Із другого кінця вагону метро чути спів. «Хтось знову дере горло за пару гривень», спалахує в голові. Але прислухаюся, хоч і не охоче. Голос жіночий, старечий. Тремтить від віку, але впевнено виводить ноти. «... а на тій березі зозуля кувала». Репертуар дійсно нестандартний: такого в метро я ще не чув. І хоч пісня сумна, але чути, що співана з усмішкою. Усмішка якось змінює артикуляцію. Коли людина говорить або співає з усмішкою, то навіть якщо не бачиш цю людину, все одно чуєш, що вона усміхається.
І тут нарешті в полі зору з'являється джерело співаних рядків: сухенька згорблена бабуня повільно пересувається вагоном, спираючись на ціпок. Убрана у витягнутий зі старої, пропахлою сирістю, сільської скрині вишитий кожушок - вицвілий та трохи брудний, на якому виблискує скляне голубе намисто. На голові - квітчаста намітка, яка теж уже пережила не одну господиню.
«Ой то не зозуля
То рідная мати
Вона виряджала
Сина у солдати»,
- тягне з доброю усмішкою бабуся, наближаючись до мене.
У голові починається боротьба ідей. «Гаманець далеко - ліньки шукати» - «Але ж як співає!» - «Хтось інший дасть» - «Але ж пісня незвичайна!» - «Читай ФБ у смартфоні і не звертай уваги» - «Але ж вона не просить, вона просто співає і усміхається». Серце стискається, а рука простягає бабусі купюру. Вона бере її сухими пальчиками, кидає собі в торбинку, вклоняється, наскільки дозволяє ціпок. «Дякую, хай тобі Бог помагає», усміхаються не лише її губи, але й очі. У них - тиха радість і бажання радувати інших. Усміхаюся бабці навзаєм.
«Іди, іди сину
Довго не барися
За рочок, за другий
Додому вернися»
- вона йде далі, час від часу зупиняючись біля пасажирів та, беручи в них маленькі купюри, бажає їм щастя. Щирі усмішки супроводжують її далі і далі, поки вона не зникає за постатями пасажирів у проході. Ще деякий час чути веселий голос сумної пісні, аж поки поїзд не під'їжджає до станції. І перед тим, як розчиняються двері, з іншого кінця вагону чується бадьоре старече «ку-ку, ку-ку».
"У полі береза"
Немає коментарів:
Дописати коментар