпокої задеренчав дзвоник. Покоївка пройшла через вітальню й поспішила коридором до дверей. Дзвоник нетерпляче залунав знову, двері відчинилися, і всі троє у вітальні стрепенулись. Лінкольн став так, щоб видно було коридор, Меріон підвелася. Покоївка ввійшла перша, позад неї чулися голоси; належали вони Данкену Шефферу і Лоррейн Кворлес.<br />
<br />
Вони були веселі, збуджені й аж заходилися сміхом. На мить Чарлі остовпів — як вони пронюхали адресу Пітерсів?<br />
<br />
— Ай-ай-ай! — грайливо посварився пальцем на Чарлі Данкен. — Ай-ай-ай!<br />
<br />
І вони знову зареготали. Стривожений, розгублений Чарлі квапливо потис обом руки й відрекомендував їх Лінкольнові й Меріон. Меріон, не розтуляючи уст, кивнула, позадкувала до каміна, де стояла її дочка, і обняла дівчинку за плечі.<br />
<br />
Поволі укипаючи гнівом, Чарлі ждав, чим вони пояснять своє вторгнення. Нарешті Данкен п'яним голосом урочисто оголосив: <br />
<br />
— Ми прийшли запросити тебе на обід. Нам з Лоррейн набридла ця гра в котика-мишки, і ми заявляємо, що ти не маєш права ховатися від нас.<br />
<br />
Чарлі підійшов ближче, неначе збираючись грудьми виштовхнути їх за двері.<br />
<br />
— На жаль, я зайнятий. Скажіть, де ви будете, і я подзвоню вам за півгодини.<br />
<br />
Та вони наче й не чули його слів. Лоррейн присіла раптом на бильце крісла і, витріщивши очі на Річарда, вигукнула:<br />
<br />
— Ой яке ангелятко! Підійди до мене, хлопчику.<br />
<br />
Річард глянув на матір і не зрушив з місця. Лоррейн знизала плечима і обернулася до Чарлі:<br />
<br />
— Ходім обідати. Твої родичі не образиться. Адже ми з тобою сто років не бачилися. Згадаємо давнину. Чи пак дивину.<br />
— Я не можу,— гостро відповів Чарлі.— Ви йдіть обідайте, а я вам подзвоню.<br />
<br />
І тоді з несподіваною люттю Лоррейн відповіла:<br />
<br />
— Ну, гаразд, ми підемо. Тільки ти, видно, забув, як з'явився колись до мене о четвертій ранку, горлаючи, що хочеш випити. Я тобі тоді не відмовила. Ходімо, Данку.<br />
<br />
Обоє повільно підвелися — їхні запухлі обличчя почервоніли від злості — й, заточуючись, зникли в коридорі. <br />
<br />
— До побачення,— сказав Чарлі, відчинивши їм двері.<br />
— До собачення! — відказала Лоррейн.<br />
<br />
Коли він повернувся до вітальні, Меріон стояла в тій самій позі, тільки другою рукою тепер обіймала й сина. Лінкольн усе ще гойдав Онорію на руках, мов маятника.<br />
<br />
— Яке свинство! — вибухнув Чарлі.— Яке дике свинство!<br />
<br />
Ні Лінкольн, ні Меріон йому це відповіли. Він упав у крісло схопив свою чарку, знову поставив її і сказав:<br />
<br />
— Яке ж нечуване зухвальство треба мати, щоб, не бачивши людину два роки, отак узяти й...<br />
<br />
Він не доказав. Меріон хрипло, розлючено видихнула: «Оххх», крутнулася на підборах і вибігла з кімнати. <br />
<br />
Лінкодьн обережно поставив Онорію на відлогу.<br />
<br />
— Гайда обідати,— звелів він дітям, а коли ті вийшли, звернувся до Чарлі: <br />
— У Меріон розладнані нерви, вона не витримує струсів. А зустрічі з такими людьми просто валять її з ніг.<br />
— Я ж їх не запрошував сюди. Вони випитали в когось твоє прізвище... Вони навмисне...<br />
— Що ж, шкода. Нам від цього не легше. Вибач, я на хвилинку...<br />
<br />
Залишившись на самоті, Чарлі скам'янів у кріслі. Він чув, як у сусідній кімнаті обідають діти, як вони весело перемовляються, забувши вже про сцену між дорослими. З іншої кімнати до нього долинали притишені голоси, потім дзенькнув важіль телефону — хтось узяв трубку,— і Чарлі квапливо перейшов у інший куток вітальні, щоб не чути, про що розмовлятимуть.<br />
<br />
Незабаром Лінкольн повернувся.<br />
<br />
— Знаєш, Чарлі, нам, видно, сьогодні не обідати разом. Меріон занедужала.<br />
— Вона сердиться на мене?<br />
— А як ти гадаєш? — жорстко відповів Лінкольн.— З її здоров'ям...<br />
— Ти хочеш сказати, що вона тепер не віддасть мені Онорію?<br />
— Не знаю. Твої друзі довели її до нестями. Зателефонуй мені завтра на службу.<br />
— Будь ласка, поясни їй: я ні сном ні духом не відав, що вони поткнуться сюди. Я обурений не менше, ніж ви. <br />
— Зараз я нічого пояснювати не можу. <br />
<br />
Чарлі підвівся, взяв пальто й капелюха і рушив коридором до виходу. Потім, згадавши, вернувся, прочинив двері дитячої кімнати й сказав якимсь чужим голосом: <br />
<br />
— До побачення, діти. <br />
<br />
Онорія вискочила з-за столу, підбігла й пригорнулася до нього. <br />
<br />
— До побачення, золотко,— мовив він глухо, а тоді якомога ніжніше, немовби намагаючись задобрити когось, додав: — До побачення, любі діти!<br />
<br />
<br />
5<br />
<br />
Шоферові таксі Чарлі наказав їхати до «Рітца». Він хотів зірвати злість на Лоррейн і Данкенові, але в барі їх не було, а він ще по дорозі зрозумів, що скандалом однаково не зарадиш. У Пітерсів він так і не пригубив чарки й тепер замовив віскі з содовою. Поль підійшов побалакати з ним.<br />
<br />
— Ну й часи настали,— сумно поскаржився він.— Ми тепер не маємо й половини того, що мали. Про кого з американців не спитаю, кажуть: збанкрутував, якщо не в перший крах, то в другий. Ваш приятель Джордж Гардт, кажуть, утратив усе до останнього цента. Ви повернулися до Штатів?<br />
— Ні, я тепер працюю в Празі.<br />
— Хтось мені казав, що криза й вам вийшла боком.<br />
— Мені вийшов боком бум, а не криза.<br />
— Надто ризикували?<br />
— Можна, й так сказати.<br />
<br />
Спогади про ту пору знов обступили його, мов примари: люди, з якими вони знайомилися, пливучи до Європи; люди, що не вміли додавати тризначні числа, не вміли навіть висловити найпростішої думки. Чоловічок, з яким Гелен погодилася піти танцювати в корабельному ресторані й який запросиш її до себе в ліжко, як тільки вони відійшли від столика; жінки й дівчата, істеричні алкоголічки і наркоманки, яких силоміць виставляли за двері...<br />
<br />
...І чоловіки, що замикали двері своїх помешкань перед носом дружин, хоч надворі падав сніг,— бо в двадцять дев'ятому році сніг був несправжній. Якщо тобі хотілося, щоб то був не сніг, а щось інше, ти платив гроші, й виходило по-твоєму.<br />
<br />
Він підійшов до телефону й набрав номер Пітерсів. Трубку взяв Лінкольн.<br />
<br />
— Вибач, це знов я. Скажи мені відверто: Меріон передумала?<br />
— Меріон хвора,— з притиском відповів Лінкольн.— Певна річ, ти тут не винен, але тепер розмови про це можуть зовсім її доконати. Видно, тобі доведеться потерпіти ще нівроку. Нехай Меріон трохи оговтається. Я не хочу знову важити її здоров'ям.<br />
— Ясно.<br />
— Шкода, що так вийшло, Чарлі. <br />
<br />
Він повернувся до свого столика. Його чарка була порожня, але у відповідь на запитливий погляд Алікса він похитав головою. Що ж, більш у Парижі робити нічого. Єдине хіба — накупити подарунків для Онорії. Завтра він купить для неї цілу машину подарунків. Він сердито подумав, що це, зрештою, тільки гроші — а кому він не роздавав грошей...<br />
<br />
— Ні, досить,— сказав він іншому офіціантові.— Скільки з мене?<br />
<br />
Пройде час, і він знов повернеться сюди. Адже не можуть вони примусити його розплачуватися довіку. Але він тужив за своєю дитиною, і ніяка надія не могла заглушити тієї туги. Він був уже не молодий, не в тому віці, коли можна жити самими надіями і мріями. І він знав напевно: Гелен не прирекла б його на таку страшну самотність.<br />
<br />
<br />
<i><br />
(Американська новела. Збірник. «Дніпро», Київ — 1976)</i>Hwitaz Berohttp://www.blogger.com/profile/09071294847070848489noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-9191563057368883163.post-66130707679716446652016-03-23T00:57:00.003+02:002016-03-23T01:01:45.148+02:00Джон Рід. «Мак-американець»<i>(переклав Олекса Логвиненко)</i><br />
<br />
Мака я зустрів новорічного вечора у Мексиці, в Чігуагуа. То був стопроцентний американець — так би мовити, живе втілення рідного дому. Пригадую, коли ми вийшли з готелю й рушили до Чі Лі перехилити по чарці-дві «Тома і Джері», тріснуті дзвони стародавнього кафедрального собору калатали, мов навіжені, закликаючи до нічної меси. Вгорі мерехтіли гарячі зірки пустелі. З усіх боків — із cuartels (1), де стояла армія Вільї, з віддалених аванпостів на голих пагорбах, від сторожових постів на вулицях — лунали переможні постріли. П’яний офіцер, що трапився нам дорогою, забувши з перепою про fiesta (2), кричав: «Христос родився!» На розі біля багаття сидів гурт солдатів, закутаних по самі очі в свої serapes (3); вони протягло виводили нескінченну баладу, звану «Вранішня пісня на славу Франсіско Вільї». Кожен із співаків мав додавати від себе новий куплет про звитяги «великого полководця»...<br />
<blockquote><i><br />
(1) кварталів (ісп.). <br />
(2) свято (ісп.).<br />
(3) плащі (ісп.). </i><br />
</blockquote><br />
Біля високих дверей кафедрального собору з'являлися і знову зникали в темних вуличках Пласи мовчазні, зловісні постаті — то вдягнені в чорне жінки збиралися очиститись від гріхів. А з самих дверей надвір лилося бліде червонувате світло, і незвичні індіанські голоси співали псалом, який мені випадало чути лише в Іспанії.<br />
<br />
— Давай зайдемо,— сказав я,— подивимося відправу. Це, видно, цікаво.<br />
— Ну її к бісу! — трохи роздратовано відповів Мак.— Я не хочу тицяти носа в їхню релігію.<br />
— Ти католик?<br />
— Я? — озвався він.— Я тепер, мабуть, узагалі ніхто. Забув навіть, коли був у церкві!<br />
— Ну й ну! — вигукнув я.— Виходить, ти не забобонний!<br />
<br />
Він глянув на мене трохи не зневажливо.<br />
<br />
— В церкву я не ходжу,— Мак сплюнув,— але бога не чіпаю. Надто великий ризик.<br />
— Ризик? Чому?<br />
— Чому, чому. Помреш, тоді взнаєш чому! — Він роздратовано, з огидою скривився.<br />
<br />
У Чі Лі ми зустріли ще двох американців. Вони були з тих, що всяку розмову починають словами: «Я вже сім років у цій країні, і хто-хто, а я знаю, чим тут кожен дихає».<br />
<br />
— Ніде не бачив таких паскудних жінок, як у Мексиці,— сказав один із них.— Більш як двічі на рік жодна з них не миється. Яка там цнота — тут і слова такого не знають! Вони навіть заміж не виходять. Накине оком на якого — та й іде з ним. Всі мексиканки — шлюхи, повірте мені.<br />
— Мав я колись у Торреані таку гарненьку індіаночку,— почав другий.— Що, свинство? Та їй же було начхати — одружусь я з нею чи ні. Я...<br />
— А з ними так і треба,— перебив його перший.— Шльондри — ось вони хто! Я вже сім років у цій країні...<br />
— А спробуйте сказати про це греазерові (1),— промовив другий, люто тикаючи на мене пальцем.— Та він вам в очі сміятиметься. Свині свиньми, та й годі.<br />
— Гордощів у них нема,— похмуро докинув Мак.<br />
— Ти тільки уяви собі,— знов почав перший наш співвітчизник,— уяви собі, що було б, якби ти сказав таке справжньому американцеві!<br />
<br />
Мак гупнув кулаком по столу.<br />
<br />
— Американська жінка — о, хай її благословить Господь! — виголосив він.— Якби хто-небудь спробував при мені паплюжити святе ім’я американської жінки, я б, мабуть, порішив його.— Мак обвів гнівним поглядом усіх за столом, проте жоден із нас не збирався бруднити репутацію жіночої половини великої республіки, і вій повів далі: — Американська жінка — чистий ідеал, і такою вона для нас буде вічно. Нехай тільки хто-небудь скаже при мені якусь погань про наших жінок!<br />
<br />
Проникнуті врочистим почуттям справедливості, що об’єднує спільників, ми випили «Том і Джеррі».<br />
<br />
— Послухай, Мак,— раптом сказав другий,— а ти пригадуєш отих двох краль, що до них ми з тобою ходили минулої зими в Канзас-Сіті?<br />
— Питаєш! — засяяв Мак.— А пам’ятаєш, як ти ще потерпав, що схопив?..<br />
— Хіба таке забудеш!<br />
<br />
Перший сплюнув:<br />
<br />
— Розхвалюйте собі тих гарненьких señoritas (2) скільки завгодно, а щодо мене, то мені дайте чистеньку американочку...<br />
<blockquote><i>(1) прізвисько, що його давали американцям мексиканського походження.<br />
(2) дівчат (ісп.). <br />
</i></blockquote><br />
Мак мав понад шість футів зросту — не людина а, а звір, і своїм нахабством молодості міг захопити хоч кого. Йому сповнилося всього двадцять п’ять ровів, однак він уже побачив світу і багато чого перепробував: був десятником на залізниці, наглядачем на плантаціях у Джорджії, старшим механіком на шахті в Мексиці, ковбоєм, помічником шерифа в Техасі. А родом Мак був зі штату Вермонт. Після четвертої чарки «Тома і Джеррі» він трохи відхилив завісу зі свого минулого.<br />
<br />
— Коли я найнявся на тартак у Берлінгтоні, мені ще не було й шістнадцяти. Мій брат працював там уже цілий рік і влаштував мене в тому ж будинку, де жив сам. Він був на чотири роки старший за мене — теж здоровило, але якийсь ні риба ні м'ясо... Все, бувало, заводить балачки про те, як негарно битися, та про інші такі дурниці. Ніколи мене і пальцем не зачепив, навіть коли лютував — я ж, мовляв, менший.<br />
Отож, а в тому будинку жила одна дівчина, з якою брат уже давно крутив фіглі-міглі. А сам я, щоб ви знали, впертий, як чорт.— Мак засміявся.— Такий уже вдався! І ось заманулося мені відбити ту дівчину в брата — хоч лопни. Дуже скоро я таки домігся свого. І ви знаєте, джентльмени, що втнуло якось оте стерво? Одного разу, коли брат цілував її, вона взяла та й бовкнула йому: «А ти цілуєшся точнісінько, як Мак!»<br />
Брат — шукати мене. Всі його розпатякування про те, що битись не можна, полетіли к бісу — вони, мовляв, не для справжнього хлопця!<br />
Він так побілів, що його ледве можна було впізнати. А з очей — вогонь, як із вулкана. «Ах ти падло,— каже,— ти що робив з моєю дівчиною?» Брат був хлопець здоровий, нівроку, і спершу я трохи злякався. Але потім я вгадав, що він ні риба ні м'ясо, й посмілішав. «Як це можеш утримати дівчину,— кажу йому,— то нема чого волочитися за нею».<br />
То була страшна бійка. Він хотів убити мене. Я теж намагався вбити його. Червоний туман заслав мені очі, і я бився, як скажений. Бачите оце вухо? — Мак показав на якийсь недогризок того, що колись було вухом. Це його робота. Але я теж зацідив йому в око, та так, що він на нього вже ніколи не бачив. Скоро ми кинули битися навкулачки; ми дряпалися, кусались, стусали один одного руками й ногами. Кажуть, брат весь час ревів, наче бугай, а я теж кричав не своїм голосом... Та потім мені вдалося садонути його в одне болюче місце, і він беркицьнув, як мертвий...<br />
<br />
Мак допив свій «Том і Джеррі». Хтось замовив іще. Мак розповідав:<br />
<br />
— Невдовзі після того я поїхав на південь, а брат пішов служити в північно-східну війну поліцію. Пам'ятаєте, як у дев’ятсот шостому році один індіанець убив у Вікторії хлопця? Отож, а брата послали навздогін за тим індіанцем, і брат дістав кулю в легені. Я тоді саме був удома — єдиний раз, коли я навідався до старих,— і брат приїхав додому помирати... Але він вичухався. Пригадую, якраз того дня, коли я від’їздив, він устав з ліжка. Проводжав мене до самої станції і все благав сказати йому хоч слово. Він простяг мені на прощання руку, та я тільки повернув до нього голову і сказав: «Сучий ти син!» Трохи перегодя він виїхав на службу, але в дорозі помер...<br />
— О-о! — протяг перший.— Північно-західна кінна поліція!.. Ото, мабуть, діло! Добрий кінь, добра гвинтівка і цілорічний сезон на індіанців! Це те, що я називаю спортом!<br />
— До речі, про спорт,— підхопив Мак.— Нема на світі кращого спорту, ніж полювання на негрів. Я вже казав, що з Берлінгтона я повіявся на південь. Кортіло побачити світ від краю до краю, я вже тоді відчув у собі силу. Господи! В які тільки бійки я попадав!.. Одне слово, занесло мене на бавовникові плантації в Джорджії, неподалік від місцевості, що звалася Діксвіл; там саме шукали нового наглядача, то я й залишився.<br />
Та ніч мені запам’яталася добре, бо я не спав, а сидів у своїй халупі й писав додому сестрі листа. Ми з нею завжди ладнали, але не могли помиритися з іншими в сім’ї. Минулого року вона вскочила в халепу з одним комівояжером... Ох, якби він мені попався!.. Ну гаразд, отож сиджу я при гасовій лампі, що ледь блимає, і пишу листа. Ніч жарка, душна, а завіску на вікні геть обліпила мошва. У мене свербіло все тіло, як тільки я підводив на неї очі. Раптом я нашорошив вуха, і чуб у мене став дибом. То були собаки — зграя гончаків, що мчали за кимсь у темряві. Не знаю, чи ви чули, як гавкає гончак, коли женеться за людиною... Нема нічого моторошнішого й жахливішого, як собачий ґвалт уночі. Але то було ще гірше. Повірите, наче стоїш у темряві і ждеш, що тебе ось-ось задушать, а тобі нікуди втекти!<br />
Спершу було чути тільки гавкіт, тоді хтось чи щось упало через огорожу, і під вікном загупали важкі кроки. Вам доводилось чути, як сопе норовистий кінь, коли на шиї в нього затягнуть ласо? Отак сопів той чоловік.<br />
Я вмить вискочив на ганок і бачу: через мою огорожу лізуть собаки. Потім хтось закричав з темряви таким охриплим голосом, що його було ледве чути: «Де він дівся?» — «Пробіг попід вікном за хату!» — гукнув я і кинувся слідом. Нас було чоловік дванадцять. Я так і не знаю, що скоїв той негр, та цього, либонь, не знала більшість із нас. Нам було байдуже. Ми погналися, як скажені, плантацією, потім затопленим водою лісом, перепливли річку, перескакували через огорожі... Іншим разом і ста ярдів отак не пробіжиш. А ми нічого не відчували. Тільки слина капала з рота, і це мене злило. Зійшов повний місяць, і щоразу, коли ми вибігали на голе місце, хто-небудь кричав: «Он він, он!» І ми кидалися за тінню й думали, що гончаки загубили слід. А пси весь час гналися попереду і заливалися, наче дзвони. Вам доводилось чути, як гавкає гончак, коли женеться за людиною? Це наче сурмить ріг! Я переплигнув десятків зо два огорож, геть пообдирав коліна і не обминув жодного дерева в Джорджії, щоб не вдаритись у нього головою, але навіть нічого не відчув...<br />
<br />
Мак прицмокнув губами й випив.<br />
<br />
— Коли ми підбігли до того негритоса,— додав він,— собаки вже, певна річ, роздерли його на шматки.<br />
<br />
Він похитав головою, віддаючись незабутнім спогадам.<br />
<br />
— А листа сестрі ти дописав? — поцікавивсь я.<br />
— Аякже,— коротко відповів Мак.<br />
<br />
<br />
<br />
— Я б не лишився жити в Мексиці,— промовив Мак по хвилі.— Люди тут якісь жорстокі, а я люблю співчутливих, привітних — як от ми, американці.<br />
<br />
<i><br />
(Американська новела. Збірник. «Дніпро», Київ — 1976)</i> Hwitaz Berohttp://www.blogger.com/profile/09071294847070848489noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-9191563057368883163.post-17696210008986610182016-03-08T22:04:00.003+02:002016-04-21T20:06:50.649+03:00Я. Купала. «Не проспи»Спи, дѣвчино, покуль солнце<br />
Не зайграло надъ хатиной;<br />
А якъ солнце на оконце<br />
Блиски кине – встань, дѣвчино!<br />
<br />
Встань, снимися, схаменися,<br />
Вмыйся сочною росою,<br />
Сердцемъ къ солнцу притулися,<br />
Вѣтру дай гулять съ косою!<br />
<br />
В солнце війся далѣй, вышѣй, <br />
Полонѣй, красуй дениной,<br />
Не пужаючися крыжа,<br />
Солнцу ровная дѣвчина!<br />
<br />
Заискрися квѣткой бѣлой<br />
На зелёной сѣножати;<br />
Кинь потолю думцѣ смѣлой,<br />
Пасмы радости сновати...<br />
<br />
Негаданой песней-казкой<br />
Розиграеться часина...<br />
Съ солнцемъ, съ сердцемъ, съ вѣчной лаской<br />
Не проспи весны, дѣвчино!..<br />
<br />
(Я. Купала. 1911)<br />
<br />
Вірш Я. Купали, записаний дореволюційної орфографією. Взято звідси: <a href="http://www.yankakupala.ru/ne-praspi">Не праспі. Янка Купала</a>.Hwitaz Berohttp://www.blogger.com/profile/09071294847070848489noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-9191563057368883163.post-12192301355218145942016-02-19T12:14:00.000+02:002016-02-19T12:14:52.515+02:00Від Стаханова до КадіївкиКоло замкнулося.<br />
<br />
Колись, майже століття тому, у 1924 році, народився мій дід. Єдине, що він мені розповідав про своє дитинство - це те, що народився він у Кадіївці. Для мене Кадіївка була якимсь міфічним містечком десь на Донбасі, де в усіх було багато дітей (в мого діда був ще один брат та дві сестри), де всі жили дружно та допомагали одне одному. Принаймні, саме таку картинку Кадіївки малювала мені уява: я ніколи там не був, а родичі розповідали, що дідова мати, баба Оля, була директором їдальні, смачно готувала та любила всіх пригощати. Єдиний дідів брат загинув, коли йому було 16: кажуть, що коли почалася війна, він схотів стати героєм і поїхав на фронт, але не доїхав, бо потяг було розбомблено. <br />
<br />
Коли я вчився у старшій школі, до нас в гості зі Стаханова (так радянська влада перейменувала Кадіївку) приїхала дідова сестра - баба Тася - проста і наївна жінка, великого зросту та обсягів. Вона носила окуляри з товстезними скельцями та не вписувалася у повороти в вузенькій хрущовці, де жив мій дід з бабою, бо на одне око не бачила. <br />
<br />
У нас у Києві побували й інші дідові родичі зі Стаханова - онуки його сестер. Їх усіх об'єднувало одне: луганська говірка та простота аж на межі з наївністю. <br />
<br />
Цією наївністю десятиліттями користувалися нечесні на руку шахраї та холоднокровні бандити. Але хто ж міг припустити, що цією наївністю скористається також інша держава, щоб диктувати їм свою волю? І саме через цю наївність мої родичі у Стаханові сьогодні називають нас (без злості, а, радше, за звичкою) "бандерами". <br />
<br />
Нарешті, вчора я дізнався, що Верховна Рада збирається навіть окупованим населеним пунктам Донбасу повернути їхні питомі (дорадянські) назви.<br />
<br />
Кадіївка! Це слово знов зазвучало у моїй сім'ї. І в мене зародилося сподівання, що там міфічна Кадіївка, де народився мій дід, де жили (і живуть) чудові, трохи наївні люди, знову стане місцем, де всі дружать, допомагають одне одному та запрошують одне одного на нехитрий донбаський обід.Hwitaz Berohttp://www.blogger.com/profile/09071294847070848489noreply@blogger.com0Київ, Україна, 0200050.4501 30.52340000000003849.8023485 29.232506500000039 51.0978515 31.814293500000037tag:blogger.com,1999:blog-9191563057368883163.post-71969359448468126062016-02-16T11:35:00.001+02:002016-02-16T11:35:33.868+02:00#какаяразніцаВін стояв біля терміналу "Приватбанку" (того, що у відділенні по вулиці Миропільській, 27) трохи розгублений. Світлі джинси, пуховик та в'язана шапочка. Смугле обличчя, карі очі, чорна борода видавали його афганське або пакистанське походження. Поруч із ним метушилася, перебираючи пальчиками по зеленому екрану, молода працівниця. <br />
Темнолиций хлопець, добираючи слова, намагався говорити правильною українською з помітним акцентом. <br />
- А куди треба вписати суму? - питав він.<br />
- Вот сюда, я же вам показываю, - відповідала працівниця банку. - Вводите сумму.<br />
- Тут у квитанції написано "поточний рахунок", - уточнював іноземець. - Його теж треба вносити?<br />
- Да, это ваш текущий счет. У вас есть текущий счет в Привате? <br />
- У мене є поточний рахунок... - старанно вимовляючи українські слова відповідав він.<br />
- Ну вот! Здесь нужен номер вашего счета, - працівниця силилася дохідливо (на її погляд) пояснити іноземцю.<br />
А я стояв і спостерігав за цією дивною ситуацією, в якій старанність однієї людини та її повага до приймаючої країни безсило билися об глуху стіну байдужості та впертості іншої людини.Hwitaz Berohttp://www.blogger.com/profile/09071294847070848489noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-9191563057368883163.post-69781339414889663022016-01-18T01:51:00.000+02:002016-01-18T01:51:32.359+02:00Стрибок у небуття<a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEgIGGCUJhRYts6N4AnuCpjwYgvx_4WMEzEh2kxtX335VO9ubs9UejKHiOjk5GCx4b4dkYUlIRKlqH8qqjo6jNLqxqXdSDQ-5ET7APluZFlr1nWX2uTu7zCRwCocVth2hdMUlqTnmxQzPpE/s1600/12410536_934508293305225_2876344543007635086_n.jpg" imageanchor="1" ><img border="0" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEgIGGCUJhRYts6N4AnuCpjwYgvx_4WMEzEh2kxtX335VO9ubs9UejKHiOjk5GCx4b4dkYUlIRKlqH8qqjo6jNLqxqXdSDQ-5ET7APluZFlr1nWX2uTu7zCRwCocVth2hdMUlqTnmxQzPpE/s320/12410536_934508293305225_2876344543007635086_n.jpg" /></a><br />
Стрибок у прірву небуття - <br />
на вдиху уххх! - <br />
і аж перехопило дух. <br />
Століття геть! Я падаю в минуле. <br />
Село, хати, подвір'я, стіни з глини... <br />
Всередині - лиш земляна долівка, <br />
а на ній - <br />
жіночі босі ноги з-під подолу,<br />
та їх по кісточки вкриває <br />
сорочка, наче з полотна:<br />
із бíляної грубої тканини...<br />
Із стелі звішена кленовая колиска.<br />
А в ній - дитина плаче, <br />
Все більше тихо і байдужо <br />
Бо вже не довго їй<br />
на світі цім тривати...<br />
А мати, <br />
що в сорочці з полотна, <br />
тихенько схлипує, <br />
бо сліз уже нема.<br />
Із давніх дáвен виринаю я,<br />
уражен образом із давнього життя,<br />
скоріше за свій стіл<br />
ввійти в ФБ,<br />
забути все,<br />
але:<br />
коли триває образ, то дарма<br />
від грубого тікати полотна, <br />
і матері, що сльози не втира,<br />
й колиски, що стає труною,<br />
бо з'являться самі собою<br />
в картинці, що фейсбук несе<br />
той óбраз, який визначить мене<br />
і несвідоме ним загою.Hwitaz Berohttp://www.blogger.com/profile/09071294847070848489noreply@blogger.com1tag:blogger.com,1999:blog-9191563057368883163.post-77561133920827153932016-01-16T18:36:00.000+02:002016-01-16T18:36:28.631+02:00Улюднення сніжинокПрокидаєшся зранку, дивишся у вікно і бачиш, що ніч вирішила причепурити вчорашні грязно-мутні кучугури білою сніжною пудрою. І, треба визнати, постаралася вона на славу. <br />
<br />
Сонце пробивається через затягнуте легкою хмарністю небо, а свіжий сніг блищить під рідкими сонячними променями, бо хіба багато треба того сонячного світла, щоб блищати, якщо по ньому ще не топталася нога людини чи лапа тварини?<br />
<br />
Проте, люди (і тварини) не баряться і не соромляться топтати свіжий сніг. Ось тут вже протоптали стежки на пустирі; а онде далі, на асфальті, вже працюють лопатами двірники, щоб не дати скромним тендітним сніжинкам збитися разом та стати твердою незламною кригою. <br />
<br />
Але є інші люди - ті, які не бояться дати сніжинкам шанс збитися до купи та відчути себе чимось більшим, ніж просто чудернацько улаштованими кришталиками води. Здебільшого, серед таких людей трапляються діти, або діти та їхні батьки.<br />
<br />
Вони, коли по двоє, а коли й більшим гуртом, виходять на цей вогкий чистий сніг та, взявши на озброєння сміх та гарний настрій, починають ліпити з цього снігу велику кулю. І щойно вона стає завбільшки як головка сиру, які продаються у фермерських крамницях, вони полишають цю кулю та беруться за другу. Другу роблять меншою, але докладають до неї не менше зусиль. Іноді, якщо ще вистачає хисту, ліплять ще одну - третю, ще меншу за дві попередніх. Утім, є й такі, що ліплять ці сніжні кулі у зворотному порядку - спершу найменшу, а згодом - найбільшу.<br />
<br />
І ось, коли перед веселим гуртом вже лежать три снігові кулі, усі учасники беруть їх та умащують одну на одну. Тоді хтось, найжвавіший відшукує десь під снігом два камінчика та вправляє їх з одного боку верхньої кулі в якості очей. А хтось інший приносить гілку, відламану з найближчого куща, та ставить її на ту кулю замість рота.<br />
<br />
І коли всі разом відходять подалі, щоб помилуватися на творіння рук своїх, хтось один обов’язково вибіжить вперед та зробить фото з новоствореною скульптурою - на згадку про цю зиму, коли вона вже мине.<br />
<br />
А сніжинки, що були прилетіли з неба холодними та байдужими кристаликами снігу, тепер, ущільнені теплими людськими руками у цю просту, але веселу фігуру сніговика, на деякий час збережуть тепло людської радості у своїх молекулах та згодом, розтанувши під гарячішими променями сонця, понесуть спогад про людей у безперервний кругообіг води в природі.Hwitaz Berohttp://www.blogger.com/profile/09071294847070848489noreply@blogger.com0