Стрибок у небуття

Стрибок у прірву небуття -
на вдиху уххх! -
і аж перехопило дух.
Століття геть! Я падаю в минуле.
Село, хати, подвір'я, стіни з глини...
Всередині - лиш земляна долівка,
а на ній -
жіночі босі ноги з-під подолу,
та їх по кісточки вкриває
сорочка, наче з полотна:
із бíляної грубої тканини...
Із стелі звішена кленовая колиска.
А в ній - дитина плаче,
Все більше тихо і байдужо
Бо вже не довго їй
на світі цім тривати...
А мати,
що в сорочці з полотна,
тихенько схлипує,
бо сліз уже нема.
Із давніх дáвен виринаю я,
уражен образом із давнього життя,
скоріше за свій стіл
ввійти в ФБ,
забути все,
але:
коли триває образ, то дарма
від грубого тікати полотна,
і матері, що сльози не втира,
й колиски, що стає труною,
бо з'являться самі собою
в картинці, що фейсбук несе
той óбраз, який визначить мене
і несвідоме ним загою.