Береш гранат, відриваєш від нього шматочок шкірки, і катаєш по столу, надавлюючи на нього. Слухаєш, як хрустять під шкіркою зернятка, віддаючи сік... А потім береш його між долонями, із замкненими зверху пальцями, і видушуєш з нього всю його гранатово-криваву душу. Вона ллється тобі по руках - аж по лікоть - липкою червоною рідиною, і ти на хвильку жахаєшся, згадавши вислів "по лікоть у крові"... А облизавши руки від пальців аж до зап'ястка, і далі - наскільки стане гнучкості шиї, плеча та ліктя - заспокоюєшся, бо добра таки вона, солодка і кисла і густа, ця гранатова кров.
Націдивши пів-піали, смакуючи в голові ці кілька ковтків, ковтаєш темно-червоний прозорий сік - один! два! три! і шкодуєш, що так швидко проковтнув. На язиці залишається густий кисло-солодкий смак, а потім починають діяти дубильні речовини, і твоя зубна емаль починає гудіти (бо як ще назвати це почуття?). І ти сидиш і думаєш: а чи варто було взагалі пускати йому кров? Бо може за те, що ти розчавив його та випив його кров, оцим гудінням емалі мститься тобі гранат?
26 грудня 2015 р.
25 грудня 2015 р.
Чоловік, що саджав дерева
Жан Жіоно
Чоловік, що саджав дерева
(переклад з французької: Андрій Андрусяк)
Цю новелу Жан Жіоно написав близько 1953 року, і вона погано відома у Франції. Утім, вже перекладена тринадцятьма мовами, новела широко розповсюдилася світом. Нею настільки зацікавилися, що авторові було надіслано численні листи з питаннями щодо особистости Ельзеара Буфф’є та лісів Верґона. Хоча чоловік, що саджав дерева, є плодом уяви автора, тим не менш, в описаному регіоні дійсно було вжито значних зусиль у відновлення лісів, особливо починаючи з 1880 року. До Першої світової війни було відновлено сто тисяч гектарів лісу – в основному за рахунок чорної сосни та європейської модрини. І сьогодні це – чудові ліси, які цілковито змінили пейзаж та гідрологію регіону.
Нижче наводимо текст листа, якого Жіоно написав Голові водного та лісового господарства у Діні, пану Вальдерону, у 1957 році у стосунку до цієї новели:
«Вельмишановний Пане,
Мені прикро Вас розчаровувати, але Ельзеар Буфф’є є персонажем вигаданим. Метою моєї новели було розбудити в людях любов до дерев, або точніше, заохотити людей саджати дерева (це завжди було однією з моїх найголовніших ідей). Та судячи з результату, я досяг цієї мети завдяки тому вигаданому персонажу. Текст, що Ви були прочитали у журналі “Trees and lіfe” перекладено данською, фінською, шведською, норвезькою, англійською, чеською, словацькою, угорською, іспанською, італійською, їдишем та польською. Я добровільно зрікся своїх авторських прав на будь-який передрук новели. До мене нещодавно приїхав один американець. Він попросив мого дозволу надрукувати текст новели у 100 000 примірників, щоб їх безкоштовно розповсюдити в Америці. Я, звісно ж, погодився.
Загребський університет зробив переклад сербохорватською мовою. Це один з моїх творів, якими я пишаюся найбільше. Він не приносить мені ані копійки, і тому він досягає мети, заради якої був написаний.
Я б хотів зустрітися з Вами, якщо це можливо, для обговорення саме практичного застосування цього твору. Я вважаю, що настав час впровадження «політики дерев», хоча слово «політика» не дуже тут підходить.
Щиро Ваш,
Жан Жіоно»
Для того, щоб характер людини розкрив свої насправді надзвичайні риси, слід мати нагоду і щастя спостерігати за вчинками такої людини протягом довгих років. Якщо ці вчинки позбавлені егоїзму, якщо ними керує безпрецедентна щирість, якщо точно відомо, що ці вчинки робляться без будь-якого прагнення винагороди, та й до того ж, якщо вони залишають у світі помітний слід, то можна безпомилково сказати, що перед нами постає характер, який навряд чи можна буде забути.
Років сорок тому я здійснював довгу пішу подорож через мало знані висоти у стародавньому районі провансальських Альп. Цей край обмежується на південному сході та на півдні середньою течією річки Дюранс – між Сістероном та Мірабо; на півночи – верхньою течією Дроми від верхів’я до Ді; на заході – рівнинами Комта Венессен та відрогами гірського хребта Мон-Ванту. Регіон охоплює всю північну частину департаменту Нижні Альпи, південь басейна Дроми та невеличку область Воклюз. На той час тут були самі голі та одноманітні піщані рівнини на висоті 1 200–1 300 метрів над рівнем моря. Росла там лише дика лаванда.
Я перетинав цей край у найширшій частині, та після трьох днів ходи мене охопила надзвичайна нудьга. Я розбив табір поруч із руїнами покинутого селища. Води в мене не було ще з вечора, і треба було йти її шукати. Ці нагромаджені одне на одне будинки, хоч і були в руїнах, неначе старе осине гніздо, але наштовхували на думку, що колись тут мало бути якесь джерело або криниця.
Джерело там дійсно було, але висохле. П’ять чи шість будинків без даху, понівечених вітром та дощем, і капличка з заваленою дзвіницею стояли так як у будь-якому иншому селі, хіба що все життя з них кудись зникло.
Була гарна червнева днина – припікало сонце. Але тут, високо в горах, на цій нічим не захищеній землі, з нестерпною жорстокістю лютував вітер. Його гуркіт в остовах будинків нагадував рев звіря, якого потурбували під час їжі. Тож мені довелося зняти табір.
По п’яти годинах ходьби я так і не знайшов води, а лише втратив останню надію знайти її. Скрізь була та сама посуха та ті самі задерев’янілі трави.
Раптом мені здалося, що я помітив вдалині невеличкий чорний силует. Він був схожий на стовбур самотнього дерева. Я попрямував до нього навмання. Це був пастух. Біля нього на розпеченій землі відпочивало три десятки овець. Він дав мені напитися з фляги і, трохи згодом, ми пішли до його кошари, що знаходилася в ущелині плато.
Воду – чудову на смак – він діставав з глибокої природної щілини, над якою було встановлено простенький коловорот. Цей чоловік говорив мало. Загалом це притаманно самотнім, утім відчувалося, що він упевнений у собі, та йому можна довіряти. Це було незвично у цьому пустинному краї.
Жив він не в якійсь халупі, а у справжньому кам’яному будинку. Було добре видно, як завдяки своїй праці він відновив будинок із руїн, які застав, коли приїхав сюди. Міцний дах не протікав. Вітер грюкав черепицею з гуркотом морської хвилі, що б’ється об берег. Все господарство було в порядку, посуд вимито, підлогу заметено, а рушницю змазано. На вогні варилася юшка. Я помітив, що пастух чисто поголений, що всі ґудзики в нього міцно пришиті, а весь його одяг старанно залатано – латок було не видно.
Він поділився зі мною юшкою; але коли я зі свого боку запропонував йому кисет з тютюном, він сказав, що не палить. Його пес, мовчазний як і господар, був привітним, але не плазував переді мною.
Ми одразу ж домовилися, що я переночую в нього, бо до найближчого селища йти було ще півтора дні. До того ж, я прекрасно знав звичаї рідких сіл цього краю. Їх там чотири чи п’ять, та вони розкидані далеко одне від одного по схилах гір серед лісосік білих дубів, далеко від проїзних доріг. Живуть там лісоруби, що виробляють деревне вугілля. Життя у тих місцях кепське. Родини, тулячись одна до одної у цьому однаково жорсткому і взимку і влітку кліматі, зрощують «під ковпаком» свій егоїзм. Тут виходить за будь-які розумні межі несвідоме прагнення та постійне бажання втекти з цього місця. Чоловіки возять вантажівками вугілля до міста, а потім повертаються. За умов такого постійного «контрастного душу» ламається навіть найміцніший характер. Жінки варяться у власній злості. У всьому суперечки – від продажу вугілля до церковної лавки; безперестану воюють між собою чесноти, б’ються між собою пороки, а тоді чесноти стинаються із пороками. А на довершення всього, невпинно роз’ятрює нерви вітер. Тут набувають форми епідемії самогубства та численні випадки божевілля, які нерідко закінчуються смертю.
Пастух, відмовившись від тютюну, приніс торбинку та висипав з неї на стіл купу жолудів.
Він узявся їх вивчати одне за одним з надзвичайною увагою, відділяючи добрі від поганих. Я сидів і палив люльку, а тоді запропонував йому допомогу. Але він сказав, що то його справа. Дійсно: дивлячись на старанність, яку від докладав до цієї роботи, я не став наполягати. Оце й була вся наша розмова.
Коли з добрих жолудів він назбирав купку великих, він їх порахував, викладаючи по десятках.
У такий спосіб він відклав у бік занадто маленькі жолуді та такі, що мали хоча б ледь помітні тріщинки (бо він роздивлявся їх дуже зблизька). Коли, нарешті, перед ним лежала сотня бездоганних жолудів, він припинив цю справу, і ми пішли спати.
Товариство цього чоловіка мені приносило спокій. Наступного дня я попросив у нього дозволу відпочити в нього ще цілий день. Для нього це було абсолютно природно, або, точніше, він справляв враження людини, яку ніщо не могло стурбувати. Я не дуже потребував цього відпочинку, але мене взяла цікавість, і я хотів про все це дізнатися докладніше.
Пастух вигнав стадо на пасовисько. Перед виходом він поклав у цеберко з водою торбинку з ретельно відібраними та підрахованими жолудями. Я помітив, що замість ціпка пастух носив залізний прут у палець завтовшки та у півтора метри завдовжки.
Я удавав, що просто собі гуляю, але насправді йшов за ним паралельним шляхом. Пасовисько знаходилося в глибині невеличкої полонини. Він залишив стадо на свого собаку та піднявся туди, де стояв я. Я був подумав, що він хоче мені докорити за мою нескромність, але ні: просто саме так пролягав його шлях. Підійшовши, він запросив мене йти з ним, якщо в мене не було інших справ. Він пройшов на гору метрів зо двісті. Там він почав занурювати в землю залізний прут. Таким чином він робив ямки, куди вкладав жолуді, а відтак закопував їх. Він саджав дуби. Я спитав, чи ця земля належить йому. Він відповів, що ні. Чи знав він, чия це земля? Ні, не знав. На його думку, ця земля була комунальна, або, можливо, належала людям, які нею не опікуються. Сам він тим не переймався. Так, з надзвичайною дбайливістю, він посадив сотню жолудів.
Після обіду він знову розпочав перебирати жолуді. Думаю, що я достатньо наполягав на своїх питаннях, адже пастух нарешті мені відповідав. Вже три роки на самоті він саджав дерева. Посадив їх він уже сто тисяч. З них зійшли тільки двадцять тисяч. Він вважав, що з тих двадцяти тисяч утратить іще половину через гризунів або через якісь інші задуми Провидіння, які передбачити не можливо. Лишалося, таким чином, десять тисяч дубів, що виростали там, де до того не росло нічого. Тоді я зацікавився віком цієї людини. Йому можна було дати років п’ятдесят. «П’ятдесят п’ять», уточнив він. Його ім’я було Ельзеар Буфф’є. Тримав у долині свою ферму. Саме там він прожив все життя. Він утратив єдиного сина, а відтак і жінку. Тоді він усамітнився, і насолоджувався спокійним життям зі своїми вівцями та псом. Він дійшов висновку, що цей край вмирає через те, що тут немає дерев, та додав, що оскільки в нього не було ніяких важливих справ, він вирішив виправити такий стан речей. Я й сам, не зважаючи на молодість, жив у той час відлюдно, а тому вмів знаходити підхід до самотніх душ. Проте, я припустився помилки. Саме моя молодість змусила мене уявити майбутнє, таким, як бачу його я – у пошуках щастя. Я сказав, що за тридцять років ці десять тисяч дубів являтимуть надзвичайне видовище. На що він просто відповів, що коли Бог дасть йому ще тридцять років життя, він посадить стільки дерев, що ці десять тисяч будуть краплею в морі. Вже тоді, до речи, він вивчав розмноження буків, та біля його дому була ділянка молодих саджанців. Деревця було захищено він овець ґратами, і молоді буки стояли в усій красі. Він також думав посадити в долині берези, тому що там, пояснив він, ґрунт вологий лише в кількох метрах від поверхні.
Наступного дня ми розійшлися.
Рік по тому почалася війна 1914-го, і мене мобілізували на п’ять років. Я був солдатом-піхотинцем, і мені не було коли міркувати про дерева. Правду кажучи, вся ця пригода не справила не мене суттєвого враження: я сприйняв її як гоббі на кшталт збирання марок, а тому й геть забув про неї. Після війни я зостався з крихітною премією з нагоди демобілізації та величезним бажанням вдихнути свіжого повітря.
Я поїхав у ті самі пустинні краї, бо ніщо інше не спало мені на думку. Край ніяк не змінився. Проте, окрім мертвого селища я помітив на віддалі якийсь сірий туман, що килимом укривав пагорби. Ще напередодні я почав згадувати пастуха, що саджав дерева. «Десять тисяч дубів, – думав я, – повинні займати справді величезний простір.»
Протягом п’яти років війни я бачив смерть стількох людей, що мені легко було уявити й смерть Ельзеара Буфф’є, тим паче, що коли маєш двадцять років, то п’ятдесятирічні тобі здаються старими, яким залишилося хіба що померти.
Але Ельзеар Буфф’є не помер. Навпаки, він був досить жвавий та бадьорий. Він поміняв фах. У нього лишилось всього чотири вівці, зате тепер він мав сотню вуликів. Він позбувся овець, бо вони нищили посадки дерев. Поза тим (як він мені пояснив, а я то побачив), він абсолютно не звертав уваги на війну. Він так само без упину саджав дерева. Дуби, посаджені 1910 року, мали вже десять років та заввишки були вищі за мене й за пастуха. Видовище вражало. Мені буквально відібрало мову, а оскільки і він нічого не говорив, то ми цілий день гуляли його лісом мовчки. Ліс складався з трьох ділянок та мав одинадцять кілометрів завдовжки та три кілометри у найширшому місці.
Коли б згадати, що все це зробив своїми руками той чоловік, вклавши у цю справу свою душу – без застосування будь-яких технічних засобів – то можна усвідомити, що люди можуть бути настільки ж дієвими, як і Бог, не тільки у справі руйнуванні.
Ельзеар Буфф’є дотримувався свого задуму, про що свідчили буки, що доходили мені до плечей та розрослися до горизонту. Дуби росли міцними та вже пережили той вік, коли гризуни могли заподіяти їм шкоду. Щодо задумів Провидіння про знищення цього творіння, то йому тепер довелося б удатися до застосування ураганів. Пастух показав мені дивовижні березові гаї, яким було вже п’ять років – їх було посаджено у 1915 році, коли я воював під Верденом. Він засадив березами всю долину – там, де він справедливо припускав присутність вологи майже під самою поверхнею. Берези були хоч і ніжні як дівчата, але впевнені у своїх силах. Складалося враження, що вся справа вже ніби «поставлена на конвеєр». Але пастуха не дуже це турбувало; він затято продовжував свою просту роботу.
Проте, коли ми, повертаючись, проходили через селище, я побачив, що у руслі струмочків, які від давніх часів були сухими, клекотіла вода. Це була найвизначніша ознака відродження, яку мені довелося побачити. Ті сухі струмки колись були повні води, але було це у дуже давні часи. Деякі з тих сумних селищ, про які я згадував на початку моєї розповіді, було збудовано на місці стародавніх галло-романських селищ, сліди яких ще були збереглися. У цих стародавніх селищах археологи знайшли риболовецькі гачки, і це у тій місцевості, де за наших часів, у ХХ-му столітті, воду довелося привозити у цистернах.
Насіння з посадок розносив вітер. У той час, як з’явилася вода, почали з’являтися верби, луки, сади, квіти та сама жага до життя. Але перетворення відбувалося так повільно, що сприймалося за дещо звичне, чому й не кидалося в очі. Мисливці, що на самоті виходили на зайця чи кабана, таки помічали, що молодих дерев стало багато більше, але віднесли це до маленьких хитрощів природи. Тому ніхто навіть і не здогадувався, що це все результат роботи людських рук. Якби Ельзеара Буфф’є запідозрили у чомусь, йому б почали чинити перешкоди. А так він залишався поза підозрами. Хто б міг уявити – чи то в селах, чи то в адміністрації – що безмежна щедрість може єднатися з такою завзятістю?
Починаючи з 1920 року не проходило жодного року, щоб я не приїхав провідати Ельзеара Буфф’є. Я ніколи не бачив, щоб він вагався чи мав сумніви у чомусь. Так таки Бог відає, коли у справі є Його рука!
Я нічого не оповів про розчарування, що мали спіткати Ельзеара Буфф’є. Утім, можна уявити, що задля такого успіху треба було подолати скруту й лихо; що задля перемоги такої пристрасті треба було боротися зі зневірою й безнадією. Протягом одного року він був посадив більше десяти тисяч кленів. Всі вони загинули. Наступного року він кинув саджати клени, та знову взявся за буки, бо вони росли ще краще за дуби.
Аби уявити собі точніше цей надзвичайний характер, слід пам’ятати, що працював він у цілковитій самотності – у самотності настільки повній, що під кінець життя утратив звичку говорити. А може, він не бачив у цьому необхідності.
1933-го року його відвідав здивований лісник. Чиновник наказав йому не розводити вогнище на дворі, щоб не заподіяти лиха «цьому природному лісу». Лісник також повів йому, що перший раз бачить, щоб ліс розростався сам по собі.
У той час Ельзеар Буфф’є ходив саджати буки у дванадцяти кілометрах від свого будинку.
Аби не ходити щодня так далеко, бо було йому вже сімдесят п’ять, він вирішив побудувати кам’яну хатинку прямо там, де саджав дерева. Що він і зробив наступного року.
У 1935 році ціла делегація з адміністрації приїхала дослідити «природний» ліс. Був і начальник Управління водного та лісового господарства, і депутат, і технічні спеціалісти. Було сказано багато зайвих слів. Вирішили вжити якихось заходів, та на щастя, майже нічого не зробили – крім одного: ліс віддали під охорону держави та заборонили застосовувати його для виробництва вугілля. Важко було не піддатися красі цих молодих дерев, що пашіли здоров’ям. Ця краса мала силу звабити та підкорити навіть депутата. Серед голів лісництв, що входили до складу делегації мав я одного приятеля. Йому й пояснив я таємницю. Наступного тижня ми удвох вирушили на пошуки Ельзеара Буфф’є. Ми застали його в розпалі роботи за двадцять кілометрів від того місця, де була інспекція. Голова лісництва був моїм другом не просто так. Він умів цінити працю. Він також умів мовчати.
Утрьох ми перекусили: я запропонував їм кілька яєць, що мав з собою. Після цього ми декілька годин мовчки споглядали краєвид. Бік, з якого ми прийшли був укритий деревами шести-семи метрів заввишки. Я згадав, як ця місцевість виглядала у 1913 році – пустеля…
Спокійна та розмірена праця, життєдайне гірське повітря, помірність, а особливо спокій душі дали цьому старцю богатирське здоров’я. Він був атлетом від Бога. «Цікаво, скільки ще гектарів він збирається засадити?», подумав я про себе.
Перед від’їздом мій друг висловив невеличку пораду щодо деяких порід дерев, котрим мав би підійти тамтешній ґрунт. Але не наполягав на цій пораді. «Адже цей добродій знає більше ніж я», – пояснив він мені пізніше. А по годині ходьби, обміркувавши свої слова, він додав: «Він знає більше ніж будь-хто. Він знайшов чудовий спосіб, як бути щасливим!»
Саме завдяки моєму другові лісникові був збережений не тільки ліс, але й щастя цієї людини.
Він призначив для охорони лісу трьох лісників-охоронців, та тримав їх під таким контролем, що вони були байдужі до будь-яких хабарів, що їм пропонували лісоруби. Існування лісу опинилося під загрозою лише під час війни 1939 року. У той час автомобілі працювали на газогенераторах, для яких постійно не вистачало дров. Вирубку дубів розпочали ще у 1910 році, але ті лісові ділянки стояли так далеко від мережі доріг, що справа виявилась невигідною з фінансового боку, та її полишили. Пастух нічого не зауважив. Він тоді спокійно продовжував свою працю у тридцяти кілометрах від того місця, не зважаючи на війну 1939-го так як і не звернув уваги на війну 1914-го.
Востаннє я бачив Ельзеара Буфф’є у червні 1945-го. Йому було вісімдесят сім років. Я знову рушив тим шляхом через пустинний край, але цього разу, попри руїну, у якій війна залишила край, між долиною Дюранс та горою курсував автобус. Я не зміг упізнати місце своїх колишніх прогулянок, але пояснив це для себе тим, що автобус – досить швидкий вид транспорту. Мені також здалося, що дорога проходила по якійсь новій місцевості. Я мусив спитатися назву селища, щоб переконатися, що це таки був той самий край, який колись був суцільною пустелею та руїною. Автобусом доїхав я до Верґона.
У 1913 році у цьому хуторі була лише дюжина хатинок та три жителі. Ці троє жили як дикуни, у ненависті одне до одного, заробляючи на життя ловитвою диких тварин – їхній фізичний та моральний стан був дуже близький до стану первісних людей. Їхні будинки поглинули зарості кропиви. Ці люди жили без будь-якої надії на кращу долю. Вони животіли в очікуванні смерті, а в такому стані їм було не до чеснот.
Все це перемінилося. Навіть повітря. Замість різких поривів суховію, який мене тут зустрічав колись, тепер віяв легкий бриз, наповнений приємними ароматами. Чути було звук, схожий на шум води, що падає з вишини: так шумів вітер у лісах. Нарешті, найбільш дивовижним для мене було почути дзюрчання справжньої води. Води було багато – вона хлюпотіла у спеціально облаштованому джерельці. А найбільше мене зворушила липа, посаджена поблизу джерельця. Дереву було не менше чотирьох років; вже досить товстеньке, воно було безперечним символом воскресіння. До того ж, у Верґоні було помітно сліди праці, необхідною умовою якої була надія.
Отже, надія повернулась.
Руїни було розчищено, рештки стін було знесено, а на їхньому місці було відбудовано п’ять будинків. Сільце нараховувало тепер двадцять вісім жителів, серед яких чотири молоді родини. Нові, свіжо поштукатурені будинки були оточені городами, де росли впереміж овочі та квіти, капуста та кущі троянд, пір та ротики, селера та анемона. Тепер це було місце, де хотілося жити.
Звідти я пішов пішки. Війна, яка щойно закінчилася, не дозволила життю розквітнути на повну, але Лазар уже вийшов з гробу. На долішніх схилах гори було видно невеличкі поля ще зеленого ячменю та жита; у вузьких долинах зеленіли луки.
Потрібно було лише вісім років, щоб увесь край розцвів здоров’ям та добробутом. На місці руїн, які я бачив у 1913 році, тепер стояли чисті, гарно поштукатурені садиби, як ознака щасливого та затишного життя. Ожили старі джерела, адже вони почали живитися дощами та снігами, що їх затримують ліси. Струмки пустили по каналах. Поблизу кожної садиби, серед кленів, на килими свіжої м’яти линули струмки води з фонтанчиків. Села потроху відбудувались. У цьому краї осіли молоді сім’ї, які прийшли з рівнин, де земля подорожчала. Вони принесли з собою молодість, жвавість, дух пригод. Тепер по дорогах можна було зустріти задоволених життям чоловіків та жінок, хлопців та дівчат, що любили сміятися й бавитися на сільських святах. З урахуванням тих людей, що жили тут раніше, і яких тепер було не впізнати (бо їх життя змінилося на краще) – загалом Ельзеарові Буфф’є завдячують своє щастя більш ніж десять тисяч людей.
Коли я міркую про те, що одна людина, спираючись лише на власні фізичні та моральні сили, сама подужала воскресити цю ханаанську землю, я доходжу висновку, що попри все, людська істота є гідна захоплення. Але коли зважити на те, скільки було треба душевної завзятості, самовідданості та щедрості, аби отримати такого результату, мене охоплює почуття надзвичайної поваги до цього літнього неосвіченого селянина, який зміг виконати працю гідну Бога.
Ельзеар Буфф’є тихо помер у 1947 році у будинку для літніх людей у Баноні.
Чоловік, що саджав дерева
(переклад з французької: Андрій Андрусяк)
Цю новелу Жан Жіоно написав близько 1953 року, і вона погано відома у Франції. Утім, вже перекладена тринадцятьма мовами, новела широко розповсюдилася світом. Нею настільки зацікавилися, що авторові було надіслано численні листи з питаннями щодо особистости Ельзеара Буфф’є та лісів Верґона. Хоча чоловік, що саджав дерева, є плодом уяви автора, тим не менш, в описаному регіоні дійсно було вжито значних зусиль у відновлення лісів, особливо починаючи з 1880 року. До Першої світової війни було відновлено сто тисяч гектарів лісу – в основному за рахунок чорної сосни та європейської модрини. І сьогодні це – чудові ліси, які цілковито змінили пейзаж та гідрологію регіону.
Нижче наводимо текст листа, якого Жіоно написав Голові водного та лісового господарства у Діні, пану Вальдерону, у 1957 році у стосунку до цієї новели:
«Вельмишановний Пане,
Мені прикро Вас розчаровувати, але Ельзеар Буфф’є є персонажем вигаданим. Метою моєї новели було розбудити в людях любов до дерев, або точніше, заохотити людей саджати дерева (це завжди було однією з моїх найголовніших ідей). Та судячи з результату, я досяг цієї мети завдяки тому вигаданому персонажу. Текст, що Ви були прочитали у журналі “Trees and lіfe” перекладено данською, фінською, шведською, норвезькою, англійською, чеською, словацькою, угорською, іспанською, італійською, їдишем та польською. Я добровільно зрікся своїх авторських прав на будь-який передрук новели. До мене нещодавно приїхав один американець. Він попросив мого дозволу надрукувати текст новели у 100 000 примірників, щоб їх безкоштовно розповсюдити в Америці. Я, звісно ж, погодився.
Загребський університет зробив переклад сербохорватською мовою. Це один з моїх творів, якими я пишаюся найбільше. Він не приносить мені ані копійки, і тому він досягає мети, заради якої був написаний.
Я б хотів зустрітися з Вами, якщо це можливо, для обговорення саме практичного застосування цього твору. Я вважаю, що настав час впровадження «політики дерев», хоча слово «політика» не дуже тут підходить.
Щиро Ваш,
Жан Жіоно»
Для того, щоб характер людини розкрив свої насправді надзвичайні риси, слід мати нагоду і щастя спостерігати за вчинками такої людини протягом довгих років. Якщо ці вчинки позбавлені егоїзму, якщо ними керує безпрецедентна щирість, якщо точно відомо, що ці вчинки робляться без будь-якого прагнення винагороди, та й до того ж, якщо вони залишають у світі помітний слід, то можна безпомилково сказати, що перед нами постає характер, який навряд чи можна буде забути.
Років сорок тому я здійснював довгу пішу подорож через мало знані висоти у стародавньому районі провансальських Альп. Цей край обмежується на південному сході та на півдні середньою течією річки Дюранс – між Сістероном та Мірабо; на півночи – верхньою течією Дроми від верхів’я до Ді; на заході – рівнинами Комта Венессен та відрогами гірського хребта Мон-Ванту. Регіон охоплює всю північну частину департаменту Нижні Альпи, південь басейна Дроми та невеличку область Воклюз. На той час тут були самі голі та одноманітні піщані рівнини на висоті 1 200–1 300 метрів над рівнем моря. Росла там лише дика лаванда.
Я перетинав цей край у найширшій частині, та після трьох днів ходи мене охопила надзвичайна нудьга. Я розбив табір поруч із руїнами покинутого селища. Води в мене не було ще з вечора, і треба було йти її шукати. Ці нагромаджені одне на одне будинки, хоч і були в руїнах, неначе старе осине гніздо, але наштовхували на думку, що колись тут мало бути якесь джерело або криниця.
Джерело там дійсно було, але висохле. П’ять чи шість будинків без даху, понівечених вітром та дощем, і капличка з заваленою дзвіницею стояли так як у будь-якому иншому селі, хіба що все життя з них кудись зникло.
Була гарна червнева днина – припікало сонце. Але тут, високо в горах, на цій нічим не захищеній землі, з нестерпною жорстокістю лютував вітер. Його гуркіт в остовах будинків нагадував рев звіря, якого потурбували під час їжі. Тож мені довелося зняти табір.
По п’яти годинах ходьби я так і не знайшов води, а лише втратив останню надію знайти її. Скрізь була та сама посуха та ті самі задерев’янілі трави.
Раптом мені здалося, що я помітив вдалині невеличкий чорний силует. Він був схожий на стовбур самотнього дерева. Я попрямував до нього навмання. Це був пастух. Біля нього на розпеченій землі відпочивало три десятки овець. Він дав мені напитися з фляги і, трохи згодом, ми пішли до його кошари, що знаходилася в ущелині плато.
Воду – чудову на смак – він діставав з глибокої природної щілини, над якою було встановлено простенький коловорот. Цей чоловік говорив мало. Загалом це притаманно самотнім, утім відчувалося, що він упевнений у собі, та йому можна довіряти. Це було незвично у цьому пустинному краї.
Жив він не в якійсь халупі, а у справжньому кам’яному будинку. Було добре видно, як завдяки своїй праці він відновив будинок із руїн, які застав, коли приїхав сюди. Міцний дах не протікав. Вітер грюкав черепицею з гуркотом морської хвилі, що б’ється об берег. Все господарство було в порядку, посуд вимито, підлогу заметено, а рушницю змазано. На вогні варилася юшка. Я помітив, що пастух чисто поголений, що всі ґудзики в нього міцно пришиті, а весь його одяг старанно залатано – латок було не видно.
Він поділився зі мною юшкою; але коли я зі свого боку запропонував йому кисет з тютюном, він сказав, що не палить. Його пес, мовчазний як і господар, був привітним, але не плазував переді мною.
Ми одразу ж домовилися, що я переночую в нього, бо до найближчого селища йти було ще півтора дні. До того ж, я прекрасно знав звичаї рідких сіл цього краю. Їх там чотири чи п’ять, та вони розкидані далеко одне від одного по схилах гір серед лісосік білих дубів, далеко від проїзних доріг. Живуть там лісоруби, що виробляють деревне вугілля. Життя у тих місцях кепське. Родини, тулячись одна до одної у цьому однаково жорсткому і взимку і влітку кліматі, зрощують «під ковпаком» свій егоїзм. Тут виходить за будь-які розумні межі несвідоме прагнення та постійне бажання втекти з цього місця. Чоловіки возять вантажівками вугілля до міста, а потім повертаються. За умов такого постійного «контрастного душу» ламається навіть найміцніший характер. Жінки варяться у власній злості. У всьому суперечки – від продажу вугілля до церковної лавки; безперестану воюють між собою чесноти, б’ються між собою пороки, а тоді чесноти стинаються із пороками. А на довершення всього, невпинно роз’ятрює нерви вітер. Тут набувають форми епідемії самогубства та численні випадки божевілля, які нерідко закінчуються смертю.
Пастух, відмовившись від тютюну, приніс торбинку та висипав з неї на стіл купу жолудів.
Він узявся їх вивчати одне за одним з надзвичайною увагою, відділяючи добрі від поганих. Я сидів і палив люльку, а тоді запропонував йому допомогу. Але він сказав, що то його справа. Дійсно: дивлячись на старанність, яку від докладав до цієї роботи, я не став наполягати. Оце й була вся наша розмова.
Коли з добрих жолудів він назбирав купку великих, він їх порахував, викладаючи по десятках.
У такий спосіб він відклав у бік занадто маленькі жолуді та такі, що мали хоча б ледь помітні тріщинки (бо він роздивлявся їх дуже зблизька). Коли, нарешті, перед ним лежала сотня бездоганних жолудів, він припинив цю справу, і ми пішли спати.
Товариство цього чоловіка мені приносило спокій. Наступного дня я попросив у нього дозволу відпочити в нього ще цілий день. Для нього це було абсолютно природно, або, точніше, він справляв враження людини, яку ніщо не могло стурбувати. Я не дуже потребував цього відпочинку, але мене взяла цікавість, і я хотів про все це дізнатися докладніше.
Пастух вигнав стадо на пасовисько. Перед виходом він поклав у цеберко з водою торбинку з ретельно відібраними та підрахованими жолудями. Я помітив, що замість ціпка пастух носив залізний прут у палець завтовшки та у півтора метри завдовжки.
Я удавав, що просто собі гуляю, але насправді йшов за ним паралельним шляхом. Пасовисько знаходилося в глибині невеличкої полонини. Він залишив стадо на свого собаку та піднявся туди, де стояв я. Я був подумав, що він хоче мені докорити за мою нескромність, але ні: просто саме так пролягав його шлях. Підійшовши, він запросив мене йти з ним, якщо в мене не було інших справ. Він пройшов на гору метрів зо двісті. Там він почав занурювати в землю залізний прут. Таким чином він робив ямки, куди вкладав жолуді, а відтак закопував їх. Він саджав дуби. Я спитав, чи ця земля належить йому. Він відповів, що ні. Чи знав він, чия це земля? Ні, не знав. На його думку, ця земля була комунальна, або, можливо, належала людям, які нею не опікуються. Сам він тим не переймався. Так, з надзвичайною дбайливістю, він посадив сотню жолудів.
Після обіду він знову розпочав перебирати жолуді. Думаю, що я достатньо наполягав на своїх питаннях, адже пастух нарешті мені відповідав. Вже три роки на самоті він саджав дерева. Посадив їх він уже сто тисяч. З них зійшли тільки двадцять тисяч. Він вважав, що з тих двадцяти тисяч утратить іще половину через гризунів або через якісь інші задуми Провидіння, які передбачити не можливо. Лишалося, таким чином, десять тисяч дубів, що виростали там, де до того не росло нічого. Тоді я зацікавився віком цієї людини. Йому можна було дати років п’ятдесят. «П’ятдесят п’ять», уточнив він. Його ім’я було Ельзеар Буфф’є. Тримав у долині свою ферму. Саме там він прожив все життя. Він утратив єдиного сина, а відтак і жінку. Тоді він усамітнився, і насолоджувався спокійним життям зі своїми вівцями та псом. Він дійшов висновку, що цей край вмирає через те, що тут немає дерев, та додав, що оскільки в нього не було ніяких важливих справ, він вирішив виправити такий стан речей. Я й сам, не зважаючи на молодість, жив у той час відлюдно, а тому вмів знаходити підхід до самотніх душ. Проте, я припустився помилки. Саме моя молодість змусила мене уявити майбутнє, таким, як бачу його я – у пошуках щастя. Я сказав, що за тридцять років ці десять тисяч дубів являтимуть надзвичайне видовище. На що він просто відповів, що коли Бог дасть йому ще тридцять років життя, він посадить стільки дерев, що ці десять тисяч будуть краплею в морі. Вже тоді, до речи, він вивчав розмноження буків, та біля його дому була ділянка молодих саджанців. Деревця було захищено він овець ґратами, і молоді буки стояли в усій красі. Він також думав посадити в долині берези, тому що там, пояснив він, ґрунт вологий лише в кількох метрах від поверхні.
Наступного дня ми розійшлися.
Рік по тому почалася війна 1914-го, і мене мобілізували на п’ять років. Я був солдатом-піхотинцем, і мені не було коли міркувати про дерева. Правду кажучи, вся ця пригода не справила не мене суттєвого враження: я сприйняв її як гоббі на кшталт збирання марок, а тому й геть забув про неї. Після війни я зостався з крихітною премією з нагоди демобілізації та величезним бажанням вдихнути свіжого повітря.
Я поїхав у ті самі пустинні краї, бо ніщо інше не спало мені на думку. Край ніяк не змінився. Проте, окрім мертвого селища я помітив на віддалі якийсь сірий туман, що килимом укривав пагорби. Ще напередодні я почав згадувати пастуха, що саджав дерева. «Десять тисяч дубів, – думав я, – повинні займати справді величезний простір.»
Протягом п’яти років війни я бачив смерть стількох людей, що мені легко було уявити й смерть Ельзеара Буфф’є, тим паче, що коли маєш двадцять років, то п’ятдесятирічні тобі здаються старими, яким залишилося хіба що померти.
Але Ельзеар Буфф’є не помер. Навпаки, він був досить жвавий та бадьорий. Він поміняв фах. У нього лишилось всього чотири вівці, зате тепер він мав сотню вуликів. Він позбувся овець, бо вони нищили посадки дерев. Поза тим (як він мені пояснив, а я то побачив), він абсолютно не звертав уваги на війну. Він так само без упину саджав дерева. Дуби, посаджені 1910 року, мали вже десять років та заввишки були вищі за мене й за пастуха. Видовище вражало. Мені буквально відібрало мову, а оскільки і він нічого не говорив, то ми цілий день гуляли його лісом мовчки. Ліс складався з трьох ділянок та мав одинадцять кілометрів завдовжки та три кілометри у найширшому місці.
Коли б згадати, що все це зробив своїми руками той чоловік, вклавши у цю справу свою душу – без застосування будь-яких технічних засобів – то можна усвідомити, що люди можуть бути настільки ж дієвими, як і Бог, не тільки у справі руйнуванні.
Ельзеар Буфф’є дотримувався свого задуму, про що свідчили буки, що доходили мені до плечей та розрослися до горизонту. Дуби росли міцними та вже пережили той вік, коли гризуни могли заподіяти їм шкоду. Щодо задумів Провидіння про знищення цього творіння, то йому тепер довелося б удатися до застосування ураганів. Пастух показав мені дивовижні березові гаї, яким було вже п’ять років – їх було посаджено у 1915 році, коли я воював під Верденом. Він засадив березами всю долину – там, де він справедливо припускав присутність вологи майже під самою поверхнею. Берези були хоч і ніжні як дівчата, але впевнені у своїх силах. Складалося враження, що вся справа вже ніби «поставлена на конвеєр». Але пастуха не дуже це турбувало; він затято продовжував свою просту роботу.
Проте, коли ми, повертаючись, проходили через селище, я побачив, що у руслі струмочків, які від давніх часів були сухими, клекотіла вода. Це була найвизначніша ознака відродження, яку мені довелося побачити. Ті сухі струмки колись були повні води, але було це у дуже давні часи. Деякі з тих сумних селищ, про які я згадував на початку моєї розповіді, було збудовано на місці стародавніх галло-романських селищ, сліди яких ще були збереглися. У цих стародавніх селищах археологи знайшли риболовецькі гачки, і це у тій місцевості, де за наших часів, у ХХ-му столітті, воду довелося привозити у цистернах.
Насіння з посадок розносив вітер. У той час, як з’явилася вода, почали з’являтися верби, луки, сади, квіти та сама жага до життя. Але перетворення відбувалося так повільно, що сприймалося за дещо звичне, чому й не кидалося в очі. Мисливці, що на самоті виходили на зайця чи кабана, таки помічали, що молодих дерев стало багато більше, але віднесли це до маленьких хитрощів природи. Тому ніхто навіть і не здогадувався, що це все результат роботи людських рук. Якби Ельзеара Буфф’є запідозрили у чомусь, йому б почали чинити перешкоди. А так він залишався поза підозрами. Хто б міг уявити – чи то в селах, чи то в адміністрації – що безмежна щедрість може єднатися з такою завзятістю?
Починаючи з 1920 року не проходило жодного року, щоб я не приїхав провідати Ельзеара Буфф’є. Я ніколи не бачив, щоб він вагався чи мав сумніви у чомусь. Так таки Бог відає, коли у справі є Його рука!
Я нічого не оповів про розчарування, що мали спіткати Ельзеара Буфф’є. Утім, можна уявити, що задля такого успіху треба було подолати скруту й лихо; що задля перемоги такої пристрасті треба було боротися зі зневірою й безнадією. Протягом одного року він був посадив більше десяти тисяч кленів. Всі вони загинули. Наступного року він кинув саджати клени, та знову взявся за буки, бо вони росли ще краще за дуби.
Аби уявити собі точніше цей надзвичайний характер, слід пам’ятати, що працював він у цілковитій самотності – у самотності настільки повній, що під кінець життя утратив звичку говорити. А може, він не бачив у цьому необхідності.
1933-го року його відвідав здивований лісник. Чиновник наказав йому не розводити вогнище на дворі, щоб не заподіяти лиха «цьому природному лісу». Лісник також повів йому, що перший раз бачить, щоб ліс розростався сам по собі.
У той час Ельзеар Буфф’є ходив саджати буки у дванадцяти кілометрах від свого будинку.
Аби не ходити щодня так далеко, бо було йому вже сімдесят п’ять, він вирішив побудувати кам’яну хатинку прямо там, де саджав дерева. Що він і зробив наступного року.
У 1935 році ціла делегація з адміністрації приїхала дослідити «природний» ліс. Був і начальник Управління водного та лісового господарства, і депутат, і технічні спеціалісти. Було сказано багато зайвих слів. Вирішили вжити якихось заходів, та на щастя, майже нічого не зробили – крім одного: ліс віддали під охорону держави та заборонили застосовувати його для виробництва вугілля. Важко було не піддатися красі цих молодих дерев, що пашіли здоров’ям. Ця краса мала силу звабити та підкорити навіть депутата. Серед голів лісництв, що входили до складу делегації мав я одного приятеля. Йому й пояснив я таємницю. Наступного тижня ми удвох вирушили на пошуки Ельзеара Буфф’є. Ми застали його в розпалі роботи за двадцять кілометрів від того місця, де була інспекція. Голова лісництва був моїм другом не просто так. Він умів цінити працю. Він також умів мовчати.
Утрьох ми перекусили: я запропонував їм кілька яєць, що мав з собою. Після цього ми декілька годин мовчки споглядали краєвид. Бік, з якого ми прийшли був укритий деревами шести-семи метрів заввишки. Я згадав, як ця місцевість виглядала у 1913 році – пустеля…
Спокійна та розмірена праця, життєдайне гірське повітря, помірність, а особливо спокій душі дали цьому старцю богатирське здоров’я. Він був атлетом від Бога. «Цікаво, скільки ще гектарів він збирається засадити?», подумав я про себе.
Перед від’їздом мій друг висловив невеличку пораду щодо деяких порід дерев, котрим мав би підійти тамтешній ґрунт. Але не наполягав на цій пораді. «Адже цей добродій знає більше ніж я», – пояснив він мені пізніше. А по годині ходьби, обміркувавши свої слова, він додав: «Він знає більше ніж будь-хто. Він знайшов чудовий спосіб, як бути щасливим!»
Саме завдяки моєму другові лісникові був збережений не тільки ліс, але й щастя цієї людини.
Він призначив для охорони лісу трьох лісників-охоронців, та тримав їх під таким контролем, що вони були байдужі до будь-яких хабарів, що їм пропонували лісоруби. Існування лісу опинилося під загрозою лише під час війни 1939 року. У той час автомобілі працювали на газогенераторах, для яких постійно не вистачало дров. Вирубку дубів розпочали ще у 1910 році, але ті лісові ділянки стояли так далеко від мережі доріг, що справа виявилась невигідною з фінансового боку, та її полишили. Пастух нічого не зауважив. Він тоді спокійно продовжував свою працю у тридцяти кілометрах від того місця, не зважаючи на війну 1939-го так як і не звернув уваги на війну 1914-го.
Востаннє я бачив Ельзеара Буфф’є у червні 1945-го. Йому було вісімдесят сім років. Я знову рушив тим шляхом через пустинний край, але цього разу, попри руїну, у якій війна залишила край, між долиною Дюранс та горою курсував автобус. Я не зміг упізнати місце своїх колишніх прогулянок, але пояснив це для себе тим, що автобус – досить швидкий вид транспорту. Мені також здалося, що дорога проходила по якійсь новій місцевості. Я мусив спитатися назву селища, щоб переконатися, що це таки був той самий край, який колись був суцільною пустелею та руїною. Автобусом доїхав я до Верґона.
У 1913 році у цьому хуторі була лише дюжина хатинок та три жителі. Ці троє жили як дикуни, у ненависті одне до одного, заробляючи на життя ловитвою диких тварин – їхній фізичний та моральний стан був дуже близький до стану первісних людей. Їхні будинки поглинули зарості кропиви. Ці люди жили без будь-якої надії на кращу долю. Вони животіли в очікуванні смерті, а в такому стані їм було не до чеснот.
Все це перемінилося. Навіть повітря. Замість різких поривів суховію, який мене тут зустрічав колись, тепер віяв легкий бриз, наповнений приємними ароматами. Чути було звук, схожий на шум води, що падає з вишини: так шумів вітер у лісах. Нарешті, найбільш дивовижним для мене було почути дзюрчання справжньої води. Води було багато – вона хлюпотіла у спеціально облаштованому джерельці. А найбільше мене зворушила липа, посаджена поблизу джерельця. Дереву було не менше чотирьох років; вже досить товстеньке, воно було безперечним символом воскресіння. До того ж, у Верґоні було помітно сліди праці, необхідною умовою якої була надія.
Отже, надія повернулась.
Руїни було розчищено, рештки стін було знесено, а на їхньому місці було відбудовано п’ять будинків. Сільце нараховувало тепер двадцять вісім жителів, серед яких чотири молоді родини. Нові, свіжо поштукатурені будинки були оточені городами, де росли впереміж овочі та квіти, капуста та кущі троянд, пір та ротики, селера та анемона. Тепер це було місце, де хотілося жити.
Звідти я пішов пішки. Війна, яка щойно закінчилася, не дозволила життю розквітнути на повну, але Лазар уже вийшов з гробу. На долішніх схилах гори було видно невеличкі поля ще зеленого ячменю та жита; у вузьких долинах зеленіли луки.
Потрібно було лише вісім років, щоб увесь край розцвів здоров’ям та добробутом. На місці руїн, які я бачив у 1913 році, тепер стояли чисті, гарно поштукатурені садиби, як ознака щасливого та затишного життя. Ожили старі джерела, адже вони почали живитися дощами та снігами, що їх затримують ліси. Струмки пустили по каналах. Поблизу кожної садиби, серед кленів, на килими свіжої м’яти линули струмки води з фонтанчиків. Села потроху відбудувались. У цьому краї осіли молоді сім’ї, які прийшли з рівнин, де земля подорожчала. Вони принесли з собою молодість, жвавість, дух пригод. Тепер по дорогах можна було зустріти задоволених життям чоловіків та жінок, хлопців та дівчат, що любили сміятися й бавитися на сільських святах. З урахуванням тих людей, що жили тут раніше, і яких тепер було не впізнати (бо їх життя змінилося на краще) – загалом Ельзеарові Буфф’є завдячують своє щастя більш ніж десять тисяч людей.
Коли я міркую про те, що одна людина, спираючись лише на власні фізичні та моральні сили, сама подужала воскресити цю ханаанську землю, я доходжу висновку, що попри все, людська істота є гідна захоплення. Але коли зважити на те, скільки було треба душевної завзятості, самовідданості та щедрості, аби отримати такого результату, мене охоплює почуття надзвичайної поваги до цього літнього неосвіченого селянина, який зміг виконати працю гідну Бога.
Ельзеар Буфф’є тихо помер у 1947 році у будинку для літніх людей у Баноні.
24 грудня 2015 р.
«... зозуля кувала»
Із другого кінця вагону метро чути спів. «Хтось знову дере горло за пару гривень», спалахує в голові. Але прислухаюся, хоч і не охоче. Голос жіночий, старечий. Тремтить від віку, але впевнено виводить ноти. «... а на тій березі зозуля кувала». Репертуар дійсно нестандартний: такого в метро я ще не чув. І хоч пісня сумна, але чути, що співана з усмішкою. Усмішка якось змінює артикуляцію. Коли людина говорить або співає з усмішкою, то навіть якщо не бачиш цю людину, все одно чуєш, що вона усміхається.
І тут нарешті в полі зору з'являється джерело співаних рядків: сухенька згорблена бабуня повільно пересувається вагоном, спираючись на ціпок. Убрана у витягнутий зі старої, пропахлою сирістю, сільської скрині вишитий кожушок - вицвілий та трохи брудний, на якому виблискує скляне голубе намисто. На голові - квітчаста намітка, яка теж уже пережила не одну господиню.
«Ой то не зозуля
То рідная мати
Вона виряджала
Сина у солдати»,
- тягне з доброю усмішкою бабуся, наближаючись до мене.
У голові починається боротьба ідей. «Гаманець далеко - ліньки шукати» - «Але ж як співає!» - «Хтось інший дасть» - «Але ж пісня незвичайна!» - «Читай ФБ у смартфоні і не звертай уваги» - «Але ж вона не просить, вона просто співає і усміхається». Серце стискається, а рука простягає бабусі купюру. Вона бере її сухими пальчиками, кидає собі в торбинку, вклоняється, наскільки дозволяє ціпок. «Дякую, хай тобі Бог помагає», усміхаються не лише її губи, але й очі. У них - тиха радість і бажання радувати інших. Усміхаюся бабці навзаєм.
«Іди, іди сину
Довго не барися
За рочок, за другий
Додому вернися»
- вона йде далі, час від часу зупиняючись біля пасажирів та, беручи в них маленькі купюри, бажає їм щастя. Щирі усмішки супроводжують її далі і далі, поки вона не зникає за постатями пасажирів у проході. Ще деякий час чути веселий голос сумної пісні, аж поки поїзд не під'їжджає до станції. І перед тим, як розчиняються двері, з іншого кінця вагону чується бадьоре старече «ку-ку, ку-ку».
"У полі береза"
І тут нарешті в полі зору з'являється джерело співаних рядків: сухенька згорблена бабуня повільно пересувається вагоном, спираючись на ціпок. Убрана у витягнутий зі старої, пропахлою сирістю, сільської скрині вишитий кожушок - вицвілий та трохи брудний, на якому виблискує скляне голубе намисто. На голові - квітчаста намітка, яка теж уже пережила не одну господиню.
«Ой то не зозуля
То рідная мати
Вона виряджала
Сина у солдати»,
- тягне з доброю усмішкою бабуся, наближаючись до мене.
У голові починається боротьба ідей. «Гаманець далеко - ліньки шукати» - «Але ж як співає!» - «Хтось інший дасть» - «Але ж пісня незвичайна!» - «Читай ФБ у смартфоні і не звертай уваги» - «Але ж вона не просить, вона просто співає і усміхається». Серце стискається, а рука простягає бабусі купюру. Вона бере її сухими пальчиками, кидає собі в торбинку, вклоняється, наскільки дозволяє ціпок. «Дякую, хай тобі Бог помагає», усміхаються не лише її губи, але й очі. У них - тиха радість і бажання радувати інших. Усміхаюся бабці навзаєм.
«Іди, іди сину
Довго не барися
За рочок, за другий
Додому вернися»
- вона йде далі, час від часу зупиняючись біля пасажирів та, беручи в них маленькі купюри, бажає їм щастя. Щирі усмішки супроводжують її далі і далі, поки вона не зникає за постатями пасажирів у проході. Ще деякий час чути веселий голос сумної пісні, аж поки поїзд не під'їжджає до станції. І перед тим, як розчиняються двері, з іншого кінця вагону чується бадьоре старече «ку-ку, ку-ку».
"У полі береза"
22 грудня 2015 р.
Твір в одне речення (1)
Встаючи щодня над обрієм, Сонце ставило собі одне питання: яка істота на Землі сьогодні потребує мого світла найбільше, і, відчуваючи цю істоту своїм серцем ядерного синтезу, намагалося пробитися до неї навіть крізь найчорніші хмари негоди.
12 грудня 2015 р.
Бізнес, фінанси і гроші – історія створення
З точки зору сьогоднішніх людей здається, що підприємства були простішими під час промислової революції, ніж зараз, і що управління було теж простішим. Але реальність дещо інша. Тоді, як і зараз, необхідно було знайти фінансування, розробити нові технології, радикально змінити системи розподілу і транспортування, переселити людей, дати їм житло, їжу та навчання. Треба було знайти способи відстежування грошових коштів, активів і зобов'язань. Було висунуто ідею, що у минулому здатність компаній до розширення обмежувалася здатністю їхніх схем бухгалтерського обліку і бізнесу, які б дозволили впоратися з ситуаціями, які складалися. Революція в ІТ дозволила великим організаціям відстежувати фінанси, але також сприяла різкому зростанню використання складних фінансових інструментів (див. Moxey and Berendt 2008) і прискорила фінансіалізацію ринків капіталу.
Доповідь Кея (Kay Report) про фондові ринки Великої Британії визначила проблему фінансіалізації (Kay 2012). Оскільки природа бізнесу компаній, що зареєстровані на біржі, змінилася за останні 20 років, правління стали менш зацікавлені в розвитку бізнесу, аніж у торгівлі ними через злиття, придбання і відчуження майна (Moxey and Berendt 2008 р.). У доповіді зазначалося, що підприємства тепер вкладають менше, і зараз їм важче отримати доступ до фінансування, ніж наприкінці ХХ століття. Довіра є життєво важливою для бізнесу; життєвий досвід та дані досліджень показують, що довіра до бізнесу знизилася (див, наприклад, Edelman Trust 2013). Без довіри до поведінки інших людей і до виконання контрактів, більша частина зростання за останні кілька сотень років так би і не відбулася. Фінанси б не надходили, і не ухвалювалися б зобов'язання між партнерами, які знаходилися далеко один від одного. У міру того, як власність дедалі більше відокремлювалася від управління і поширювалася на багатьох осіб, розвивалися відповідні режими управління, які враховували все більшу індустріалізацію економіки.
Довіра до грошей також дуже важлива. Гроші як засіб заощадження і як засіб обміну грають важливу роль, яку часто неправильно розуміють, так само, як не розуміють роль банківської справи у наданні можливостей підприємництву. Добре відомо, що банки дозволяють здійснювати інвестиції і підтримують зростання через кредитування. Джерело цих грошей – менш відоме. Людям важко повірити, що банки створюють нові гроші з нічого. Ґелбрейт (Galbraith 1975) сказав, що «процес, завдяки якому банки створюють гроші, є настільки простим, що розум відмовляється його осягнути. Там, де йдеться про таке щось надзвичайно важливе, лише глибша таємниця здається пристойною».
Як банки створюють гроші? Перед тим, як розвинулася сучасна банківська система, ювеліри зберігали золото від імені інших людей і видавали їм (вкладникам) квитанції – такий собі ранній варіант паперових грошей. Ці квитанції було зручніше, ніж золото, носити з собою і використовувати, вони стали широко прийнятними, і це дозволило розквітнути торгівлі. Люди вірили в те, що кожна така квитанція підкріплена золотом, яке зберігається в ювеліра. Ювеліри збагнули, що вони можуть отримати прибуток від свого статусу довірених осіб і давати гроші в позику шляхом видачі подібних квитанцій, які також можна використати як засіб обміну. Це сприяло розширенню торгівлі і зростанню економічної активності. Створюючи гроші, ювеліри також створювали борг у рівній кількості. Всі були задоволені, аж доки декілька людей не запідозрили, що певний ювелір не має достатньо золота, щоб підкріпити ним квитанції, які він був видав, що викликало попит на ювелірів.
Правителі вирішили, що, багатіючи від своєї діяльності, ювеліри виконували функцію, яка може виявитися корисною і для самих правителів – фінансування торгівлі, закордонна експансія і війни – і вони дозволили ювелірам стати банкірами. З кінця 1600-х років утвердилися центральні банки, і їм було надано право обмежити суми, які можуть позичати інші банки в якості декількох запасів, які вони тримали, і так народилася система часткових резервів банків. Це дозволило центральним банкам контролювати розширення як грошової маси, так і заборгованості.
Хоча економіка може отримати вигоду від зростаючої кількості грошей, занадто велике зростання може викликати великі проблеми. У 1990-х і, особливо, на початку 2000-х років обмеження на систему часткових резервів банків фактично закінчилися, оскільки банки, використовували сек'юритизацію, деривативи та позабалансові засоби, щоб підняти леверидж зі збільшення капіталу у10 разів до 50 разів або більше. Забезпечені боргові зобов'язання і свопи неповернутих кредитів дозволили збільшити ефективний леверидж у кілька тисяч разів (Tully and Moxey 2011). Це підштовхнуло до створення грошей і заборгованості, та фінансову систему затопило ліквідністю, що полегшило зростання цін на житло і виникнення бульбашок на фондовому ринку та на інших ринках. Суми грошей, боргу та ліквідності росли без відповідного забезпечення, і після бурхливого збільшення неминуче стався вибух.
Тим часом, зростання продуктивності праці та заробітної плати в період відразу після Другої світової війни призвели до появи дедалі більших концентрацій капіталу через накопичення заощаджень завдяки пенсійним фондам і особам, що розпоряджалися активами. Модель власності через інвестиції, якими керували на відстані, переважно у зареєстрованих на біржі компаніях, дала можливість фінансувати величезне корпоративне зростання в другій половині ХХ століття. У 2008 році ліквідність завалилася, і зараз зростання все більше перебуває під загрозою, коли інвестори йдуть на все більш ризиковані інвестиції, щоб заробити необхідні прибутки. Відомі корпоративні провали і правопорушення показують, що модель управління, яка виникла з 1950-х роках у відповідь на диверсифіковане управління портфелем з боку професійних розпорядників активів, вже не задовольняє умовам, за яких здійснюються інвестиції.
Інституційні акціонери стикаються зі своїми власними короткостроковими факторами тиску на продуктивність. Зі зростанням фондового кредитування деякі акціонери можуть тепер отримати прибуток від короткострокових угод, і тому вони стали менш зацікавлені в довгострокових перспективах зростання фірми. Інвестиційний ланцюг подовжився, і тепер він включає більше посередників між компаніями і приватними особами. Конфліктів інтересів не бракує. Доступна ліквідність в кінці ХХ ст. і на початку ХХІ ст. означала, що фінанси можна було знайти легко, і акціонери втратили свою важливість, оскільки правління стали орієнтуватися на приватний капітал у фінансуванні виключення їхніх компаній з реєстру на біржі. Цей доступний капіталу вичерпався, і капітал зараз більше стурбований пошуком безпечної гавані, шукаючи інвестиційних можливості без ризику зниження.
Завдання управління для інституціональних інвесторів ускладнюється тим, що вони можуть володіти не тільки акціями компаній, але й борговими зобов’язаннями цих компаній. Ринок похідних у забезпечених зобов'язаннях стосовно різниці між купівельною та продажною ціною акцій розвивається зі свопами неповернутих кредитів, які теж записуються. Це відбиває забезпечені боргові зобов'язання і свопи неповернутих кредитів, які представлені у кризі субстандартного іпотечного кредитування, що стала причиною кредитної кризи і фінансової кризи.
Джерело: Creating value through governance, ACCA 2015
Доповідь Кея (Kay Report) про фондові ринки Великої Британії визначила проблему фінансіалізації (Kay 2012). Оскільки природа бізнесу компаній, що зареєстровані на біржі, змінилася за останні 20 років, правління стали менш зацікавлені в розвитку бізнесу, аніж у торгівлі ними через злиття, придбання і відчуження майна (Moxey and Berendt 2008 р.). У доповіді зазначалося, що підприємства тепер вкладають менше, і зараз їм важче отримати доступ до фінансування, ніж наприкінці ХХ століття. Довіра є життєво важливою для бізнесу; життєвий досвід та дані досліджень показують, що довіра до бізнесу знизилася (див, наприклад, Edelman Trust 2013). Без довіри до поведінки інших людей і до виконання контрактів, більша частина зростання за останні кілька сотень років так би і не відбулася. Фінанси б не надходили, і не ухвалювалися б зобов'язання між партнерами, які знаходилися далеко один від одного. У міру того, як власність дедалі більше відокремлювалася від управління і поширювалася на багатьох осіб, розвивалися відповідні режими управління, які враховували все більшу індустріалізацію економіки.
Довіра до грошей також дуже важлива. Гроші як засіб заощадження і як засіб обміну грають важливу роль, яку часто неправильно розуміють, так само, як не розуміють роль банківської справи у наданні можливостей підприємництву. Добре відомо, що банки дозволяють здійснювати інвестиції і підтримують зростання через кредитування. Джерело цих грошей – менш відоме. Людям важко повірити, що банки створюють нові гроші з нічого. Ґелбрейт (Galbraith 1975) сказав, що «процес, завдяки якому банки створюють гроші, є настільки простим, що розум відмовляється його осягнути. Там, де йдеться про таке щось надзвичайно важливе, лише глибша таємниця здається пристойною».
Як банки створюють гроші? Перед тим, як розвинулася сучасна банківська система, ювеліри зберігали золото від імені інших людей і видавали їм (вкладникам) квитанції – такий собі ранній варіант паперових грошей. Ці квитанції було зручніше, ніж золото, носити з собою і використовувати, вони стали широко прийнятними, і це дозволило розквітнути торгівлі. Люди вірили в те, що кожна така квитанція підкріплена золотом, яке зберігається в ювеліра. Ювеліри збагнули, що вони можуть отримати прибуток від свого статусу довірених осіб і давати гроші в позику шляхом видачі подібних квитанцій, які також можна використати як засіб обміну. Це сприяло розширенню торгівлі і зростанню економічної активності. Створюючи гроші, ювеліри також створювали борг у рівній кількості. Всі були задоволені, аж доки декілька людей не запідозрили, що певний ювелір не має достатньо золота, щоб підкріпити ним квитанції, які він був видав, що викликало попит на ювелірів.
Правителі вирішили, що, багатіючи від своєї діяльності, ювеліри виконували функцію, яка може виявитися корисною і для самих правителів – фінансування торгівлі, закордонна експансія і війни – і вони дозволили ювелірам стати банкірами. З кінця 1600-х років утвердилися центральні банки, і їм було надано право обмежити суми, які можуть позичати інші банки в якості декількох запасів, які вони тримали, і так народилася система часткових резервів банків. Це дозволило центральним банкам контролювати розширення як грошової маси, так і заборгованості.
Хоча економіка може отримати вигоду від зростаючої кількості грошей, занадто велике зростання може викликати великі проблеми. У 1990-х і, особливо, на початку 2000-х років обмеження на систему часткових резервів банків фактично закінчилися, оскільки банки, використовували сек'юритизацію, деривативи та позабалансові засоби, щоб підняти леверидж зі збільшення капіталу у10 разів до 50 разів або більше. Забезпечені боргові зобов'язання і свопи неповернутих кредитів дозволили збільшити ефективний леверидж у кілька тисяч разів (Tully and Moxey 2011). Це підштовхнуло до створення грошей і заборгованості, та фінансову систему затопило ліквідністю, що полегшило зростання цін на житло і виникнення бульбашок на фондовому ринку та на інших ринках. Суми грошей, боргу та ліквідності росли без відповідного забезпечення, і після бурхливого збільшення неминуче стався вибух.
Тим часом, зростання продуктивності праці та заробітної плати в період відразу після Другої світової війни призвели до появи дедалі більших концентрацій капіталу через накопичення заощаджень завдяки пенсійним фондам і особам, що розпоряджалися активами. Модель власності через інвестиції, якими керували на відстані, переважно у зареєстрованих на біржі компаніях, дала можливість фінансувати величезне корпоративне зростання в другій половині ХХ століття. У 2008 році ліквідність завалилася, і зараз зростання все більше перебуває під загрозою, коли інвестори йдуть на все більш ризиковані інвестиції, щоб заробити необхідні прибутки. Відомі корпоративні провали і правопорушення показують, що модель управління, яка виникла з 1950-х роках у відповідь на диверсифіковане управління портфелем з боку професійних розпорядників активів, вже не задовольняє умовам, за яких здійснюються інвестиції.
Інституційні акціонери стикаються зі своїми власними короткостроковими факторами тиску на продуктивність. Зі зростанням фондового кредитування деякі акціонери можуть тепер отримати прибуток від короткострокових угод, і тому вони стали менш зацікавлені в довгострокових перспективах зростання фірми. Інвестиційний ланцюг подовжився, і тепер він включає більше посередників між компаніями і приватними особами. Конфліктів інтересів не бракує. Доступна ліквідність в кінці ХХ ст. і на початку ХХІ ст. означала, що фінанси можна було знайти легко, і акціонери втратили свою важливість, оскільки правління стали орієнтуватися на приватний капітал у фінансуванні виключення їхніх компаній з реєстру на біржі. Цей доступний капіталу вичерпався, і капітал зараз більше стурбований пошуком безпечної гавані, шукаючи інвестиційних можливості без ризику зниження.
Завдання управління для інституціональних інвесторів ускладнюється тим, що вони можуть володіти не тільки акціями компаній, але й борговими зобов’язаннями цих компаній. Ринок похідних у забезпечених зобов'язаннях стосовно різниці між купівельною та продажною ціною акцій розвивається зі свопами неповернутих кредитів, які теж записуються. Це відбиває забезпечені боргові зобов'язання і свопи неповернутих кредитів, які представлені у кризі субстандартного іпотечного кредитування, що стала причиною кредитної кризи і фінансової кризи.
Джерело: Creating value through governance, ACCA 2015
5 грудня 2015 р.
Гуманізм газети «Нувель Репюблік»
Захист (наших) цінностей означає дотримання провідної лінії, яку можна назвати лінією гуманізму, наслідками якої є такі принципи.
• Здійснювати щодня потрійну місію. Бути ЗМІ для громадянин, будучи їхнім представником по відношенню до всіх ешелонів влади. Також, бути незалежним передавачем інформації від тих, хто приймає рішення, тобто, інформувати читачів щодо заходів, які їх стосуються, щоб показати їм можливі наслідки таких заходів. Нарешті, бути ілюстратором політичних, соціальних, економічних та культурних аспектів, тут і в інших місцях.
• Допомагати читачам в їхньому повсякденному житті. Газета є супутником як у гарні, так і в погані дні. Вона допомагає читачеві не тільки зрозуміти навколишнє середовище і повідомити думки, але й інтегруватися в суспільство; газета має відповідати на їхні запитання і направляти їх теж, якщо це необхідно.
• Допомагати читачам думати. Газета є «культурним» продуктом. За рахунок своєї якості і різноманітності, вона допомагає збагатити мислення читачів. Жодна рубрика не позбавляється цієї вимоги.
• Бути також зацікавленою стороною. Оскільки газета глибоко вкорінена в регіоні, вона є зацікавленою стороною в житті регіону, провінції. Вона включає в себе реалії регіону та чутливі питання, які цікавлять населення.
По всій території розповсюдження, як і в кожному регіоні, кожному департаменті, кожному населеному пункті, газета є як відображенням, так і складовою частиною спільноти, яке цінує всі його позитивні аспекти.
У виняткових обставинах газета може поширювати інформацію про великі економічні ініціативи, а також ініціативи у соціальній або гуманітарній сферах, коли вони знаходяться на території розповсюдження і відповідають корисній дії для суспільства, яку варто підтримати.
Нарешті, «Нувель Репюблік» спрямована на збагачення новини, на створення події: від вільної трибуни до ігор через дискусію, яку вона організує на своїх шпальтах між різними спільнотами, асоціаціями та установами.
• Повідомляти про несправедливість. Газета не замовчує певні події. Газета може виступати захисником цінностей, які вона пропагує у суспільному житті. Її обов'язком є звернення до громадської думки, щоразу, коли відбувається несправедливість. Тим не менш, це не може бути результатом індивідуальної оцінки; звертатися до громадськості можна лише після обговорення, рішення, відповідальність за яке повинна взяти на себе редакційна ієрархія.
• Бути силою, що врівноважує владу. Демократія, права людини, справедливість і терпимість. Ці цінності є для журналіста завданнями, що представляють загальний інтерес, принаймні його відповідальність у громадянському суспільстві. Вони іноді вимагають критичного погляду на дії влади. Але журналіст, на тій підставі, що він має певний вплив, не повинен плутати свою точку зору з аналізом ситуації або події, оскільки його єдина мета — це дозволити читачеві сформувати своє власне судження.
Правда о СПИДе: Секс і душа: витоки міфу про ВІЛ
Правда о СПИДе: Секс і душа: витоки міфу про ВІЛ:
Ліам Шефф 11 серпня 2012
Якщо ВІЛ — це містифікація (якщо тести на ВІЛ не показують нічого конкретного - а вони дійсно нічого не показую...
Ліам Шефф 11 серпня 2012
Якщо ВІЛ — це містифікація (якщо тести на ВІЛ не показують нічого конкретного - а вони дійсно нічого не показую...
Ознаки пожвавлення в ЄС
Після багатьох років занепаду, економіка єврозони демонструє ознаки пожвавлення. Але чи таке попереднє відновлення має потенціал для того, щоб перетворитися на стійке зростання?
В останні роки єврозона почала складати враження безнадійної справи. 16-річний валютний союз став притчею во язицех для виправдання політичної кризи та економічного застою. У той час як Велика Британія і США жваво відновилися після спаду 2008 року, регіон продовжував загравати з рецесією, при чому результати скорочувалися в 2012 і 2013 рр. Єврозона також страждала від частих нападів тривоги інвесторів через надмірний державний борг в Італії, Іспанії, Португалії та Греції. Такі коливання ринку були часом настільки екстремальними, що загрожували самому існуванню валютного союзу.
Але за останні кілька місяців цей морок почав розвиднятися. Вперше за багато років, очікування зростання почали поліпшуватися. Акції в єврозоні злетіли в річному вираженні до середини квітня, коли ринки у Франції, Німеччині, Нідерландах та Італії зросли більш ніж на 20%. Це значно випередило американський індекс S&P 500, який виріс лише на 2% в порівнянні з аналогічним періодом.
Основні питання, які ставлять економісти щодо єврозони, - чи буде вона існувати і надалі. А ще важливіше, чи зможе відновлення перетворитися на повноцінне економічне відродження? "Навіть у стрибку єврозона, як правило, діє повільніше, ніж США і Велика Британія", каже Джонатан Лойнз, головний європейський аналітик у Capital Economics. "У багатьох європейських країнах ще є основні перешкоди для зростання, які їхні англо-саксонські конкуренти вже давно подолали. Єврозона ще багато в чому повинна надолужити".
Перша таємниця полягає в тому, чому настрої так швидко відновилися. Перш за все, зона є одним з основних бенефіціарів дешевої нафти у світі. "Падіння цін на нафту протягом останніх дев'яти місяців було реальною удачею для єврозони", говорить Він Тін, глобальний стратег з нью-йоркської Brown Brothers. Зона масово імпортує нафту-сирець у нетто, при цьому споживши близько 3,5 млрд барелів нафти у 2013 році, і не виробивши майже нічого в межах самої зони. Найбільші європейські насосні станції – Велика Британія і Норвегія – не входять до валютного союзу. І єдиний виробник нафти, якого ВР вважає за потрібне вказувати в своєму щорічному статистичному огляді – це Італія, яка виробляє всього 115,6 тис. барелів на день, або 42 млн барелів на рік, що еквівалентно лише 1,2% від попиту єврозони.
Виходить, що зсув у цінах на нафту - в середньому з близько 100 дол. за барель у вересні 2014 року до середніх 55 дол. у 2015 році - забезпечує фінансовий підйом, який еквівалентний до майже 1% ВВП єврозони або приблизно 80 млрд євро. Якщо поглянути на це у порівнянні, то ця цифра дорівнює загальному річному обсягу виробництва чотирьох найменших членів єврозони - Мальти, Кіпру, Естонії та Латвії. Це може навіть занижувати перевагу, оскільки дешева нафта-сирець також уповільнила ціну на природний газ, який використовується у виробництві електроенергії та в опаленні житла.
Банки грають свою роль
Але у відновленні єврозони грають роль не тільки сприятливі умови на товарних ринках. Європейський центральний банк також зробив свій внесок.
22 січня орган грошової політики Єврозони, нарешті, оголосив програму купівлі облігацій з бюджетом в 1,1 трлн доларів - Кількісного пом'якшення (QE) - призначену для зниження процентних ставок і спрямування інвесторів в більш ризиковані активи, такі як акції або високоприбуткові облігації. Очікування того, що ЄЦБ піде на цей крок, вже почали творити дива, штовхаючи євро вниз, приблизно на 20% по відношенню до долара, починаючи з травня 2014 року. Зважене з урахуванням торгівлі падіння, яке приймає зсув валюти на фоні більш широкого кола комерційних партнерів, становив близько 10%.
Це спрацьовує на зростання як економіки, так і корпоративних прибутків. Одним з результатів цього було стимулювання здешевіння експорту єврозони на зовнішніх ринках. Це пояснює факт того, чому продаж товарів єврозони піднявся приблизно на 8% в перші 10 місяців 2014 року у трьох основних торгових партнерів єврозони – у Великої Британії, США та Китая. У компаній, які вирішують не гнатися за ринком, результатом були більш високі прибутки.
Найбільші компанії єврозони, зареєстровані на біржах, отримують близько половини своїх доходів з-за меж регіону, отже в теорії, 10%-ий зсув у зваженому з урахуванням торгівлі падінні повинен підвищити прибуток приблизно на 5%. Звісно, багато компаній єврозони встановили природне валютне хеджування - перенесли витрати у країни, де в них ідуть продажі. Наприклад, більш ніж дві третини робочої сили французьких фірм, перерахованих у французькому біржевому індексі CAC 40, мали в 2012 році свої основні офіси за кордоном. Але деякі щасливчики, як-от виробник вина Château Latour, мають майже всі свої витрати в євро і отримують більшість своєї виручки за межами зони.
QE також дає чіткий фінансовий поштовх. Європейський центральний банк (ЄЦБ) в даний час купує облігацій на суму 60 млрд євро в місяць, тобто приблизно в три рази більше, ніж випускають уряди країн єврозони. Це різко знизило дохід з державних облігацій. До середини квітня прибутковість по 10-річних німецьких облігаціях впала до рекордно низького рівня - 0,1%. Примітно що, третина суверенних облігацій єврозони в даний час мали негативні ставки - це означає, що інвестори повинні були платити уряду за привілей надання їм грошей. "Це завдало величезної шкоди фінансовим активам", пояснює Тін. "Зворотній бік зниження доходів – це зростання цін на державні облігації - надання приросту капіталу існуючим власникам". Крім того, ультра-низький дохід на безризикових активах стимулює інвесторів до того, щоб спрямувати будь-які нові інвестиційні потоки в більш вигідні активи, у тому числі в акції та ризиковані корпоративні облігації. "Це також може мати позитивний ефект багатства, збільшуючи чисту вартість активів існуючих власників цих акцій і облігацій, що потенційно готує їх до більших витрат", говорить Тін.
Перерозподіл
Є багато ранніх ознак того, що цей міцний коктейль з дешевої нафти, знецінення валюти і швидкого розвитку ринків активів йде напряму до реального сектора економіки. Одним з найкращих вимірювальних індексів цього є індекс Citibank "Citi Economic Surprise Index", який відображає, чи релізи економічних даних перевершують або не виправдовують очікування аналітиків. Цей показник підскочив від мінус 57 в жовтні 2014 року до плюс 55 у квітні. Тим часом, споживачі, здається, витрачають непередбачені заощадження від дешевих цін на енергоносії. Навіть німецькі громадяни, що відомі своєю скромністю, послабили свої фінансові пояса: роздрібні продажі зросли на 3,6% на рік станом на лютий. Це стало вершиною найшвидшого тримісячного зростання з початку 1990-х років. Іспанські роздрібні продажі виросли на 4,1% в січні, і це було шостим поспіль щомісячним зростанням. Поліпшення ситуації на ринку праці додає впевненості, що ці витрати будуть продовжуватися. Безробіття впало до 11,3% у лютому - найнижчий показник, починаючи з травня 2012 року – і, здається, встало на колію падіння до 10% до 2016 року.
Але також має сенс подивтися на підйом в перспективі. "Перш, ніж ми захопимося цим, ми повинні пам'ятати, що це відновлення, а не відродження", каже Грегорі Клейз, науковий співробітник у Bruegel - мозковому центрі в Брюсселі. "Існує велика різниця між циклічним підйомом і довгостроковим збільшенням стійких темпів економічного зростання". Якщо поглянути на єврозону в глобальному контексті, то її підйом виглядає не дуже помітно. Консенсус-прогноз по зростанню ВВП єврозони в 2015 році був 1,3% станом на середину квітня. А це – лише половина від прогнозу у 2,6% для Великої Британії і ще далі від зростання у 2,9%, очікуваного в США. Певною мірою, ейфорія в єврозоні стала знаком того, наскільки мілкими стали очікування", каже Стівен Вебстер, європейський економіст з консалтингової фірми 4Cast. "Ніхто б особливо не радів темпам зростання, близьким до 1%, якби єврозона була звичайною економікою.". Економісти також відзначають, що простіше мати добрий вигляд, коли ВВП виходять з такого низького рівня. Навіть після останнього етапу зростання, ВВП єврозони все ще на 2% нижче в реальному вираженні, ніж у докризовий пік на початку 2008 рок. І навпаки, результати США зараз на 9% вище, ніж під час докризового піку.
Менше гнучкості
До того ж, не було усунуто добре відомі структурні обмеження багатьох економік єврозони. Ринки праці, як правило, менш гнучкі, і фірмам важче звільняти співробітників - і, відповідно, вони неохоче їх наймають. Звичайно, різні галузі або професії користуються певним захистом, що робить їх неконкурентоспроможними, і підвищує ціни для споживачів.
"Реформи відбуваються, але настільки повільно, що важко вибухати ентузіазмом", каже Клейз. "Греція, Португалія і Франція – всі вони робили буквально дитячі кроки. Але ми не бачили нічого схожого на вибухові реформи, прийняті Маргарет Тетчер у Великій Британії. Іспанія була однією з небагатьох країн, яка заслужила широкої похвали за зусилля з підвищення продуктивності. Країна складає лише близько 10% від обсягу виробництва єврозони. Як результат, мало хто з економістів вважає, що загальні потенційні темпи зростання єврозони (темпи зростання, які можуть бути стійкими без спалахів інфляції) покращилися.
Є навіть деякі загрози у циклічному підйомі - особливо можливість того, що боргові переговори з Грецією зазнають поразки, в результаті чого країна вийде з валютного союзу. "Це встановить прецедент, що країни можуть залишити єврозону, що потенційно створить певну економічно руйнівну волатильність ринку", говорить Вебстер. "Ринок досі був занадто оптимістичним що цієї небезпеки".
Але все більше економістів дотримуються думки, що ми повинні бути вдячними і за невеликі удачі. Економіка єврозони, принаймні, як здається, вийшла з небезпечної зони. "Кілька років відносно стабільного зростання також дадуть країнам зони можливість модернізувати сферу постачання в економіці", каже Клейз. "Але чи скористаються вони цим шансом – це вже сказати важче". ■
Кристофер Фітцджеральд і Фернандо Флорес, журналісти
Джерело: Accounting and Business 06/2015
В останні роки єврозона почала складати враження безнадійної справи. 16-річний валютний союз став притчею во язицех для виправдання політичної кризи та економічного застою. У той час як Велика Британія і США жваво відновилися після спаду 2008 року, регіон продовжував загравати з рецесією, при чому результати скорочувалися в 2012 і 2013 рр. Єврозона також страждала від частих нападів тривоги інвесторів через надмірний державний борг в Італії, Іспанії, Португалії та Греції. Такі коливання ринку були часом настільки екстремальними, що загрожували самому існуванню валютного союзу.
Але за останні кілька місяців цей морок почав розвиднятися. Вперше за багато років, очікування зростання почали поліпшуватися. Акції в єврозоні злетіли в річному вираженні до середини квітня, коли ринки у Франції, Німеччині, Нідерландах та Італії зросли більш ніж на 20%. Це значно випередило американський індекс S&P 500, який виріс лише на 2% в порівнянні з аналогічним періодом.
Основні питання, які ставлять економісти щодо єврозони, - чи буде вона існувати і надалі. А ще важливіше, чи зможе відновлення перетворитися на повноцінне економічне відродження? "Навіть у стрибку єврозона, як правило, діє повільніше, ніж США і Велика Британія", каже Джонатан Лойнз, головний європейський аналітик у Capital Economics. "У багатьох європейських країнах ще є основні перешкоди для зростання, які їхні англо-саксонські конкуренти вже давно подолали. Єврозона ще багато в чому повинна надолужити".
Перша таємниця полягає в тому, чому настрої так швидко відновилися. Перш за все, зона є одним з основних бенефіціарів дешевої нафти у світі. "Падіння цін на нафту протягом останніх дев'яти місяців було реальною удачею для єврозони", говорить Він Тін, глобальний стратег з нью-йоркської Brown Brothers. Зона масово імпортує нафту-сирець у нетто, при цьому споживши близько 3,5 млрд барелів нафти у 2013 році, і не виробивши майже нічого в межах самої зони. Найбільші європейські насосні станції – Велика Британія і Норвегія – не входять до валютного союзу. І єдиний виробник нафти, якого ВР вважає за потрібне вказувати в своєму щорічному статистичному огляді – це Італія, яка виробляє всього 115,6 тис. барелів на день, або 42 млн барелів на рік, що еквівалентно лише 1,2% від попиту єврозони.
Виходить, що зсув у цінах на нафту - в середньому з близько 100 дол. за барель у вересні 2014 року до середніх 55 дол. у 2015 році - забезпечує фінансовий підйом, який еквівалентний до майже 1% ВВП єврозони або приблизно 80 млрд євро. Якщо поглянути на це у порівнянні, то ця цифра дорівнює загальному річному обсягу виробництва чотирьох найменших членів єврозони - Мальти, Кіпру, Естонії та Латвії. Це може навіть занижувати перевагу, оскільки дешева нафта-сирець також уповільнила ціну на природний газ, який використовується у виробництві електроенергії та в опаленні житла.
Банки грають свою роль
Але у відновленні єврозони грають роль не тільки сприятливі умови на товарних ринках. Європейський центральний банк також зробив свій внесок.
22 січня орган грошової політики Єврозони, нарешті, оголосив програму купівлі облігацій з бюджетом в 1,1 трлн доларів - Кількісного пом'якшення (QE) - призначену для зниження процентних ставок і спрямування інвесторів в більш ризиковані активи, такі як акції або високоприбуткові облігації. Очікування того, що ЄЦБ піде на цей крок, вже почали творити дива, штовхаючи євро вниз, приблизно на 20% по відношенню до долара, починаючи з травня 2014 року. Зважене з урахуванням торгівлі падіння, яке приймає зсув валюти на фоні більш широкого кола комерційних партнерів, становив близько 10%.
Це спрацьовує на зростання як економіки, так і корпоративних прибутків. Одним з результатів цього було стимулювання здешевіння експорту єврозони на зовнішніх ринках. Це пояснює факт того, чому продаж товарів єврозони піднявся приблизно на 8% в перші 10 місяців 2014 року у трьох основних торгових партнерів єврозони – у Великої Британії, США та Китая. У компаній, які вирішують не гнатися за ринком, результатом були більш високі прибутки.
Найбільші компанії єврозони, зареєстровані на біржах, отримують близько половини своїх доходів з-за меж регіону, отже в теорії, 10%-ий зсув у зваженому з урахуванням торгівлі падінні повинен підвищити прибуток приблизно на 5%. Звісно, багато компаній єврозони встановили природне валютне хеджування - перенесли витрати у країни, де в них ідуть продажі. Наприклад, більш ніж дві третини робочої сили французьких фірм, перерахованих у французькому біржевому індексі CAC 40, мали в 2012 році свої основні офіси за кордоном. Але деякі щасливчики, як-от виробник вина Château Latour, мають майже всі свої витрати в євро і отримують більшість своєї виручки за межами зони.
QE також дає чіткий фінансовий поштовх. Європейський центральний банк (ЄЦБ) в даний час купує облігацій на суму 60 млрд євро в місяць, тобто приблизно в три рази більше, ніж випускають уряди країн єврозони. Це різко знизило дохід з державних облігацій. До середини квітня прибутковість по 10-річних німецьких облігаціях впала до рекордно низького рівня - 0,1%. Примітно що, третина суверенних облігацій єврозони в даний час мали негативні ставки - це означає, що інвестори повинні були платити уряду за привілей надання їм грошей. "Це завдало величезної шкоди фінансовим активам", пояснює Тін. "Зворотній бік зниження доходів – це зростання цін на державні облігації - надання приросту капіталу існуючим власникам". Крім того, ультра-низький дохід на безризикових активах стимулює інвесторів до того, щоб спрямувати будь-які нові інвестиційні потоки в більш вигідні активи, у тому числі в акції та ризиковані корпоративні облігації. "Це також може мати позитивний ефект багатства, збільшуючи чисту вартість активів існуючих власників цих акцій і облігацій, що потенційно готує їх до більших витрат", говорить Тін.
Перерозподіл
Є багато ранніх ознак того, що цей міцний коктейль з дешевої нафти, знецінення валюти і швидкого розвитку ринків активів йде напряму до реального сектора економіки. Одним з найкращих вимірювальних індексів цього є індекс Citibank "Citi Economic Surprise Index", який відображає, чи релізи економічних даних перевершують або не виправдовують очікування аналітиків. Цей показник підскочив від мінус 57 в жовтні 2014 року до плюс 55 у квітні. Тим часом, споживачі, здається, витрачають непередбачені заощадження від дешевих цін на енергоносії. Навіть німецькі громадяни, що відомі своєю скромністю, послабили свої фінансові пояса: роздрібні продажі зросли на 3,6% на рік станом на лютий. Це стало вершиною найшвидшого тримісячного зростання з початку 1990-х років. Іспанські роздрібні продажі виросли на 4,1% в січні, і це було шостим поспіль щомісячним зростанням. Поліпшення ситуації на ринку праці додає впевненості, що ці витрати будуть продовжуватися. Безробіття впало до 11,3% у лютому - найнижчий показник, починаючи з травня 2012 року – і, здається, встало на колію падіння до 10% до 2016 року.
Але також має сенс подивтися на підйом в перспективі. "Перш, ніж ми захопимося цим, ми повинні пам'ятати, що це відновлення, а не відродження", каже Грегорі Клейз, науковий співробітник у Bruegel - мозковому центрі в Брюсселі. "Існує велика різниця між циклічним підйомом і довгостроковим збільшенням стійких темпів економічного зростання". Якщо поглянути на єврозону в глобальному контексті, то її підйом виглядає не дуже помітно. Консенсус-прогноз по зростанню ВВП єврозони в 2015 році був 1,3% станом на середину квітня. А це – лише половина від прогнозу у 2,6% для Великої Британії і ще далі від зростання у 2,9%, очікуваного в США. Певною мірою, ейфорія в єврозоні стала знаком того, наскільки мілкими стали очікування", каже Стівен Вебстер, європейський економіст з консалтингової фірми 4Cast. "Ніхто б особливо не радів темпам зростання, близьким до 1%, якби єврозона була звичайною економікою.". Економісти також відзначають, що простіше мати добрий вигляд, коли ВВП виходять з такого низького рівня. Навіть після останнього етапу зростання, ВВП єврозони все ще на 2% нижче в реальному вираженні, ніж у докризовий пік на початку 2008 рок. І навпаки, результати США зараз на 9% вище, ніж під час докризового піку.
Менше гнучкості
До того ж, не було усунуто добре відомі структурні обмеження багатьох економік єврозони. Ринки праці, як правило, менш гнучкі, і фірмам важче звільняти співробітників - і, відповідно, вони неохоче їх наймають. Звичайно, різні галузі або професії користуються певним захистом, що робить їх неконкурентоспроможними, і підвищує ціни для споживачів.
"Реформи відбуваються, але настільки повільно, що важко вибухати ентузіазмом", каже Клейз. "Греція, Португалія і Франція – всі вони робили буквально дитячі кроки. Але ми не бачили нічого схожого на вибухові реформи, прийняті Маргарет Тетчер у Великій Британії. Іспанія була однією з небагатьох країн, яка заслужила широкої похвали за зусилля з підвищення продуктивності. Країна складає лише близько 10% від обсягу виробництва єврозони. Як результат, мало хто з економістів вважає, що загальні потенційні темпи зростання єврозони (темпи зростання, які можуть бути стійкими без спалахів інфляції) покращилися.
Є навіть деякі загрози у циклічному підйомі - особливо можливість того, що боргові переговори з Грецією зазнають поразки, в результаті чого країна вийде з валютного союзу. "Це встановить прецедент, що країни можуть залишити єврозону, що потенційно створить певну економічно руйнівну волатильність ринку", говорить Вебстер. "Ринок досі був занадто оптимістичним що цієї небезпеки".
Але все більше економістів дотримуються думки, що ми повинні бути вдячними і за невеликі удачі. Економіка єврозони, принаймні, як здається, вийшла з небезпечної зони. "Кілька років відносно стабільного зростання також дадуть країнам зони можливість модернізувати сферу постачання в економіці", каже Клейз. "Але чи скористаються вони цим шансом – це вже сказати важче". ■
Кристофер Фітцджеральд і Фернандо Флорес, журналісти
Джерело: Accounting and Business 06/2015
Зелені стандарти
Грем Холт здійснює огляд поточних напрямків розвитку вимог та практик у звітності про стійкий розвиток
Суб'єкти вкладають більше часу і ресурсів у питання, пов'язані зі стійким розвитком. Ключовою частиною глобального прогресу у напрямку стійкого розвитку є необхідність здійснювати облік та звітувати стосовно реалізації та застосування практик стійкого розвитку суб'єктів.
Так склалося, що цілі стійкого розвитку визначаються як економічний розвиток, соціальний розвиток та охорона навколишнього середовища. Стійкий розвиток включає в себе врівноваження зусиль на місцевому та міжнародному рівні, спрямованих на задоволення основних потреб людини, при цьому не руйнуючи або не погіршуючи навколишнє середовище.
Незважаючи на зростання популярності використання цього терміну, можливість того, що суспільство доможеться стійкого розвитку у захисті навколишнього середовища, була і продовжує бути сумнівною. Мета цієї статті полягає у визначенні змін у вимогах та практиках стійкого розвитку.
Інформація з процесу звітності у сфері стійкого розвитку в даний час використовується різними групами зацікавлених сторін, які знаходять у ній більше цінності завдяки даним звітності про стійкий розвиток. Рішення, які приймаються підприємствами та урядами, рідко коли ґрунтуються на суто фінансовій інформації. Радше, вони базуються на оцінці ризиків і можливостей, разом із використанням інформації стосовно широкого кола поточних та майбутніх питань.
Більше прозорості
Процес, що забезпечує звітність у сфері стійкого розвитку, дає можливість організаціям враховувати свій вплив на аспекти стійкого розвитку, і надає певний ступінь прозорості стосовно ризиків та можливостей, з якими вони стикаються. Підвищення прозорості може призвести до поліпшень у процесі прийняття рішень. У даний час збільшився попит на інформацію щодо стійкого розвитку, про що свідчить поява нових ініціатив, пов’язаних зі звітністю.
Прикладом таких ініціатив є Глобальний договір ООН (ГД ООН). Це добровільна ініціатива, заснована на зобов'язаннях генеральних директорів щодо впровадження універсальних принципів стійкого розвитку та вживання заходів для підтримки цілей ООН. На момент написання статті, більш ніж 8000 компаній і, в цілому, більш ніж 13000 юридичних осіб підписалися під цією ініціативою. ВР, наприклад, повідомляє, відповідно до принципів ГД ООН, дані стосовно прав людини, праці, навколишнього середовища та боротьби з корупцією. Ці принципи зосереджені на відповідальній роботі згідно з універсальними принципами та на вжитті заходів, які підтримують суспільство навколо них.
ГД ООН прагне до того, щоб стійкий розвиток був запроваджений у саму корпоративну ДНК і щоб компанії показували прихильність до нього на найвищому рівні, щорічно звітували про свою діяльність та брали участь в діяльності на місцевому рівні, де вони мають присутність.
Глобальна ініціатива зі звітності (GRI) - це міжнародна некомерційна організація, яка розробляє Принципи звітності зі стійкого розвитку, в даний час уже в четвертому поколінні.
Система звітності про стійкий розвиток GRI забезпечує керівництво для організацій, щоб вони добровільно повідомляли про свою екологічну, соціальну та управлінську (ESG) продуктивність.
На підтримку тих, хто готує корпоративні звіти про стійкий розвиток GRI пропонує принципи звітності, стандартне розкриття інформації та посібник із впровадження. Його принципи розроблені на основі діалогу з зацікавленими сторонами по всьому світу, в тому числі з представниками бізнесу, громадянського суспільства, фінансових ринків, трудового сектора та уряду.
GRI відстоювала звітність про стійкий розвиток протягом багатьох років і тепер гарантує найбільш широко використовувані у світі стандарти зі звітності у сфері стійкого розвитку та розкриття інформації. З найбільших 250 світових корпорацій зараз 93% повідомляють про результати своєї діяльності в галузі сталого розвитку та 82% з них використовують стандарти GRI у своїй звітності. GRI побудована за принципом залучення багатьох зацікавлених сторін, що забезпечує участь і досвід різних зацікавлених сторін у розвитку своїх стандартів.
Двадцять сім країн використовують GRI у своїй політиці стійкого розвитку і, крім того, GRI вже давно співпрацює з більш ніж 20-ма міжнародними організаціями, такими, як ГД ООН, Організація економічного співробітництва та розвитку та Робоча група ООН з питань бізнесу та прав людини.
Увагу GRI завжди було привернуто до процесу звітності та цінності інформації, яка є результатом такого процесу. GRI опублікувала документ першого аналізу, отриманий в ході реалізації проекту «Звітність 2025», який був призначений для сприяння проведенню міжнародної дискусії про цілі звітності зі стійкого розвитку та розкриття інформації напередодні 2025 року. В рамках проекту лідери з різних галузей були опитані щодо різних тем, починаючи від технології передачі даних до сценаріїв розвитку суспільства та бізнесу. Отримані висновки, які були не надто несподіваними, включають в себе той факт, що тягар відповідальності компаній буде більшим, ніж будь-коли раніше, що відповідальні за прийняття рішень особи у компаніях звертатимуть все більше уваги на питання стійкого розвитку і що ці відповідальні особи будуть керуватися етичними цінностями, діловою репутацією та принципами управління ризиками.
Встановлення стандартів
В усьому світі відбуваються події у сфері стійкого розвитку. Рада стандартів бухгалтерського обліку у сфері стійкого розвитку США (SASB) випустила попередні стандарти для різних галузей промисловості. Серія з восьми стандартів, пов'язаних з промисловістю, спрямована на суттєві питання стійкого розвитку, які вже повинні розкривати корпорації у своїй формі 10-K або 20-F, що подаються до Комісії США з цінних паперів і бірж. Сінгапурська фондова біржа складає остаточні плани переведення звітності зі стійкого розвитку в розряд обов'язкових вимог. У даний час проходить однорічне дослідження з метою визначити, які керівні принципи повинні бути прийняті для таких звітів, щоб вони розкривали економічні, екологічні та соціальні наслідки діяльності компанії. Тайванська фондова біржа недавно оголосила, що зазначені зареєстровані на біржі компанії будуть змушені дотримуватися обов'язкових стандартів звітності CSR у відповідності до керівних принципів GRI G4. У 2014 році Агентство фінансових послуг Японії опублікувало перший проект кодексу відповідального керування, який називається «Принципи для відповідальних інституційних інвесторів». Кодекс існує на добровільній основі за принципом «дотримуйся або пояснюй»; він спрямований на заохочення довгострокової стійкої у прибутковості, виходячи з семи принципів, розроблених для інвесторів стосовно їхніх обов'язків у керуванні.
Крім того, в 2014 році Європейський парламент прийняв пропозицію вимагати обов'язкового розкриття нефінансової та іншої різноманітної інформації в деяких великих компаній і груп за принципом «дотримуйся або пояснюй». Компанії повинні розкривати інформацію про політику, ризики і результати стосовно питань екології, соціальних аспектів та аспектів зайнятості, поваги до прав людини, боротьби з корупцією та хабарництвом та дотримання принципу різноманітності у складі ради директорів.
Нарешті, у Великій Британії Закон про державні послуги (соціальну цінність) 2012 року покладає на державні органи обов'язок враховувати соціальне, економічне та екологічний добробут зацікавлених сторін перед проведенням закупівель. Слідом за цим у серпні 2013 року було прийнято нові правила стратегічного звіту та звіту директорів. Правила призвели з внесення поправок до існуючих вимог щодо прав компаній, і вони набрали чинності 1-го жовтня 2013 року.
Основною зміною було введення вимог для певних суб'єктів - готувати стратегічний звіт в рамках щорічного звіту. Стратегічний звіт покликаний замінити існуючий розділ "Огляд бізнесу" у річному звіті; він вимагає від компаній надавати повну картину їхньої діяльності, у тому числі зазначаючи соціальні наслідки і ставлячи під сумнів те, що є істотним в бухгалтерській звітності.
Компанії, зареєстровані на фондовій біржі у Великій Британії, також повинні долучати конкретну інформацію про стратегію компанії, її бізнес-модель, дотримання нею прав людини і гендерної різноманітності у свій стратегічний звіт, на додаток до інформації про викиди парникових газів, яка вказується у звіті директорів.
Інтегрований підхід
Іншим аспектом є принципи Міжнародної ради з інтегрованої звітності (IIRC). Це є основні принципи, націлені на заохочення того, щоб компанії краще пояснювали і розкривали інформацію про те, як вони створюють цінність. Принципи зосереджені на шістьох комплексах ресурсів та відносин (капіталах): фінансові; виробничі; інтелектуальні; людські; соціальні та договірні; природні. Ці принципи визначають звіт про інтегровану звітність як коротке резюме про те, як стратегія, управління, ефективність і перспективи організації, в контексті зовнішніх обставин, приводять до створення вартості в короткостроковій, середньостроковій і довгостроковій перспективі.
Принципи забезпечують концептуальну основу для роздумів про те, яким чином компанії створюють цінність і визначають ризики, з якими вони стикаються не тільки в короткостроковій, а і у середньостроковій і довгостроковій перспективі, і про те, як вони формулюють свою стратегію та бізнес-модель для довгострокового створення стійкої цінності.
Тим не менш, незважаючи на переваги та апетит інвесторів, багато компаній зайняли стосовно інтегрованої звітності позицію вичікування.
Рада зі стандартів розкриття інформації стосовно клімату (CDSB) є міжнародним консорціумом, який включає в себе ділові НУО та НУО, що займаються питаннями екології. Рада намагається пропагувати та уніфікувати глобальну модель корпоративної звітності, яка б допомогла урівноважити природний капітал з фінансовим капіталом, і вона розробила основу для звітності стосовно екологічної інформації.
CDSB і IIRC підписали спільну заяву про співпрацю. Обидві організації вважають, що зміна клімату і захист природного капіталу є основними питаннями для бізнесу і що відповідне розкриття інформації по цих двох питаннях може надати цінну інформацію у корпоративній діяльності в рамках основної звітності організації.
Крім того, IIRC створив ініціативу «Діалог з корпоративної звітності» (CRD), яка об'єднує організації, що мають суттєвий вплив на міжнародній арені в галузі корпоративної звітності. «Діалог» опублікував «карту» галузі, яка дозволяє порівняти принципи, стандарти і відповідні вимоги. Учасниками є CDSB, Рада США зі стандартів фінансового обліку, GRI, Міжнародна рада зі стандартів бухгалтерського обліку, IIRC, Міжнародна рада бухгалтерського обліку державного сектора, Міжнародна організація зі стандартизації і SASB.
Учасники мають намір працювати разом, щоб реагувати на виклики ринку з метою щільнішого зближення та зниження навантаження в корпоративній звітності шляхом просування активної взаємодії між ключовими організаціями.
Нарешті, Комітет з міжнародних стандартів аудиту та підтвердження достовірності інформації випустив переглянуті Міжнародні стандарти аудиту, щоб допомогти у розкритті інформації в перевірках фінансової звітності, разом з публікацією щодо забезпечення інтегрованої звітності, що повинна допомогти у таких питаннях як визначення характеру підтвердження достовірності та сприяння різних механізмів зростанню надійності і довіри.
У світі не існує узгоджених стандартів екологічної звітності. Є багато ініціатив, і суб’єкти можуть дотримуватися цілої низки «стандартів». Здається, це нагадує той стан, в якому Міжнародні стандарти бухгалтерського обліку були опинилися багато років тому. ■
Грем Холт є директором з професійного навчання на факультеті бухгалтерського обліку, фінансів та економіки у Manchester Metropolitan Business School
Джерело: 10/2015 Accounting and Business
Суб'єкти вкладають більше часу і ресурсів у питання, пов'язані зі стійким розвитком. Ключовою частиною глобального прогресу у напрямку стійкого розвитку є необхідність здійснювати облік та звітувати стосовно реалізації та застосування практик стійкого розвитку суб'єктів.
Так склалося, що цілі стійкого розвитку визначаються як економічний розвиток, соціальний розвиток та охорона навколишнього середовища. Стійкий розвиток включає в себе врівноваження зусиль на місцевому та міжнародному рівні, спрямованих на задоволення основних потреб людини, при цьому не руйнуючи або не погіршуючи навколишнє середовище.
Незважаючи на зростання популярності використання цього терміну, можливість того, що суспільство доможеться стійкого розвитку у захисті навколишнього середовища, була і продовжує бути сумнівною. Мета цієї статті полягає у визначенні змін у вимогах та практиках стійкого розвитку.
Інформація з процесу звітності у сфері стійкого розвитку в даний час використовується різними групами зацікавлених сторін, які знаходять у ній більше цінності завдяки даним звітності про стійкий розвиток. Рішення, які приймаються підприємствами та урядами, рідко коли ґрунтуються на суто фінансовій інформації. Радше, вони базуються на оцінці ризиків і можливостей, разом із використанням інформації стосовно широкого кола поточних та майбутніх питань.
Більше прозорості
Процес, що забезпечує звітність у сфері стійкого розвитку, дає можливість організаціям враховувати свій вплив на аспекти стійкого розвитку, і надає певний ступінь прозорості стосовно ризиків та можливостей, з якими вони стикаються. Підвищення прозорості може призвести до поліпшень у процесі прийняття рішень. У даний час збільшився попит на інформацію щодо стійкого розвитку, про що свідчить поява нових ініціатив, пов’язаних зі звітністю.
Прикладом таких ініціатив є Глобальний договір ООН (ГД ООН). Це добровільна ініціатива, заснована на зобов'язаннях генеральних директорів щодо впровадження універсальних принципів стійкого розвитку та вживання заходів для підтримки цілей ООН. На момент написання статті, більш ніж 8000 компаній і, в цілому, більш ніж 13000 юридичних осіб підписалися під цією ініціативою. ВР, наприклад, повідомляє, відповідно до принципів ГД ООН, дані стосовно прав людини, праці, навколишнього середовища та боротьби з корупцією. Ці принципи зосереджені на відповідальній роботі згідно з універсальними принципами та на вжитті заходів, які підтримують суспільство навколо них.
ГД ООН прагне до того, щоб стійкий розвиток був запроваджений у саму корпоративну ДНК і щоб компанії показували прихильність до нього на найвищому рівні, щорічно звітували про свою діяльність та брали участь в діяльності на місцевому рівні, де вони мають присутність.
Глобальна ініціатива зі звітності (GRI) - це міжнародна некомерційна організація, яка розробляє Принципи звітності зі стійкого розвитку, в даний час уже в четвертому поколінні.
Система звітності про стійкий розвиток GRI забезпечує керівництво для організацій, щоб вони добровільно повідомляли про свою екологічну, соціальну та управлінську (ESG) продуктивність.
На підтримку тих, хто готує корпоративні звіти про стійкий розвиток GRI пропонує принципи звітності, стандартне розкриття інформації та посібник із впровадження. Його принципи розроблені на основі діалогу з зацікавленими сторонами по всьому світу, в тому числі з представниками бізнесу, громадянського суспільства, фінансових ринків, трудового сектора та уряду.
GRI відстоювала звітність про стійкий розвиток протягом багатьох років і тепер гарантує найбільш широко використовувані у світі стандарти зі звітності у сфері стійкого розвитку та розкриття інформації. З найбільших 250 світових корпорацій зараз 93% повідомляють про результати своєї діяльності в галузі сталого розвитку та 82% з них використовують стандарти GRI у своїй звітності. GRI побудована за принципом залучення багатьох зацікавлених сторін, що забезпечує участь і досвід різних зацікавлених сторін у розвитку своїх стандартів.
Двадцять сім країн використовують GRI у своїй політиці стійкого розвитку і, крім того, GRI вже давно співпрацює з більш ніж 20-ма міжнародними організаціями, такими, як ГД ООН, Організація економічного співробітництва та розвитку та Робоча група ООН з питань бізнесу та прав людини.
Увагу GRI завжди було привернуто до процесу звітності та цінності інформації, яка є результатом такого процесу. GRI опублікувала документ першого аналізу, отриманий в ході реалізації проекту «Звітність 2025», який був призначений для сприяння проведенню міжнародної дискусії про цілі звітності зі стійкого розвитку та розкриття інформації напередодні 2025 року. В рамках проекту лідери з різних галузей були опитані щодо різних тем, починаючи від технології передачі даних до сценаріїв розвитку суспільства та бізнесу. Отримані висновки, які були не надто несподіваними, включають в себе той факт, що тягар відповідальності компаній буде більшим, ніж будь-коли раніше, що відповідальні за прийняття рішень особи у компаніях звертатимуть все більше уваги на питання стійкого розвитку і що ці відповідальні особи будуть керуватися етичними цінностями, діловою репутацією та принципами управління ризиками.
Встановлення стандартів
В усьому світі відбуваються події у сфері стійкого розвитку. Рада стандартів бухгалтерського обліку у сфері стійкого розвитку США (SASB) випустила попередні стандарти для різних галузей промисловості. Серія з восьми стандартів, пов'язаних з промисловістю, спрямована на суттєві питання стійкого розвитку, які вже повинні розкривати корпорації у своїй формі 10-K або 20-F, що подаються до Комісії США з цінних паперів і бірж. Сінгапурська фондова біржа складає остаточні плани переведення звітності зі стійкого розвитку в розряд обов'язкових вимог. У даний час проходить однорічне дослідження з метою визначити, які керівні принципи повинні бути прийняті для таких звітів, щоб вони розкривали економічні, екологічні та соціальні наслідки діяльності компанії. Тайванська фондова біржа недавно оголосила, що зазначені зареєстровані на біржі компанії будуть змушені дотримуватися обов'язкових стандартів звітності CSR у відповідності до керівних принципів GRI G4. У 2014 році Агентство фінансових послуг Японії опублікувало перший проект кодексу відповідального керування, який називається «Принципи для відповідальних інституційних інвесторів». Кодекс існує на добровільній основі за принципом «дотримуйся або пояснюй»; він спрямований на заохочення довгострокової стійкої у прибутковості, виходячи з семи принципів, розроблених для інвесторів стосовно їхніх обов'язків у керуванні.
Крім того, в 2014 році Європейський парламент прийняв пропозицію вимагати обов'язкового розкриття нефінансової та іншої різноманітної інформації в деяких великих компаній і груп за принципом «дотримуйся або пояснюй». Компанії повинні розкривати інформацію про політику, ризики і результати стосовно питань екології, соціальних аспектів та аспектів зайнятості, поваги до прав людини, боротьби з корупцією та хабарництвом та дотримання принципу різноманітності у складі ради директорів.
Нарешті, у Великій Британії Закон про державні послуги (соціальну цінність) 2012 року покладає на державні органи обов'язок враховувати соціальне, економічне та екологічний добробут зацікавлених сторін перед проведенням закупівель. Слідом за цим у серпні 2013 року було прийнято нові правила стратегічного звіту та звіту директорів. Правила призвели з внесення поправок до існуючих вимог щодо прав компаній, і вони набрали чинності 1-го жовтня 2013 року.
Основною зміною було введення вимог для певних суб'єктів - готувати стратегічний звіт в рамках щорічного звіту. Стратегічний звіт покликаний замінити існуючий розділ "Огляд бізнесу" у річному звіті; він вимагає від компаній надавати повну картину їхньої діяльності, у тому числі зазначаючи соціальні наслідки і ставлячи під сумнів те, що є істотним в бухгалтерській звітності.
Компанії, зареєстровані на фондовій біржі у Великій Британії, також повинні долучати конкретну інформацію про стратегію компанії, її бізнес-модель, дотримання нею прав людини і гендерної різноманітності у свій стратегічний звіт, на додаток до інформації про викиди парникових газів, яка вказується у звіті директорів.
Інтегрований підхід
Іншим аспектом є принципи Міжнародної ради з інтегрованої звітності (IIRC). Це є основні принципи, націлені на заохочення того, щоб компанії краще пояснювали і розкривали інформацію про те, як вони створюють цінність. Принципи зосереджені на шістьох комплексах ресурсів та відносин (капіталах): фінансові; виробничі; інтелектуальні; людські; соціальні та договірні; природні. Ці принципи визначають звіт про інтегровану звітність як коротке резюме про те, як стратегія, управління, ефективність і перспективи організації, в контексті зовнішніх обставин, приводять до створення вартості в короткостроковій, середньостроковій і довгостроковій перспективі.
Принципи забезпечують концептуальну основу для роздумів про те, яким чином компанії створюють цінність і визначають ризики, з якими вони стикаються не тільки в короткостроковій, а і у середньостроковій і довгостроковій перспективі, і про те, як вони формулюють свою стратегію та бізнес-модель для довгострокового створення стійкої цінності.
Тим не менш, незважаючи на переваги та апетит інвесторів, багато компаній зайняли стосовно інтегрованої звітності позицію вичікування.
Рада зі стандартів розкриття інформації стосовно клімату (CDSB) є міжнародним консорціумом, який включає в себе ділові НУО та НУО, що займаються питаннями екології. Рада намагається пропагувати та уніфікувати глобальну модель корпоративної звітності, яка б допомогла урівноважити природний капітал з фінансовим капіталом, і вона розробила основу для звітності стосовно екологічної інформації.
CDSB і IIRC підписали спільну заяву про співпрацю. Обидві організації вважають, що зміна клімату і захист природного капіталу є основними питаннями для бізнесу і що відповідне розкриття інформації по цих двох питаннях може надати цінну інформацію у корпоративній діяльності в рамках основної звітності організації.
Крім того, IIRC створив ініціативу «Діалог з корпоративної звітності» (CRD), яка об'єднує організації, що мають суттєвий вплив на міжнародній арені в галузі корпоративної звітності. «Діалог» опублікував «карту» галузі, яка дозволяє порівняти принципи, стандарти і відповідні вимоги. Учасниками є CDSB, Рада США зі стандартів фінансового обліку, GRI, Міжнародна рада зі стандартів бухгалтерського обліку, IIRC, Міжнародна рада бухгалтерського обліку державного сектора, Міжнародна організація зі стандартизації і SASB.
Учасники мають намір працювати разом, щоб реагувати на виклики ринку з метою щільнішого зближення та зниження навантаження в корпоративній звітності шляхом просування активної взаємодії між ключовими організаціями.
Нарешті, Комітет з міжнародних стандартів аудиту та підтвердження достовірності інформації випустив переглянуті Міжнародні стандарти аудиту, щоб допомогти у розкритті інформації в перевірках фінансової звітності, разом з публікацією щодо забезпечення інтегрованої звітності, що повинна допомогти у таких питаннях як визначення характеру підтвердження достовірності та сприяння різних механізмів зростанню надійності і довіри.
У світі не існує узгоджених стандартів екологічної звітності. Є багато ініціатив, і суб’єкти можуть дотримуватися цілої низки «стандартів». Здається, це нагадує той стан, в якому Міжнародні стандарти бухгалтерського обліку були опинилися багато років тому. ■
Грем Холт є директором з професійного навчання на факультеті бухгалтерського обліку, фінансів та економіки у Manchester Metropolitan Business School
Джерело: 10/2015 Accounting and Business
Підписатися на:
Дописи (Atom)