Нервова робота

Вона чекає мене біля під’їзду та по-діловому дзвонить у домофон. Їй років 30, чорнява, з фігурою "гітари", яку ще більше підкреслює чорна спідниця "кльош".

- Свєточка? Це ми з клієнтом на просмотр. Откривайтє.

Ми заходимо у під’їзд. Вона викликає ліфт.

- Как ви уже понялі, я - Надя. А ви с какой целью іщєтє квартіру - сєбє ілі под арєнду?
- Скоріше під оренду, але якщо буде дуже гарна, то собі, - я намагаюся не заглиблюватися у деталі.
- Ну єслі под арєнду, тагда можна шо-та подєшевлє і здєлать касмєтіку. - її звук /г/ у слові "тагда" настільки щілинний та густий, що відразу видає її донбаське або харківське походження.

На 8-му поверсі двері відчиняє худенька блондинка, років тридцяти п’яти. На голові - охайне каре, на ногах - розширені внизу джинси в стилі 70-х.

- Свєточка, ізвнітє, ми чють опоздалі, - заявляє ріелтор Надя тоном, який не терпить заперечень.
- Нічо, нічо, все нормально. І ви не роззувайтеся, в мене тут не прибрано. Проходьте прямо так.

Ми проходимо у коридор. Типове "хрущовське" планування у спальному районі. Зліва - кухня, прямо - дві кімнати "трамвайчиком". Я передивився їх уже стільки, що можу з заплющеними очима пройти від вхідних дверей по коридору в кімнату, ні на що при цьому не натикаючись.

Але не в цій квартирі. Бо відразу ж натикаюся на здоровенного собаку, який сидить напроти у коридорі і витріщається, зафіксувавши на нас підозрілі очі.

- Не бійтесь, не вкусить, він не агресивний. Проходьте, дивіться, - сухо запрошує Свєточка.

Але пес, схоже, про себе іншої думки. Своєю позою він явно показує, що не збирається пускати чужинців далі.

- Рудік, пусти людей в хату, - хазяйка ласкаво просить його. - Рудольф сьогодні якось дивно себе поводить.

Ми вже й самі це бачимо. Рудольф підводиться і повільно наближається до нас. З його горла чується приглушене гарчання. Ми інстинктивно відходимо назад до вхідних дверей.

- Свєточка, с нім точно всьо в поря... - Надя не встигає завершити питання: одним стрибком Рудольф опиняється біля її ніг. - Свєточка, убєрітє собаку!

Свєточка кидається до пса ("Рудольф! Мєсто!"), але вже пізно. Він встромляє свої зуби у ліву ногу ріелтора - трохи нижче коліна.

- ААААААААА!!!!! Свєта, здєлайтє што-нібудь! Он мєня укусііііііііл! Мнє больнооооааааа!!! Он нє отпускаєт! - Надя намагається відійти до дверей.

Я похапцем відчиняю їх за собою, тягнучи за руку ріелтора. Ми вилітаємо з квартири. Пес нарешті відпускає Надіну ногу. Кривавий слід на нозі показує периметр укусу, кров цівкою стікає Наді у чобіток. Свєточка сторопіло стоїть у дверях, ледве стримуючи Рудольфа за ошийник. Він продовжує злобно гарчати і рветься довершити почате.

Поки доїжджає викликаний мною ліфт, Надя кляне Свєту, Рудольфа та всіх їхніх родичів до сьомого коліна. Свєта намагається бубніти якісь вибачення.

- Світлано, замість того, щоб перепрошувати, подзвоніть у таксі, ми їдемо у травмпункт, - я намагаюся знайти компроміс між ними. Світлана потакує головою та зникає у квартирі, тягнучи за собою собаку.

Виходимо на двір. Таксі має бути через пару хвилин.

- Мда, - каже Надя, - Навєрноє, моя кошка нємного пєрєборщіла, здєлав лужу прямо под мої сапоги. Даже мило с оддушкой нє помогло. Но ето єщо ничьо. Как-то попала на просмотр к развєдьоной парє – жена хотєла продавать, а муж – нєт. Так вот кагда (знову цей донецький /г/!) он п'яний кинулся на мєня с топором і заорал «Вєдьма, я тєбє нє оддам квартіру!», я ріально с пятого етажа збєжала на пєрвий за пять секунд і вилєтєла із под'єзда пулєй. Нікагда нє ідітє в ріелтори. Нєрвная работа.

Вона завершує свою сповідь уже в машині.

"Наступного разу, коли йтиму дивитися квартиру, візьму з собою сусіда з пітбулем. А в ріелтори піду тільки після того, як попрактикуюся в кориді" - вирішую для себе я.