18 січня 2016 р.

Стрибок у небуття


Стрибок у прірву небуття -
на вдиху уххх! -
і аж перехопило дух.
Століття геть! Я падаю в минуле.
Село, хати, подвір'я, стіни з глини...
Всередині - лиш земляна долівка,
а на ній -
жіночі босі ноги з-під подолу,
та їх по кісточки вкриває
сорочка, наче з полотна:
із бíляної грубої тканини...
Із стелі звішена кленовая колиска.
А в ній - дитина плаче,
Все більше тихо і байдужо
Бо вже не довго їй
на світі цім тривати...
А мати,
що в сорочці з полотна,
тихенько схлипує,
бо сліз уже нема.
Із давніх дáвен виринаю я,
уражен образом із давнього життя,
скоріше за свій стіл
ввійти в ФБ,
забути все,
але:
коли триває образ, то дарма
від грубого тікати полотна,
і матері, що сльози не втира,
й колиски, що стає труною,
бо з'являться самі собою
в картинці, що фейсбук несе
той óбраз, який визначить мене
і несвідоме ним загою.

16 січня 2016 р.

Улюднення сніжинок

Прокидаєшся зранку, дивишся у вікно і бачиш, що ніч вирішила причепурити вчорашні грязно-мутні кучугури білою сніжною пудрою. І, треба визнати, постаралася вона на славу.

Сонце пробивається через затягнуте легкою хмарністю небо, а свіжий сніг блищить під рідкими сонячними променями, бо хіба багато треба того сонячного світла, щоб блищати, якщо по ньому ще не топталася нога людини чи лапа тварини?

Проте, люди (і тварини) не баряться і не соромляться топтати свіжий сніг. Ось тут вже протоптали стежки на пустирі; а онде далі, на асфальті, вже працюють лопатами двірники, щоб не дати скромним тендітним сніжинкам збитися разом та стати твердою незламною кригою.

Але є інші люди - ті, які не бояться дати сніжинкам шанс збитися до купи та відчути себе чимось більшим, ніж просто чудернацько улаштованими кришталиками води. Здебільшого, серед таких людей трапляються діти, або діти та їхні батьки.

Вони, коли по двоє, а коли й більшим гуртом, виходять на цей вогкий чистий сніг та, взявши на озброєння сміх та гарний настрій, починають ліпити з цього снігу велику кулю. І щойно вона стає завбільшки як головка сиру, які продаються у фермерських крамницях, вони полишають цю кулю та беруться за другу. Другу роблять меншою, але докладають до неї не менше зусиль. Іноді, якщо ще вистачає хисту, ліплять ще одну - третю, ще меншу за дві попередніх. Утім, є й такі, що ліплять ці сніжні кулі у зворотному порядку - спершу найменшу, а згодом - найбільшу.

І ось, коли перед веселим гуртом вже лежать три снігові кулі, усі учасники беруть їх та умащують одну на одну. Тоді хтось, найжвавіший відшукує десь під снігом два камінчика та вправляє їх з одного боку верхньої кулі в якості очей. А хтось інший приносить гілку, відламану з найближчого куща, та ставить її на ту кулю замість рота.

І коли всі разом відходять подалі, щоб помилуватися на творіння рук своїх, хтось один обов’язково вибіжить вперед та зробить фото з новоствореною скульптурою - на згадку про цю зиму, коли вона вже мине.

А сніжинки, що були прилетіли з неба холодними та байдужими кристаликами снігу, тепер, ущільнені теплими людськими руками у цю просту, але веселу фігуру сніговика, на деякий час збережуть тепло людської радості у своїх молекулах та згодом, розтанувши під гарячішими променями сонця, понесуть спогад про людей у безперервний кругообіг води в природі.

7 січня 2016 р.

Кутійний спогад

Керамічна миска трохи вищерблена з одного боку. Але іншої немає. Ця - найурочистіша, бо найдавніша, ще від прабабки. Береш глибоку дерев'яну ложку і черпаєш нею густу, немов юшка, кутю.

Пшениці у цьому рецепті пощастило більше, ніж маку. Пшениця дожила до миски ціленька, а от мак - ні, бо його були немилосердно перетерли в макітрі та заправили медом. А мед - густий, мазкий та білий, як масло - аж тане на язику.

І ця солодкість відмикає десь у нейронах мозку прадавні спогади, які линуть ген-ген у простір і вгору, сягаючи вирію, де, у таку ж тиху ніч прадавні наші предки смакують свою кутю - небесну.

5 січня 2016 р.

Мурашки холоду

Ностальгія душить мене цими днями - ностальгія за гарячими батареями. Якщо було у СРСР щось, за чим я сумую, то це саме вони - гарячі батареї.
Зараз торкаєшся їх, і вони ледь теплі; ніби кров-водиця, що циркулює у венах будинку, потроху вистигає, перетворюючи будинок на хворого, якого залишає тепло життя.
А колись, молодий будинок пашів жаром, в його венах клекотала гаряча вода - іноді на батареї годі було втримати руку, щоб не обпектися.
А на ніч батько кидав на таку гарячу батарею мокрий рушник, щоб «було вологе повітря».
А ранком, у вже знов сухому повітрі, можна було ходити по квартирі в самих трусах, не боячись мурашок холоду на спині.

4 січня 2016 р.

Проза недосконала

Проза недосконала. Вона бо рушить справедливі межі, розбиває ритми. Вона не дає скластися гармонії, розбиває ритмічне життя світу, підрубає корінь миру.
Проза - це какафонія звуків, відсутність злагодженості, недоконаність; бо справжній доконаний та досконалий ритм Всесвіту закладений у поезії.
Говорячи прозою люди руйнують свою гармонійну внутрішню природу. Бо слово є божественне і сакральне, воно завжди має звучати римою та ритмом, воно органічно вбудовується у код світу, воно є амінокислотами в його ДНК.
Чотиривірші витають у повітрі, опадають як осад у суспензії долу,
- долу вниз іде, хоче встати там де є -
гармонія і єдність.
Вірші пов'язують весь світ у єдине, вони мають єдину природу, Виходять з одного джерела,
Вони є еритроцитами у повітрі, яке є кров'ю світу.

2 січня 2016 р.

Нервова робота

Вона чекає мене біля під’їзду та по-діловому дзвонить у домофон. Їй років 30, чорнява, з фігурою "гітари", яку ще більше підкреслює чорна спідниця "кльош".

- Свєточка? Це ми з клієнтом на просмотр. Откривайтє.

Ми заходимо у під’їзд. Вона викликає ліфт.

- Как ви уже понялі, я - Надя. А ви с какой целью іщєтє квартіру - сєбє ілі под арєнду?
- Скоріше під оренду, але якщо буде дуже гарна, то собі, - я намагаюся не заглиблюватися у деталі.
- Ну єслі под арєнду, тагда можна шо-та подєшевлє і здєлать касмєтіку. - її звук /г/ у слові "тагда" настільки щілинний та густий, що відразу видає її донбаське або харківське походження.

На 8-му поверсі двері відчиняє худенька блондинка, років тридцяти п’яти. На голові - охайне каре, на ногах - розширені внизу джинси в стилі 70-х.

- Свєточка, ізвнітє, ми чють опоздалі, - заявляє ріелтор Надя тоном, який не терпить заперечень.
- Нічо, нічо, все нормально. І ви не роззувайтеся, в мене тут не прибрано. Проходьте прямо так.

Ми проходимо у коридор. Типове "хрущовське" планування у спальному районі. Зліва - кухня, прямо - дві кімнати "трамвайчиком". Я передивився їх уже стільки, що можу з заплющеними очима пройти від вхідних дверей по коридору в кімнату, ні на що при цьому не натикаючись.

Але не в цій квартирі. Бо відразу ж натикаюся на здоровенного собаку, який сидить напроти у коридорі і витріщається, зафіксувавши на нас підозрілі очі.

- Не бійтесь, не вкусить, він не агресивний. Проходьте, дивіться, - сухо запрошує Свєточка.

Але пес, схоже, про себе іншої думки. Своєю позою він явно показує, що не збирається пускати чужинців далі.

- Рудік, пусти людей в хату, - хазяйка ласкаво просить його. - Рудольф сьогодні якось дивно себе поводить.

Ми вже й самі це бачимо. Рудольф підводиться і повільно наближається до нас. З його горла чується приглушене гарчання. Ми інстинктивно відходимо назад до вхідних дверей.

- Свєточка, с нім точно всьо в поря... - Надя не встигає завершити питання: одним стрибком Рудольф опиняється біля її ніг. - Свєточка, убєрітє собаку!

Свєточка кидається до пса ("Рудольф! Мєсто!"), але вже пізно. Він встромляє свої зуби у ліву ногу ріелтора - трохи нижче коліна.

- ААААААААА!!!!! Свєта, здєлайтє што-нібудь! Он мєня укусііііііііл! Мнє больнооооааааа!!! Он нє отпускаєт! - Надя намагається відійти до дверей.

Я похапцем відчиняю їх за собою, тягнучи за руку ріелтора. Ми вилітаємо з квартири. Пес нарешті відпускає Надіну ногу. Кривавий слід на нозі показує периметр укусу, кров цівкою стікає Наді у чобіток. Свєточка сторопіло стоїть у дверях, ледве стримуючи Рудольфа за ошийник. Він продовжує злобно гарчати і рветься довершити почате.

Поки доїжджає викликаний мною ліфт, Надя кляне Свєту, Рудольфа та всіх їхніх родичів до сьомого коліна. Свєта намагається бубніти якісь вибачення.

- Світлано, замість того, щоб перепрошувати, подзвоніть у таксі, ми їдемо у травмпункт, - я намагаюся знайти компроміс між ними. Світлана потакує головою та зникає у квартирі, тягнучи за собою собаку.

Виходимо на двір. Таксі має бути через пару хвилин.

- Мда, - каже Надя, - Навєрноє, моя кошка нємного пєрєборщіла, здєлав лужу прямо под мої сапоги. Даже мило с оддушкой нє помогло. Но ето єщо ничьо. Как-то попала на просмотр к развєдьоной парє – жена хотєла продавать, а муж – нєт. Так вот кагда (знову цей донецький /г/!) он п'яний кинулся на мєня с топором і заорал «Вєдьма, я тєбє нє оддам квартіру!», я ріально с пятого етажа збєжала на пєрвий за пять секунд і вилєтєла із под'єзда пулєй. Нікагда нє ідітє в ріелтори. Нєрвная работа.

Вона завершує свою сповідь уже в машині.

"Наступного разу, коли йтиму дивитися квартиру, візьму з собою сусіда з пітбулем. А в ріелтори піду тільки після того, як попрактикуюся в кориді" - вирішую для себе я.