25 березня 2016 р.

Ернест Хемінгуей. «Сніги Кліманджаро»

(переклав Володимир Мітрофанов)

Кіліманджаро — вкрита снігом гора заввишки 19 710 футів, яку вважають найвищою в Африці. Її західна вершина мовою масаї зветься «Нгає-Нгаї», тобто «Божий дім». Майже біля самої тієї вершини лежить висхлий і замерзлий труп леопарда. Чого шукав леопард на такій височині —ніхто пояснити не може.



— Найцікавіше те, що мені зовсім не боляче,— сказав він.— Отак і знаєш, коли воно починається.
— Справді не боляче?
— Анітрохи. Єдине, що мене турбує, — це дух. Тебе, напевне, аж верне.
— Годі-бо, прошу.
— Онде, поглянь,— сказав він.— Що їх так сюди вабить — видовище чи дух?

Його похідне ліжко стояло в затінку розлогої мімози, і, сягаючи оком поза тінь, на залиту сонцем долину, він бачив трьох великих птахів, що зухвало порозсідалися віддалік, а ще з десяток їх кружляло в повітрі, і тіні їхні раз у раз мелькали на землі.

— Вони позліталися того ж дня, як зіпсувалась машина,— сказав він.— А оце сьогодні вперше сіли на землю. Спочатку я пильно додивлявся, як вони ширяють у небі: думав, згодиться колись для оповідання. Та тепер смішно про це й казати.
— Ну годі вже, прошу тебе,— мовила вона.
— Та я ж нічого,— відказав він.— Просто легше стає, коли говориш. Я зовсім не хочу тебе засмучувати.
— Ти ж знаєш, не це мене засмучує. Я не маю ані хвилини спокою, бо нічим не можу тобі зарадити. А по-моєму, ми могли б якось полегшити становище, доки прилетить літак.
— Або доки він не прилетить.
— Ну скажи, будь ласка, що мені зробити. Я ж напевне можу що-небудь зробити.
— Можеш відтяти мені ногу, і воно має спинитися, хоч я й не вірю. Або можеш мене застрелити. Ти ж тепер добре стріляєш. Я тебе навчив, правда?
— Прошу, не кажи такого. А може, я б тобі почитала?
— Що?
— Що-небудь із того, що ми маємо з собою, чого ще не читали.
— Не можу я того слухати,— сказав він.— Краще розмовляти. Ми сваримося, і час минає швидше.
— Я не сварюся. Я не хочу сварок. Не треба більше сваритися. Хоч які б ми були знервовані. Може, сьогодні вони повернуться з іншою машиною. А може, літак прилетить.
— Я не хочу нікуди їхати,— сказав чоловік.— Та й навіщо — хіба тільки щоб тебе заспокоїти?
— Ти говориш як боягуз.
— Невже не можна дати людині спокійно померти й не ображати її? Чи тобі легше так?
— Ти не помреш.
— Не кажи дурниць. Я вже помираю. Спитай-но отих паскуд.— Він поглянув туди, де сиділи троє величезних бридких птахів, згорбившись і повтягавши лисі голови у настовбурчене пір’я. Четвертий спустився додолу, трохи пробіг з льоту, а тоді перевальцем подибав до тих трьох.
— Їх повно коло кожного табору. Просто ніхто їх не помічав. Ти не помреш, якщо не опустиш руки.
— Де ти таке вичитала? Ну й дурепа.
— Можеш собі думати про когось іншого.
— Боронь Боже,— сказав він.— Я все життя тільки те й робив.

Якусь часинку він лежав тихо, дивлячись крізь мерехтливе повітря над розжареною сонцем долиною туди, де починався чагарник. Там паслося кілька козенят, що видавалися білуватими цяточками на жовтому тлі, а вдалині він побачив табун зебр, зовсім білих проти зелені чагарів. Намети стояли в гарній місцині, під великими деревами коло підгір’я, там була добра вода, ще й зовсім близько — в майже пересохлому джерелі, до якого вранці зліталися куріпки.

— То не хочеш, щоб я тобі почитала? — спитала жінка. Вона сиділа на брезентовому стільчику біля ліжка, — О, вітрець повіяв.
— Ні, дякую.
— Може, приїде машина.
— Мене анітрохи не обходить, приїде вона чи ні.
— Зате мене обходить.
— Тебе обходить бозна-скільки такого, до чого мені байдужісінько.
— Не так уже й багато, Гаррі.
— А що, як ми вип’ємо трохи?
— Тобі може зашкодити, У Блека (1) сказано не вживати алкоголю. Краще не треба.
— Моло! — гукнув він.
— Слухаю, бвана (2)
— Принеси-но віскі з содовою.
— Тобі не можна,— сказала вона.— Оце і є опустити руки. Там же пишеться, що пити шкідливо. Я знаю, що шкідливо.
— Ні,— мовив він.— Корисно.

(1) У медичному довіднику Блека.
(2) Пане, хазяїне (мовою суахілі)

От і кінець, думав він. Тепер він уже не зможе нічого завершити. І ось як воно все кінчається — суперечкою через ковток віскі. Відколи в його правій нозі почалася гангрена, біль зовсім ущух, а з болем зник страх, і тепер він не відчував нічого, крім безмежної втоми та лютої досади, що це вже кінець усьому. Те, що мало статись, анітрохи його не цікавило. Багато років над ним тяжіла страшна неминучість, а ось тепер смерть уже нічого не важила. Просто дивно, яку полегкість дає справжня втома.

І тепер він ніколи не напише тих речей, що їх усе приберігав на майбутнє, доти, доки зможе написати їх гарно. Ну що ж, зате й невдачі нема чого боятися. А може, він узагалі не зміг би їх написати, тим-то й не брався до них і все відкладав на потім. Та тепер він уже ніколи про це не дізнається.

— Даремно ми сюди поїхали,— сказала жінка. Вона дивилася на склянку в його руці й кусала губи.— У Парижі з тобою ніколи б такого не сталося. Ти ж завжди казав. що любиш Париж. Ми могли залишитися в Парижі або ж поїхати ще кудись. Я б поїхала з тобою куди завгодно. Я ж казала, що поїду куди ти тільки схочеш. Коли вже тобі треба було пополювати, ми могли б поїхати до Угорщини, там було б набагато зручніше.
— Все за твої кляті гроші,— сказав він.
— Ти несправедливий сказала вона.— Вони завжди були такі самі твої, як і мої. Я все покинула і їздила а тобою скрізь, де ти хотів і робила все, що ти хотів. Але сюди ми поїхали даремно.
— Ти ж казала, що тобі тут подобається.
— Подобалося, поки все було гаразд. А тепер мені тут осоружно. Не збагну, чому таке мало скоїтися з твоєю ногою. За що нас спіткало це лихо, що ми такого зробили?
— За себе я можу сказати. Передусім, забув одразу ж припекти подряпину йодом. Потім не звертав на неї уваги, бо ніяка зараза до мене не пристає. А ще згодом, коли мені погіршало, робив примочки слабким карболовим розчином, бо всі інші дезінфекційні засоби в нас кінчилися. Мабуть, саме від цього омертвіли дрібні кровоносні судини й почалася гангрена.— Він подивився на жінку.— Хіба не досить?
— Я не про те.
— Коли б ми найняли тямущого механіка, а не того недоука- тубільця, він стежив би за мастилом і ніколи не спалив би підшипника.
— Я не про те.
— Коли б ти не зреклася свого товариства, того клятого кодла з Олд-Вестбері, Саратоги, Палм-Біча (1), і не злягалася зі мною...
— Те я ж кохала тебе. Ти несправедливий. Я й тепер тебе кохаю. І завжди кохатиму. А ти хіба не кохаєш мене?
— Ні,— відказав він.— Мабуть, ні. Та й не кохав ніколи.
— Гаррі, що ти кажеш! Ти втратив розум.
— Ні. я не маю чого втрачати.
— Не пий,— сказала вона.— Любий, не пий, я тебе прошу. Ми повинні зробити все, що тільки можна.
— От ти й роби,— сказав він.— А я стомився.

(1) Фешенебельні курорти в США


Тепер він бачив в уяві залізничну станцію в Карагачі і себе на пероні з рюкзаком за плечима, і ось уже ліхтар симплонського експреса розігнув темряву,— він тоді від’їжджав із Фракії після того відступу. Це було одне з оповідань, що він мав написати згодом, і ще про той сніданок, коли всі дивились у вікно на засніжені болгарські гори і секретарка з місії Нансена спитала старого, чи то справді сніг, і старий, зиркнувши й собі, відповів: «Ні, то не сніг. Для снігу ще зарано». І секретарка сказала іншим дівча¬там: «От бачите, ніякий то не сніг»,— і вони загомоніли всі разом: «То не сніг, ми помилилися». Але то був таки сніг, і, коли розпочався обмін населення, старий послав людей у засніжені гори. І вони блукали серед того снігу, аж поки не загинули ще до кінця зими.

Сніг був і в Гауерталі, він ішов цілий різдвяний тиждень,— того року, коли вони жили в лісорубовій хаті з величезною кахляною грубою, що займала півкімнати, і спали на матрацах, набитих буковим листям: це тоді до них пришкандибав дезертир, насилу тягнучи по снігу скривавлені ноги. Він сказав, що за ним женеться поліція, і вони дали йому вовняні шкарпетки й затримали поліцаїв балачкою, аж поки слід його замело снігом.

У Шрунці на перший день Різдва сніг так яскрів проти сонця, що аж очам було боляче, коли дивитися з вікна пивнички на тамтешній люд, що вертав додому з церкви. Це там вони підіймалися з важкими лижами на плечі вкоченою саньми й жовтою від кінської сечі дорогою, що йшла понад річкою між крутих гір, порослих соснами, і там-таки з’їжджали а великого льодовика над «Мадленер-гаузом», і сніг був гладенький, мов цукрова глазур, і легкий, мов пудра; і він досі пам’ятав той стрімкий, безгучний від величезної швидкості спуск, коли він, наче птах, летів униз.

Того року несподіваний снігопад заскочив їх у «Мадленер-гаузі», і вони мусили просидіти там цілий тиждень, граючи в карти при світлі кіптявого ліхтаря, і ставки невпинно йшли вгору, що більше програвав гер Лент. Кінець кінцем він програв усе. Геть усе — гроші лижної школи, її річний прибуток, а далі й власні заощадження. Ось і тепер він мов живий перед очима: довгоносий, бере зі столу карти й відкриває sans voir (1). Тоді вони тільки те й робили, що грали. Нема снігу — до карт, накидало надміру — знову до карт. І він подумав про те, як багато часу в його житті згаяно на гру.

(1) не дивлячись, «на темну» (фр.)

Та він так і не написав про це ні рядка, ані про той ясний і холодний різдвяний день, коли на обрії видніли далекі гори і Баркер полетів через лінію фронту бомбардувати поїзд, що віз додому австрійських офіцерів, а коли вони повискакували з вагонів і сипонули врозтіч, він розстрілював їх з кулемета. Пригадалося, як потім Баркер прийшов до їдальні й почав про це розповідати. І як раптом запала тиша, а тоді хтось сказав: «Падлюка ти, мерзенний убивця!»

З тими самими австрійцями, яких вони тоді вбивали, він згодом катався на лижах. Ні, не з тими самими. Ганс, що пристав до нього в супутники на всю ту зиму, відбував війну в гірських стрільцях, і, коли раз вони вдвох пішли у видолинок над тартаком полювати на зайців, вони розмовляли про бої при Пасубіо, про наступ на Пертику й Лсалоне, та він так і не написав про це ані слова. Ані про Монте-Корно, ані про Сьєте-Коммум, ані про Арсьєдо.

Скільки ж це зим він прожив у Форарльберзі та Арльберзі? Чотири... Нараз йому спав на пам’ять і отой чолов'яга, що продавав лисицю, коли вони ходили в Блуденц купувати подарунки, і добрячий Kirsch (1) з присмаком вишневих кісточок, і легкий вихор сріблястої куряви над стужавілим снігом, коли, співаючи «Гей-йо, наш Роллі!», ти мчиш до крутого спуску, злітаєш з нього навпростець, тоді трьома стрімкими поворотами поминаєш садок, перестрибуєш через рівчак і виїжджаєш на обмерзлу дорогу позад готелю. Мерщій попускаєш кріплення, скидаєш лижі й ставиш їх до дерев'яної стіни, а у вікні бачиш світло лампи, і там, у курному, пропахлому молодим вином теплі, хтось награє на акордеоні.

(1) вишнівка (нім.)


— Де ми спинялися в Парижі? — запитав він у жінки, що сиділа біля нього на брезентовому стільчику тут, в Африці.
— У «Крійоні». Ти ж сам знаєш.
— Звідки мені знати?
— Ми завжди там спинялися.
— Ні. Не завжди.
— Там або ж а «Анрі-Катр», у Сен-Жермені. Ти казав, що любиш там жити.
— Любов — це купа гною,— сказав Гаррі.— А я півень, що заліз на неї і кукурікав.
— Навіть якби ти мав померти, — сказала вона,— то невже так доконче треба знищити все, що лишається по тобі? Чи ти повинен забрати все в домовину? Чи повинен убити коня і жінку, а сідло і зброю кинути у вогонь?
— Атож,— відказав він,— Моя зброя — це твої кляті гроші. Мій кінь баский і моя зброя.
— Замовч.
— Гаразд. Не буду більше. Я не хочу тебе ображати.
— Тепер це вже, мабуть, трохи запізно.
— От і добре. Тоді ображатиму й далі. Так веселіше. Те єдине, що я справді любив з тобою робити, тепер не для мене.
— Ні, неправда. Ти багато чого любив, і я робила все, чого тобі хотілося.
— Ой, Бога ради, це хвалися!

Він подивився на неї і побачив, що вона плаче.

— Слухай-но,— сказав він.— Ти думаєш, мені самому приємно? Я й сам не знаю, що зі мною діється. Мабуть, це прагнення вбити іншого, щоб вижити самому, так я гадаю. Коли ми почали розмовляти, я був цілком спокійний. І в гадці не мав нічого такого. Я тепер наче сказився і ладен хтозна-що тобі зробити. Не зважай на мене, серденько. Я ж бо справді кохаю тебе. Ти й сама знаєш. Я ніколи нікого не кохав так, як тебе.

Він збився на звичну брехню, що нею добував хліб свій насущний.

— Ти дуже добрий до мене.
— Ти повія,— сказав вій.— Повійниця-благодійниця. Це вже поезія. Я тепер повен поезії. Гною і поезії. Гнилої поезії.
— Мовчи, Гаррі, ну що за диявол у тебе вселився?
— Не хочу нічого залишати,— сказав він.— Нічого по собі не залишу.



Прокинувся він аж надвечір. Сонце сховалося за гору, і долину оповила тінь; козенята трималися тепер якнайдалі від чагарів, майже біля самих наметів, і він дивився, як вони пасуться, раз по раз нахиляючи голови й помахуючи хвостиками. Нахабні птахи вже не чатували на землі. Вони важко повмощувались на дереві. Тепер їх було ще більше. Коло ліжка сидів його особистий бой.

— Мемсаїб пішла стріляти,— сказав хлопець.— Бвана чогось хоче?
— Ні.

Певне, пішла вполювати якусь дичину і, знаючи, що він любить дивитися на тварин, подалася ген від наметів, щоб не порушити спокою в тій місцині, яку він міг бачити. Вона ніколи нічого не забував, подумав він. Жодної дрібниці, про яку прочитала, або колись почула, або ще якось дізналася.

То не її провина, що вони зійшлися, коли він був уже спустошений. Звідки жінці знати, що твої слова нічого для тебе не важать, що ти говориш їх тільки за звичкою, бо так тобі спокійніше? Відтоді як він перестав надавати ваги своїм словам, його брехня була жінкам любіша, аніж колись правда.

Не те головне, що він брехав, а те, що не мав за душею і слова правдивого. Він прожив своє життя, воно давно вже скінчилось, а тоді він став жити далі, серед інших людей, мав тепер більше грошей і подорожував по найкращих із знайомих місць, та й нові вибирав найкращі. Так, ти волів ні про що не думати, і тоді все було чудово. Здоров'я мав залізне, через те й не став неврастеніком, як більшість тих людців, і вдавав, ніби тобі начхати на роботу, яку ти робив перед тим і яка тепер стала тобі не до снаги. Але сам собі ти казав, що неодмінно напишеш про цих людей, про великих багатіїв, що ти чужий серед них, розвідник у їхньому таборі, що ти покинеш його і змалюєш словом, і то вперше буде розповідь людини, яка знав те, про що пише...

Та він так нічого й не написав, бо кожний день у неробстві й розкошах, у зневазі до тих, ким і сам він тепер був, притуплював його здібності, послаблював снагу до праці, і зрештою він зовсім покинув писати. А людям, з якими він тепер знався, так було куди зручніше. Колись, за давньої милої пори, він почував себе найщасливішим саме в Африці, і от знову приїхав сюди, щоб почати все наново. В цю мисливську подорож вони вирушили без особливих вигод. Не терпіли ні в чому нестатків, але й не розкошували, і він сподівався, що в такий спосіб знову збереться на силі, що спроможеться скинути з душі жир, як ото роблять боксери, їдучи в горн працювати й тренуватися, щоб зігнати зайву вагу.

Спочатку вона була задоволена. Казала, що їй тут подобається. Їй завжди подобалось неспокійне життя, з переміною обставин, з новими знайомствами та цікавими враженнями. А він плекав ілюзію, ніби до нього вертається колишня сила й снага до праці.
І тепер, якщо такий має бути кінець,— а він знав, що це кінець,— нема чого звиватися, мов та змія з перебитим хребтом, що кусає сама себе. Ця жінка ні в чому не винна. Якби не було її, була б якась інша. Коли вже він жив брехнею, то повинен і померти так само...

З-за горба до нього долинув постріл.

Вона дуже влучно стріляє, ця добра повія, ця повійниця-благодійниця, дбайлива доглядачка й згубниця його таланту. Дурниці. Він сам згубив свій талант. Навіщо дорікати цій жінці за те, що вона дала йому достаток? Він занапастив свій талант, бо прирік його на бездіяльність, бо зрадив себе самого і все, у що вірив, занапастив пияцтвом, що позбавило його колишньої гостроти чуття, лінощами, неробством, снобізмом, пихою, марнолюбством — і сим, і тим, і ще хтозна-чим. Що ж лишилося? Перелік давніх книжок? А який він, власне, був, той його талант? Ні, талант був таки пристойний, та, замість уживати його на діло, він гендлював ним. Ніколи не міряв ним того, що зробив, а все — що міг би зробити. І зрештою обрав інший спосіб заробляти собі на прожиток — не пером і не олівцем.

Тож чи дивно, що кожна нова жінка, в яку він закохувався, неодмінно була багатша, ніж попередня? Та тепер, коли він утратив здатність кохати і жив самою брехнею, як от із цією жінкою, багатшою від усіх інших, що мала силу-силенну грошей, що раніш була одружена й народила двох дітей, що перед ним брала собі коханців і з жодним не знала втіхи, а його щиро любила як письменника, як чоловіка, як товариша і як свою завидну власність,— і от, хоч як дивно, саме їй, котрої він зовсім не любив і котрій увесь час брехав, він міг давати за її гроші куди більше, ніж тим жінкам, що їх кохав був по-справжньому.

«Певно, всі ми створені для того, що робимо,— подумав він.— Хто який має хист, так і заробляє собі на прожиток». Сам мін усе життя в той чи інший спосіб продавав свою снагу, а коли до неї не долучаються почуття, за ті самі гроші даєш набагато більше. Він давно зрозумів це, але й про це вже тепер не напише. Нш, не напише, хоч і варто було б...

Онде вона — з'явилася на видноті, простує до табору. На ній бриджі, у руках — рушниця. Слідом за нею двоє служників тягнуть на жердині забите козеня. Все така сама приваблива, подумав мін, і тіло в неї гарне. Вона мала неабиякий хист до любощів, добре на них зналася, і, хоч була й не вродлива, йому подобалось її обличчя; вона дуже багато читала, залюбки їздила верхи, полювала на дичину і, певна річ, забагато пила. Чоловік її помер, коли вона була ще порівняно молода, і на якийсь час вона віддалась турботам про своїх майже дорослих дітей, що вже не потребували цього й почували себе з нею незручно, багато часу приділяла своїм коням, книжкам і чарці. Вона любила читати в надвечірні години, перед обідом і, читаючи, пила віскі а содовою. До обіду була вже добре напідпитку і, вихиливши за столом ще пляшку вина, здебільшого швидко засинала.

Так було, поки вона не завела собі коханців. Відколи з'явилися коханці, вона вже не пила стільки: тепер їй не треба було впиватись, щоб заснути. Але коханці їй надокучали. Перед тим вона жила в шлюбі з чоловіком, що ніколи їй не надокучав, а ці надокучали страшенно.

Потім одне з двох її дітей загинуло в авіаційній катастрофі, і, коли все минулося, вона порвала а коханцями, а що віскі не вгамовувало болю, то мусила влаштовувати своє життя якось по-новому. Нараз її посів болісний страх перед самотністю. Але їй потрібна була людина, яку б вона могла поважати.

Це почалося дуже просто. Їй подобались його твори, і вона давно заздрила на його життя. Гадала, він робить тільки те, до чого мав охоту. Способи, до яких вона вдалася, щоб заволодіти ним, та причини, в яких урешті закохалася в нього,— то все були щаблі неухильного поступу, і кінець кінцем вона побудувала собі нове життя, а він спродав решту свого життя колишнього.

Спродав за убезпечений добробут, за вигоди — тут ніде правди діти,— ну, а ще за що? Він і сам не міг сказати. Вона ладна купити все, чого йому забагнеться. Це він знав. А до того ж і коханка була чудова. Він лягав з нею в ліжко так само радо, як і з будь-якою іншою, навіть ще й радніш: вона була багатша від інших, мала гарне тіло, добре зналася на любощах і ніколи не влаштовувала сцен. І ось тепер це життя, яке вона побудувала наново, мало урватись, бо два тижні тому він не вдався до йоду, подряпавши коліно об терня, коли вони продиралися крізь чагарі сфотографувати табун антилоп, що стояли а високо піднесеними головами й, роздимаючи ніздрі, нашорошивши вуха, видивлялись уперед і прислухалися до найменшого шелесту, готові ту ж мить шугнути в хащі. І таки втекли, перше ніж він устиг зробити знімок.

Ось вона прийшла.

Не підводячись, він повернув голову й подивився на неї.

— Привіт,— озвався він.
— Я підстрелила козеня,— сказала вона.— Буде тобі добрий бульйон, і ще загадаю зробити картопляного пюре. Як ти себе почуваєш?
— Куди краще.
— От і чудово! Знаєш, я так і думала, що тобі має полегшати. Коди я пішла, ти спав.
— Я добре поспав. А ти далеко ходила?
— Ні. Тільки зайшла за горб. Я поклала його а першого пострілу.
— Ну, стріляєш ти чудово.
— Я люблю полювати. І Африку полюбила. Справді. Якщо ти видужаєш, це буде найкраща пригода в моєму житті. Ти не уявляєш собі, яка це втіха — полювати разом з тобою. Я полюбила цю країну.
— Я теж люблю її.
— Коханий, як же добре, що тобі полегшало. Мені так прикро, коли ти отакий, як був. Ти не будеш більше такого казати, правда ж? Обіцяєш?
— Не буду,— відповів він.— Я вже й не пам'ятаю, що казав.
— Не треба доводити мене до знемоги, чуєш? Я всього лиш немолода жінка, що кохає тебе і хоче робити все, що й ти. Я вже й так скільки разів у житті знемагала. Ти ж не хочеш, щоб таке було знову, правда?
— Я б залюбки знеміг тебе в ліжку,— відказав він.
— Еге ж. Оце приємна знемога. Задля неї ми й живемо. Завтра прилетить літак.
— Звідки ти знаєш?
— Я певна. Неодмінно прилетить. Служники наготували галуззя і трави для багаття. Я сьогодні ще раз ходила туди подивитися. Там цілком досить місця, щоб сісти літакові, і ми запалимо вогнища з обох кінців.
— Чому ти думаєш, що він прилетить завтра?
— Я певна, що прилетить. Давно вже час. У місті тобі вилікують ногу, і тоді ми добряче знеможемо одне одного. Не так, як цими жахливими розмовами.
— Може б, нам випити? Сонце вже сіло.
— Ти гадаєш, тобі не зашкодить?
— Одна не зашкодить.
— То вип’ємо її разом. Моло, віскі з содовою! — гукнула вона.
— Ти б узула чобітки проти москітів,— сказав він.
— Потім, коли помиюся.

Поки вони пили, сутінки все густішали, а коли майже зовсім споночіло і стріляти стало темно, долину перебігла гієна й зникла за горбом.

— Ця падлюка бігає тут кожного вечора,— сказав він.— Кожного вечора, ось уже два тижні.
— Мабуть, це вона так скиглить ночами. Та мені байдуже. А загалом бридка тварина.

Вони пили разом, біль йому не дошкуляв — тільки незручно було лежати в одній позі, а тим часом служники розпалювали вогнище, на стінах наметів танцювали відблиски полум’я, і він відчував, як до нього вертається мимовільна згода з життям у цьому втішному полоні. Вона таки справді добра до нього. А він сьогодні повівся з нею жорстоко й несправедливо. Вона мила жінка, напрочуд мила...

І ту ж мить він усвідомив, що помирає.

Це почуття наринуло як вир — не подмухом буревію чи навальною хвилею, а так, ніби він раптом опинився у лиховісній смердючій пустці, що її краєм, на превеликий його подив, нечутно скрадалась ота гієна.

— Що з тобою, Гаррі? — спитала жінка.
— Нічого,— відказав він.— Ти б пересіла на той бік. Проти вітру.
— Моло змінив тобі пов’язку?
— Так. Тепер я роблю борні примочки.
— Як ти себе почуваєш?
— Трохи паморочиться в голові.
— Я піду помиюся,— сказала вона.— Ти зажди трохи. Разом повечеряєм, а тоді занесемо ліжко в намет.

«Отже,— сказав він сам до себе,— добре, що ми перестали сваритися». З цією жінкою він не часто сварився, а от з іншими, яких кохав, сварився страшенно, і кінець кінцем сварки ті, мов іржа, знищували все, що було в них спільного. Він кохав занадто палко, вимагав занадто багато і завжди сам усе занапащав.



Йому пригадалось, яким самотнім він почував себе тоді в Константинополі, після тієї сварки напередодні його від'їзду з Парижа. Він гуляв там напропале, і коли все те скінчилось, і він не тільки не позбувся своєї самотності, а ще й роз'ятрив її, він написав листа — їй, першій, котра покинула його,— про те, що він так і не зміг себе перебороти... Про те, як йому одного разу здалося, ніби він побачив її на вулиці, і йому аж млосно стало; як, угледівши на Бульварі першу-ліпшу жінку, що чим-небудь нагадувала її, він ішов слідом, боячись упевнитися, що то не вона, боячись утратити оте почуття, яке охопило його. Про те, що хоч би я якою жінкою він спав, йому тільки дужче бракувало її. І що той її вчинок однаково нічого не важить, бо він зрозумів, що нездатен зцілитися від кохання до неї. Він писав цього листа у клубі, зовсім тверезий, і послав його в Нью-Йорк з проханням відписати йому до паризької редакції. Гадав, що так буде найпевніше. І того ж вечора, в нестерпній тузі за нею, відчуваючи в душі болісну порожнечу, він підчепив на вулиці біля «Таксіма» якусь дівчину і повів її вечеряти. Потім вони пішли в дансинг: танцювала вона погано, і він покинув її задля іншої жагучої розпусниці-вірменки, яка так терлась об нього животом, що його АЖ жаром обсипало. Він забрав її від англійського офіцерика-артилериста з неабияким скандалом. Артилерист викликав його за двері, і вони завелися битись у темряві посеред вулиці. Він двічі добре садонув артилериста збоку в щелепу, але той не впав, і він зрозумів, що битись доведеться по-справжньому. Артилерист затопив йому в груди, потім у вилицю. Він знову замахнувся І вдарив лівою, а артилерист наваливсь на нього, вчепився в піджак і геть відірвав рукав; він двічі дав йому по вуху, тоді щосили вдарив правою і відштовхнув від себе. Артилерист упав головою на брук, і вони з дівчиною кинулися навтіки, бо вже чути було, як надходить військовий патруль. Вони скочили в таксі й проїхали понад Босфором до Рімілі-Гіса, зробили круг і повернули назад серед нічної прохолоди; потім пішли до ліжка, і вона була й на дотик така ж перестигла, як і на вигляд, проте гладенька, мов трояндова пелюстка, солодка, наче патока, з м'яким животом і великими персами, а під задок не треба було й подушки. Коли він зібрався йти, вона ще спала і вигляд мала у вранішньому світлі досить-таки пошарпаний. Він повернувся до «Пера-Паласу» з синцем під оком, несучи під пахвою піджак без одного рукава.

Того ж вечора він виїхав до Анатолії й тепер пригадав ту подорож: як поїзд цілий день ішов поміж ланами, засіяними маком, що його там вирощують на опіум, і яке то дивне було відчуття наприкінці дороги, коли почало здаватися, ніби змінились усі відстані, і як він дістався туди, де розпочавсь наступ за участю новоприбулих грецьких офіцерів, що ні біса не тямили в цьому ділі, і артилерія лупила по своїх, і англійський військовий спостерігач плакав, як дитина.

Того ж таки дня він уперше побачив забитих солдатів у білих балетних спідничках і гостроносих капцях з помпонами. Турки сунули навалою, і він бачив, як солдати в спідничках тікали, як офіцери стріляли в них, а тоді й самі кинулись тікати, і він теж тікав чимдуж разом з англійським спостерігачем, аж поки йому заболіло в грудях, а в роті стало так гірко, наче він смоктав мідяки; і вони спинилися за якимись скелями, а турки все сунули та сунули. Згодом він бачив такі речі, яких ніколи не міг собі й уявити, а потім — і ще страшніші. Отож, повернувшись до Парижа, не міг про це ані сам говорити, ані слухати інших. А в кафе, повз яке він ішов, перед стосиком блюдечок з-під чарок сидів отой американський поет і з дурнуватим виразом обличчя, схожого на велику картоплину, натяків про дадаїзм з одним румуном, на ім’я Трістан Тцара (1), що завжди носив монокль і скаржився на головний біль, і він подався назад до свого помешкання, до дружини, що її знову кохав,— забуто всі сварки, забуто всі безумства, він радів, що повернувся, і пошту з редакції тепер надсилали йому додому. І ось одного ранку надійшов лист у відповідь на той, що він тоді написав, і коли він побачив на підносі конверт із знайомим почерком, то аж похолов увесь і спробував непомітно підсунути його під інший лист. Та дружина спитала: «Від кого це, любий?» — і то був кінець усьому, що тільки-но почалося в них наново.

Він пригадував щасливі дні з усіма жінками, яких знав, пригадував і сварки. Чомусь вони завжди заводили ті сварки в найприємніших місцях. І чого їм неодмінно надавало сваритися в найкращі для нього хвилини?.. Він нічого про це не написав: спершу не хотів жодної в них образити, а потім йому здавалося, що й без того є про що писати. Але повсякчас думав, що зрештою обов'язково про це напише. Міг би написати багато про що. Він бачив, як змінюється світ, і то були не просто події, хоч і їх він спостерігав чимало й пильно придивлявся до людей,— він бачив тонші зміни і пам'ятав, як поводились люди за різних часів. Він сам був свідок усього того, усе примічав і вважав за свій обов’язок про те написати — але тепер уже ніколи не напише.


(1) Французький поет, засновник дадаїзму — формалістичної течії у західноєвпропейській культурі під час першої світової війни.


— Ну, як тобі? — спитала жінка. Вона вже помилась і вийшла з намету.
— Добре.
— То, може, трохи поїси?

Він угледів позад неї Моло з розкладним столиком і ще одного служника, що тримав посуд.

— Я хочу писати,— сказав він.
— Випий бульйону, це додасть тобі сили.
— Сьогодні вночі я помру,— сказав він. — Ні до чого мені сила.
— Облиш цю мелодраму, Гаррі, прошу,— сказала вона.
— Чи тобі в носі позакладало? Я вже згнив майже до стегна. На біса мені твій бульйон? Моло, принеси-но віскі з содовою!
— Випий бульйону, я прошу,— лагідно сказала вона.
— Ну, давай уже.

Бульйон був надто гарячий. Довелося тримати чашку в руках, чекаючи, поки охолоне, а вже тоді одним духом, не похлинувшись, він влив у себе все до краплі.

— Ти чудова жінка,— сказав він.— Не зважай на мене.

Вона повернула до нього обличчя, так добре знане й люблене з фотографій в «Острозі» та «Місті й маєтку», тільки трохи поблякле від алкоголю, тільки трохи змарніле від любосних утіх; але в «Місті й маєтку» ніколи не показували тих гарних грудей, ані тих пишних стегон, ані рук, що так приємно пестили йому спину. Дивлячись на її знайому лагідну усмішку, він знову відчув наближення смерті. Та тепер то не був раптовий вир, а наче подув вітру, що, сколихнувши полум'я свічки, здіймає його догори.

— Нехай потім винесуть мій москітних і почеплять над ліжком, а поруч запалять вогнище. Я сьогодні ночуватиму просто неба. Зрушати з місця ні до чого. Ніч ясна, і дощу не буде.

Так ось воно як помирають — у шепоті, що його й сам ледве чуєш. Ну що ж, сварок більше не буде. Це він твердо обіцяв. Він не стане псувати того єдиного, чого ще не звідав у житті. А проте, мабуть, таки зіпсує. Адже завжди все псував. А може, й не зіпсує.

— Ти можеш писати від диктовку?
— Ніколи не пробувала,— відказала вона.
— А втім, байдуже.

Однаково часу вже нема, хоч усе, вдається, так щільно влягло¬ся, що можна вмістити в один абзац — аби тільки він зумів добре все те висловити.



На горі понад озером стояв рублений дім, зашпарований білим вапном. На жердині біля дверей висів дзвоник, що скликав родину до столу. За домом було поле, а за полем — ліс. Від дому до причалу збігав ряд струнких тополь. Ще ряд тополь тягся впо¬довж мису. Понад узліссям ішла дорога нагору, і при тій дорозі ти збирав ожину. Потім рублений дім згорів, і всі рушниці, що висіли над каміном на кілочках з оленячих ратиць, також згоріли, і їхні стволи без прикладів, з розтопленим свинцем у магазинних коробках, довго ще лежали серед купи попелу, що його брали на луг для великих миловарних казанів, і ти спитав дідуся, чи можна ними погратися, а він не дозволив. Авжеж, то й тепер були його рушниці, і він так і не купив нових. І відтоді більше не полював. Дім відбудували на тому самому місці, тепер уже з брусів, потім побілили, і з ґанку ти бачив ряд тополь і озеро за ними; але руш¬ниць у домі вже ніколи не було. Рештки тих рушниць, що висіли колись на оленячих ратицях у старому рубленому домі, валялися надворі в купі попелу, і ніхто їх більше не чіпав.

Після війни ми орендували в Шварцвальді струмок, у якому водилася форель, і до нього було дві дороги. Одна — спершу низом, через долину, що починалася від Тріберга, між тінястими деревами обабіч білого путівця, а далі — бічною стежкою, що вела в гори, повз невеликі ферми з високими шварцвальдськими будинками, аж доки та стежка виходила до струмка. Звідти ми й починали рибалити.

Друга дорога стрімко підіймалася вгору до узлісся і далі йшла верхами через сосновий бір, а там спускалася до луки й, перетнувши її, виходила до місточка. На берегах струмка росли берези, і він був хоч невеличкий, зате прозорий, бистрий, із заводями в тих місцях, де течія попідмивала коріння беріз. Власникові готелю в Триберзі випав добрий сезон. Там було дуже гарно, і всі ми заприятелювали між собою. А наступного року настала інфляція і грошей, які він призбирав тоді, не вистачило навіть на те, щоб купити припасу й знову відкрити готель,— і він повісився.

Це ще б можна продиктувати, але є й таке, чого не продиктуєш: площа Конгрескарп, де квіткарки фарбували квіти просто серед вулиці і фарба стікала на брук до автобусної зупинки; літні чоловіки й жінки, завжди п'яні від вина та прокислих вичавок; змерзлі дітлахи з зашмарканими носами; дух брудного поту, злиднів і пияцтва в «Кафе-дез-Аматер»; повії в «Бель-Мюзет», над яким вони тоді жили. Консьєржка, що приймала в своїй комірчині солдата республіканської гвардії, а тим часом його каска, прикрашена волосяною китицею, лежала на стільці. Пожилиця з кімнати навпроти, в якої чоловік був спортсмен-велосипедист,— як вона зраділа того ранку в молочній, коли розгорнула «Авто» й прочитала, що він здобув перше місце в перегонах Париж — Тур, у своєму першому великому змаганні. Вона почервоніла, засміялась і, вимахуючи жовтою спортивною газеткою та плачучи з радості, побігла до себе на гору. Чоловік орендаторки «Баль-Мюзет» був шофер таксі, і коли йому, Гаррі, доводилося відлітати вранішнім літаком, той будив його, стукаючи я двері, і, перше ніж їхати, вони разом випивали по склянці білого вина коло цинкового прилавка в барі. Він знав тоді своїх сусідів у тому кварталі, бо всі вони були бідні.

У прилеглих до площі будинках жило два ґатунки людей: п'яниці і спортсмени. П'яниці заливали свої злидні вином, спортсмени шукали розради в тренуванні. То були нащадки комунарів, що не вагалися в своїх політичних поглядах. Вони знали, хто розстрілював їхніх батьків, їхніх родичів, братів і друзів, коли версальське військо захопило місто після Комуни і нещадно карало всякого, хто мав мозолясті руки, носив картуз чи вирівнявся ще якимись прикметами робочої людини. І серед тієї бідноти, у тому кварталі напроти крамнички торговця кониною та кооперативної винарні, він написав свої перші сторінки, започаткувавши ними те, що вважав тоді за справу свого життя. Жоден інший район у Парижі не був йому такий любий, як цей: його крислаті дерева, поштукатурені будинки з коричневими панелями внизу; довгастий зелений автобус на круглій площі; пурпурова фарба, що спливає з квітів на бруківку; несподіваний спуск на вулиці кардинала Лемуана, що круто збігає з горба до Сени, а з другого боку — тісний, перелюднений світóк вулиці Муфтар. Вулиця, що веде нагору до Пантеону, і ще одна, якою він завжди їздив на велосипеді,— єдина заасфальтована вулиця в тому районі, рівна й гладенька під шинами, з високими вузькими будинками і дешевим готелем, де вмер Поль Верлен, У їхньому тодішньому помешканні було тільки дві кімнати, і він наймав кімнату в тому готелі, на останньому поверсі, за шістдесят франків на місяць,— там він писав, і з вікна йому було видно дахи, димарі й усі паризькі пагорби.

З вікон їхнього помешкання можна було побачити не багато. Насамперед крамничку вугляра, що продавав також і вино, кепське вино. Позолочену конячу голову над дверима м’ясної крамнички, червона жовті туші у її вітрині та ще зелений фасад винарні, де вони купували вино — добре, а до голо й дешеве. Решту краєвиду становили поштукатурені стіни та вікна сусідів. І, бувало, вечорами, коли хтось падав п'яний серед вулиці й лежав, сопучи й стогнучи, у суто французькій ivresse (1),— хоч такої, казали, нібито зовсім не існує,— ті сусіди відчиняли вікна, й чути було їхню розмову.

«Де поліцай? Коли не треба, той лобур завжди тут. Певне, спить з якоюсь консьєржкою. Знайдіть його хто-небудь.— Аж ось хтось вихлюпує з вікна відро води, і стогін затихав.— Що там таке? Вода. Оце діло». І вікна зачиняються.

Марі, його femme de ménage (2), нарікає на восьмигодинний робочий день: «Коли чоловік працює до шостої, то, йдучи додому, він вип'є якусь чарчину і грошей не розтринькає. А тепер він працює лише до п'ятої, то напивається щовечора, і вдома ніколи нема й мідяка. Кажу вам — те скорочення нам, жінкам, тільки на горе».


(1) П'яна знемога (франц.).
(2)Служниця (франц.).


— Може, дати тобі ще бульйону? — спитала в нього жінка — тут, тепер.
— Ні, дякую. Бульйон чудовий.
— Випий ще трохи.
— Я краще випив би віскі.
— Віскі може тобі зашкодити.
— Атож. Це шкідливо. Як у тій пісеньці Кола Портера: «Я вірю, ти кохаєш незрадливо...»
— Ти ж знаєш, я люблю, коли ти п'єш.
— Ще б пак. Але це шкідливо.

«Ось нехай піде,— подумав він.— Тоді вип'ю скільки захочу. Ні. не скільки захочу, а все, скільки там є». О боже, як він стомився! Страшенно стомився. Треба поспати якусь часинку... Він лежав нерухомо, і смерті коло нього не було. Певне, поїхала іншою вулицею. Їздить з кимось у парі, на велосипедах, зовсім нечутно котить по бруківці.



Ні, він так ніколи й не написав про Париж. Про той Париж, що був любий його серцю, Ну, а ще про що він не встиг написати?

Про їхнє ранчо й про сріблясту поросль шавлії, про бистру й прозору воду в зрошувальних рівчаках і про буйну зелень люцерни. Прогін іде в гори, і за літо корови стають полохливі, мов олені. І коли восени женеш їх униз, додому, вся та жива маса, мукаючи, рівно тупочучи й збиваючи хмари куряви, поволі суне дорогою. А над горами височить стрімка верховина, чітко вирізняючись проти вечірнього неба, і, коли спускаєшся в долину місячної ночі, все перед тобою залите ясним сяйвом... Потім йому пригадалося, як одною ралу він ішов поночі лісом, тримаючись за хвіст коня,— така була темінь; спали на пам'ять і всі ті оповідання, що їх він ще там думав написати.

Про недоумкуватого хлопчину наймита, якого залишили тоді на ранчо й сказали не давати нікому ані віхтя сіна, і про старого негідника з Форкса, що лупцював хлопчину, коли той робив у нього,— він завернув на ранчо роздобути сіна. Хлопець не дав, і старий погрозив, що знов його поб'є. Тоді хлопець приніс із кухні рушницю і, коли старий намагався вломитись у сінник, застрелив його; коли вони повернулися на ранчо, труп уже тиждень як лежав у оборі, замерзлий і погризений собаками. А те, що лишилося, ти поклав на сани, загорнуте в ковдру й перев’язане мотузками, узяв собі на підмогу того ж таки хлопця, і ви удвох, ставши на лижі, потягли сани на дорогу, а там іще шістдесят миль до міста, де хлопця належало передати владі. Він і гадки не мав, що його заарештують. Думав, що виконав свій обов’язок, що ти йому друг і що він дістане віддяку. Він допомагав тягти старого в місто, щоб усі дізнались, який то був лихий чоловік і як він хотів украсти чуже сіно; і коли шериф надів хлопцеві наручники, той очам своїм не повірив. А тоді заплакав... Це теж було оповідання з тих, які він приберігав на майбутнє. Про тамтешнє життя він міг би написати не менш як зо два десятки оповідань, та так і не написав жодного. Чому?




— От ти й розкажеш їм чому,— промовив він.
— Чому що, любий?
— Чому нічого.

Тепер, відколи заволоділа ним, вона пила не так багато. Та навіть якби він лишився живий, то ніколи не написав би про неї — тепер він був певен. Ані про інших таких, як вона. Багатії нудні люди, вони або забагато п’ють, або ж забагато грають у трик-трак. Нудні й усі однакові. Йому пригадався бідолаха Джуліан, і його романтичний захват перед ними, і слова, якими він почав одне своє оповідання: «Багаті люди не такі, як ми я вами». І як хтось сказав Джуліанові: «Авжеж, вони мають більше грошей». Та Джуліан не зрозумів дотепу. Він вважав їх за людей особливої породи, обдарованих неабиякими чеснотами, і
коли переконався, що вони зовсім не такі, то був один із найтяжчих ударів, яких він зазнав у житті.

Він, Гаррі, нехтував людьми, що хиляться під ударами долі. Коли на чомусь знаєшся, то не станеш тим захоплюватись. Він думав, що здатен узяти гору над усім — адже ніщо не подужає його, коли він на те не зважатиме.

Гаразд. Тепер він не зважатиме на смерть. Єдине, чого він завжди боявся,— це біль. Він міг терпіти біль, як і всякий чоловік, аби тільки він не тривав занадто довго й не виснажував його; одначе тепер його діймало до самого серця; та коли він уже відчув, що от-от знеможеться, біль ущух.

Він згадав, як одної давньої ночі офіцера-мінометника Вільямсона влучила граната, кинута з німецької засідки, коли він перелазив через дротяну загорожу, і як він криком кричав, благаючи добити його. То був дебелий чолов'яга, дуже хоробрий і справний офіцер, хоча й неабиякий хизун. Але тієї ночі він застряг у загорожі, освітлюваний спалахами ракет, і кишки його вивернулись на колючий дріт, так що коли його забирали свої, ще живого, довелося відрізати їх геть. «Пристрель мене, Гаррі! Бога ради, пристрель мене!..» Колись зайшла була суперечка, чи б така божа кара, якої людина не могла б знести, і хтось твердив, ніби в певний момент самий біль відбирає у людини чуття. Та він завжди пам’ятав Вільямсона і ту ніч. Ніщо не могло одібрати у Вільямсона чуття, аж поки він дав йому всі таблетки морфію, що їх мав у запасі для себе,— та й ті помогли не відразу.

Що ж до нього, то це ще пусте, і, коли не погіршає, турбуватись нема чого. От якби тільки товариство було краще.

Деякий час він міркував, яке товариство волів би мати поруч себе.

Ні, думав він, коли все, що ти робиш, робиться задовго й запізно, годі й сподіватися, що коло тебе зостануться люди. Вони всі вже порозходились. Вечірка скінчилась, і ти лишився удвох із господинею.

«Мені набридло помирати, як і все інше»,— подумав він.

— Набридло,— промовив він уголос.
— Що набридло, любий?
— Усе, що робиш занадто довго.

Він подивився па неї — за нею було вогнище. Вона сиділа, відхилившись на стільчику, відсвіти полум’я падали на її миле обличчя, і він побачив, що її змагає сон. Десь зовсім близько, поза світлом вогнища, обізвалася гієна.

— Я писав,— сказав він.— Але потім стомився.
— Як тобі здається, ти зможеш заснути?
— Ще й як. Чого ти не йдеш у намет?
— Мені хороше тут з тобою.
— Ти не відчуваєш нічого дивного? — запитав він.
— Ні. Трохи сон бере, ото й тільки.
— А а відчуваю,— сказав він.

Він щойно відчув, як поруч знову промайнула смерть.

— А знаєш. з усього, що в мене було, я не втратив тільки цікавості,— сказав вів.
— Нічогісінько ти не втратив. Тобі нічого не бракує, єдиному з усіх, кого я будь-коли звала.
— О Боже,— сказав він.— Які ви, жінки, нетямущі. Де ж та ваша хвалена інтуїція?

Саме ж бо в ту мить смерть підійшла й поклала голову в ногах ліжка, і він почув її віддих.

— Ніколи не вір, що вона з косою і черепом,— сказав він.— Вона може бути й двома поліцаями на велосипедах, і птахом. Або ж мати тупу круглу морду, наче в гієни.

Смерть посунулась вище, але тепер вона втратила подобу. Просто щось бовваніло в нього перед очима.

— Прожени її геть.

Смерть не пішла, а присунулась ще ближче.

— Який гидотний від тебе дух,— мовив від до неї.— Смердюча падлюка.

Вона ступила ще крок, і він уже не міг говорити до неї, а побачивши, що він не може говорити, вона знову подалася вперед, і тепер він силкувався відіпхнути її мовчки, але вона все насувалася на нього, стискала йому груди, і, коли вона там обсілася і він не міг уже ні ворухнутись, ані вимовити слова, він почув, ми жінка сказала:

Бвана заснув. Підніміть тихенько ліжко й перенесіть у намет.

Він не міг сказати їй, щоб вона відігнала смерть, а та все дужче наважувала йому на груди, і він уже не мав чим дихати. Аж ось служники підняли ліжко, і все враз минулось, і тягар, що гнітив йому груди, відкинувся.



Був ранок, і вже не ранній, коли він зачув гуркіт літака. Віддалік показалася маленька цяточка, тоді літак виписав у небі широке коло, і служники побігли й підпалили вогнища, поливши їх гасом, а потім поприкидали травою, так що по краях галявини зайнялися два великих курища, і ранковий вітрець поніс дим до наметів. Літак зробив ще два кола, тепер уже зовсім невисоко, тоді ковзнув донизу, вирівнявсь і плавно спустився на землю, і ось уже до них простує друзяка Комптон, у бахматих штанях, твідовій куртці й коричневому фетровому капелюсі.

«Що з тобою таке, старий шалапуте?» — запитав Комптон.
«Погано в ногою,— відказав він.— Снідати будеш?»
«Ні. дякую. А от чаю вип’ю. Ти знаєш, я прилетів «метеликом». Мемсаїб узяти не зможу. Місця тільки на одного. Ваша машина вже виїхала».

Елен відвела Комптона вбік і щось йому пояснила. Комптон повернувся ще жвавіший, ніж перед тим.

«Зараз же тебе й повеземо,— сказав він.— А потім я прилечу по мемсаїб. Мабуть, нам доведеться сісти в Аруші, заправитись пальним. То краще поквапитися».
«А чай?»
«Та правду кажучи, не такий я до нього охочий».

Служники підняли ліжко й понесли навколо зелених наметів, попід горбом і далі галявиною, повз багаття, що, випаливши траву, горіла тепер ясним палахкотливим на вітрі полум'ям,— туди, де стояв маленький літак. Вони насилу втягли його в кабіну, а коли нарешті втягли, він одкинувся на спинку шкіряного сидіння, простягнувши хвору ногу перед себе, збоку від Комптонового крісла. Комптон пустив мотор і залів у літак. Гаррі помахав рукою Клен та хлопцям, і, коли стугін мотора перейшов у звичний рівний гук, Комптон став повертати на зліт, пильнуючи, щоб не вскочити у вепрячу яму; і ось уже літак, ревучи й підстрибуючи на грудді, помчав галявиною між багаттями, тоді підстрибнув востаннє й відірвався від землі, і він побачив, як ті, внизу, махають їм руками; а онде й намети попід горбом, вони швидко сплощуються, і долина став все розлогіша, а купи дерев та чагарники наче вгрузають у землю; зате виразно видно, як збігаються до пересохлих водопоїв звірині стежки, а там он якась вода — він досі й не знав про неї. Онде зебри — тепер він бачить лише їх невеличкі округлі спини, а онде антилопи гну — оті довгі низки головатих плямок, що розтяглись по долині, й здається, ніби вони повзуть догори; ось на них упала тінь літака, і вони сипонули врозтіч — їх уже ледь видно, і важко навіть повірити, що вони скачуть чвалом; уся долина, скільки око сягає, тепер сіро-жовта, а попереду просто нього — твідова спина й коричневий фетровий капелюх друзяки Компі.

Потім вони летіли над передгір'ям, де антилопи здиралися на схили крутими стежками, а далі були гори, і перед очима несподівано постала темна зелень пралісів, тоді — корчасті бамбукові зарості на схилах і знову буйні лісові хащі, що ніби відтворюють обриси вершин і западин; аж ось вони минули хребет, і гори стали знижуватись перед новою долиною, уже розжареною сонцем, аж багряно-рудою; літак кидало на гарячих хвилях повітря, і Компі обернувся назад — побачити, як почуває себе він, Гаррі. А попереду темніло ще одне пасмо гір.

І тоді, замість того щоб летіти й далі на Арушу, вони повернули ліворуч — певне, Комптон розважив, що бензину вистачить,— і поглянувши униз, він побачив у повітрі над землею якусь роїсту рожеву хмару,— мов перший сніговій, що налітає не знати звідки,— і зрозумів: то суне з півдня сарана. Потім вони почали набирати висоти, прямуючи начебто на схід, коли раптом запала темрява і на них наринула гроза з такою буйною зливою, що здавалося, ніби летиш крізь водоспад; аж ось вони вийшли з грози, і Компі обернувся й з усмішкою показав уперед — а там, застуючи все перед очима, затуливши собою весь світ, була величезна, висока до неба, неправдоподібно біла проти сонця, квадратна вершина Кіліманджаро. І тоді він зрозумів, що дорога йому лежить саме туди.


В ту саму хвилю гієна перестала квилити і зайшлася дивним, схожим на людський плач, завиванням. Жінка почула його і неспокійно заворушилася. Вона не прокинулась. їй снилося, ніби вона в своєму будинку на Лонг-Айленді, у передвечір доньчиного виходу у великий світ. Звідкись там узявся й батько і був дуже сердитий. У цю мить гієна завила так голосно, що вона прокинулась і, не одразу збагнувши, де вона, страшенно перелякалася. Тоді взяла ліхтарик і присвітила на друге ліжко, що його занесли до намету, коли Гаррі заснув. Вона побачила, що він лежить під москітником, але чомусь вистромив хвору ногу і вона звисає з ліжка. Бинти позсувалися вниз, і вона не могла туди й глянути.

— Моло! — гукнула вона.— Моло! Моло! — Тоді покликала: — Гаррі! Гаррі! — Потім голосніше: — Гаррі! Прошу тебе... ну Гаррі!

Ніхто не озивався, і не чути було його віддиху.

Знадвору долинало те саме дивне виття гієни, що розбудило її. Та вона не чула його за стукотом власного серця.


24 березня 2016 р.

Рінг Ларднер. «Любовне гніздечко»

(переклала Олена Хатунцева)

— Знаєте, що ми зараз зробимо, містере Бартлет? — сказала велика людина. — Я відвезу вас до себе додому й познайомлю з дружиною й дітьми, ви з нами пообідаєте й зостанетесь на ніч. Місця в нас багато, зайва піжама теж знайдеться — якщо ви не заперечуєте проти шовкових піжам. Я хочу сказати, що ви зможете подивитись, як ми живемо. Тобто я хочу сказати, що так ви взнаєте куди більше, ніж якби просиділи тут цілий тиждень і розпитували мене.
— Та не хотілось би завдавати вам клопоту,— відповів Бартлет.
— Клопоту? — Велика людина всміхнулась.— Та який же тут клопіт? Дім у мене наче готель. Я хочу сказати, дім великий і слуг багато. До того ж я завжди радий зробити все, що можу, для літератора, а надто для такого, що працює у Ральфа Доуна. Я дуже люблю Ральфа. Тобто люблю його самого, а не тільки як чудового видавця. Я хочу сказати, що знаю його багато років і завжди радий прислужитись йому. Тобто я хочу сказати, що ви для мене жаданий гість. Тож коли вам треба попередити своїх...
— Я живу сам...
— О, мені дуже вас жаль! Та ви й самі пожалкуєте, що не маєте сім’ї, коли побачите мою. Але я радий, що ви можете поїхати, і ми вирушимо зразу, щоб дістатися додому, поки дітлахів іще не повкладають спати. Я хочу сказати, щоб ви встигли подивитись на дітлахів. У мене їх троє.
— Я бачив їх на фото, — сказав Бартлет. — Ви можете пишатися своїми дітьми. Здається, всі троє дівчатка?
— Авжеж, троє дівчаток. Та я й не хотів сина. Тобто я завжди хотів мати дочок. Я хочу сказати, що дівчатка жвавіші за хлопчиків. Тобто я хочу сказати, що хлопчики не такі жваві, як дівчатка. Ходімо! «Ролс-ройс» стоїть коло під’їзду, і якщо ми вирушимо зараз, то доїдемо що завидна. Я хочу показати вам будинок, поки не посутеніє.

Велика людина — Лу Грег, президент компанії «Сучасне кіно» — вивів свого гостя з розкішного кабінету персональним виходом і персональними сходами на вулицю, до на них чекав блискучий автомобіль із блискучим шофером.

Машина плавно котила па північ, а Грег говорив далі:

— Моя дружина приїздила сьогодні до міста. Я гадав, ми вернемось разом, але десь о другій вона подзвонила мені й сказала, що хоче поїхати додому раніше, «пірсом». Вона вже обійшла всі крамниці, а залишати надовго дім та дітей Селія не любить. Для неї нема краще, як удома. Аж не віриться, що це та сама дівчина, з якою я одружився сім років тому. Я хочу сказати, що вона дуже змінилась. Тобто я хочу сказати, що вона стала зовсім інша. Тобто я хочу сказати, що заміжжя й материнство додали їй поважності. Чи бачили ви її коли-небудь? Я хочу сказати, на екрані?
— Здається, бачив один раз, — відповів Бартлет. — Це не вона грала в «Шалапуті» молодшу сестру?
— Так, з Герольдом Годжсеном та Марі Блайт.
— Тоді я таки бачив її. Вона була дуже гарненька й жвава.
— Авжеж! Та вона й тепер така сама. Я хочу сказати, що Селія навіть стала іще вродливіша, тільки, звичайно, вона вже не дівчисько, хоч і здається дуже молодою. Я хочу сказати, що коли вона знімалася в тому фільмі, їй було тільки сімнадцять, а відтоді минуло десять років. Тобто я хочу сказати, що тепер їй двадцять сім. Але я не зустрічав другої дівчини з такою жвавою вдачею, як у неї в ті роки. Дивно, як змінює жінок заміжжя! Тобто хто б подумав, що з Селії Сейлс вийде така домосідка. Тобто вона й тепер любить повеселитись, але діти й дім для неї головне. Я хочу сказати, що діти й дім — для неї над усе.
— Я розумію, що ви хочете сказати, — мовив Бартлет.

За годину вони під’їхали до будинку великої людини в Ардслі на Гудзоні.

— Який чудовий дім! — Вигукнув Бартлет, з усієї сили намагаючись удавати захопленого, коли машина завернула у ворота, схожі на тріумфальну арку, б під’їхала до білого будинку, що здалеку скидався на футбольний кубок Ієльського університету.
— Ще б пак! — промовив Грег. — Я хочу сказати, що всадив у нього купу грошей. Тобто я хочу сказати, що такі будинки коштують недешево.

І він широким жестом обвів будинок та урбаністичний краєвид.

— Проте ніякі витрати не повинні здаватися нам завеликими, коли йдеться про свій дім. Я хочу сказати, що гроші, витрачені не марно, коли ваша сім’я любить свій дім і пишається ним. Я хочу сказати, що кожен цент, витрачений на ваш дім,— це ніби надійне страхування; це гарантія, що дружина і вся ваша сім’я будуть задоволені й щасливі. А чого іще бажати чоловікові?

Бартлет не знав, що відповісти; та ця тема вичерпалася сама собою, бо вони вийшли з розкішної машини і вступили до ще розкішнішого холу.

— Форбс візьме ваші речі, — сказав Грег. — Форбсе, скажіть Деннісові, що містер Бартлет переночує у нас. — Він повернувся до широких сходів і голосно гукнув: — Агов, любонько!

Зверху почулося контральто:

— Добридень, любий!
— Зійди вниз, любонько. Я привіз тобі гостя.
— Гаразд, любий, зараз зійду.

Грег провів Бартлета до вітальні, що вражала своїми розмірами й нагадувала аукціонну залу в Атлантік-сіті.

— Сідайте ось тут, — запросив господар, показавши рукою на крісло, роздуте, як повітряна куля,— а я скажу, щоб нам подали чогось випити. У мене є старе пшеничне віскі, я вас почастую. Знаєте, я родом із Чікаго і люблю пшеничне віскі більше за шотландське. Тобто я хочу сказати, що воно завжди було мені більше до смаку, ніж шотландське. Форбсе, — звернувся він до служника, — ми хочемо випити. В буфеті стоїть повна пляшка віскі.
— Там тільки півпляшки, — сказав Форбс.
— Півпляшки! Дивно! Тобто я хочу сказати, що сам відкоркував її вчора ввечері й тільки раз собі налив. Я хочу сказати, що пляшка має бути майже повна.
— Там тільки півпляшки, — знову сказав Форбс і пішов принести віскі.
— Доведеться з’ясувати, — промовив Грег до свого гостя. — Я хочу сказати, що це вже не вперше хтось нишком п’є моє віскі. Коли в домі стільки слуг, то важко сподіватися, що всі вони чесні. А ось і Селія!

Бартлет підвівся назустріч ефектній брюнетці, що зайшла до вітальні з такою дельсартівською міною, аж йому стало незручно. Навіть не глянувши на гостя, вона подріботіла через кімнату до свого чоловіка, й вони злилися в довгому поцілунку.

— Ну що, любий? — мовила Селія, коли вони нарешті відірвались одне від одного.
— Це містер Бартлет, любонько, — сказав її чоловік. — Містере Бартлет, дозвольте відрекомендувати вас місіс Грег.

Господиня простягла йому два пальці, і Бартлет потис їх.

— Я дуже рада! — промовила Селія голосом, схожим на голос міс Клер, коли та імітує міс Беррімор.
— Містер Бартлет, — вів далі містер Грег, — працює в журналі Ральфа Доуна «Людство». Він хоче написати про мене, тобто про нас.
— Ні, саме про тебе, — сказала Селія. — Публіка не цікавиться жінками великих людей.
— По-моєму, ви помиляєтесь, місіс Грег,— чемно зауважив Бартлет. — Принаймні в цьому разі. Про вас є що написати й крім того, що ви жінка великої людини.
— Ах ви ж підлесник! — вигукнула Селія.— Я так давно не знімаюсь, що навряд чи хто мене пам’ятає. Я більше не артистка — я лише щаслива дружина й мати.
— А я кажу, люба,— мовив Грег,— що для цього треба бути справжньою артисткою.
— Ні, ні, любий! — заперечила Селія. — Тільки не тоді, коли маєш такого чоловіка!

Увійшов Форбс із тацею й перебив ці взаємні славослів’я.

— Ви вип’єте чистого віскі чи з содовою? Сам я більше люблю чисте віскі, коли воно добре. Я хочу сказати, що розбавляти віскі водою — це тільки псувати Його. Я хочу сказати, що просто злочин розбавляти водою таке віскі.
— Я вип’ю чистого,— сказав Бартлет, хоч волів би випити віскі з содовою.

Поки служник наливав віскі, Бартлет уважніше придивлявся до господині; наскільки вона була б чарівніша, подумав він, якби вживала тонших засобів, щоб удосконалювати свою вроду, її щоки, рот, очі та вії були, мабуть, куди красивіші, поки вона не почала їх підмальовувати. Бо підмальовувала вона їх дуже невправно. Та все-таки вона була вродлива, незважаючи на свої намагання бути ще вродливішою.

— Послухай, люба,— сказав її чоловік,— хтось із слуг п’є моє віскі. Я хочу сказати, що ввечері пляшка була повна і я тільки раз собі налив. А тепер тут ледве півпляшки. Як ти гадаєш, хто це зробив?
— Звідки я знаю, любий? Може, розсильний з бакалійної крамниці чи з льодовні. Хіба вгадаєш?
— Але ж ніхто не має ключа від буфета, крім нас із тобою та Форбса. Я хочу сказати, що буфет замикається на ключ.
— Може, ти забув його замкнути.
— Я ніколи нічого не забуваю. Та годі вже про це, Бартлете, за ваше здоров’я!
— А місіс Грег хіба не п’є? — спитав Бартлет.
— Тільки один коктейль перед обідом,— сказала Селія,— Лу проти того, щоб я пила віскі, та я його й не люблю.
— Я не проти того, щоб ти пила віскі, любонько. Я тільки проти того, щоб ти пила багато. Я хочу сказати, що од віскі жінки грубішають. Тобто втрачають делікатність.
— Та що тут сперечатися, любий. Я ж кажу, що мені байдуже, пити чи не пити.
— Таки добряче віскі! — сказав Бартлет, прицмокуючи язиком, і поставив склянку назад на тацю.
— Ще б пак! — підтвердив Грег.— Такого віскі ніде не купите. Я хочу сказати, що кращого не знайдеш. Наливайте собі ще, як хочете. Люба, містер Бартлет переночує у нас. Я сказав йому, що так він узнає про нас куди більше, ніж якби стан інтерв'ювати мене в конторі. Я хочу сказати, що в мене завжди починає плутатись язик, коли доводиться говорити про свою роботу й успіхи. Тобто я хочу сказати, що краще подивитися на мене вдома, в колі моєї сім'ї. Я хочу сказати, що моє сімейне життя промовляє саме за себе, і мені вже не треба додавати ні слона.
— Любий, — сказала місіс Грег. - а як же містер Летем?
— Хай йому чорт! Я зовсім забув. Треба подзвонити йому — може, ще вдасться перенести нашу зустріч. Це просто жах! Бачте,— пояснив він Бартлетові, — я пообіцяв приїхати сьогодні у Террітаун, до К. Л. Летема,— ну, знаєте, той, з цукрової компанії. Хочемо поговорити про новий клуб. Ми надумали відкрити гольф клуб — такий, щоб усі інші були проти нього мов дитяча забавка. Я хочу сказати — справжній гольф-клуб! Керувати тим клубом доручають мені. Отож я мав поїхати туди сьогодні ввечері і про все домовитись. Я подзвоню, запитаю, може, нашу зустріч можна відкласти.
— Будь ласка, нічого не треба відкладати задля мене! — вигукнув Бартлет. — Я можу приїхати іншим разом або побачитися з вами в місті.
— Не знаю, чи зручно відкладати, любий, — докинула Селія.— Здається, він казав, що з Уайт-Плейнса має приїхати ста¬рий містер Кінг. Вони страшенно розсердяться, коли ти не приїдеш.
— Боюсь, що вони таки образяться, люба. Ну, то ми зробимо ось як. Ти розважатимеш містера Бартлета, а я поїду туди зразу після обіду й повернусь якнайшвидше. Я хочу сказати, що ми можемо поговорити й після того, як я повернусь.
— Це мене цілком влаштовує, — сказав Бартлет.
— Я розважатиму вас, як тільки зможу,— мовила Селія,— але боюся, що вам буде не дуже весело. Та коли нам стане нудно зі мною, ви собі щось почитаєте, — у нас повно книжок.
— З вами мені не може бути нудно,— відповів Бартлет.
— Ну, тоді все гаразд,— сказав з полегкістю господар. — Сподіваюсь, ви не гніваєтеся, що я тікаю. Але я просто не знаю, як мені викрутитись. Я хочу сказати, що коли вже сам старий Кінг приїздить із Уайт Плейнса... Я хочу сказати, що він уже старив чоловік. Але послухай, любонько, а де ж наші малята? Містер Бартлет хоче подивитись на них.
— Авжеж, авжеж! — вигукнув гість.
— Та це ви тільки так кажете,— мовила Селія,— Але ми лишаємось ними! Мабуть, усі батьки й матері однакові. Гадають, що їхні діти найкращі в світі. Правда, містере Бартлет? Чи, може, у вас немає дітей?
— На жаль, я нежонатий.
— Ах ви бідненький! Нам його шкода, правда, любий? Але чого ж ви не одружились, містере Бартлет? Невже вам осоружні жінки?
Вона трохи скидається на мене, якою я була колись. Але я сподіваюсь, що вона не схожа на мене сьогоднішню. Я страшенно постаріла.
— Ви здаєтеся зовсім молодою! — заперечив Бартлет. — Ніхто не повірить, що у вас троє дітей.
— Ах, містере Бартлет! Хоч би не забути, що я маю показати вам наш дім. Лу так пишається ним!
— І недарма,— докинув Бартлет.
— Дім у нас чудовий! Я називаю його «наше любовне гніздечко». Чимале гніздечко, правда? Мама каже, що в нас незатишно, бо дім занадто великий, вона каже, що тут не почуваєш себе як у рідній оселі. А по-моєму, усе це залежить від нас самих. З коханим чоловіком жінка буде щаслива і в убогій хатині. А з нелюбом нещаслива і в пишному палаці. Хіба ж не так, містере Бартлет?
— Атож.
— Це віскі справді таке надзвичайне? Вип’ю-но я ковточок, просто щоб покуштувати. Це мені не завадить, коли воно таке добре. Як ви гадаєте, містере Бартлет?
— Та, мабуть, не завадить.
— Ну, то я вип’ю трошечки, і коли воно мені завадить, це буде ваша провина.

Селія налила дві третини келишка і миттю вихилила.

— А віскі й справді дуже добре! — сказала вона. — Звичайно, мені важко судити, бо я віскі не люблю і Лу не дозволяє мені його пити. Але він так вихваляє це віскі, аж мені захотілося його покуштувати. Ви ж не викажете мене, містере Бартлет?
— Ніколи!
— Цікаво, як воно смакує із содовою? Вип’ємо трошечки. Однак я весь час забуваю, що повинна ще показати вам будинок. Ми не встигнемо і випити віскі, й оглянути будинок, поки вернеться Лу. Вам дуже кортить його оглядати?
— Не дуже.
— Ну, то вип’ємо краще віскі з содовою. І нехай це залишиться нашою таємницею.

Вони мовчки випили, і Селія натиснула кнопку дзвінка.

— Заберіть пляшку й тацю, — звеліла вона Форбсові. — А тепер,— звернулась вона до Бартлета,— ми вийдемо з вами на ганок і оглянемо, скільки встигнем. А про решту здогадаєтесь самі.

Містер Грег тим часом надів свіжу сорочку й комірець і при-єднався до них.

— Ну як,— спитав він Бартлета,— ви вже все оглянули?
— Та, здається, все,— збрехав, не задумуючись, гість.— У вас чудовий дім!
— Ми його любимо. Тобто нам тут добре живеться. Я хочу сказати, що такий дім — це справжнє сімейне вогнище. А Селія називає його любовним гніздечком.
— Вона вже мені казала,— відповів Бартлет.
— Селія завжди була сентиментальна,— мовив її чоловік.

Він поклав руку їй на плече, але вона відступила назад.

— Побіжу нагору одягатись,— сказала вона.
— Одягатись? — вигукнув Бартлет, що був просто засліплений її сукнею з квітчастого зеленого шифону.
— Ну, не зовсім одягатися,— мовила Селія.— Але не можу ж я сісти до столу в цій сукні!
— Може, ви хочете трохи причепуритися, Бартлете? — спитав Грег.— Тобто Форбс проведе вас до вашої кімнати, якщо ви хочете піднятися нагору.
— Так, я, мабуть, піду,— сказав Бартлет.

Селія, вбрана в чорну мереживну сукню, за розкішним обідом була дуже мовчазна. Три або чотири рази Грег звертався до неї, і їй доводилось перепитувати, так наче вона думала про щось своє: «Що ти сказав, любий?» Обличчя її розчервонілось, і Бартлет подумав, що вона, певне, вихилила ще келишок, крім тих двох перед обідом і щоденного коктейлю.

— Ну, тепер я залишу вас,— сказав Грег, коли вони знов повернулись до вітальні.— Я хочу сказати, що чим раніше я вирушу, тим швидше повернуся. Любонько, постарайся, щоб наш гість не нудився і не помер від спраги. Au revoir, Бартлете. Дуже жаль, але нічого не вдієш. Є ще одна пляшка віскі, от ви й беріться до неї. Я хочу сказати, пийте на здоров’я. Шкода, що вам доведеться пити самому.
— Справді, дуже шкода, містере Бартлет, — сказала Селія, коли Грег пішов.
— Чого шкода? — спитав Бартлет.
— Що вам доведеться пити самому. З мене буде нікудишня хазяйка, коли я таке дозволю. Та я й не дозволю. Я сама трошки вип’ю з вами.
— Таж ми тільки-но повставали з-за столу.
— Ну то й що! Я хочу випити, і коли ви не вип’єте зі мною, це буде просто не по-чоловічому.
Вона налила дві чималі порції віскі з содовою й подала одну склянку гостеві.
— А тепер увімкнімо радіо й будемо веселитись. Ні, ні, нащо нам здався цей безглуздий бейсбол? Ну ось, це вже краще! Ходімо танцювати!
— На жаль, місіс Грег, я не вмію.
— Ну, ви просто якесь вайло! Через вас я мушу танцювати сама! «Я сама-самісінька!» — заспівала вона.
В її голосі вже не чулося манірності, і коли вона закружляла по великій кімнаті, Бартлета вразила невимушена грація її рухів.
— Ні, самій нецікаво,— поскаржилась Селія. — Краще вимкнімо цю кляту штуку й поговорімо.
— Мені приємно дивитись, як ви танцюєте,— мовив Бартлет.
— Але ж я не Павлова,— сказала Селія й вимкнула радіо.— Та й пора вже випити.
— У мене ще лишилось більше половини.
— Так, але ви пили за обідом, тож мені треба вас наздогнати.

Вона налила собі ще віскі з содовою й взялася «наздоганяти» Бартлета.

— Лихо мені з вами, містере... От комедія! Не можу пригадати, як ваше прізвище.
— Бартлет.
— Лихо мені з вами, Баркере... А знаєте чому? Бо ви занадто тверезий. Розумієте? З біса тверезий! В цьому й усе лихо, розумієте? Якби ви не були такий тверезий, з вами було б веселіше. Розумієте? А от я не розумію, чого ви такий тверезий, а я така п’яна.
— Бо ви не звикли пити.
— Не звикла пити? Оце сказали! Та я п’ю кожнісінький день. Розумієте? Якби не пила, то просто вмерла б!
— А що каже ваш чоловік?
— Нічого, бо він не знає. Розумієте? Вечорами його іноді не буває вдома чи я сама кудись іду. А коли ми обоє вдома, я рано йду нагору, начебто хочу спати. Розумієте? Тільки я не лягаю спати, розумієте? Я влаштовую для себе вечірку. Розумієте? А якби не це, то я б померла.
— Але чому?
— Який же ви нетямущий, Баркере! Може, ви й тверезий, зате нетямущий! Невже ви повірили всій отій бредні про щасливу сім’ю й ніжну дружину? Слухайте, Баркере, я віддала б усе на світі, аби тільки вирватися звідси. Усе б віддала, аби не бачити його більше.
— Хіба ви вже не любите свого чоловіка? Чи, може, він вас не любить? У чому річ?
— Люблю? Та я ніколи його не любила! Я й не знала, що це таке — любов! А він любить тільки себе!
— То нащо ж ви одружилися з ним?
— Я була дівчисько — оце вам і вся відповідь. Дівчисько, та ще й шанолюбне! Розумієте? Він був тоді продюсером і вклепався в мене, от мені й стукнуло в голову, що він зробить із мене зірку. Розумієте, Баркере? Я вийшла за нього заради кар’єри. І ось що з мене стало!
— Ну що ж, вам непогано живеться.
— Непогано живеться? Та я б помінялася з найжалюгіднішою злидаркою, аби тільки визволитися звідси! Розумієте, Баркере? Я й без чужої допомоги могла б стати зіркою, тільки не розуміла цього. Я мала і вроду, і талант. Та й тепер іще маю. Я могла б стати другою Глорією Свенсон і вийти заміж за маркіза, а може, й за принца. А ким спокусилася? Самовдоволеним, самозакоханим... Я сподівалась, він допоможе мені просунутись. Розумієте, Баркере? О, він мені допоміг... Без кінця дітей плодити! Просто диво, що я не зовсім споганіла.
Спочатку я боролась. Казала, що одружилася з ним не для того, щоб відмовитися від артистичної кар’єри, що я хочу присвятити себе мистецтву. Та все дарма. Йому була потрібна гарна жінка й гарні діти для його гарного дому. Щоб вихвалятися нами. Розумієте? Я для нього тільки майно. Розумієте, Баркере? Я для нього наче великий діамант, чи машина, чи кінь. І він не дозволить, щоб його дружина «принижувала» себе, граючи в кінофільмах. А хіба ж він не завдячує всього кінофільмам? Завтра ви повернетесь у свою редакцію, опишете наше любовне гніздечко. Розумієте, Баркере? Тільки глядіть це помиліться й не назвіть його дитячим розплідником. Діти! Ви сказали, що Норма гарненька. Так. вона гарненька. А що її чекає? Вийде заміж за багатія, котрий буде ставитися до неї, як до послідущої... Ось що її чекає, коли я не перешкоджу. Сподіваюсь, я не доживу до того, щоб побачити її дорослою, а коли доживу, то пораджу їй утекти з дому й жити самостійно. І бути людиною! А не річчю, як я! Розумієте, Баркере?
— Ви ніколи не думали про розлучення?
— Думала, і то не раз! Послухайте... А втім, це марна річ... Я про нього нічого такого не знаю, а якби ній що-небудь дізнався про мене, то ніколи не став би цього розголошу вати. Замкнув би мене тут і мучив би, як мучить тенор, тільки ще більше. А и ж це зробила нічого поганого, розумієте? Чоловіки, що могли б мені сподобатись, усі бояться його, бояться його грошей і влади. Розумієте, Баркере? А інші такі самі, як він. От, приміром, старий, гладкий Морріс, той, що заправляє готелями, всі вважають його за зразкового чоловіка. А мін тільки тому не тягається з жінками, що страшенно скупий. Та якби я захотіла, він був би мій. Тільки-но опиниться біля мене, зразу починає тиснути мені руку. Певно, гадає, старий скупердяга, що це долар!.. Ну, Баркере! Вип'ємо ще по одній! Нам з вами пора випити, бо з мене вже вивітрюється.
— По-моєму, вам пора вже йти спати,— сказав Бартлет.— На вашому місці я ліг би спати, поки не вернувся містер Грег.
— Ваша правда, Баркере. Ось вип'ю ще один келишок і зроблю, як ви радите. Тільки я про це й без вас подумала. Я вже не перший вечір про це думаю. А сьогодні ви мені допоможете, скажете йому, що в мене розболілась голова.

Лишившись на самоті. Бартлет поринув у задуму, тоді трохи почитав і нарешті задрімав. Прокинувся він, почувши, що прийшов Грег.

— Ну що, Бартлете? — сказала велика людина.— Селія втекла від вас?
— Та що ми, містере Грег! У неї розболілась голова, і я сказав, щоб вона лягала спати.
— Так, останнім часом у неї раз у раз болить голова,— мабуть, читає забагато. Шкода, що мені довелось поїхати на цю зустріч. Ішлося про новий гольф-клуб, і я мусив там бути. Я хочу сказати, що мене обрали головою. А ви, я бачу, втішалися тут без мене. Я хочу сказати, що в пляшці поменшало віскі.
— Сподіваюсь, ви пробачите мені, що я так щедро почастувався,— сказав Бартлет.— Нечасто доводиться пити таке віскі.
— Може, ходімо вже спати? Поговорити можна буде й завтра, дорогою до міста. Хоча, по-моєму, вам уже не буде про що мене розпитувати, тепер ви все про нас знаєте. Тобто я хочу сказати, що тепер ви вже все про нас узнали.
— Авжеж, містере Грег. Матеріалу в мене багато, треба тільки обробити його як слід.

Вранці, коли Грег та його гість зібралися виходити з дому, Селія ще не з’являлась.

— Вона завжди встає пізно,— сказав Грег.— Я хочу сказати, що вона ніколи не прокидається рано. А сьогодні он як заспала. Любонько! — гукнув він нагору.
— Чого тобі, любий? — почулося у відповідь.
— Містер Бартлет покидає нас. Я хочу сказати — він від’їздить.
— Бувайте здорові, містере Бартлет. Пробачте, будь ласка, що я не проводжаю вас.
— Не турбуйтеся, місіс Грег. Дякую вам за гостинність.
— Бувай здорова, любонько!
— Бувай здоров, любий!

23 березня 2016 р.

Френсіс Скотт Фіцджеральд. «Повернення до Вавілона»

(переклав Мар Пінчевський)

1

— А де містер Кембелл? — спитав Чарлі.
— У Швейцарії. Він хворіє, містере Уейлс, кажуть, справи його кепські.
— Он як? Шкода. Ну, а Джордж Гардт? — поцікавився Чарлі.
— Повернувся до Америки, влаштувався на роботу. — Невже і Нюхальник подався додому?
— Навряд, він сюди недавно навідувався. В усякому разі, його приятель, містер Шеффер, у Парижі.

Тільки два прізвища з довгого переліку знайомих, яких не бачив півтора року. Чарлі вирвав із блокнота сторінку й записав на ній адресу.

— Якщо побачите Шеффера, передайте йому ось це,— сказав він. Тут адреса мого зятя. Я ще не знаю, в якому готелі зупинюся.

Правду кажучи, його не дуже засмутило те, що в Парижі майже нікого не лишилось. Але незвична тиша, що панувала в барі «Рітца», видалась йому майже зловісною. Ні, це вже не американський бар — ні тобі розслабитись, ані забути, що ти не вдома. Він знову став французьким. Ця переміна вразила Чарлі вже в ту мить, коли він висів із таксі й побачив, що швейцар, який раніше о цій порі не стояв і хвилинки без діла, теревенить з розсильним біля службового входу.

Йдучи коридором, він почув лише один знуджений голос із колись гомінливої жіночої вбиральні. Десяток кроків по зеленому килимку від дверей до стойки він пройшов, дивлячись, за давньою звичкою, просто себе. І аж умостившись за стойкою, спершись ногою на металевий обніжок, дозволив собі вгледітися. Погляд його зустріла тільки одна пара очей — в кутка на нього зиркнув з-за газети єдиний відвідувач. Чарлі хотів побалакати із старшим барменом, Полем, який у золоту добу процвітання приїздив на роботу в шикарному, зробленому на замовлення лімузині, що його вів, однак, обачливо залишав за квартал від «Рітца». Але сьогодні Поль відпочивав на своїй заміській віллі, і новини розповідав Алікс.

— Ні, досить,— сказав Чарлі.— Я тепер лічу чарки.
— Це добре. Кілька років тому ви й пляшок не лічили,— всміхнувся Алікс.
— З тим покінчено,— запевнив його Чарлі.— Я вже понад півтора року тримаюся.
— Як вам життя в Америці?
— Я в Америці востаннє був кілька місяців тому. Адже я працюю тепер у Празі — представляю там кілька фірм. У Празі про мене ніхто нічого не знає.

Алікс усміхнувся.

— А пам'ятаєте парубоцьку вечірку, яку влаштував тут Джордж Гардт? — сказав Чарлі.— До речі, куди подівся Клод Фессенден?

Відповідаючи, Алікс притишив голос.

— Він у Парижі, але сюди мало не щодня обідав у нас — і все в кредит. Коли набігло тридцять тисяч франків, Поль зажадав, щоб містер Фессенден розрахувався, а той виписав недійсний чек.— Алікс скрушно похитав головою.— Не розумію, я завжди вважав його джентльменом. А як його розперло! — Він склав руки так, наче тримав у них велике яблуко.

Чарлі постежив очима за трьома крикливо вирядженими повіями, що влаштовувалися за столиком під стіною.
«Їм усе байдуже,— подумав він.— Акції дорожчають і знецінюються, люди, що вчора не мали клопоту, сьогодні никають без роботи, а цим — хоч би що». Йому захотілося вийти на свіже повітря. Перше ніж розрахуватись, він запропонував Аліксові зіграти на цю суму в кості.

— Ви надовго в Париж, містере Уейлс?
— Днів п'ять. Я приїхав на побачення з донькою.
— Он як? У вас є донька?

На вулиці під тихим дощиком, немов крізь дим, спалахували реклами — вогняно-червоні, блакитні, як полум'я газу, блідо-зелені, мов привиди. Був ранній вечір, у центрі вирував рух, сяяли ліхтарики бістро. На розі бульвару Капуцинів він зупинив таксі. Площа Згоди, рожева і велична, пропливла за вікном, вони перетнули убрану в строгий камінь Сену, і Лівобережжя раптом видалося Чарлі майже провінцією.

Він звелів шоферові завернути назад і проїхати повз Оперу. Йому хотілося побачити, як блакитні сутінки огортають пишний фасад, знов уявити собі, що неугавні мелодійні клаксони таксі — це сурми Другої імперії. Сторож чіпляв замок на розсувні ґрати перед входом до книгарні Брентано, а в бістро Дюваля, за невисоким, рівненьким, старосвітським живоплотом усі столики були вже зайняті. Чарлі подумав, що жодного разу не був у справді дешевому паризькому ресторані, де обід із п'яти страв з вином коштує чотири з половиною франка, тобто вісімнадцять центів. Подумав — і чомусь пошкодував.

Коли вони знов переїхали на Лівобережжя з його, як здавалося Чарлі, провінційною тишею, він сказав собі: «Ти сам винен у тому, що краса Парижа для тебе не існує. Ти не помічав нічого довкола й не помічав часу, а дні зливалися, перемішувались, і двох років наче й не було, і тебе не було, і не лишилося нічого».

Йому сповнилася вже тридцять п'ять років. Обличчя в нього було приємне, типово ірландське — жваве й рухливе, але з суворою зморшкою над переніссям. Коли він, висівши на вулиці Палатін, натиснув на дзвоник квартири, де мешкав його зять, зморшка та стала ще суворішою — аж зімкнулися брови. Від хвилювання йому зомліло в животі. Двері відчинила покоївка, і з-за її спини прожогом вискочила гарненька дівчинка років дев'яти, скрикнула; «Татко!» й кинулася йому на шию. Звиваючись у його обіймах, мов риба, вона за вухо притягла його голову до себе й притислася щокою до його щоки.

— Моя ластівко,— сказав він.
— Татку, татку, татку, татусю, татунечку!

Вона повела його до вітальні, де чекала родина — хлопчик і дівчинка її віку, дружинина сестра та її чоловік. Чарлі привітався з Меріон, не вдаючи надмірної радості, але й без видимої неприязні, а вона відповіла ще стриманіше, не приховуючи давньої недовіри в погляді, який відразу, щоправда, перевела на його дочку. Лінкольн Пітерс по-дружньому потис йому руку й торкнувся долонею його плеча.

У вітальні, обставленій з американським комфортом, було тепло. Троє дітей почували себе тут вільно — вони гралися, ховаючись одне від одного в закапелках і в коридорі, що вів до інших кімнат. Наближення шостої години — приємної обідньої пори — вчувалось у веселому палахкотінні вогню в каміні, в суто французькому гаморі, що долинав з кухні. Але Чарлі не міг розслабитися, на серці в нього лежав камінь. Він би зовсім занепав духом, якби не дочка, що раз у раз підбігала до нього, не випускаючи з рук ляльки — його подарунка.

— Гріх нарікати, — відповів він на Лінкольнове запитання.— В багатьох галузях там триває застій, але в мене справи чудові, Контора просто-таки процвітає. Через місяць до мене приїде з Америки сестра — вести господарство, бо сам я вже не впораюся, весь час заклопотаний. Минулого року я заробив більше, ніж заробляв до банкрутства. Розумієте, чехи...

Він хвалився умисне, але незабаром помітив, що на Лінкольнове обличчя набігла тінь, і швиденько перемінив тему.

— Які гарні у вас діти — виховані, чемні. — Онорія в тебе теж молодця.

З кухні повернулася Меріон Пітерс — висока жінка з неспокійними, змученими очима, що втратила вже свою свіжу американську
вроду. А втім, Чарлі ніколи не вважав її вродливою й дивувався, коли при ньому згадували, яка вона була гарненька
замолоду. Вони з першої зустрічі не злюбили одне одного.

— Ну, як тобі Онорія? — спитала вона.
— Вигляд у неї чудовий. І так вигналася за ці десять місяців! Узагалі, малюки всі троє виглядають чудово.
— Ми вже рік не викликали лікаря. Яке враження справив на тебе Париж?
— Якось незвично, що в ньому так мало американців.
— І слава богу, що мало,— запально сказала Меріон.— Тепер хоч у магазинах на тебе не дивляться, як на мільйонера. Ми теж набралися лиха — ця криза нікого не обминула, але тепер жити стало легше.
— А все-таки, що не кажи, гарні то були часи,— промовив Чарлі.— Ми були всемогутні і всевладні, мов королі,— мов казкові королі-чародійники, яким усе дано і все дозволено. Сьогодні в барі,— він затнувся, зрозумівши, що сказав зайве,— я не побачив жодного знайомого обличчя.

Вона гостро глянула на нього.

— Бувши тобою, я б обходила ті бари десятою дорогою.
— Я зазирнув туди мимохідь. Тепер я дозволяю собі тільки одну чарку — щодня, але тільки одну.
— Але зі мною ти вип'єш перед обідом? — спитав Лінкольн.
— Я дозволяю собі тільки одну чарку на день, а сьогоднішню я вже випив.
— Що ж, дай боже, щоб так воно було й далі,— сказала Меріон дуже холодно й неприязно, але Чарлі тільки усміхнувся. Нехай лютує, її нервозність йому на руку, він ладен усе стерпіти. Він чекав, щоб вони самі заговорили про причину його приїзду,— причину, добре їм відому.

За обідом він придивлявся до Онорії, намагаючись угадати, в кого вона вдалася. Якби тільки вона не успадкувала від обох батьків того, що їх занапастило. Бажання захистити дочку знялося гарячою хвилею в його грудях. Він знав чи принаймні вважав, що знає, як зробити її життя щасливим. Він вірив у сильну вдачу, і йому хотілося перенестись на ціле покоління назад, щоб у людей тієї епохи навчитися плекати цілісність натури як єдину справжню цноту. Бо всі інші цноти не витримували випробування часом.

Невдовзі по обіді він пішов, але не до готелю. Йому цікаво було подивитися на нічний Париж тверезими, не затуманеними, як колись, очима. Він купив квиток на відкидне сидіння в казино й годину годину просидів, спостерігаючи арабески шоколадної Жозефіни Бейкер.

Потім він повільно попростував вулицею Пігаль на Монмартр. Дощ ущух, перед кабаре на площі Бланш зупинялися таксі, і з них виходили люди у вечірніх костюмах. По площі поодинці й парами прогулювалися повії, серед перехожих було багато негрів, Порівнявшись із яскраво освітленими дверима, з яких вихоплювалася музика, Чарлі раптом зупинився — впізнав шинок Брікстона, в якому згайнував колись так багато часу і грошей. За кільканадцять кроків він упізнав ще одне кабаре й необачно зазирнув туди. Відразу ж оркестр вибухнув музикою, пара професійних танцівників схопилися на ноги, а метрдотель кинувся до нього з розкритими обіймами, вигукуючи: «Ваші друзі от-от прибудуть, сер! Чарлі квапливо відскочив від дверей.

«Яким же п'яним треба бути, щоб поласитися на таке»,— подумав він.

Ресторан Зеллі був зачинений, а вікна похмурих дешевих готелів, що оточували його, не світилися. Вулиця Бланш, однак, сяяла вогнями; господарями тут були її мешканці — гомінка французька юрба. «Поетів грот» зник, але пащі кафе «Рай» і «Пекло» ще зяяли, й одна з них навіть поглинула в нього на очах жалюгідну жменьку туристів з екскурсійного автобуса — німця, японця й американське подружжя, що злякано озирнулося на Чарлі.

Ось тобі й Монмартр, «фантастичний і неповторний». Пиятика, гра в розпусту на рівні дитячих забавок. Чарлі раптом усвідомив значення слів «кидати на вітер»: вітер підхоплює й розвіює, і ти робиш із чогось ніщо.

Він згадав, як давав тисячофранкові асигнації оркестрантам, замовляючи одну-єдину пісеньку, як тицяв стофранкові папірці портьє на чай тільки за те, що той викликав таксі.

А в тім, ні, ці гроші йшли не на вітер. Він жертвував їх, не замислюючись, на вівтар долі — за право забувати речі, які треба пам'ятати довіку і які тепер він пам'ятатиме довіку, бо вони поклали його дружину в домовину, а його самого позбавили батьківських прав. В яскраво освітленій пивній до нього звернулася якась жінка. Він замовив для неї яєчню й каву, а потім, уникаючи її закличного погляду, дав їй двадцятифранкову банкноту, вийшов з пивної й, зупинивши таксі, поїхав до свого готелю.


2

Він прокинувся ясного осіннього ранку і, вийшовши на вулицю, подумав: «Футбольна погода». Вчорашній пригнічений настрій
минув без сліду, йому хотілося всміхатись усім зустрічним.

Опівдні він сидів навпроти Онорії за столиком у «Гран Ватель» — єдиному, здається, ресторані, який не нагадував йому про обіди з шампанським і ленчі, що починалися о другій, а закінчувались у туманних, примарних сутінках, позбавлених ознак часу.

— Ну, а овочі? Без овочів хіба можна?
— Не можна.
— Тоді вибирай. Тут є épinards, chou-fleur (1), і морква, і haricots (2).
— Chou-fleur!

(1) шпинат, цвітна капуста (франц.).
(2) квасоля (франц.).

— А може, з'їси ще щось овочеве?
— Мені на другий сніданок завжди дають що-небудь одне.

Офіціант удавав, що страшенно любить дітей.

— Qu'elle est mignonne la petite ! Elle parle exactement comme une Française (1).
— А що візьмемо на десерт? Чи, може, потім вирішимо?

(1) Яка мила дівчинка! Вона розмовляє геть як справжня француженка (франц.).
Офіціант зник. Онорія очікувально подивилася на батька.

— Куди ми сьогодні підемо?
— Спочатку до нашого магазину іграшок на вулицю Сент-Оноре — накупимо тобі всього, чого забажаєш. А потім — на вар'єте в «Ампір».

Повагавшись, вона сказала:

— На вар'єте — ходім, а от до магазину іграшок мені не хочеться.
— Чому?
— Ти ж уже купив мені цю ляльку.— Вона взяла ляльку з собою.— І в мене повно всяких іграшок. А ми тепер не багаті, еге ж?
— Ну, справді багатими ми ніколи й не були. Але сьогодні ти одержиш усе, що тобі заманеться.
— Гаразд,— зітхнула вона.

Він не дозволяв собі балувати дочку, коли про неї піклувалися її мати й гувернантка-француженка. Але тепер він більш не стримував себе й відкинув зайву суворість. Він мусив бути для неї за батька й за матір водночас і хотів, щоб вона нічого від нього не приховувала.

— Дозвольте з вами познайомитись,— поважно сказав він.— Мене звуть Чарльз Джей Уейлс, я живу в Празі.
— Ох, татку! — пирснула вона.
— З ким маю честь? — чемно провадив він далі.

Вона відповіла йому в тон, одразу ж увійшовши в роль:

— Мене звуть Онорія Уейлс, я живу в Парижі, на вулиці Палатін.
— Ви одружені?
— Ні, незаміжня.

Він показав на ляльку.

— Але у вас, бачу, дитина, мадам.

Відцуратись її дівчинці не хотілось. Вона притисла ляльку до себе і швиденько придумала:

— Розумієте, я була одружена, але тепер живу сама. Мій чоловік помер.

Він квапливо запитав:

— А як звуть вашу дитину?
— Сімона. Я її так назвала на честь моєї найліпшої шкільної приятельки.
— Мені приємно було довідатись, що ви вчитеся добре.
— Цього місяця я в класі — третя,— похвалилася вона.— Елсі, — так звали її двоюрідну сестру, — аж вісімнадцята, а Річард — той взагалі пасе задніх.
— Річард і Елсі — гарні діти, правда?
— Еге ж. Річард кращий, та Елсі теж непогана.

Він обережно, ніби мимохідь, спитав:

— А з дорослих хто тобі подобається більше — тітка Меріон чи дядько Лінкольн?
— Більше все-таки дядько Лінкольн.

Він помітив, що люди звертають на неї увагу. Коли вони вдвох ввійшли до ресторану, з усіх боків чувся шепіт: «Чарівна», а тепер відвідувачі за сусіднім столиком досить безцеремонно розглядали її, наче перед ними була не дитина, а якась екзотична квітка.

— Чому ми не живемо разом? — раптом спитала вона.— Тому що мама померла?
— Тобі треба жити в Парижі, щоб добре вивчити французьку мову. І тато не міг би доглядати тебе так добре, як доглядають
тут.
— А мене вже й не треба дуже доглядати. Я все вмію робити сама.

У вестибюлі ресторану його гукнули чоловік і жінка.

— Боже, старий Уейлс!
— Добридень, Лоррейн... Привіт, Данку.

Перед ним несподівано постали привиди давніх часів: Данкен Шеффер, приятель по коледжу, і Лоррейн Кворлес, вродлива, білява тридцятилітня жінка, одна з тих, що в золоту пору три роки тому допомагала їм змішувати тижні й місяці в суцільну хмільну ніч.

— Цього року мій чоловік не зміг приїхати,— відповіла нона на запитання Чарлі.— Ми тепер злидарі. А мені сказав: надсилатиму двісті доларів на місяць — і живи, як знаєш... Це твоя доня?
— Вертайтесь назад, візьмемо столик,— запропонував Данкен.
— Не можу.— Чарлі зрадів, що є привід відмовитися. Колись Лоррейн вабила його своєю хтивою, хижою красою, але тепер вони жили в різних часових вимірах.
— То, може, зустрінемось пізніше й пообідаємо разом? — сказала вона.
— У мене справи. Дай мені свій телефон — я подзвоню.
— Чарлі, по-моєму, ти тверезий,— сказала вона, прищуливши очі.— Їй-богу, Данку, він тверезий. Ану щипни його — тверезий він чи ні?

Чарлі кивком голови показав на Онорію, Лоррейн і Данкен засміялися.

— Де ти зупинився? — поцікавився Данкен.

Чарлі вагався — йому не хотілось називати їм свій готель.

— Та ще, власне, ніде. Краще давайте я вам подзвоню. Ми зараз їдемо на вар'єте в «Ампір».
— Правда? Я теж хочу! — вигукнула Лоррейн,— Хочу подивися на клоунів, і на акробатів, і на жонглерів. Ходім на вар'єте, Данку!
— Але ми ще маємо залагодити деякі справи,— сказав Чарлі.— Тож — до зустрічі в «Ампірі».
— Що ж, гаразд, задавако, гаразд... До побачення, лялечко.
— До побачення,— чемно вклонилась Онорія.

«Краще б ми не зустрічалися»,— подумав Чарлі. Він розумів, що вразив їх своєю нормальністю, своєю серйозністю, вони відчули в ньому силу, якої їм так бракує, і тепер вона вабитиме їх до нього.

В «Ампірі» він хотів посадити дочку на своє згорнуте пальто, але вона рішуче відмовилась. Онорія була вже майже сформована особистість, із своїми звичками та вподобаннями, й Чарлі охоплювало дедалі більше бажання прищепити їй щось своє, поки вона ще піддасться його впливові. Але на це потрібен час.

В антракті вони зустрілися з Данкеном та Лоррейн у фойє, де грав оркестр.
— Вип'ємо?
— Гаразд. Але не біля стойки — сядемо за столик.
— Зразковий батько!

Неуважливо слухаючи Лоррейн, Чарлі стежив за поглядом Онорії — дівчинка задумливо роздивлялася довкола. Що вона бачить, про що думає?

Їхні погляди зустрілись. Онорія всміхнулася.

— Такий смачний лимонад,— промовила вона.

Що вона хотіла сказати? Що він сподівався почути від неї? Потім, коли вони в таксі верталися додому, він пригорнув її до себе.

— Люба, ти згадуєш маму?
— Так, іноді згадую,— якось невпевнено відповіла вона.
— Я не хочу, щоб ти її забувала. В тебе є її фото? — Здається, є. В тітусі Меріон напевно є. А чому ти хочеш, щоб я її не забувала?
— Вона тебе дуже любила.
— І я її любила. Вони помовчали.
— Татку, забери мене звідси,— раптом вихопилося в неї.

У нього радісно тьохнуло серце. Саме це він і прагнув почути.

— Хіба тобі тут погано?
— Ні. Але тебе я люблю дужче за всіх, а тепер, коли мами немає, і ти мене любиш дужче за всіх, правда?
— Правда. Але ти не завжди любитимеш мене дужче за всіх, серденько. Виростеш, зустрінеш гарного хлопця, вийдеш за нього заміж і забудеш, що колись мала татка.
— Атож,— покірливо погодилася вона.

Він не зайшов а нею до будинку. Його тут чекали о дев'ятій, і він хотів прийти зосередженим і оновленим, щоб сказати те, що
він мав сказати.

— Коли ввійдеш, покажись он у тому вікні.
— Добре. До побачення, татку-татусю.

Він постояв на темній вулиці, доки вона, розпашіла, сяюча, з'явилася у вікні і послала рукою поцілунок у вечірні сутінки.


3

Вони чекали на нього. Меріон сиділа за столом, накритим для кави, убрана в строгу чорну сукню, яка навіювала думку про жалобу. Лінкольн ходив із кутка в куток — видно, збуджений щойно виголошеною тирадою. Обоє не менше, ніж Чарлі, хотіли перейти до суті справи. Він розпочав майже відразу:

— Очевидно, ви здогадуєтеся, чому я приїхав до вас, що привело мене в Париж.

Меріон, насупившись, перебирала чорні блискучі камінці намиста.

— Я дуже хочу мати власний дім,— провадив він далі.— І дуже хочу, щоб разом зі мною в тому домі жила Онорія. Я вдячний вам за те, що, виконуючи волю її матері, ви прийняли її до себе. Але відтоді багато чого змінилося...— Він повагався й заговорив ще енергійніше.— Я вже зовсім не той, що був, і я прошу вас переглянути всю цю справу. Три роки тому я поводився таки погано....

Меріон глянула спідлоба на нього.

— ... але з тим покінчено. Як я вам казав, уже понад рік я обмежуюся однією чаркою на день — випиваю її навмисне, щоб думка про випивку не переслідувала мене й не розросталася в проблему. Ви розумієте, чому я так роблю?
— Ні,— коротко кинула Меріон.
— Це, так би мовити, трюк, який я розігрую сам із собою. Він допомагає мені не виходити за рамки.
— Розумію,— озвався Лінкольн.— Ти доводиш собі, що тебе не тягне на випивку.
— Приблизно щось таке. Іноді я забуваю випити. Але намагаюсь не забувати. Та й однаково, робота в мене така, що пити ніяк не можна. Мої клієнти не нарадуються мною, а тепер я викликаю з Берлінгтона сестру, щоб була в домі за хазяйку, і я дуже, дуже хочу, щоб Онорія жила зі мною. Адже ви знаєте, навіть коли ми з її матір'ю не ладнали, на Онорії це ніяк не позначалося. Вона любить мене, і я певен, що зможу дати їй усе необхідне, і... Одне слово, ви мене зрозуміли. Я чекаю на ваше рішення.

Він знав, що тепер його візьмуть у роботу. Це триватиме годину чи й дві, і витримати це буде нелегко, та якщо він візьме себе в руки, збереже дозу розкаяного грішника, то, може, доб'ється свого.

«Тримайся,— звелів він собі.— Ти прийшов не доводити свою Правоту. Ти прийшов, щоб забрати Онорію».

Лінкольн заговорив перший.

— Ми вже місяць вирішуємо це — відколи одержали твого листа. Ми полюбили Онорію, вона чудова дитина й для нас як рідна, але ідеться, звісно, не про те...

Меріон раптом перебила його.

— Чи надовго ти покинув пиячити, Чарлі? — спитала вона.
— Сподіваюсь, на все життя.
— І ти хочеш, щоб я тобі повірила?
— Ти ж знаєш, що я не перебирав міри, поки працював,— поки ми не приїхали сюди розважатись. А тут ми з Гелен пристали до компанії...
— Тільки не треба про Гелен. Не погань її ім'я.

Він похмуро глянув на Меріон. Для нього так і лишилося загадкою, як сестри ставились одна до одної, коли Гелен була жива.

— Я пив, власне, півтора року — відколи ми приїхали сюди і до того дня, коли я... зліг.
— Півтора року — це не тиждень і не місяць.
— Так, не тиждень і не місяць,— погодився він.
— Я тільки виконую волю Гелен,— сказала Меріон,— І завжди думаю, що б вона зробила на моєму місці. Бо після тієї ночі, після того жахливого вчинку ти перестав для мене існувати. І цьому не зарадиш. Вона була моєю сестрою.
— Так.
— На смертній постелі вона попросила мене прихистити Онорію. Може, якби ти не лежав тоді в лікарні, все склалося б інакше.

На це він не мав чого відповісти.

— Я довіку не забуду того ранку, коли Гелен постукала в мої двері, промокла до рубчика, синя від холоду, й сказала, що ти
не впустив її в дім.

Чарлі вчепився пальцями в бильця крісла. Стримуватись було важче, ніж він сподівався,— хотілось вибухнути криком, спростувати, заперечити... Він уже почав був здавленим голосом:

— Тієї ночі, коли я не впустив її...

Але Меріон перебила його:

— Тільки не починай знову, бо нерви мої не витримають.

Лінкольн зауважив:

— Ми відхиляємось від головного. Ти хочеш, щоб Меріон офіційно відмовилася опікати Онорію й віддала дівчинку тобі. Очевидно, для цього вона повинна вирішити — можна тобі довіряти чи ні.

— Я не звинувачую Меріон,— відказав Чарлі.— Але, по-моєму, я вже заслужив на її довіру. Поки ми з Гелен жили в Америці, ніхто Про мене слова поганого не міг сказати. Звичайно, я можу знову зірватися — від цього ніхто не застрахований. Але зрозумійте, якщо ми почнемо відкладати це, дитинство Онорії пройде без мене, я втрачу і дочку, і надію на власну домівку.— Він похитав головою.— Онорія просто забуде, що в неї є батько. Невже ви цього не розумієте?
— Чого ж, розумію,— сказав Лінкольн.
— Чому ти раніше про це не думав? — спитала Меріон.
— Чому ж не думав. Я думав. Але у нас із Гелен не виходило життя. А на ваше опікунство я погодився, лежачи лежма в лікарні, та
ще й після звістки, що банк мій прогорів і я лишився без цента за душею. Крім того, я ладен був піти на що завгодно, аби тільки аби тільки Гелен полегшало. Але тепер усе змінилося. Я не п'ю, не гуляю, працюю, як чорт...
— Прошу тебе при мені не лаятися.

Він розгублено подивився на Меріон. Неприхована ворожість бриніла в кожному її слові. Вона боялася життя, вона спорудила зі своєї боязні непроникний мур і розмовляла з Чарлі з-за того муру. Цей дріб'язковий випад був, мабуть, наслідком якоїсь недавньої сутички з куховаркою. Ні, не можна залишати Онорію в руках людини, що так ненавидить його. Рано чи пізно ця ненависть прорветься в ненароком кинутому слові, в жесті чи просто у виразі обличчя, прорветься й западе Онорії в душу, назавжди перейде до неї. Але він не дав волі своїм почуттям — і тим здобув хоча й невелику, та вже ж таки перемогу: Лінкольн, присоромлений безглуздим спалахом дружини, жартівливо спитав, відколи це слово «чорт» стало для неї лайкою.

— І ще одне,— сказав Чарлі.— Я можу тепер створити їй якнайкращі умови. Я випишу для неї гувернантку Парижа. В Празі у мене нова квартира...

Він затнувся, зрозумівши свою помилку. Нащо ж було наголошувати, що він знову заробляє вдвічі більше, ніж вони.

— Звісно, ти можеш дати їй те, що нам і не снилося,— мовила Меріон.— Коли ти розкидався грішми, нам доводилося лічити кожен франк... Звісно, тепер ти знову візьмешся за своє.
— Ні, я вже навчений. Адже ви знаєте — я десять років працював, як чорний віл, поки мені не всміхнулося щастя — тоді
воно багатьом усміхалося, але мені особливо. Посипалося стільки грошей, що далі працювати було вже наче й ні до чого, от я й покинув роботу. Але вдруге я таким дурним не буду.

Запала довга мовчанка. В усіх трьох нерви були напружені до краю, і вперше за цілий рік Чарлі захотілося випити. Він уже не сумнівався, що Лінкольн ладен віддати йому Онорію.

Меріон раптом пройняв дрож. Розум підказував їй, що Чарлі вже міцно стоїть на ногах, і, як мати, вона не могла не зрозуміти його бажання; але вона з самого початку ставилася до нього з упередженням — їй чомусь не вірилося, що сестра буде щаслива за таким чоловіком, а після тієї ночі упередження переросло в ненависть. Сталося все те в пору її життя, коли безнадія, викликана хворобами і скрутою, упевнила її в думці, що світом заправляє зло й людина людині — вовк.

— Я не можу не думати про це! — зненацька скрикнула вона.— Я не знаю, наскільки ти винен у смерті Гелен. Нехай твоя совість буде тобі суддею.

Біль пронизав його, мов удар електричного струму. Він сам не знав, як усидів на місці, як стримав крик, що розпирав горло. Тримайся, наказав він собі. Тримайся.

— Тихо, тихо,— збентежено промовив Лінкольн.— Я особисто ніколи не вважав, що ти винен у її смерті.
— Гелен померла від хвороби серця,— глухо проказав Чарлі.
— Атож, від хвороби серця,— озвалася Меріон, неначе вкладаючи у ті слова зовсім інше значення.

А потім, спустошена після вибуху почуттів, вона побачила все, як є, й зрозуміла, що Чарлі взяв гору. Вона глянула на свого чоловіка, але не знайшла в його очах підтримки й несподівано легко, так, немов ішлося про якусь дріб'язкову справу, здалася — підхопилася на ноги й вигукнула:

— Роби, що хочеш! Онорія твоя дитина. Я не маю ні сили, ні нервів опиратися тобі. Але якби йшлося про мою дочку, я б її радше...— Вона вчасно стрималася.— Вирішуйте без мене. Я не можу цього знести. Мені погано. Я піду ляжу.

Вона стрімко вийшла з вітальні. За мить Лінкольн сказав:

— Меріон сьогодні сама не своя. Ти ж знаєш, як вона близько бере все до серця.— Він говорив майже вибачливим тоном.— Коли жінка забере собі щось у голову...
— Та вже ж.
— Але все буде гаразд, Чарлі. По-моєму, вона вже зрозуміла, що ти... що тобі можна довірити дитину. І що ми не маємо більше права стояти між тобою й Онорією.
— Дякую, Лінкольне.
— Я, мабуть, піду гляну, як вона там.
— Я вже йду.

Виходячи на вулицю, він усе ще тремтів, але прогулянка по вулиці Бонапарта до набережної заспокоїла його, а зійшовши на міст через Сену, свіжу й прозору під ліхтарями, він був уже сповнений радісного піднесення. Потім, у ліжку в своєму номері, він довго не міг заснути. Перед очима в нього стояла Гелен. Гелен, яку він так кохав, поки вона не почала зловживати його коханням, а він не відповів їй тим самим, поки вони не порвали своє кохання на шматки. Того лютневого вечора, що так запав у пам'ять Меріон, сварка назрівала поволі, протягом кількох годин. Нарешті Гелен поскандалила з ним у «Флориді», потім він спробував забрати її додому, а тоді вона за столиком поцілувала отого шмаркача Вебба — і в істериці наговорила всіх отих непростимих речей. Він повернувся додому сам і, не тямлячи себе від люті, замкнув за собою двері. Звідки було йому знати, що вона приїде за годину сама, що надворі лютуватиме хуртовина й Гелен блукатиме вулицями в бальних туфельках, напівпритомна після п'яної істерики, неспроможна навіть зупинити таксі? А після того — тяжке похмілля, чудом уникнувши запалення легенів, вона впала, однак, у найчорнішу депресію. Вони "помирилися", але то був уже початок кінця, а Меріон, свідок усього того, вирішила, що сестра її мучиться з недолюдком чоловіком,— і зненавиділа його.

Спогади наблизили Гелен до нього, і в світло-сірому м'якому серпанку напівсну, що огорнув його під ранок, він знов почув її голос. Вона казала, що він робить усе правильно — Онорія повинна жити з ним. Вона казала, що її радує його поведінка і що вона тепер спокійна за нього. Вона казала ще багато чого — багато приємного, але розмовляла з ним, сидячи в гойдалці, убрана в біле, й, розмовляючи, гойдалася все швидше і швидше, і під кінець він уже зовсім не розумів її слів.


4

Він прокинувся щасливий. Двері в світ змов розчинилися перед ним. Він уже бачив себе й Онорію в недалекому майбутньому, плани й мрії вихором кружляли в його уяві. А потім він посмутнів, згадавши, як мріяв про майбутнє разом з Гелен. Вони ніколи не думали про смерть... Ні, треба жити в теперішньому часі, жити працею й любов'ю. Але з любов'ю треба бути обережним — він знав, якої шкоди батько завдає дочці, а мати — синові, віддаючи їм себе до останку: потім, у широкім світі, дитина шукає в подружжі такої самої сліпої відданості й, не знайшовши її, зневірюється і в коханні, і в житті.

День знову видався ясний і свіжий. Чарлі відвідав Лінкольна Пітерса в банку, де той працював, і спитав, чи може сподіватися,
що до Праги повернеться разом з Онорією. Лінкольн не бачив причин, які могли б завадити цьому. Що правда, сказав він, Меріон
хоче ще на деякий час залишити опікунські права за собою. Вся ця історія страшенно рознервувала її, тож краще не перечити — і їй самій, і всім буде легше, коли вона знатиме, що останнє слово ще рік лишатиметься за нею. Чарлі погодився — йому, зрештою, потрібні були не папірці, а дитина, яку можна пригорнути до себе.

Тепер треба було найняти гувернантку. Сидячи в похмурій конторі, Чарлі розмовляв із засмиканою беарнійкою, потім з грудастою бретонською селянкою — обох він і дня не терпів би в своєму домі. Розмову з іншими відклав до завтра.

В обідню перерву зустрівся з Лінкольном у «Гриффон». Чарлі насилу стримував радісне збудження.

— Я тебе розумію: нема нічого дорожчого за рідну дитину,— зауважив Лінкольн.— Але й ти зрозумій Меріон.
— Вона забула, як я працював сім років перед тим,— сказав Чарлі.— Вона пам'ятає тільки одну ніч.
— Все це не так просто.— Лінкольн повагався, а тоді повів далі.— Поки ви з Гелен гасали по Європі, розтринькуючи гроші, ми тут ледве зводили кінці з кінцями. Процвітання нас обминуло — з усіх цінних паперів мені дістався лише страховий поліс. Меріон вважала, що це несправедливо — ти, мовляв, і не працюєш, а багатієш, гроші самі пливуть до тебе.
— Вони зникли так само швидко, як і з'явилися,— сказав Чарлі.
— Так, але скільки їх осіло в кишенях офіціантів, саксофоністів, розсильних!.. Ну, та нехай. Усе те було й загуло. Свято скінчилось. А згадав я про це тільки для того, щоб ти знав, який осадок лишився у Меріон від тих шалених років. Приходь до нас о шостій, поки Меріон ще не буде надто втомлена, і ми обговоримо всі деталі на місці.

Повернувшись до готелю, Чарлі одержав разом із ключем листа, пересланого пневмопоштою з бару «Рітца», де він позавчора залишив свою адресу для одного знайомого.

«Любий Чарлі!
Вчора ти поводився так дивно, що я подумала, чи не образила тебе чимось. Якщо образила, то, повір, без наміру. Але, признаюсь, у Штатах я дуже часто згадувала про тебе і в глибині душі сподівалася, що ми зустрінемося у Франції. Хіба можна забути, як ми колобродили тієї шаленої весни, як ми вдвох украли в м'ясника триколісний велосипед і цілу ніч каталися на ньому, і як ми вимагали, щоб нас пустили до президента, і в тебе на голові були криси від старого котелка, а в руці замість стека — коцюбка! Тепер кого не зустрінеш — усі якісь старі, але я ще зовсім не почуваюся старою. Чи не могли б ми сьогодні побачитися, згадати давнину? Сьогодні у мене з похмілля тріщить голова, але це ненадовго. Шукатиму тебе о п'ятій у нашому колишньому кублі — в «Рітці».
Віддана тобі Лоррейн».


Першою його реакцією був жах — невже він справді в зрілому віці міг украсти триколісний велосипед і до світанку катати на ньому Лоррейн круг площі Зірки? Тепер це видавалось йому кошмаром. Не впустивши додому Гелен, він зробив щось немислиме, те, чого не робив ніколи, але історія з велосипедом — Господи, таких історій на його рахунку було сотні! Скільки ж треба було пити й казитися, щоб докотитись до такого неподобства?

Він спробував пригадати, як ставився тоді до Лоррейн. Вона вабила його. Гелен помічала це, але мовчки терпіла. Вчора в ресторані
Лоррейн видалась йому підтоптаною й вульгарною. Він зовсім не хотів зустрічатися з нею і подумки подякував Аліксові за те, що той сам переслав йому листа, не назвавши Лоррейн його готелю. Як приємно було після цього листа знов повернутися до думок про Онорію, про недільні прогулянки з нею, про те, як він весело вітатиме її вранці й лягатиме спати, знаючи, що вона поряд, за стіною, дихає одним з ним нічним повітрям...

О п'ятій він зупинив таксі й по дорозі накупив подарунків для всіх чотирьох Пітерсів — симпатичну ляльку й коробку з олов'яними солдатиками для дітей, квіти для Меріон, півдюжини великих льняних хустин для Лінкольна.

Вже з порога він зрозумів, що Меріон примирилася з тим, що має статися. Вона привіталася так, як вітаються з родичем — хай заблудлою вівцею, але все-таки з родичем, а не зловорожим чужинцем. Онорії вже сказали, що вона поїде з батьком, і йому приємно було дивитись, як тактовно дитина поводиться, нічим не виказуючи радості, що переповнювала її. А коли він посадив її собі
на коліна, вона прошепотіла йому на вухо кілька щасливих слів і спитала: «Коли?» — а тоді вислизнула з його рук і побігла гратися з дітьми.

На кілька хвилин вони з Меріон лишилися самі у вітальні, і раптом зважившись, він сказав:

— Родинні свари — страшна річ. Вони не улягають ніяким правилам. І їх не порівняєш з раною чи болем — скоріше, вони мов тріщини на шкірі, які не загоюються, бо просто бракує живої тканини. Я б дуже хотів, щоб ми забули про наші незлагоди.
— Деякі незлагоди важко забуваються,— відповіла Меріон. — Тут одне з двох: або ти довіряєш людині, або ні.

На це він відповіді не мав, і вона, помовчавши, спитала:

— Коли ти хочеш забрати її?
— Як тільки підшукаю гувернантку. Якщо вдасться — то післязавтра.
— Це неможливо. Я не встигну приготувати її речі. Раніш як у суботу не вийде.

Він покірно згодився. Лінкольн повернувся до вітальні й запропонував йому випити.

— Що ж, чарку віскі можна,— відповів Чарлі.— Мою сьогоднішню порцію.

У вітальні було тепло — якось по-родинному тепло й затишно. Діти почували себе добре в цьому гнізді — й не знали під крильцем у батьків ні тривог, ні страху. А батьки невтомно піклувалися про них, надаючи найменшому їхньому бажанню куди більшої ваги, ніж візитові Чарлі. Проти ложки мікстури, призначеної для дитини, всі його чвари з Меріон блідли й відходили на задній план. Ні, про Пітерсів не можна було сказати, що вони нудні й нецікаві люди; просто їм скрутно жилося, не було коли й голови підвести. Треба допомогти Лінкольнові знайти кращу роботу, поки цей банк не засмоктав його зовсім, подумав Чарлі.

У передпокої задеренчав дзвоник. Покоївка пройшла через вітальню й поспішила коридором до дверей. Дзвоник нетерпляче залунав знову, двері відчинилися, і всі троє у вітальні стрепенулись. Лінкольн став так, щоб видно було коридор, Меріон підвелася. Покоївка ввійшла перша, позад неї чулися голоси; належали вони Данкену Шефферу і Лоррейн Кворлес.

Вони були веселі, збуджені й аж заходилися сміхом. На мить Чарлі остовпів — як вони пронюхали адресу Пітерсів?

— Ай-ай-ай! — грайливо посварився пальцем на Чарлі Данкен. — Ай-ай-ай!

І вони знову зареготали. Стривожений, розгублений Чарлі квапливо потис обом руки й відрекомендував їх Лінкольнові й Меріон. Меріон, не розтуляючи уст, кивнула, позадкувала до каміна, де стояла її дочка, і обняла дівчинку за плечі.

Поволі укипаючи гнівом, Чарлі ждав, чим вони пояснять своє вторгнення. Нарешті Данкен п'яним голосом урочисто оголосив:

— Ми прийшли запросити тебе на обід. Нам з Лоррейн набридла ця гра в котика-мишки, і ми заявляємо, що ти не маєш права ховатися від нас.

Чарлі підійшов ближче, неначе збираючись грудьми виштовхнути їх за двері.

— На жаль, я зайнятий. Скажіть, де ви будете, і я подзвоню вам за півгодини.

Та вони наче й не чули його слів. Лоррейн присіла раптом на бильце крісла і, витріщивши очі на Річарда, вигукнула:

— Ой яке ангелятко! Підійди до мене, хлопчику.

Річард глянув на матір і не зрушив з місця. Лоррейн знизала плечима і обернулася до Чарлі:

— Ходім обідати. Твої родичі не образиться. Адже ми з тобою сто років не бачилися. Згадаємо давнину. Чи пак дивину.
— Я не можу,— гостро відповів Чарлі.— Ви йдіть обідайте, а я вам подзвоню.

І тоді з несподіваною люттю Лоррейн відповіла:

— Ну, гаразд, ми підемо. Тільки ти, видно, забув, як з'явився колись до мене о четвертій ранку, горлаючи, що хочеш випити. Я тобі тоді не відмовила. Ходімо, Данку.

Обоє повільно підвелися — їхні запухлі обличчя почервоніли від злості — й, заточуючись, зникли в коридорі.

— До побачення,— сказав Чарлі, відчинивши їм двері.
— До собачення! — відказала Лоррейн.

Коли він повернувся до вітальні, Меріон стояла в тій самій позі, тільки другою рукою тепер обіймала й сина. Лінкольн усе ще гойдав Онорію на руках, мов маятника.

— Яке свинство! — вибухнув Чарлі.— Яке дике свинство!

Ні Лінкольн, ні Меріон йому це відповіли. Він упав у крісло схопив свою чарку, знову поставив її і сказав:

— Яке ж нечуване зухвальство треба мати, щоб, не бачивши людину два роки, отак узяти й...

Він не доказав. Меріон хрипло, розлючено видихнула: «Оххх», крутнулася на підборах і вибігла з кімнати.

Лінкодьн обережно поставив Онорію на відлогу.

— Гайда обідати,— звелів він дітям, а коли ті вийшли, звернувся до Чарлі:
— У Меріон розладнані нерви, вона не витримує струсів. А зустрічі з такими людьми просто валять її з ніг.
— Я ж їх не запрошував сюди. Вони випитали в когось твоє прізвище... Вони навмисне...
— Що ж, шкода. Нам від цього не легше. Вибач, я на хвилинку...

Залишившись на самоті, Чарлі скам'янів у кріслі. Він чув, як у сусідній кімнаті обідають діти, як вони весело перемовляються, забувши вже про сцену між дорослими. З іншої кімнати до нього долинали притишені голоси, потім дзенькнув важіль телефону — хтось узяв трубку,— і Чарлі квапливо перейшов у інший куток вітальні, щоб не чути, про що розмовлятимуть.

Незабаром Лінкольн повернувся.

— Знаєш, Чарлі, нам, видно, сьогодні не обідати разом. Меріон занедужала.
— Вона сердиться на мене?
— А як ти гадаєш? — жорстко відповів Лінкольн.— З її здоров'ям...
— Ти хочеш сказати, що вона тепер не віддасть мені Онорію?
— Не знаю. Твої друзі довели її до нестями. Зателефонуй мені завтра на службу.
— Будь ласка, поясни їй: я ні сном ні духом не відав, що вони поткнуться сюди. Я обурений не менше, ніж ви.
— Зараз я нічого пояснювати не можу.

Чарлі підвівся, взяв пальто й капелюха і рушив коридором до виходу. Потім, згадавши, вернувся, прочинив двері дитячої кімнати й сказав якимсь чужим голосом:

— До побачення, діти.

Онорія вискочила з-за столу, підбігла й пригорнулася до нього.

— До побачення, золотко,— мовив він глухо, а тоді якомога ніжніше, немовби намагаючись задобрити когось, додав: — До побачення, любі діти!


5

Шоферові таксі Чарлі наказав їхати до «Рітца». Він хотів зірвати злість на Лоррейн і Данкенові, але в барі їх не було, а він ще по дорозі зрозумів, що скандалом однаково не зарадиш. У Пітерсів він так і не пригубив чарки й тепер замовив віскі з содовою. Поль підійшов побалакати з ним.

— Ну й часи настали,— сумно поскаржився він.— Ми тепер не маємо й половини того, що мали. Про кого з американців не спитаю, кажуть: збанкрутував, якщо не в перший крах, то в другий. Ваш приятель Джордж Гардт, кажуть, утратив усе до останнього цента. Ви повернулися до Штатів?
— Ні, я тепер працюю в Празі.
— Хтось мені казав, що криза й вам вийшла боком.
— Мені вийшов боком бум, а не криза.
— Надто ризикували?
— Можна, й так сказати.

Спогади про ту пору знов обступили його, мов примари: люди, з якими вони знайомилися, пливучи до Європи; люди, що не вміли додавати тризначні числа, не вміли навіть висловити найпростішої думки. Чоловічок, з яким Гелен погодилася піти танцювати в корабельному ресторані й який запросиш її до себе в ліжко, як тільки вони відійшли від столика; жінки й дівчата, істеричні алкоголічки і наркоманки, яких силоміць виставляли за двері...

...І чоловіки, що замикали двері своїх помешкань перед носом дружин, хоч надворі падав сніг,— бо в двадцять дев'ятому році сніг був несправжній. Якщо тобі хотілося, щоб то був не сніг, а щось інше, ти платив гроші, й виходило по-твоєму.

Він підійшов до телефону й набрав номер Пітерсів. Трубку взяв Лінкольн.

— Вибач, це знов я. Скажи мені відверто: Меріон передумала?
— Меріон хвора,— з притиском відповів Лінкольн.— Певна річ, ти тут не винен, але тепер розмови про це можуть зовсім її доконати. Видно, тобі доведеться потерпіти ще нівроку. Нехай Меріон трохи оговтається. Я не хочу знову важити її здоров'ям.
— Ясно.
— Шкода, що так вийшло, Чарлі.

Він повернувся до свого столика. Його чарка була порожня, але у відповідь на запитливий погляд Алікса він похитав головою. Що ж, більш у Парижі робити нічого. Єдине хіба — накупити подарунків для Онорії. Завтра він купить для неї цілу машину подарунків. Він сердито подумав, що це, зрештою, тільки гроші — а кому він не роздавав грошей...

— Ні, досить,— сказав він іншому офіціантові.— Скільки з мене?

Пройде час, і він знов повернеться сюди. Адже не можуть вони примусити його розплачуватися довіку. Але він тужив за своєю дитиною, і ніяка надія не могла заглушити тієї туги. Він був уже не молодий, не в тому віці, коли можна жити самими надіями і мріями. І він знав напевно: Гелен не прирекла б його на таку страшну самотність.



(Американська новела. Збірник. «Дніпро», Київ — 1976)