Уїльям Фолкнер. «Персі Грімм»

(переклала Ольга Сенюк)

У місті Джеферсоні жив собі юнак на прізвище Персі Грімм. Він мав десь років двадцять п'ять і був капітаном Національної гвардії штату. Він народився в цьому місті й прожив тут усе своє життя, за винятком тих літніх місяців, коли йому треба було виїздити на збори в табори. Через свій молодий вік він не брав участі у першій світовій війні, проте аж 1921 чи 1922 року збагнув, що ніколи не вибачить цього своїм батькам. Його батько, торговець залізними виробами, не розумів його. Він вважав, що хлопчисько просто ледачий, і схоже на те, що скоро взагалі пуститься берега. Насправді ж хлопець переживав тяжку трагедію: його мучило усвідомлення того, що він — і не тільки він — народився надто пізно й проґавив той час, коли йому належало бути дорослим. а не дитиною, але не запізно, щоб дізнатися про це з перших рук. І тепер, коли воєнна істерія вже минула, коли ті, що тоді найдужче галасували, ба навіть вони, герої, що воювали і постраждали, почали дивитися один на одного трохи скоса, він не мав в ким порозмовляти, не мав йому вилити душу. Власне, він і бився вперше по-справжньому з одним колишнім солдатом, який заявив, що коли б йому знов довелося йти на війну, він воював би на боці Німеччини проти Франції. Грімм відразу присікався до нього.

— І проти Америки також? — спитав він.
— Так, якби вона з дурного розуму знов почала допомагати Франції.

Грімм, не довго думаючи, вдарив його. Він був нижчий за солдата, в крім того, не мав ще й двадцяти років. Відомо було наперед, чим скінчиться бійка, навіть Грімм не сподівався на успіх. Проте він тримався, аж поки сам солдат попросив глядачів угамувати хлопця. Синцями та шрамами, винесеними а тієї бійки, він пишався не менше, ніж згодом військовою формою, за яку так сліпо боровся.

Врятував його новий закон про цивільну оборону. Грімм скидався на людину, що довго блукала навмання по болоті. Здавалося, він не тільки не бачив перед собою стежки, а й знав, що її немає. І раптом перед ним відкрилося нове життя, визначене, ясне. Змарновані в школі роки, коли в нього ніхто не помічав ніякісінького хисту, коли його вважали ледачим, упертим, без краплі шанолюбства, — ті роки лишились позаду, забулися. Вів побачив своє подальше життя, просте й рівне, як порожній коридор, назавжди позбавлене необхідності думати й вирішувати, побачив тягар, який він тепер узяв на плечі й поніс, блискучий, невагомий, войовничий, як його латунні офіцерські відзнаки: благородну, безоглядну віру в фізичну силу і сліпу покору, впевненість у тому, що біла раса вища за будь-які інші, що американці вищі за будь-яких білих, а американці у військовій формі вищі за решту американців і що як плату за цю впевненість, за цей привілей, у нього можуть забрати тільки його життя. На кожне національне свято, що хоч якось було пов'язане з воєнною історією, вів одягав свою капітанську форму й виходив до міста. І коди він, поблискуючи снайперським значком (а цього був чудовий стрілець) та пагонами, походжав серед цивільних городян, стрункий, з суворим обличчям, на якому проступала войовничість, змішана з сором'язливою хлоп'ячою гордістю, кожен, кому він траплявся назустріч, згадував його бійку з колишнім солдатом.

Він не був членом Американського легіону, проте не з своєї вини, а з вини батьків. Але того суботнього вечора, коли мулата Джо Крістмеса привели а Мотстауна, звинувативши його в тому, що він убив міс Джоанну Берден, Персі Грімм уже встиг навідатись до командира місцевого поста легіону. Його думки, його слова були надзвичайно прості й зрозумілі.

— Ми повинні подбати про порядок, — заявив він. — Хай закон покаже свою силу. Закон і нація. Ніхто а цивільних не мав права засуджувати людину на смерть. Ми, солдати Джеферсона, повинні доглянути, щоб усе було як слід.
— А звідки ви знаєте, що в когось а якісь інші наміри? — спитав командир легіону.— Ви, може, щось чули?
— Я не знаю. Я не слухаю, що хто каже.

Він не брехав. Він, видно, був надто байдужий до того, що кажуть або чого не кажуть цивільні, щоб ще й брехати про це.

— Не в тім річ, — повів він далі. — Річ у тім, чи ми, солдати Джеферсоиа, що носять військову форму, скажемо перші свою думку. Треба тут таки на місці показати всім тим людям, як на це дивиться уряд Сполучених Штатів. Щоб вони не могли й слова писнути.

Його план був зовсім простий. Сформувати з міських легіонерів загін під його командою, як йому й належало за званням.

— А якщо вони не захочуть, щоб я командував, то мені байдуже. Я можу бути заступником. Або сержантом чи єфрейтором.

Грімм так і думав. Він не гнався за скороминущою славою. Він був надто щирий. Такий щирий, такий простолінійний, що командир легіону втримався від легковажної відмови, яка вже мало не злетіла була в його уст.

— Я все ж таки не думаю, що в цьому буде потреба. А якщо й буде, ми всі виступатимемо як цивільні. Я не можу для такої мети використовувати легіон. Зрештою, ми тепер не солдати. Не думаю, щоб я вдався до таких дій, якби навіть міг.

Грімм глянув на нього — не сердито, а швидше гидливо, як на якусь комаху.

— Ви ж колись також носили форму,— терпляче сказав він. — Я сподіваюся. Що ви не скористаєтесь своєю владою, щоб перешкодити мені поговорити з ними, правда ж? Як з приватними особами.
— Ні, не скористаюся. Та й, зрештою, я не маю такої влади. Але пам’ятайте: тільки як з приватними особами. Мого прізвища не називайте.

І тоді Грімм завдав йому удару.

— А я й не думав називати вашого прізвища, — сказав він і пішов.

Це було в суботу близько четвертої. До кінця дня Грімм устиг обійти ті крамниці й конторі, де працювали члени легіону, тому надвечір у нього набралося вже доволі таких самих, як і він, розпалених людей, щоб скласти з них добрий загін. Він був невтомний. стриманий, але наполегливий, у ньому вчувалося щось невідпорне, пророче. Та в одному питанні всі новобранці були на боці свого командира: ця справа не стосувалася офіційного призначення легіону. Потім без якихось особливих зусиль він домігся своєї початкової мети: став командиром. Поки настав час вечеряти. він зібрав їх усіх, поділив на групи, призначив офіцерів і штаб; тепер наймолодші, ті, що не воювали у Франції, запалитися остаточно. Він звернувся до них з короткою, спокійною промовою:

— Лад... правосуддя... нехай люди бачать, що ми носимо форму Сполучених Штатів... І ще одне. — На мить він удався до панібратства, як той командир полку, що знає своїх солдатів на ім’я: — А це вже на ваш розсуд, хлопці. Як ви скажете, так я й зроблю. Я думаю, що буде добре, коли я залишуся у формі, аж поки все скінчиться. Хай бачать, що тут присутній не тільки дух дядька Сема, а й він сам.
— Але ж його тут нема, — відразу заперечив котрийсь із новобранців: він дотримувався того самого погляду, що й командир, який, до речі, був відсутній. — Все-таки уряд тут ні до чого. Кеннеді це може не сподобатись. Це ж справа Джеферсона, а не Вашінгтона.
— Нічого, сподобається, — відповів Грімм. — Навіщо ж тоді існує ваш легіон, як не на те, щоб захищати Америку й американців?
— Ні.— підхопив ще один. — Мені здається, що не треба влаштовувати з цієї справи параду. Можна і без нього зробити все, що ми хочемо. Навіть ще й краще. Правда ж, хлопці?
— Гаразд, я зроблю так, як ви кажете, — погодився Грімм. — Але нехай кожен візьме пістолет. Через годину ми влаштуємо невеличкий огляд зброї. Зберемося тут.
— А що скаже Кеннеді про наші пістолети? — спитав хтось.
— Про це я сам домовлюся, — відповів Грімм. — Отже, через годину приходьте сюди зі зброєю.

Він відпустив усіх, а сам подався тихим майданом до контори шерифа. Там йому сказали, що шериф удома.

— Вдома? — перепитав Грімм. — У такий час? Що ж він робить тепер удома?
— Мабуть, вечеряє. Такому здорованеві треба їсти та й їсти.
— Вдома, — ще раз сказав Грімм. Він не блиснув люто очима, тільки на обличчі в нього з'явився той самий холодний, незворушний вираз, з яким він дивився на командира легіону. — Вечеряє...

Грімм повернувся і швидко вийшов. Він знов перетнув порожній майдан, тихий майдан, на якому нікого не було, бо мешканці мирного міста в мирній державі мирно вечеряли в себе за столом. Він пішов до шерифа додому. Шериф відразу сказав: «Ні».

— Щоб оце п'ятнадцять чи двадцять бельбасів вешталося по майдані з пістолетами а кишенях? Ні й ще раз ні! Цього не буде. Не буде. Я не дозволю. Не заважай мені, я сам упораюся з цією справою.

Якусь мить Грімм ще дивився на шерифа, тоді повернувся й швидко пішов геть.

— Що ж, — сказав він, — як хочете. Я не заважатиму вам, але й ви мені не заважайте.

Це була не погроза. Надто рівно, остаточно і безсторонньо звучали його слова. Він швидко віддалявся. Шериф якусь хвилю дивився йому вслід, тоді гукнув його. Грімм обернувся.

— Свій пістолет також залиш удома, чуєш? — сказав шериф.

Грімм не озвався, він пішов своєю дорогою. Шериф, насупившись, стежив за ним поглядом, поки його було видно.

Того вечора шериф після вечері повернувся до міста, чого не робив уже багато років, хіба що була якась особливо нагальна потреба Там він побачив пікети з Гріммових людей: один стояв біля в'язниці, другий біля будинку суду, а третій наглядав за майданом і прилеглими до нього вулицями. Шерифові сказали, що решта їх — зміна — чекали в конторі продажу бавовни, де працював Грімм. Там у них була канцелярія і штаб. Шериф зустрів Грімма на вулиці — той саме перевіряв вартових.

— Ану ходи сюди, хлопче, — сказав він.

Грімм спинився. Він не рушив а місця, і шериф сам підійшов до нього. Він поплескав товстою рукою Грімма по стегні й мовив:

— Я ж тобі наказував залишити цю штуку вдома.

Грімм нічого не відповів: він незворушно дивився на шерифа.

— Ну що ж, — зітхнув шериф. — коли не хочеш, то доведеться призначити тебе своїм помічником з обмеженими повноваженнями. Але ти навіть не показуй нікому пістолета, поки я тобі не звелю. Чуєш?
— Певне, що не покажу, — відповів Грімм. — Ви хочете, щоб я не витягав пістолета, поки не виникне потреби.
— Сказано тобі, не витягай, поки я не звелю, — мовив шериф.
— Певне, — відповів Грімм, спокійно, терпляче, згідливо. — Я ж те саме кажу. Не хвилюйтесь. Я буду на місці.

Пізніше, коли місто затихло, коли спорожнів кінотеатр і аптеки одна за одною позачинялися, люди з його загону також почали розходитись. Грімм їх не спиняв, тільки стежив за ними холодним виглядом. Вони трохи злякалися і зайняли вичікувальну позицію. Знов, не усвідомлюючи цього, Грімм пішов а козиря. Злякавшись, вони відчули, що їм далеко ще до його холодного завзяття, і завтра вони вернуться хоча б тому, щоб показатися йому, Кілька залишилось: кінець кінцем це був суботній вечір. Хтось приніс ще кілька стільців, і вони заходилися грати в покер. Так вони грали цілу ніч, тільки час від часу Грімм (сам він не грав у карти й не дозволив грати своєму заступникові, єдиному, хто мав таке саме звання) посилав кількох людей патрулювати майдан. Тепер до них приєднався і черговий полісмен, хоч він також не брав участі в грі.

Неділя минула спокійно. Покер не припинявся цілий день, тільки часом випадали короткі перерви, коли гравці виходили в патруль. Мирно дзвонили церковні дзвони, парафіяни в яскравому літньому вбранні купками вбиралися на вулицях. На майдані вже було відомо, що завтра відбудеться засідання Гренд жюрі — спеціальної камери присяжних. Якимось дивом саме звучання цих двох слів, таємничих, невблаганних, здатних збудити уяву, ніби за ними ховалося невсипуще і всемогутнє око, що стежило за людськими вчинками, вплинуло на людей Грімма так, що вони вивірили в свою значущість. І такі швидкі, нерозважні й непередбачені бувають порухи людської душі, що мешканці Джеферсона, самі того не усвідомлюючи, почали раптом ставитись до Грімма з пошаною, може, навіть з побожним острахом і справжньою довірою, наче його далекоглядність, патріотизм, його гордощі за рідне місто якимось чином виявились глибшими й щирішими за їхні. В кожному разі, люди з його загону дивились на нього саме так. Після безсонної ночі, напруження й вихідного дня їхня воля була настільки упокорена, а запал такий великий, що вони ладні були за першої ж нагоди віддати за Грімма життя. Тепер вони рухалися в якомусь зловісному мареві, трохи навіяному їхнім побожним захватом; воно здавалося майже таким відчутним, як була б відчутна форма захисного кольору, що в неї Грімм хотів їх одягти, ніби щоразу, коли вони поверталися до приміщення штабу, їх наново огортали вкрадливі, суворо величні клапті його мрії.

Так минули й ніч з неділі на понеділок. Покер і далі не припинявся. Вчорашня обережність і таємничість переросла в непохитну спокійну впевненість, що межувала з бравадою; вночі, почувши на сходах кроки чергового полісмена, котрийсь сказав: «Увага, поліція!», і всі перезирнулися твердо, ясно, рішуче; потім ще котрийсь додав: «Викиньмо сучого сина за двері!», а хтось склав губи й пронизливо свиснув. Нарешті в понеділок уранці, воли на вулицях почали з'являтися перші сільські машини й фургони, загін знов зібрався в повному складі. Тепер усі одягли військову форму. Та найдужче впадав в око вираз їхніх облич. Більшість з них були ровесники, люди одного покоління, з однаковим життєвим досвідом. Але об'єднувало їх щось іще важливіше. Вони стояли серед рухливої юрби, понурі, суворі, рішучі й незворушні, Дивлячись холодним, неуважним поглядом на людей, що поволі сунули майданом, затримуючи ходу біля них, нічого не знаючи, а проте щось передчуваючи; їх весь час оточували якісь обличчя, захоплені чи порожні й застиглі, як морди в корів, що наближаються і минають вас, коли їх переганяють в інше місце. І цілий ранок чути було, як люди перемовлялися:

— Он він іде. Той хлопець з пістолетом. Він у них за старшого. Його спеціально сюди прислано від губернатора. Він усім орудує. Шерифові сьогодні тут нічого робити.

Потім, коли вже було по всьому, Грімм казав шерифові:

— Треба вам було послухати мене. Я б вивів його з камери під охороною свого загону. А ви пустили його через майдан з одним тільки помічником, і він навіть не був прикутий до помічника ланцюгом. А тут ще й юрмища людей. Серед них той йолоп Б'юфорд не зважився б стрельнути, навіть якби йому треба було влучити в двері якоїсь повітки.
— Звідки я знав, що він надумає тікати, та ще й просто з майдану. Стівенс запевняв мене, що він хоче визнати себе винним і погоджується на довічне ув'язнення, — відповів шериф.

Але тоді вже було надто пізно. Тоді вже все скінчилося. Це сталося посеред майдану, на півдорозі між тротуаром і будинком суду, серед густої, як завжди в базарний день, юрми людей. Сам Грімм дізнався про це тієї миті, коли помічник шерифа двічі вистрілив у повітря. Він відразу збагнув, що сталося, хоч і був тоді в приміщенні суду. Він зреагував негайно й точно. Кинувся бігти на звук пострілів,- тільки встиг ще гукнути через плече чоловікові, який ось уже майже дві доби ходив за ним слідом, вважаючи себе чи то його помічником, чи вістовим:

— Ввімкни пожежну сирену!
— Пожежну сирену? — перепитав той. — Нащо?..
— Ввімкни пожежну сирену! — знов гукнув Грімм. — Байдуже, що люди подумають, аби вони тільки знали, що... — Він побіг, не встигнувши доказати.

Він мчав, наздоганяючи й випереджаючи інших, бо ті бігли наосліп, а він мав мету; великий, чорний тупорилий пістолет, ніби плуг, розтинав натовп, торуючи йому дорогу. Люди обертали побілілі обличчя з роззявленими круглими зубатими ротами до його напруженого, затятого молодого лиця, і з тих роззявлених ротів чути було один протяглий невиразний звук:

— Туди... туди він побіг...

Але Грімм уже й сам побачив помічника шерифа з пістолетом у зведеній руці. Озирнувшись навколо, Грімм знов кинувся вперед; у натовпі, що. мабуть, супроводив помічника шерифа з в’язнем, він помітив неповороткого носія телеграм у формі «Вестерн Юніон», який вів свого велосипеда за кермо, наче плоху корову за роги. Грімм сховав пістолет у кобуру, відштовхнув хлопця і, не спиняючись, скочив на велосипед.

На велосипеді не було ні дзвінка, ні ріжка, проте люди якось відчували, що він наближається, й розступались; здавалось, і тут йому допомагала впевненість, сліпа, нескаламучена сумнівом віра в справедливість і законність йоги вчинків. Догнавши помічника шеріфа, він ледь загальмував. Прмічник, не спиняючись, обернув до нього спітніле обличчя і крикнув, хапаючи ротом повітря:

— Він завернув он у той провулок...
— Знаю,— відповів Грімм. — Він у кайданах?
— Так,— сказав помічник, і велосипед відразу випередив його.

«Ну, коли так, то він швидко не побіжить, — подумав Грімм. — Мусить скоро десь сховатися. Принаймні зійти з відкритого місця». Він швидко завернув у провулок. Тут було всього два будинки, а з другого боку тягся високий паркан. Тієї ж миті вперше завила сирена. Її звучання ставало дедалі пронизливіше, переходячи в нестерпне вищання, і врешті, здавалося, переступило межу, коли його можна було чути слухом, а вже сприймалося тільки як німе коливання повітря. Грімм їхав далі, і думка його працювала швидко, чітко, з якоюсь жорстокою, стриманою радістю. «Найперше він захоче десь сховатися», — міркував він, озираючись довкола. З одного боку до провулка прилягало пустище, а з другого здіймався паркан футів із шість заввишки. Паркан кінчався дерев'яною брамою, за нею була лука, а далі — глибокий яр, що правив за вежу міста. Верхівки високих дерев, що росли в яру, якраз витикалися над його краєм. Там міг сховатись і розгорнутись у колону цілий полк.

— Ох... — вимовив Грімм уголос.

Не спиняючись і не зменшуючи швидкості, він крутнув велосипед і погнав його назад на ту вулицю, якою щойно їхав. Виття сирени тепер стихало. і його низький звук знов почало сприймати вухо. Завертаючи на вулицю, Грімм краєм ока помітив, що нею бігли люди і що його наздоганяла машина. Хоч як швидко він крутив педалі, машина таки порівнялася з ним, і ті, що сиділи в ній, повихилялися назовні й гукнули йому просто в застигле, спрямоване вперед обличчя:

— Залазь сюди! Сюди!

Грімм не відповів. Навіть не глянув на них. Машина випередила його, загальмувала, він рівномірним ходом поминув її; машина знов рушила і знов випередила його; люди, що сиділи в ній, повихилялись і дивилися вперед. Він також їхав швидко, мовчки, плив, наче невагомий привид, з невблаганною неухильністю колісниці Джагернаута, мов сама доля. Сирена позад нього знов пронизливо завила. Кола люди з машини ще раз озирнулися назад, він уже зник, наче його й не було.

Не зменшуючи швидкості, Грімм звернув у найближчий провулок. Його спокійне, скам'яніле обличчя все ще світилося похмурою, безоглядною радістю діяння. Цей провулок був ще довший, ніж попередній, із ще глибшими вибоїнами. Нарешті він уперся
в голий пагорб. Тут Грімм скочив на землю й пустив велосипед, який ще трохи проїхав і впав. Звідси було видно весь яр, лінію якого з боку міста перетинало дві чи три негритянські халупи.

Грімм стояв мовчазний, самітний, зловісний, непорушний, як межовий стовп. Сирена в місті позад нього знов почала затихати.
І враз він побачив Крістмеса. Побачив, як той, зменшений відстанню, зі складеними докупи руками вигулькнув з яру, і коли проміння сонця впало на кайдани, руки його блиснули, мов спалах геліографа; Гріммові здавалося, що він навіть звідси чув, як утікач, що й досі ще не був вільний, важко, розпачливо хапає ротом повітря. Потім маленька постать побігла далі і зникла за найближчою негритянською халупою.

Грімм також пустився бігти. Він біг швидко, але без поспіху, без напруження. Не відчував він і жадоби помсти, люті чи обурення. Це зрозумів і сам Крістмес, бо якоїсь миті вони глянули просто у вічі один одному. Це було тоді, коли Грімм, біжучи, завернув за ріг халупи. Тієї хвилі якимось дивом Крістмес вистрибнув з заднього віконця, його скуті, зведені вгору руки засвітилися, ніби пойняті полум'ям. Секунду вони дивилися один на одного; втікач на мить спинився, підводячись після стрибка, а переслідувач затримався, поки сила розгону потягла його за ріг. Саме тоді вій помітив, що в Крістмеса є важкий нікельований пістолет. Грімм крутнувся, а коли вискочив знов з-за рогу, то вже тримав напоготові свій автомат.

Грімм розмірковував швидко, чітко, з спокійною радістю: «Крістмес зробить одне з двох — або спробує втекти назад у яр, аби ховатиметься за халупою, поки котрийсь із нас не дістане кулі. А яр з того боку халупи, де він ховається». І зреагував відразу. Якнайшвидше помчав назад за той ріг, який щойно поминув. Грімм діяв так, ніби його захищала якась чарівна сила, ніби він знав, що Крістмес не чекає його там з пістолетом. Не спиняючись, він оббіг халупу.

Тепер Грімм був над яром. Він раптово став. Його обличчя над тупим холодним дулом пістолета світилося неземним спокоєм, як обличчя ангелів на церковних вітражах. Ще не встигнувши спинитись, він знов рушив далі, покірно, безвідмовно, сліпо слухаючись Гравця, що пересував його по дошці. Він біг до яру. Але, вже почавши стрімголов спускатись у кущі, які росли на крутому схилі, він ухопився за гілля й на мить обернувся. І тоді побачив, що халупа стоїть на палях футів зо два над землею. Він, поспішаючи, раніше цього не помітив. А тепер збагнув, що дав Крістмесові одне очко вперед. Що той весь час дивився на його ноги з-під халупи.

— А бий тебе лиха година! — мовив він.

З розгону Грімм ще зсунувся трохи вниз, поки нарешті таки спинивсь і почав дертися вгору. Він здавався невтомним, наче був не з крові і плоті, наче Гравець, який пересував його, мов пішака, по дошці. вдихав у нього життя. Хвиля, яка винесла Грімма з яру, погнала його далі. Не спиняючись, він оббіг халупу і якраз ще встиг помітити, що Крістмес перестрибнув через паркан футів за триста від нього. Грімм не вистрілив, бо той тепер мчав невеличким садком просто до будинку. Біжучи за ним, Грімм побачив, як Крістмес кинувся на східці задніх дверей і зник у будинку.

— Он що, сказав Грімм. Це ж будинок проповідника, будинок Гайтауера.

Не сповільнюючи ходи, він звернув убік, обминув будинок і вибіг на вулицю. Машина, що поїхала була вперед, згубила Грімма і знов вернулася, саме тепер виявилася там, де й мала бути, де Гравець звелів їй бути. Вони спинилася, хоч Грімм не давав ніякого знаку, і з неї вийшло троє чоловіків. Грімм мовчки метнувся назад, перебіг подвір'я і зайшов до будинку, де мешкав самотою колишній священик, старий Гайтауер. Троє чоловіків подалися за ним, ввірвалися всередину і поставали в передпокої, принісши з собою в той затхлий схимницький присмерк відблиск несамовитого сонячного світла, яке вони щойно залишили.
Ця відверта несамовитість ввійшла в них, стала частиною їхнього єства. Їхні розпашілі обличчя, здавалося, відділились від тіла, і, ніби оточені німбом, повисли над землею, коли чоловіки схилились, щоб підняти з підлоги закривавленого Гайтауера: його збив з ніг Крістмес, що промчав передпокоям зі зброєю в скутих руках, зведених до неба, мерехтливих, як вогненні стріли, руках, ніби якийсь розлючений, мстивий бог, що проголошував свій присуд. Вони поставили старого на ноги.

— У котрій він кімнаті? — спитав Грімм, труснувши старого. — Кажи, в котрій він кімнаті?
— Джентльмени,— мовив старий, — ви ж люди! Люди!
— У котрій він кімнаті? — крикнув Грімм.

Вони підтримували Гайтауера; в темному після яскравого світла передпокої, лисий, головатий, з блідим закривавленим обличчям, він також був страшний.

— Люди! — крикнув він. Послухайте мене! Він був тут того вечора. Був зі мною тієї ночі, коли сталося вбивство. Присягаюсь Господом...
— Боже милостивий! — вигукнув Грімм. Його юнацький голос був дзвінкий, гнівний, як голос молодого жерця. — Невже всі проповідники й старі дівки Джеферсона розкисли через цього жовтопузого виродка? — Він відштовхнув старого вбік і помчав далі.

Здавалося, ніби він просто чекав, щоб Гравець знов пересунув його, бо з непомильною впевненістю побіг до кухні, розчахнув двері й почав стріляти ще до того, як побачив перепинений, поставлений руба стіл у кутку кімнати і яскраві, вогненні руки того, що принишк за столом, спираючись на верхній край стільниці. Грімм вистрілив у стіл усі патрони; всі п’ять дірок від куль виявилися так близько одна від одної, що їх можна було накрити складеною хусточкою.

Проте Гравець ще не закінчив своєї гри. Коли решта переслідувачів добігли до кухні, вони побачили, що стіл відсунений, а Грімм схилився над тілом. Підступивши ближче, вони помітили, що втікач ще живий, а коли їм стало видно, що Грімм робить, один із них «ойкнув, хитаючись, відійшов до стіни й почав блювати Грімм також відступив назад і кинув закривавлений різницькій ніж.

— Тепер ти й у пеклі не чіпатимеш білих жінок! — крикнув він.

Та чоловік на підлозі не рухався. Він лежав, і в його розплющених очах не світилися вже ніякі почуття, тільки відблиск свідомої ті, а навколо уст залягла вже легенька тінь. Він глянув на них довгим, покірним, бездонним, нестерпним поглядом. Потім його обличчя, тіло, вся постать якось обважніли, осіли і з пошматованого на стегнах і на животі одягу ринув струмінь досі стримуваної чорної крові, ніби останній подих. Вона бризнула з його блідого тіла, мої сніп іскор з вистріленої ракети, і чоловік серед нього чорного потоку, здавалося, на віки вічні закарбувався їм у пам'ять. Ніде — ні в мирних долинах, ні в тихих, нескаламучених плесах старості, ні тоді, коли вони дивитимуться в осяйні дитячі личка, що згладжуватимуть давнє лихо і вселятимуть у них нову надію, ніде й ніколи їх не покине та згадка. Вона залишиться з ними, задумлива, спокійна, незатерта, свіжа і навіть не дуже грізна, а сама собою тихомирна і переможна. З міста знов долинуло виття сирени. Приглушене перепонами стін, воно знялося до неймовірного кресчендо і завмерло за межами слуху.

Нелсон Олґрен. «Пляшка молока для матері»

(переклав Мар Пінчевський)

Я знаю, я один із них —
Сам належу до тих злочинців і повій.
Тож більше їх не зрікатимусь —
Бо хіба можна зректися самого себе?
Уолт Уїтмен

Через два місяці по тому, як усі члени клубу «Польські вояки» вперше поголили собі голови, Бруно Біцек, на прізвисько Лівша, погорів, і цього разу — по-справжньому. Двоє поліцейських і репортер газети «Дзєннік Чікагоські» стояли біля столу начальника дільниці на Расін-стріт капітана Козака, коли сержант Адамович завів Біцека до кабінету; Адамович він арештованого поперед себе, притримуючи двома пальцями за широкий ремінь. Біцек був кремезний, мускулястий хлопець; його плечі так і ходили під тісною, заношеною й вилинялою блакитною безрукавкою. Череп і вилиці в нього аж блищали після недавнього гоління, й так само поблискував між м'ясистими щоками кирпатий ніс.

Капітан Козак, який уже понад десять років служив у поліції і брат якого був радником муніципалітету, сидів у кріслі за столом. Коли хлопця завели, репортер, що хотів був закурити, заклав сигарету за вухо, як недогризок олівця.

— Він крався за п'яним по Чікаго-авеню... — почав доповідати сержант Коміський.

Капітан зупинив його:

— Нехай цей злодюга сам розповість, як він оббирає п'яничок.
— Отакої! Нікого я не оббираю!
— За віщо ж тоді тебе привели?

Біцек згорнув на грудях голі руки.

— Відповідай. Якщо тебе взяли не за п'яничку, то, значить, за грабіж — адже це твоя банда відбирає сумочки у шлюх на Чікаго-авеню?
— Які сумочки? В яких шлюх?
— Облиш цю музику, ти ж у нас не вперше! Кажи, навіщо ти слідкував за отим бідолашним старцем?
— Чого це не вперше, коли вперше!

Ні сержант Мілано, ні Коміський, ані старий Адамович не ворухнулись, але Біцеконі здалося, що поліцейські обступили його ще тісніше. Краєчком ока він побачив, як репортер розстебнув верхній ґудзик свого благенького пальта, так наче в кабінеті раптом стало душно.

— Скажи тоді, чого тебе взагалі принесло на Чікаго-авеню, коли ти живеш коло Дівіжн? Ну, орудував би в своєму районі. Невже тобі там мало місця, що ти ще й сюди лізеш? От поясни мені сам: за що тебе взяли?
— А хіба я знаю? Йду собі по Чікаго-авеню, дивлюся, де б купити матері пляшку молока, коли раптом клац — і я в наручниках. Під’їхали тихесенько ззаду, схопили, скрутили, слова сказати не дали, — а тепер ще й пояснюй, за що мене злапали. Вже й по молоко вийти не можна.
— Ясно, хлопчику, ти хочеш пройти за графою «підозрілий», відсидіти нічку, а вранці — додому. Я так тебе зрозумів?
— Так, сер.
— А як же бути з оцим?

Козак кинув на стіл пружинний ніж із п'ятидюймовим лезом. У Біцека аж руки засвербіли схопити його. Адже то був його власний, двогострий, незламний, прекрасний, з рукояткою кривою оздобленою, за філіппінським зразком в Америці зроблений, хоч штрикай, хоч ріж, чудо-ніж!

— Твій?
— Уперше бачу його, капітане.

Козак витяг з петлі на поясі поліцейський кийок, поклав ніж кінчиком на прес-пап’є й одним ударом перебив лезо навпіл. Біцек скривився так, неначе удар той прийшовся в нього самого. Козак кинув уламок леза в кошик для сміття, а рукоятку сховав у шухляду.
— Знаєш, чому я зробив це, хлопчику?
— Так, сер.
— То скажи.
— Бо він до серця дістав би.
— Ні. Я зробив це тому, що закон забороняє носити ножі, довші за три дюйми. Ну. а тепер давай, Лівша, розповідай. Але правду, чуєш?

Хлопцеві сподобалося, що капітан назвав його Лівшою. Виходить, Козак знає, що він, Біцек, найкращий гравець у команді «Вояки»; може, капітан навіть був на матчі з «Нотгольськими Чародіями» тієї неділі, коли він, відігравши своє, вийшов удруге замість Дригоніжки Кодадека. Шкода все-таки, що його прозвали Ліпшою. Після того матчу він міг би стати «Залізним Біцеком», а то й «Королем Бруно».

— Май на увазі: все, що ти тепер казатимеш, може бути використано в суді проти тебе. — попередив Козак, — Отож твоє право — мовчати. — Він промовив це поважно, наголошуючи кожне слово, а потім додав уже іншим голосом, спроквола, мовби ні до кого не звертаючись: — Ми тоді просто триматимемо тебе під слідством, доки ти заговориш.

Козак замовк, і уста його стулились у тонку лінію.

Біцек облизав губи, відчувши, як раптом пересохло в горлі і зсудомило в животі.

— Ми побачили того дивака на Дівіжн, він зайшов розміняти чек до Салону художньої зачіски — до Константи Стахули. Дурний, видно, аж світиться, в комірця один ріжок стирчить, а другий під куртку сховався. Ну, я й пройшов слідом за ним квартал чи два, просто так, щоб посміятися. Щоб душу розважити. Знічев'я, просто так. З ким не буває, а я ж такий самий, як усі, капітане.

Лівша замовк, наче більше, власне, й не було чого розповідати. Та коли Козак перевів погляд на поліцейських, хлопець квапливо повів далі:

— Той дивак раз у раз діставав з кишені малесенькі шкалики віскі: зупиниться, висмокче, а шкалик — об бруківку. Один не розбився, я його підняв, так у ньому не лишилося ні крапельки — навіть денце сухе! І що головне — в чортяки були повні кишені тих шкаликів. Іду я за ним і думаю: «Тю, безголовий, ну чого б не купити нормальну пляшку? Звідки, — думаю, — беруться отакі диваки?» Не дійшовши до рогу Уолтон і Нобл-стріт, він, дивлюся, завертав в під'їзд. А це ж той під'їзд, де живе Плошка, начальник вашої дільниці, — ми з ним давні друзі! — Тут Біцек зробив паузу, а тоді невинно запитав: — Він, до речі, не приходив закинути за мене слівце, капітане?
— О котрій годині все те було, Лівша?
— Точно не скажу... Ліхтарі вже світилися, на вулицях — нікого. Цебто, на Нобл-стріт ні душі, а що робилося на Уолтон, я не бачив, бо запорошив сніжок і з-за таверни Войцеховського вулиці однаково не видно було. Той дивак був зовсім темний — по англійському ні бе, ні ме. І зразу — в крик: як вип'ю, мовляв, щоразу те саме; нема, мовляв, життя; в цьому під’їзді вже четвертий раз підряд платню відбирають, жінка не вірить...

Лівша затнувся, збагнувши, що бовкнув зайве. Він розняв руки, похапцем сунув їх у кишені обшарпаних штанів з підкоченими холошами, витяг а лівої кишені вицвілу шапочку й затис її у руці.

— Але ті перші три рази — не моя робота, капітане, — сказав він, угадавши наперед, що зараз спитає в нього Козак.
— А чия?

Мовчання.

— Чим промишляє тепер Беньковський, Лівша?
— Та так... чим потрапить.
— А Новогрудський?
— Полює шлюх на роликах на катку біля Ріверв’ю. Той каток відкрито цілий рік.
— І впольовує?
— Та де там. Вони всі швидші за нього.
— Ну, а Лихе Око що поробляє?

Мовчання.

— Адже ти знаєш, про кого я питаю. Ідзиковський.
— Барига?
— Атож, атож. Не тягни кота.
— Кажуть, крутиться коло рингу. Оборудує турніри.
— Кодадека давно бачив?
— Та давненько. Тиждень-два, а то й з місяць тому.
— Ну, а він що?..
— Га?
— Що він робить, питаю.
— Дригоніжка? Нічого такого... Перебувається чим попаде.
— Часом, не п’яницями в під’їздах?

У кімнаті раптом гучно й чітко зацокав чийсь годинник.

— Перебуватися — то не значить грабувати.
— Отже, ти хочеш сказати, що Дригоніжка не грабує, що грабуєш тільки ти.

Біцек сховав очі під білявими віями.

— Ну гаразд, бреши далі, тільки швидше.

Козакова голова зовсім увійшла в плечі, обличчя його було схоже на праску — вузьке в скронях, а щелепи широкі й округлі. Комір кітеля у нього був розстебнутий, і під важким підборіддям на зарослих сивим волоссям грудях поблискував малесенький золотий хрестик, трохи світліший від ґудзиків уніформи.

— Я сказав тому дивакові, що всієї платні я в нього не відберу, мені, кажу, треба трохи дрібних грошей, я їх потім тобі поверну. Але він мене, видно, не зрозумів — стоїть і кричить, що це вже вчетверте й щоб я його не чіпав, бо не буде на що жити. «А чого ж ти їх пропиваєш, — кажу, — коли нема на що жити?» Тут вів вишкірився, підморгує мені й дістає з чотирьох різних кишень чотири шкалики — і всі різні. «Вибирай, — каже по-польському, — один, який хочеш». Ну, я йому дав по руці, вибив усі чотири. Всі чотири. Не люблю я, коли доросла людина впивається отак по-дурному. Той дивак був мужлаєм, темним польським мужлаєм, американського громадянства він не має, ручуся, що не має. «Слухай, — прошу я його, — давай сюди дрібні гроші». Прошу по-доброму й небагато ж прошу, я ж бо закони поважаю, капітане, ви хоч кого спитайте, мене тут усі знають. А той дивак репетує так, неначе я його вбивати збираюся. Ну, я одною рукою затулив йому рота, другою зробив захват шиї з-під плеча й кажу на вухо ввічливо так, по-польському: «Не галасуй, бо підведеш і мене, і себе». А він не слухає, упрів, виривається, випручується. Хміль з нього вийшов, я вже насилу його тримаю. Нізащо б не подумав, що в ньому ще стільки сили — він же пиячив там на Дівіжн день у день і не один рік! Він таки відірвав мою долоню від рота й давай горлати: «Бандит! Бандит!» І я вже відчуваю, що от-от випущу його...
— Чи не тому, що другою рукою ти нишпорив по його кишенях?
— Ні. Просто я захват зробив правою рукою, а права в мене слабкіша за ліву, та й ліва вже не та після того, як я вивихнув її на подачі.
— Отже, револьвер ти тримав у лівій руці?

Біцек повагався, потім сказав: «Так, сер», і відчув, як з-під пахви по ребрах скотилася крапля поту.

— Скільки ж грошей ти в нього забрав?
— Та ніскільки, адже в мене обидві руки були зайняті! Я весь час до цього веду, а ви не дасте сказати. За весь той клопіт нині це перепало й малесенького шкалика.
— Скільки разів ти вистрелив?
— Один тільки раз, капітане. В мене й патронів більше не було. Та це лиш називається «вистрелив». Випустив заряд йому під ноги. Для настрашки щоб він не кинувся на мене. Пальнув для самозахисту. Я вже лишень одного хотів — ушитися звідти, та й край. — Він безпорадно подивився на Коміського й Адамовича. — Буває, находить на людину. Самі знаєте. От і на мене найшло.

Біцек замовк. У кабінеті тепер чути було тільки, як шурхотять олівець репортера та цокав чийсь годинник.

«Треба буде поспитати Япошку, чи має право репортер записувати зізнання, — чи можна зіграти на цьому на суді», — гарячково подумав Біцек і несподівано для самого себе бовкнув:

— Крім того, я хотів показати йому...
— Що показати, хлопчику?

Мовчання.

— Що ти хотів йому показати, Лівша?
— Що він даремно має мене за пацана.
— Він обізвав тебе пацаном?
— Ні. Але міг. Думаєте, їх мало — отих мудрагелів, що мають мене за пацана? Я їм усім показую, пацан я чи ні. А тепер так показав, що більше не мудруватимуть.

Біцекові хотілося виправдатись, але він ніяк не міг вирішити, за що саме: за те, що він пограбував людину, чи за те, що не зумів її пограбувати.

— Мене тут усі знають. Колись я навіть був членом клубу «За чистоту нашого міста»... Я й кажу тому дивакові — чемно кажу, ввічливо, як належить американському громадянинові, — що в цьому під’їзді, мовляв, живе мій приятель Япошка. «І тут тебе, кажу, — грабують востаннє. Більш тебе, старий, не чіпатимуть. Надалі я беру тебе під свій захист, так і знай. Мешканцям цього будинку не до вподоби такі історії, так само, як і нам з тобою. Час покласти цьому край, старий, — всі ми хочемо жити по-людському!» Отак і пояснив йому польською мовою.

Козак перезирнувся з репортером із «Дзєнніка Чікагоського», і той заходився швидко, але обережно протирати кінчиком старої краватки окуляри в черепаховій оправі. Окуляри трималися на чорній стрічці; протерши, репортер знову почепив їх на ніс.

— Ти вбив його пострілом у пах, Лівша. Він помер.

Репортер подався трохи вперед, але не помітив на обличчі Біцека ніякої реакції й відкинувся на спинку крісла. «Приміщення дільниці старе й брудне, а крісло — гарне, зручне», — подумав він мляво. Козак приставив руку в рукавичці козирком до лоба й перебіг очима протокол, що лежав перед ним. Лампа на столі все ще світилася — неначе вів працював цілу піч. У міру того, як вранішнє небо у вікні за його спиною вияснялося, глибокі зморшки на обличчі в нього чорнішали, наче в них збиралася сажа, а кутики рота немовби опускались, і Козак тепер скидався на старого сенбернара.

— Ти поцілив його просто в пах. — Козак говорив монотонно, безвиразно, ніби не розумів того, що читав. — Залишилося п’ятеро сиріт. Стелла, Марія, Груша, Ванда, Вінцент. Тринадцять років, десять, шість, шість і двомісячне немовля. Мати після останніх пологів непрацездатна, ім'я — Роза. Середній тижневий заробіток — п'ятдесят п’ять доларів...

Біцеків голос зірвався на крик:

— Знаєте що! Куля, мабуть, відскочила рикошетом?
— Хто був з тобою?
— Я був сам. — У хлопцевому голосі забринів страх. — Я той вовк, що полює сам-один.
— Ти сказав: «Ми побачили того дивака». Який він був, той другий, — високий, дебелий?
— Його було фунтів двісті двадцять, — промовив Коміський. — Щонайменше двісті двадцять. Фунтів на п'ятдесят важчий від цього хлопця. І на півголови вищий.
— То хто ж той другий, Лівша?
— Капітане, я сказав «ми побачили», бо його таки бачило багато людей, коли він розмінював чек у Стахули. Там було повно народу, Стахула розмінює чеки тільки тим, кого знає в обличчя. Коли вже про це зайшла мова, то мені навіть відомо, де той старий дивак працює. Мати навіть казала, може, варто продати нашу крамничку, щоб і я пішов працювати на те будівництво. Але діяв я сам, капітане.

Газетяр поправив окуляри. Він уже знав, чим закінчить репортаж: «Ваш кореспондент ніколи не бачив таких холодних сталевих очей, як у цього закоренілого вбивці, що зухвало іменує себе «самотнім вовком із Потомак-стріт». Репортер посовався в кріслі — поряд був гарячий радіатор, — але підводитися й переставляти крісло йому не хотілось.

— А де був у ту хвилину отой твій лисий приятель?
— Це ви про кого, капітане? У нас в окрузі тепер, вважайте, всі лисі. Всі поголили собі голови в Стахули.
— Я кажу про Беньковського. Слухай, ти не бійся, хлопчику, ми не будемо тобі шити давніх гріхів. Вистачить і цієї історії. Старого ви грабували вдвох із Беньковським. Хто з вас кому допомагав — він тобі чи ти йому? Хто був з револьвером — він чи ти?

Лівша почув, як на подвір’я дільниці заїхав поліцейський «форд»; за хвилину в кабінет долинув плюскіт бензину — водій заправляв бак. Позад Біцека важко сопів Мілано. Хлопець подивився на свої черевики, зашнуровані на всі дірочки й зав’язані подвійним бантиком. «Час уже поміняти шнурки, — подумав він. — Або перейти на один бантик».

— Беньковський — це отой беззубий шибеник, що виступав колись на рингу в Сіті-ґарден, так? У вазі, здається, сто вісімнадцять фунтів, правильно?
— Не знаю, ми з ним мало знайомі. Бачив раз чи два як він б'ється, але рота він не роззявляв, і які в нього зуби — не примітив. А взагалі, якщо ми з вами балакаємо про того самого хлопця, то виступав він, по-моєму, у вазі сто тридцять три фунти, капітане.
— Здається, ти теж раз чи два виступав у Сіті-ґарден?
— Егеж. Двічі.
— Ну, і як у тебе виходило, Лівша?
— Обидва рази перемагав за явною перевагою. Рефері зупиняв обидва бої в першому раунді. Вдруге я зустрічався з одним чорнопиким із «Савоя». Якби він тоді підвівся, я б його покалічив на все життя. Порішив би, їй-богу. Я доти й сам не знав, який у мене тильний удар.
— І обидва рази твоїм секундантом був Беньковський?
— Зовсім ні, сер.
— Брешеш, сучий сину. Я на власні очі бачив його в твоєму кутку, коли ти виграв у Куні. Він твій менеджер, бандюго.
— А цього я й не заперечував.
— Ти ж казав, що він тобі не секундує.
— Бо він таки не секундує.
— А хто ж, як не він?
— Барига.
— Ти мені сказав, що Барига оборудує твої зустрічі. Ти б спочатку думав, а потім брехав.
— А він робить і те, й те, капітане. Під час бою відповідає за відро й губку, між боями обробляє моїх суперників, а коли шанси так на так — то й рефері та суддів. Барига ще не програв жодної зустрічі. Того чорнопикого він сам вибрав для мене в роздягальні. Підніс мені перемогу, так би мовити, на блюдечку. — Біцек покрутив стару зеленувату шапочку на вказівному пальці, і йому чомусь згадалося, яка ця шапочка була, коли він її купив, — весела, картата, з навушниками. Карти вицвіли, від навушників лишилися самі нитки.
— Чого це вам усім забаглося поголити голови, Лівша?
— Я того дивака сам упорав. Мені й не на такого сили стане, — сказав Біцек і почав непомітно набирати в легені повітря. Коли вони наповнилися, він заплющив очі, як заплющував їх, плаваючи під водою, і повільно-повільно видихнув.
— Я тебе не про це питаю. Я тебе питаю, чого вам забаглося світити черепами?

Біцекові непослідовні думки зачепилися за слово «забаглося». Цікаве слово, і звучить по-блатному. «Що, падло, в пику забаглося?» Непогано.

— Я забув, про що ви питаєте.
— Я питаю, невже ви не розумієте, що нам тепер вас, голомозих, легше буде переловити.
— Легше? Ми, голені, всі однакові, і нас тепер в окрузі більше, ніж патлатих, тож легше чи важче — це як сказати. Але вийшло це взагалі ненавмисне. Один фраєр домовився з моєю матір’ю: він їй позичає перукарське крісло, а вона голить усіх поляків на Потомак-стріт по той бік од нашої крамниці; половину виручки їм обом, а половину — на допомогу сиротам. Ну, мати й почала з мене, щоб я, мовляв, став за приклад, але від зрізаного волосся в неї почався приступ, їй довелося лягти, а я доголився сам. Після того мені на вулиці проходу не давали. Господи, прости й помилуй! Скрізь, куди не поткнуся, тільки й чую: «Агов, лисий Біцеку!» І кожне на мене пальцем тикає, від шмаркатого мокроштаника до старого вурки. Ну, день я терпів, а на другий беру ножиці, виходжу надвір, і першим мені стрічається Горбань Вотрубінський — ви його навряд чи знаєте. Я його хап, ножицями чик-чик і вистриг чуприну по маківку. Той Горбань, по-моєму, зроду ре стригся, він казав, що скоріше в муніципалітеті хабарників попересаджують, ніж він пострижеться. Глянув на себе Горбань у вітрину — і ну реготати. Нареготалися ми з ним, а тоді він і каже: «Раз ти вже почав, то й кінчай». Сіли ми на бровці край дороги, я його достриг, а тоді повів до себе, нагрів води й виголив те, що лишилося. Потім виходимо ми вже вдвох з Горбанем, а назустріч — Кіт Воркіт Новогрудський, той, що з Фрай-стріт, — видно, щойно від Стахули, зачіска модняцька, кучеряві баки й при зеленій краватці. Я його беру попід білі ручки, а Горбань, ясна річ, вистригає йому півчуприпи, як я перед тим самому Горбаневі. Тоді вже настала черга Кота-Воркота — для нього ми спіймали Честера Чехувку, для Честера — Ковбоя Окуляніса, що з південно-західного акведука, для Ковбоя — Мустанга, для Мустанга — Джона з розвилки, потім Змія Барановського, ну а далі пішло-поїхало — стали стригти-голити всіх підряд, не тільки наших, а й чужих — італійців, греків і навіть одного філіппінця обчикрижили — певно, він був з Кларк-стріт, ішов з білою дівчиною. А тим часом до нас з усієї округи посунула пацанва — самі просяться, голови підставляють: і нас поголіть, ми теж, мовляв, хочемо до Клубу Бритоголових. Вони, бач, вирішили, що це в нас клуб. Дійшло до того, що голомозі шмаркачі почали духопелити більших хлопців, а ті боялися дати здачі — щоб не зв’язуватись із бритоголовими. Ну, ми подумали-подумали й вирішили поміняти назву, й тепер називаємося не «Вояками», а «Громадсько-спортивним клубом бритоголових патріотів Америки». — Помовчавши, Біцек обережно додав: — Досі я грав за «Вояків», а наступного року запишуся до клубу «Золоті рукавиці» — якщо не надумаю вступити до коледжу. Адже я ходив до школи, закінчив вісім класів. Якщо я й далі набиратиму вагу, як тепер, то за рік важитиму сто дев’яносто вісім фунтів при зрості п'ять футів десять дюймів. Я б уже тепер міг виступати в напівважкій вазі.

Він переступив з ноги на ногу й потягся рукою до комірця — певно, хотів розстебнути його й продемонструвати свої м'язи. Але Адамович поклав одну долоню йому на плече, а другою ляснув по руці, і Лівша опустив її. Адамовичу не подобався цей хлопець.

— Через те я й хочу виплутатися з цієї халепи, — вів далі Біцек. З мене ж може вийти класний боксер. А з оцим усім — край, зав’язую. Маю вже урок на все життя, будьте певні. Зав’язую, вступаю до найкращого коледжу, стаю на чесний шлях.

Якби отой, з ученою пикою, що записував, спитав у нього: «До якого такого найкращого коледжу?» — Біцек зіграв би недоумка і ляпнув, приміром: «Бузологічний студентський коледж». Може, це б трохи спантеличило Козака, може, Козак навіть вирішив би, що він псих, і послав на обстеження. Але тут треба знати міру, не перегинати — щоб і самому виплутатися, і Беньковського не вплутати.

Він знову потупцяв на місці, і тільки неспокійне човгання його шнурованих тупоносих черевиків, звичайних школярських черевиків, порушило тишу в душній кімнаті. Біцекові кортіло роздивитись обличчя репортера, та щоразу, коли в того зблискували окуляри, хлопця поймав страх і він опускав очі. Біцек зроду не бачив таких окулярів на стрічці й багато віддав би за те, щоб їх бодай поміряти. Ні, краще вже дивитись у вікно в капітана за спиною. Вікно було заґратоване, і багрове січневе сонце за ним світилося тьмяно, мов смолоскип у тумані. Вулицею прогуркотів ваговоз — на слух старий «шевроле» чи «форд», з ланцюгом іззаду; хлопець заплющив очі й уявив собі, як ланцюг б'ється об бруківку, викрешує іскри, відскакує... Куля теж відскочила. А він ускочив.

— Як ти гадаєш, що ми з тобою зробимо, Біцеку?

В хлопця тенькнуло серце й знову пересохло в горлі, коли замість панібратського «Лівша» він почув своє прізвище.

— За ненавмисне вбивство можуть припаяти від одного до чотирнадцяти років. — Зібравши всю свою витримку, він подивився Козакові просто в очі.
— І ти ладен чотирнадцять років гарувати на каторжній фермі? Тебе це не лякає?
— А чого саме чотирнадцять? Чотирнадцять — найбільший строк. А в мене буде перша судимість. І потім, я стріляв, захищаючись. Це був самозахист. На таке зважають. Я пошлюся на пре... прецедентне право.
— Чи ти ба! Хто тебе напоумив, Біцеку?
— Сам придумав. Оце щойно. Всю котушку мені однаково не дадуть — самі знаєте.
— Ми можемо запроторити тебе на ферму Святого Карла, Біцеку. А коли досягнеш повноліття — перевести до каторжної в’язниці. Звичайно, в тому разі, якщо тебе не визнають винним у навмисному вбивстві.

Такого хлопець не хотів навіть припускати.

— Ет, кілька років на фермі мені не завадять. Я однаково збирався кидати пити-курити: боксерові-професіоналу не можна. От на фермі й кину.
— Коли ти звідти вийдеш, тобі буде тридцять два роки, Біцеку, — трохи забагато, як для професіонала, га?
— Я стільки не сидітиму. Ненажеру Пйонтека, що живе коло пакгаузу, двічі достроково випускали з ферми Святого Карла. А Ненажері, щоб ви знали, бракує десятої клепки в голові. І він навіть не має американського громадянства.
— Ну, побалакаймо тоді про таке місце, з якого достроково не випустять. Скажімо, про електричний стілець. Ти знав Богацького з Нобл-стріт, Біцеку? Хлопця, якого засмажили минулого літа?

Прочинивши двері, до кімнати зазирнув перевдягнений детектив, глянув на Біцека й упевнено сказав:

— Це той самий, капітане. Це він.

На обличчі в Біцека розпливлася добродушна усмішка — за останні два дні він уже добре навчився посміхатися, коли хочеться криком кричати. «Тільки б не зірватися, — подумав він розпачливо. — Бо як зірвешся — пропав». І він потягся — легко, як кіт, і позіхнув Козакові в обличчя.

— Капітане, я вперше попадаю в таку халепу, — промовив він і на мить багатозначно замовк. А тоді, подумавши: «Ну, тепер держіться!» — закінчив: — Тому мені приємно знати, що я сяду не сам, а з одним радником муніципалітету, про якого зможу дещо розповісти на суді.

Ну що, схопили? Отож-бо! Знайте наших!

— Це ти про мого брата, Біцеку?

Хлопець поважно кивнув головою. Знайте, що Лівша вам не по зубах!

Репортер узяв сигарету з-за вуха і встромив собі в рот. Адамович пирснув.

Біцек крутнувся на підборах: Адамович відверто сміявся з нього! Та вони всі сміялися йому просто в обличчя! Від люті очі хлопцеві заслав червоний туман. А коли зір його прояснився, він побачив, що Козак сидить, відкинувшись на спинку крісла, й дивиться на нього з виразом людини, яка щойно ухилилася від удару й тепер спокійно обмірковує, як би його найкраще поквитатися з нападником. Капітан, видно, був не з тих, хто б’є зопалу, наосліп. І не з тих, хто дає маху. І цей капітанів спокій роздратував хлопця ще більше, ніж глумливий сміх Адамовича. Біцека прорвало — він знав, що тепер не заспокоїться, доки не заллє їм за шкуру сала.

— Ти, патлатий! — крикнув він репортерові. — Бери свого олівця й записуй, що я, Біцек, продірявив старого пропияку, записуй, що я ніколи не розлучаюся зі своїм шестизарядним і роблю решето з кожного, хто попаде під гарячу руку! Записуй, що Біцек нікого не боїться й нікому не дає спуску...

Та що це? Всі довкола дивились на нього незворушно, спокійно, навіть лагідно! А в Адамовича взагалі був такий вигляд, наче він зараз погладить його по голові й скаже що-небудь по-батьківському ласкаве.

Адамович і справді заговорив.

— Не гарячкуй, хлопче, — сказав він. — Адже ти на допиті. І ми хочемо тобі допомогти. Хочемо, щоб ти повернувся до своєї мами, до свого боксу. Ми намагаємося тобі допомогти, а ти не даєш, хлопчику.

Козак висякався, а тоді заговорив удавано зичливо, мов страховий агент, що обдер клієнта, як липку, а тепер випроваджує його з контори.

— Ну що, може, розповіси, звідки в тебе той револьвер, Лівша?
— Дідька лисого я вам розповім!

Тепер Біцек відчував уже холодну ненависть до них усіх. До всіх, хто був у цьому кабінеті, а заразом і до всіх, хто був за його стінами. Але Козака Біцекова ненависть, здавалося, тільки радувала. Репортер сховав блокнота в кишеню й застебнув верхній ґудзик пальта, неначе допит уже скінчився.

Невже й справді скінчився, невже вони більш не допитуватимуть його? Біцек хотів, щоб допит тривав, щоб вони погрожували йому, зловісно похитували головами, вмовляли, укоськували, обіцяли помилувати, якщо він розповість, де дістав револьвер.

— Я на вас злості не маю, капітане. І на вас усіх теж. Я все розумію. Кожен з нас живе, як може, хто сильніший, той і виграв. А наше діло — нас давити, вам за це гроші платять...

Він звертався вже тільки до капітана, бо Коміський і Мілано непомітно вийшли. Але Козак вивчав протокол так, наче Бруно Біцека на прізвисько Лівша в кімнаті й не було. Наче він узагалі не існував.

— Я все ще тут, — сказав хлопець, і губи його сіпнулися в кривій, жалюгідній посмішці.

Козак підвів очі, його велике, обвітрене, безвиразне обличчя раптом нагадало Біцекові боксерську рукавицю. Капітан дивився мовби крізь хлопця, і Біцекові раптом стало страшно. Він злякався, що його більш ні про що не питатимуть — ні про револьвер, ні про старого, ані про те, що він тепер відчуває.

— Не дивіться на мене так, наче мене тут нема, — попросив він здушеним голосом.

Та не мовчіть же, питайте! Питайте про давніші діла! Про те, як вони з Дригоніжкою обчистили гральний автомат! Чи як вони з Кейсі зняли бучу в крамничці й нишком поцупили чотири долари! Питайте про що завгодно! Тільки питайте!

Репортер припалив сигарету.

— Що ж, у твоїй справі тепер — ажур, — промовив Козак і знову втупився в протокол.
— Я народився в Америці. В мене американська освіта...

Але ніхто вже не слухай, що каже Бруно Біцек на прізвисько Лівша.

Репортер підвівся, рушив до дверей, і хлопець подумай: «От гад, міг би принаймні віддати недокурок». Він постояв ще з хвилину, переступаючи з ноги на ногу й чекаючи наказу вертатися до камери, а тоді почав тихенько задкувати до дверей нехай хоч Козак накаже Адамовичу схопити його. Коли до дверей залишилося два-три кроки, він обернувся до Козака спиною.

Його ніхто не зупиняв. Що означає оте слівце — «ажур»? Він крутнув круглу ручку й вийшов; у кінці коридору побачив двері до зали суду, й серце його закалатало так, що удари віддалися дрожем у всьому тілі — а що, як майнути туди? Він озирнувся... Адамович ішов кроків на п’ять позаду, ступаючи нечутно, як кіт, як може ступати лише старий, стріляний лягавий, і дивився кудись убік, з виразом знудженим та байдужим, і вираз той означав: біжи не біжи — однаково не втечеш.

Самотній Вовк з Потомак-стріт покірно зупинився посеред довгого, похмурого коридору, чекаючи, доки сержант підійде й застромить два пальці за його ремінь. Невже ці лягаві не розуміють, що, коли він подасть знак, Дригоніжка, Кіт-Воркіт і Боньковський підлетять до дільниці на кремовому б'юїку, вдарять по вікнах з автоматів, і тоді він, Лівша, зигзагом метнеться через зал суду, вистрибне на пожежну драбину, тра-та-та з третього поверху на землю, і ось він теж стріляє, він уже в б’юїку й машина бере розгін... Вони розіграють усе, як по нотах, як у тому фільмі а Джорджом Рафтом, і стережіться, лягаші, коли з руки Бруно Біцека заговорить воронований кольт!..

Сержантові пальці зімкнулися на ремені в хлопця за спиною.

Коли двері в кінці коридору відчинилися, з них війнуло холодом і важким духом карболки з підвальних камер. Надворі, десь високо вгорі, загули дзвони костьолу Св. Яна. Намацуючи в темряві чавунні східці гвинтових сходів, Біцек почув пронизливий скрегіт трамвайних коліс — видно, водій загальмував на розі Чікаго-авеню й Оґден-стріт перед червоним світлом. Потім трамвайні колеса знову скреготнули й вискнули, наче під них попав кіт. «Чи йде ще сніг надворі?» — подумав Біцек, побачивши білі стіни підвалу.

— Тобі нічого не треба, хлопчику? — дуже лагідно спитав Адамович, замкнувши за Біцеком ґратчасті двері камери. «Хлопець просто не почуває себе винним, у тім-то й лихо, — думав сержант. — Такі от і про Бога забувають, і до церкви не ходять. А якби й ходили — яка з того користь, коли вони не знають, що таке гріх?»

Він ще раз зазирнув у тьмяно освітлену камеру й побачив, що хлопець став навколішки під стіною. Ніби відчувши на собі сержантів погляд, Біцек повільно повернув до нього бліде обличчя. Невже на ньому було написане молитовне каяття? Старий Адамович зняв кашкета.

— Чого вилупив баньки, гаде? Думаєш, я буду молитися? Та скоріше ваша лягавка завалиться, ніж Лівша почне молитись! Молитися, продавати коришів чи просити пощади! Тож топай геть звідси, геть, бодай тобі руки-ноги повідсихали! Я впустив шапочку й шукаю її, ясно?

Адамович дивився, як хлопець рачкує, шукаючи шапочку. Коли Біцек знайшов її, старий надів кашкета й пішов, відчуваючи якесь невиразне, самому собі незрозуміле невдоволення.

Він не бачив, як Лівша, усе ще стоячи навколішках, затулив обома долонями рота і втупився очима в темну стіну.
Тіні, одна від одної темніші, розпливалися в нього перед очима.

По хвилі хлопець прошепотів:

— Я однаково знав, що не доживу до повноліття...

Уїльям Фолкнер «Після заходу сонця»

(переклала Ольга Сенюк)

1

Тепер понеділок у Джеферсоні нічим не відрізняється від інших днів тижня. Вулиці тепер бруковані, її телефонні й електричні компанії все більше й більше вирубують крислатих дерев — чорного дуба, явора, акації і береста, — щоб на їхньому міст поставити залізні стовпи з голими, примарними, безкровними плодами, І ми маємо міську пральню, яка щопонеділка вранці посилав свої яскраво розфарбовані машини звозити білизну; навантажені брудним одягом, накопиченим за цілий тиждень, вони, мов привиди, сунуть по місту, тільки раз у раз сторожко озиваються дражливі гудки та шурхотять шини на асфальті, наче хто роздирає шовк; навіть негритянки, що за давнім звичаєм і досі перуть білим, забирають і розвозять білизну машинами.

Але п'ятдесят років тому на тихих, курних, тінистих вулицях щопонеділка вранці було повно негритянок із загорненими в простирадла клунками брудної білизни, десь такими завбільшки, як добра пака бавовни; вони вмощували ті клунки на своїх міцних, прикритих капелюшками головах і, не підтримуючи руками, несли від порога кухні білих до потемнілого казана біля своєї халупи в негритянському кварталі.

Ненсі вмощувала клунок з білизною на голову, а вже на клунку прилаштовувала свого чорного матроського бриля, якого носила і влітку і взимку. Вона була висока па зріст, з вилицюватим сумним обличчям і ледь запалою щокою в тому місці, де бракувало кількох зубів. Інколи ми трохи проводили її вуличкою і вигоном — дуже нам цікаво було дивитися на той клунок і поверх нього бриль; він не зсувався б не ворушився навіть тоді, коли Ненсі спускалася в яр, підіймалась на другий бік і перелазила крізь огорожу. Вона ставала рачки, закинувши назад голову, на якій клунок тримався міцно, мов скеля чи повітряна куля, тоді знов підводилась і йшла далі.

Часом білизну забирали або приносили чоловіки праль, але Джезес ніколи не допомагав Ненсі, навіть ще до того, як батько заборонив йому приходити до нас, навіть тоді, як Ділсі була хвора і Ненсі куховарила в нас замість неї.

Нам тоді майже щодня доводилось бігати вигоном до халупи Ненсі і кликати її, щоб ішла готувати сніданок. Ми зупинялися біля яру, тому що батько наказував нам не зв’язуватися а Джезесом, — Джезес був низький негр зі шрамом на щоці, яку йому хтось різонув бритвою, — і кидали в халупу камінцями, аж поки Ненсі, зовсім гола, висовувала голову з дверей.

— Що це за мода шпурляти в хату каміняччям? — гукала вона,— Чого вам, іроди, треба?
— Тато казав, щоб ти йшла готувати сніданок,— відповідала Кедді. — Казав, що ти вже спізнилася на півгодини і повинна зараз таки йти.
— Великий мені клопіт ваш сніданок! — казала Ненсі.— Я хочу спати.
— Закладаюся, що ти п'яна,— казав Джейсон.— Тато каже, що ти п'яна. Ти п'яна, Ненсі?
— Хто це таке ляпає? — обурювалась Ненсі.— Я хочу спати, великий мені клопіт ваш сніданок.

Ми ще якусь хвилину шпурляли камінцями в халупу, потім верталися додому. Коли Ненсі нарешті з'являлася, мені було вже пізно йти до школи. Так ми думали, що все це через віскі, аж до того дня, коли її знов заарештували і дорогою до в'язниці їм трапився назустріч містер Стоувол. Він працював у банку касиром і був титарем баптистської церкви. Ненсі відразу ж накинулась на нього:

— Коли ви мені заплатите, містере? Коли ви мені заплатите? Ви в мене були тричі останнім часом, а не заплатили ні цента...

Містер Стоувод ударив її так, що вона впала, проте й далі правила своєї:

— Коли ви мені заплатите, містере? Ви в мене були тричі останнім ча...

Містер Стоувол ударив її закаблуком в обличчя, судовий виконавець відтяг його назад, а Ненсі лежала на землі й сміялася. Вона повернула голову, виплюнула з рота кілька зубів разом з кров'ю і сказала:

— Тричі був у мене останнім часом і не заплатив ні цента.

Так вона втратила зуби, і того дня скрізь тільки й мови було, що про Ненсі й містера Стоувола, а тієї ночі кожен, хто йшов повз в’язницю, чув, як Ненсі співає і кричить. У вікно видно було, як вона чіпляється руками за ґрати, і не одне спинялося коло огорожі послухати, як вона кричить і як наглядач пробує її втихомирити. Вона не вмовкала майже до світанку, до тієї хвилини, коли наглядач, почувши нагорі стукіт і шурхіт, пішов до камери й побачив, що Ненсі висять на ґратах. Потім він казав, що річ тут не в горілці, а в кокаїні, бо жоден негр не накладе на себе руки, хіба що начиниться кокаїном, а негр, начинений кокаїном, уже не негр.

Наглядач витяг Ненсі з зашморга й привів до тями, потім добре налупцював її, відшмагав дубцем. Вона повісилась на своїй сукні. Вона зробила добрий зашморг, та коли її арештували, на ній, крім сукні, нічого не було, тому вона не мала чим зв'язати собі руки, і в неї не вистачило сили відпустити підвіконня. Тож наглядач, почувши стукіт, побіг нагору й побачив, що Ненсі висить на вікні зовсім гола. Її живіт уже трохи віддимався, як невеличка повітряна куля.

Коли Ділсі лежала хвора в своїй халупі і Ненсі куховарила в нас, ми бачили, як відстовбурчується в неї на животі фартух; це було ще перед тим, як батько заборонив Джезесові приходити до нас. Джезес сидів у кухні біля плити, і шрам вирізнявся на його чорному обличчі, мов уривок брудної мотузки. Він сказав, що Ненсі носить під фартухом диню.

— Це диня не з твого баштана, — сказала Ненсі.
— А з чийого баштана? — спитала Кедді.
— Ось візьму й виріжу той баштан, — мовив Джезес.
— Знайшов що казати при дітях, — мовила Ненсі. — Чому ти не йдеш до роботи? Сидиш тут і теревениш казна-що. Хочеш, щоб тебе застукав на кухні містер Джейсон і почув, що ти плещеш при дітях?
— А що він плеще? — спитала Кедді. — Який баштан?
— Мені не можна сидіти в кухні білого, — мовив Джезес. — А білому в моїй кухні можна сидіти. Білий заходить до моєї хати, і я не можу його не впустити. Коли білий захоче зайти в мій дім, у мене вже нема дому, я не можу його не впустити. Але й він не може мене вигнати. Не може.

Ділсі й далі лежала хвора в своїй халупі, а батько заборонив Джзесові приходити до нас. Ділсі все хворіла. Дуже довго хворіла. Якось після вечері ми сиділи в бібліотеці.

— Ненсі ще не скінчила роботи? — спитала мати. — Як на мене, то вже давно можна було помити посуд.
— Хай Квентін гляне,— сказав батько. — Піди, Квентіне, глянь, чи Ненсі все вже зробила. Скажи їй, що вона може йти додому.

Я подався до кухні. Ненсі скінчила роботу. Посуд був складений, у плиті вичахло. Ненсі сиділа на стільці біля холодної плити. Вона глянула на мене.

— Мама питає, чи ти вже все зробила,— сказав я.
— Так,— відповіла Ненсі, дивлячись на мене.— Зробила.— Вона й далі дивилася на мене.
— Що сталося? — спитав я.— Що сталося?
— Я тільки негритянка,— мовила Ненсі.— А хіба я цьому винна?

Вона сиділа в своєму матроському брилі на стільці біля холодної плити й дивилася на мене. Я вернувся до бібліотеки. Холодна плита й порожнеча на кухні справляв дивне враження, коли ти звик. що там завжди тепло, весело і всі щось роблять. А тут у плиті вичахло, посуд складений, і ніхто в такий час не хоче їсти.

— Ну що, попоралась вона? — спитала мати.
— Попоралась,— відповів я.
— Що ж вона робить?
— Нічого. Все зроблене.
— Я сам піду глянути,— сказав батько.
— Може, вона чекає, щоб прийшов Джезес і забрав її додому,— сказала Кедді.
— Джезеса нема, — сказав я.

Ненсі розповідала, що одного разу вранці прокинулась, а Джезеса нема. «Кинув мене,— сказала Ненсі. Мабуть, подався в Мемфіс. Може, ховається від поліції».

— Ну й щасливої йому дороги,— сказав батько. — Добре, якби він там і лишився.
— Ненсі боїться темряви. — сказав Джейсон.
— Ти також боїшся, — сказала Кедді.
— А от і ні. — сказав Джейсон.
— Боягуз, — сказала Кедді.
— А от і ні,— сказав Джейсон,
— Цить, Кендейсі,— сказала мати.

Зайшов батько.

— Я проведу Ненсі вуличкою,— сказав він.— Вона каже, що Джезес вернувся.
— Вона бачила його? — спитала мати.
— Ні, але якийсь негр переказав їй, що він у місті. Я не забарюся.
— І ти через Ненсі лишиш мене саму? — сказала мати. — її безпека тобі дорожча, ніж моя?
— Я не забарюся.— сказав батько.
— Ти кинеш без захисту своїх дітей, коли десь поблизу вештається той негр?
— Я також піду,— сказала Кедді. — Можна, тату?
— Нащо йому здалися діти, якби він навіть добрався до них? — сказав батько.
— І я піду,— сказав Джейсон.
— Джейсоне! — сказала мати.

З її тону чути було, що вона звертається до батька. Наче вона хотіла сказати: батько цілий день шукає, чим би їй найдужче дошкуляти, і вона була певна, що він нарешті щось придумає. Я принишк, бо ми з батьком добре знали: якщо мати зараз зверне на мене увагу, то захоче, щоб батько звелів мені лишитися з нею. Тому батько навіть не дивився в мій бік. Я був найстарший, мав дев'ять років, Кедді мала сім, а Джейсон — п’ять.

— Пусте, ми не забаримося.

Ненсі вже була готова. Ми звернули у вуличку.

— Джезес до мене завжди добре ставився, — сказала Ненсі. — Коли, бувало, заробить два долари, то неодмінно віддасть один мені.
Ми йшли вуличкою.

— Мені аби тільки минути вуличку, а далі вже нічого, — сказала Ненсі.

На вуличці завжди було темно.

— Отут Джейсон злякався на день усіх святих, — сказала Кедді.
— А от і не злякався, — сказав Джейсон.
— А Рейчел не може на нього вплинути? — сказав батько.

Тітка Рейчел була зовсім стара. Вона жила сама в халупі неподалік від Ненсі і вже навіть не працювала. Біла, як молоко, вона цілими днями сиділа на порозі й курила люльку. Казали, ніби вона Джезесова мати. Часом Рейчел не заперечувала цього, а часом заявляла, що Джезес їй навіть не родич.

— Ні, ти злякався, — сказала Кедді. — Ти боягузливіший за Фроні. Боягузливіший за якогось там негра.
— Він нікого не хоче слухати,— сказала Ненсі. — Каже, що я збудила в ньому диявола, і тепер він мусить його заспокоїти, іншої ради немає.
— Ну годі, він же десь подався, — сказав батько. — Тепер тобі нічого боятися. Аби тільки та не лигалася з білими.
— Як це не лигалася з білими? — спитала Кедді. — Як це не лигалася?
— Нікуди він не подався,— сказала Ненсі. — Я відчуваю, що він тут. Відчуваю, що він десь причаївся на цій вуличці і чув нашу розмову, кожне слово. Я не бачила його, а як побачу, то вже востаннє, з бритвою в зубах. Він її носить на шворці під сорочкою на спині. І навіть не здивуюся, як побачу.
— Я не злякався,— сказав Джейсон.
— Якби ти була шанувалася, то до цього б не дійшло. — сказав батько. — Але тепер уже однаково, Джезес, мабуть, уже в Сент-Луїсі, знайшов собі іншу жінку й давно забув про тебе.
— Коли так, то краще, щоб я про це не знала, — сказала Ненсі. — А то я йому не подарую! Хай тільки спробує обняти її, я йому руки відрубаю, голову відріжу, а їй розпорю живіт, я...
— Цить! — сказав батько.
— Чий живіт, Ненсі? — спитала Кедді.
— Я не злякався,— сказав Джейсон. — Я можу сам перейти цю вуличку.
— Аякже, перейдеш! — сказала Кедді. — Без нас ти б сюди й носа не поткнув.


2

Ділсі й далі хворіла, і ми щовечора проводили Ненсі, аж поки мати не витерпіла.

— Доки це буде? — сказала вона. Лишаєш мене саму в такому великому будинку, щоб провести додому негритянку, бо вона, бач, боїться!

Ми поклали для Ненсі в кухні сінник. І якось уночі прокинулись від дивного звуку. З темряви під сходами долинав чи то спів, чи плач. У материній кімнаті горіло світло, і ми почули, як батько вийшов у холл, тоді рушив до бічних сходів. Ми з Кедді також вийшли в холл. Підлога там була холодна, нам аж ноги почало судомити, поки ми дослухалися до того звуку. То був наче спів, а наче і не спів, як часто в негрів.

Потім він стих, ми почули, що батько спускається бічними сходами, і теж підійшли до поруччя. Звук почувся знов, неголосний, уже з самих сходів, і ми побачили десь посеред них проти стіни очі Ненсі. Вони світилися, ніби в кішки, немов біля стіни причаїлася величезна кішка і дивилася на нас. Коли ми спустилися до Ненсі, вона знов замовкла. Ми стояли з нею, аж поки батько вийшов з кухні з пістолетом у руці. Потім він ще раз вернувся в кухню, вже з Ненсі, і вони взяли звідти її сінник.

Ми розіслали сінник у своїй кімнаті. А коли в матері погасло світло, знов побачили очі Ненсі.

— Ненсі! — пошепки покликала Кедді. — Ти спиш. Ненсі?

Ненсі щось шепнула у відповідь, я недочув, що саме. Шепіт долинув десь із темряви, невідомо звідки, наче виник сам собою, а Ненсі там зовсім і не було; а її очі я бачив тому, що ще на сходах вони відбилися в моїх зіницях, як, буває, подивишся на сонце, а тоді зажмуришся і однаково бачиш ясну цятку, хоч повіки й заплющені.

— Господи, — зітхнула Ненсі. — Господи.
— То був Джезес? — спитала Кедді. — Вів хотів залізти до кухні?
— Господи. — сказала Ненсі. Так протягло: «Гос-с-с-споди», поки звук не згас, як гасне сірник або свічка.
— Ти нас бачиш, Ненсі? — прошепотіла Кедді. — Ти також бачиш наші очі?
— Я тільки негритянка,— сказала Ненсі. — Бог знає, Бог знає...
— Що ти там бачила на кухні? — прошепотіла Кедді. — Що то хотіло влізти?
— Бог знає,— сказала Ненсі. Ми бачили її очі. — Бог знає.

Ділсі одужала й заходилась готувати обід.

— Ти б краще полежала ще день чи два,— сказав батько.
— Навіщо? — сказала Ділсі. — Якщо я ще хоч день полежу, тут усе перевернуть догори дном. Ану гайда звідси, дайте мені навести лад у моїй кухні!

Вечерю теж готувала Ділсі. І якраз, коли зайшло сонце, в кухні з'явилася Ненсі.

— Звідки ти знаєш, що він вернувся? — спитала Ділсі. — Ти ж його не бачила?
— Джезес — чорношкірий. — сказав Джейсон.
— Я відчуваю,— відповіла Ненсі. — Відчуваю, що він причаївся в яру.
— Оце тепер? — спитала Ділсі. — І тепер він у яру?
— Ділсі також чорношкіра, — сказав Джейсон.
— Хоч з'їж що-небудь, — сказала Ділсі.
— Нічого мені не хочеться, — сказала Ненсі.
— А я не чорношкірий, — сказав Джейсон.
— Випий кави, — сказала Ділсі і налила Ненсі чашку кави.— Ти знаєш, що він сьогодні там? Звідки ти можеш знати, що він саме сьогодні в яру?
— Знаю, — сказала Ненсі, — Він тем, вичікує. Недарма ж я стільки з ним прожила. Я знаю, що він зробить, ще коли він і сам не знає.
— Пий каву, — сказала Ділсі.

Ненсі піднесла чашку до рота і дмухнула на каву. Рот у неї віддувся, мов у гадюки, і став як гумовий, ніби вона вдмухнула весь колір із своїх губ у каву.

— Я не чорношкірий, — сказав Джейсон. — А ти чорношкіра, Ненсі?
— Я нещасне створіння, — сказала Ненсі. — А скоро стану нічим. Піду тули, звідки прийшла.


3

Ненсі почала пити каву. І поки пили, тримаючи чашку обома руками, знов чи то заспівала, чи то заплакала. Той звук линув просто в чашку, і кава розхлюпувалася на руки й на сукню Ненсі. Очі її були спрямовані на нас, вона сиділа, спершись ліктями на коліна, тримаючи обома руками чашку, дивилася на нас понад її вінцями і чи то співала, чи плакала.

— Гляньте на Ненсі, — сказав Джейсон. — Вона тепер уже не куховарить у нас, бо Ділсі видужала.
— Та цить же,— сказала Ділсі.

Ненсі тримала обома руками чашку, дивилася на нас і чи то співала, чи плакала немов було дві Ненсі: одна дивилася на нас,
а друга чи то співала, чи плакала.

— Чому ти не попросиш, щоб містер Джейсон зателефонував шерифові? — спитала Ділсі.

Ненсі замовкла, тримаючи чашку в своїх довгих, чорних руках. Вона знов спробувала сьорбнути кави, знов розхлюпала її по руках та по сукні й відставила чашку. Джейсон пильно дивився на неї.

— Не можу проковтнути ні краплі, — сказала Ненсі. — Ковтаю, а кава вертається назад.
— Іди до мене. Фроні тобі постелять, а я також скоро прийду.— сказала Ділсі.
— Хіба його спинить якийсь там чорношкірий? — сказала Ненсі.
— Я не чорношкірий, — сказав Джейсон. — Ділсі, я чорношкірий?
— Мабуть, ні, — сказала Ділсі. Вона дивилася на Ненсі. — Мабуть, таки ні. То що ж ти робитимеш?

Ненсі поглянула на нас. Ті очі перебігали швидко, наче вона боялася, що взагалі нічого не побачить, коли не водитиме ними.

Вона дивилася на нас, на всіх трьох водночас.

— Пам'ятаєте ту ніч, коли я спала у вашій кімнаті? — спитала вона.

Вона нагадала, як ми тоді рано прокинулись і почали гратися. Спокійно гралися на її сіннику, аж поки встав батько і треба було готувати сніданок.

— Попросіть маму, хай дозволить мені й сьогодні переночувати у вас, — сказала Ненсі.— Мені навіть не треба сінника. Ми знов будемо гратися.

Говорила з матір'ю Кедді. Джейсон теж пішов з нами.

— Я не хочу, щоб якісь там негри спали в нашому домі, — сказала мати.

Джейсон почав плакати. І не переставав, аж поки мати сказала, що не дасть йому три дні солодкого, якщо він не втихомириться. Тоді Джейсон сказав, що перестане плакати, якщо Ділсі спече шоколадний торт. Батько теж був у кімнаті.

— Чому ти нічого не зробиш? — сказала йому мати. — Навіщо ж тоді в нас існує поліція?
— А чого Ненсі боїться Джезеса? — спитала Кедді. — А ви, мамо, також боїтесь тата?
— Що може вдіяти поліція? — сказав батько. — Де вона шукатиме Джезеса, коли Ненсі його навіть не бачила?
— То чого ж вона боїться? — спитала мати.
— Вона каже, що він тут. Начебто вона знає, що цієї ночі він тут.
— Нащо ж ми платимо податки? — сказала мати. — Я маю лишатися сама у великому будинку, поки ти відводиш якусь там негритянку!
— Але ж ти знаєш, що я не чигаю на тебе з бритвою,— сказав батько.
— Я перестану плакати, коли Ділсі спече шоколадний торт,— сказав Джейсон.

Мати звеліла нам іти геть. А батько сказав, що не знав, чи Джейсон дістане шоколадний торт, але щось інше напевне дістане. Ми вернулися до кухні й переказали все Ненсі.

— Тато велів, щоб ти йшла додому і замкнулася зсередини, тоді не буде чого боятися, — сказала Кедді. — А чого ти боїшся, Ненсі? Джезес розсердивса на тебе?

Ненсі знов тримала в руках чашку. Вона впиралася ліктями в коліна, опустивши вниз руки з чашкою і втупившись у неї очима.

— За що Джезес так розсердився на тебе? — спитала Кедді.

Ненсі впустила чашку. Чашка не розбилася, тільки вилилась кава, а руки в Ненсі й далі були складені так, ніби вона тримала її. І враз вона знов завела свій чи то спів, чи не спів, тихо, ледь чутно. Ми дивилися на неї.

— Перестань,— сказала Ділсі.— Нічого так розкисати. Посидь тут, а я покличу Верша, щоб провів тебе додому, — сказала Ділсі й вийшла.

Ми дивилися иа Ненсі. Плечі в неї трусилися, але вона замовкла. Ми стояли в дивилися на неї.

— Що тобі хоче зробити Джезес? — опитала Кедді. — Його ж немає тут.

Ненсі глянула на нас.

— Правда ж, вам було весело, коли я ночувала у вашій кімнаті?
— Ні,— сказав Джейсон. — Мені зовсім не було весело.
— Бо ти спав у маминій кімнаті,— сказала Кедді. — Тебе з нами не було.
— Ходімо до мене, і нам знов буде весело, — сказала Ненсі.
— Мама не дозволить, бо вже пізно, — сказав я.
— А ви їй не кажіть,— мовила Ненсі. — Скажете завтра, і вона не розсердиться.
— Вона нам не дозволить, — сказав я.
— А ви їй тепер не кажіть, — мовила Ненсі. — Нащо їй набридати.
— Вона не казала, що нам не можна йти,— мовила Кедді.
— Бо ми не питали,— сказав я.
— Я скажу їй, коли ви підете,— мовив Джейсон.
— Нам буде весело,— сказала Ненсі.— Тато й мама не лаятимуть, як ви підете до мене. Я стільки на вас робила. Вони не лаятимуть.
— Я піду.— мовила Кедді.— Я не боюся. То Джейсон боїться. Він скаже мамі.
— Я не боюся,— сказав Джейсон.
— Ні, ти боїшся,— мовила Кедді.— Та скажеш мамі.
— Не скажу,— мовив Джейсон.— Я не боюся.
— Зі мною він не боятиметься,— сказала Ненсі.— Правда, Джейсоне?
— Джейсон розкаже мамі,— мовила Кедді.

Вуличка була темна. Ми звернули на вигін.

— Закладаюся, що коли на нас щось вискочить ззаду з вулички, Джейсон зареве.
— А от і не зареву,— сказав Джейсон.

Ми йшли вигоном. Ненсі розмовляла дуже голосно.

— Чого ти так кричиш, Ненсі? — спитала Кедді.
— Хто, я? — сказала Ненсі. — Вн тільки послухайте цих дітлахів! Квентін, Кедді і Джейсон кажуть, що я кричу.
— Ти так говориш, ніби нас тут п’ятеро, — сказала Кедді. — Ніби тут є ще й тато.
— Хто, я кричу, містере Джейсон? — сказала Ненсі.
— Ненсі назвала Джейсона «містером»,— засміялася Кедді.
— Вн тільки послухайте цих дітлахів,— сказала Ненсі, — по-слухайте, як вони кричать.
— Ми не кричимо,— сказала Кедді.— Тільки ти кричиш і розмовляєш так, ніби й тато...
— Тихше,— сказала Ненсі.— Тихше, містере Джейсон.

Ненсі знов назвала Джойсона «містером»..,

— Тихше! — сказала Ненсі.

Вона весь час голосно розмовляла, поки ми переходили яр і пролазили крізь огорожу там, де вона завжди пролазила з клунком білизни на голові. Ми підійшли до її халупи. Ми дуже поспішали. Ненсі відімкнула двері. Залах кімнати й запах Ненсі були мов лампа й гніт: вони ніби чекали одне на одного, щоб їх стало чути. Ненсі засвітила лампу, зачинила двері й засунула засув. Вона дивилася на нас і вже не розмовляла так голосно.

— Що ми робитимем? — спитала Кедді.
— А що ви хочете? — сказала Ненсі.
— Ти казала, що нам буде весело, — мовила Кедді,

В халупі Ненсі було ще щось, крім неї і самої халупи. Навіть Джейсон відчував його.

— Я не хочу тут сидіти, — сказав він. — Я хочу додому.
— Ну, то йди, — сказала Кедді.
— Я не хочу йти сам, — сказав Джейсон.
— Зараз ми будемо гратися, — сказала Ненсі.
— У що? — опитала Кедді.

Ненсі стояла біля дверей і дивилася на нас, але очі в неї були порожні, немов нічого не бачили.

— А ви в що хотіли б? — спитала вона.
— Розкажи нам казку, — мовила Кедді. — Ти вмієш розповідати казки?
— Умію, — сказала Ненсі.
— Ну, то розкажи, — мовила Кедді.

Ми дивилися на Ненсі.

— Ти не знаєш ніяких казок, — мовила Кедді.
— Ні, знаю, — сказала Ненсі. — Зараз розповім.

Вона сіла на стілець біля плити. Там було трохи жару, і Ненсі роздмухала його. Навіть знялося полум’я. Вона почала розповідати казку. Вона так розповідала й дивилася на нас, немов і голос, і очі були не її, а чиїсь чужі. Наче вона сама була десь-інде, на щось очікувала в іншому місці, не тут. Вона була десь поза халупою. Голос і тіло Ненсі були тут, та Ненсі, що пролазила під колючим дротом з клунком білизни на голові, який плив над нею, мов повітряна куля, була в халупі. Але тільки голос і тіло.

— ... І ось королева підійшла до яру, де сховався лихий чоловік. Підійшла та й каже: «Як би мені перебратися через цей яр", каже...
— Який яр? — спитала Кедді.— Такий, як наш? А чого королева йшла через яр?
— Щоб попасти додому, — сказала Ненсі. Вона дивилася на нас. — Їй треба було перейти яр, щоб швидко попасти додому й засунути на засув двері.
— А чого вона хотіла швидко попасти додому й засунути на засув двері? — спитала Кедді.


4

Ненсі дивилася на нас. Вона замовкла. Тільки дивилася на нас. Джейсон сидів у неї на колінах, і його ноги витикалися з коротких штанців.

— Це погана казка, — сказав він. — Я хочу додому.
— Справді, треба йти, — сказала Кедді й підвелася з долівки.— Нас уже, мабуть, шукають.

Вона рушила до дверей.

— Ні, не відчиняй, — сказала Ненсі.

Вона швидко випередила Кедді, але не торкнулася до дерев'яного засува.

— Чому? — спитала Кедді.
— Ходімо до світла,— сказала Ненсі.— Нам буде весело. Не йдіть ще.
— Треба йти,— мовила Кедді. — Хіба що буде дуже весело.

Вони з Ненсі вернулися до плити.

— Я хочу додому, — сказав Джейсон. — Я розповім мамі.
— Я знаю іншу казку, — мовила Ненсі.

Вона стояла біля лампи й дивилася на Кедді, але очі в неї закочувались так, як, буває, вони закочуються, коли вмостиш паличку на носі й дивишся, щоб вона не впала. Ненсі треба було дивитися на Кедді згори вниз, а її очі однаково закочувались так, ніби вона дивилася вгору на паличку.

— Я не буду слухати,— сказав Джейсон.— Я тупатиму ногами.
— Це гарна казка,— мовила Ненсі.— Краща за попередню.
— Про що вона? — спитала Кедді.

Ненсі стояла біля лампи. Вона трималася рукою за скло, і проти світла рука здавалася довгою і темною.

— Ти взялася рукою за гаряче скло, — сказала Кедді. — Тобі не пече?

Ненсі глянула на руку й поволі відвела її. Вона стояла, дивилася на Кедді й крутила рукою так, ніби вона була причеплена на мотузці.

— Краще робімо щось інше,— сказала Кедді.
— Я хочу додому, — сказав Джейсон.
— Зараз будемо смажити кукурудзу,— сказала Ненсі. Вона глянула на Кедді, потім на Джейсона, потім на мене, потім знов на Кедді.— В мене є трохи кукурудзи.
— Я не люблю кукурудзи,— сказав Джейсон.— Я люблю цукерки.
Ненсі глянула на Джейсона.
— Я дам тобі потримати сковороду,— сказала вона, все ще крутячи довгою, м'якою, наче без кісток, темною рукою.
— Добре, я трохи посиджу, якщо буду тримати сковороду, — сказав Джейсон.— Кедді не вміє тримати її. Я знов захочу додому, якщо сковороду триматиме Кедді.

Ненсі поворушила в плиті жар.

— Гляньте, Ненсі бере жар просто руками,— сказала Кедді.— Що з тобою, Ненсі?
— У мене є кукурудза, — сказала Ненсі. — Трохи є.

Вона витягла сковороду з-під ліжка. Сковорода була поламана. Джейсон почав плакати.

— Ми не насмажимо кукурудзи,— сказав він.
— Нам однаково треба вже йти додому,— сказала Кедді.— Ходімо, Квеніне.
— Почекай,— сказала Ненсі.— Почекай. Я зараз полагоджу сковороду. Хіба ти не хочеш мені допомогти?
— Та я не хочу кукурудзи,— сказала Кедді.— Вже дуже пізно.
— То ти мені поможи, Джейсоне,— сказала Ненсі.— Поможеш, правда?
— Ні,— сказав Джейсон.— Я хочу додому.
— Ну чого ти,— сказала Ненсі.— Чого. Ось дивися, що я робитиму. Я полагоджу сковороду так, що Джейсон триматиме її і буде смажити кукурудзу.

Вона взяла шматок дроту і скрутила сковороду.

— Вона не триматиметься, — сказала Кедді.
— Триматиметься,— сказала Ненсі.— Ось побачиш. А тепер поможіть мені налущити кукурудзи.

Кукурудза також була під ліжком. Ми лущили її, а Ненсі помагала Джейсонові тримати сковороду над вогнем.

— Вона не лопає.— сказав Джейсон.— Я хочу додому.
— Почекай, зараз лопатиме,— сказала Ненсі.— І нам буде весело.

Вона сиділа біля самої плити. Ґніт у лампі був так високо підкручений, що вона аж чаділа.

— Чому та не вкрутиш лампу? — спитав я.
— Хай чадить,— сказала Ненсі.— Я потім вичищу скло. Почекайте, зараз кукурудза почне лопати.
— Щось вона не хоче лопати, — сказала Кедді. — І нам однаково треба йти додому. Мама і тато хвилюватимуться.
— Ні,— мовила Ненсі.— Зараз лопатиме. Ділсі скаже, що ви пішли зі мною. Я так довго працювала на вас, що вони не розсердяться. Почекайте. Вона от-от почне лопати.

Джейсонові попав в очі дим, він заплакав і впустив сковороду в жар. Ненсі взяла мокру ганчірку й витерла Джейсонові обличчя, але він не перестав плакати.

— Годі тобі,— сказала Ненсі.— Ну годі.

Та Джейсои плакав далі. Кедді витягла з жару сковороду.

— Усе згоріло,— сказала вона.— В тебе є ще кукурудза, Ненсі?
— А ви хіба не всю всипали в сковороду? — спитала Ненсі.
— Всю,— сказала Кедді.

Ненсі глянула на Кедді. Тоді взяла сковороду, висипала кукурудзу в пелену й почала перебирати її. Ми дивились, як рухалися її довгі темні пальці.

— Більше в тебе немає кукурудзи? — спитала Кедді.
— Є,— сказала Ненсі, — Є. Ось гляньте, ця не згоріла. Треба тільки...
— Я хочу додому,— сказав Джейсон. — Я все розповім мамі.
— Тихо. — сказала Кедді. — Хтось іде.

Ми прислухались. Ненсі вже була обернена до замкнених дверей, її очі наповнились червоним відблиском від лампи.

І враз Ненсі знов почала стиха чи то співати, чи плакати. Вона сиділа біля вогню, і її довгі руки звисали поміж коліньми; на обличчі в неї раптом з’явилися великі краплі, вони скочувались до підборіддя, і кожна блищала від жару, немов іскра, поки спадала вниз.

— Вона не плаче,— сказав я.
— Ні, не плачу,— сказала Ненсі. Очі в неї були заплющені.— Я не плачу. Хто там?
— Я не знаю,— сказала Кедді. Вона підійшла до дверей і виглянула надвір.— Тепер ми підемо додому. Це тато.
— Я все розповім,— сказав Джейсон.— Це ви мене потягли з собою.

По обличчі в Ненсі й далі котилися краплі. Вона обернулася на стільці.

— Слухайте, скажіть йому. Скажіть, що ми будемо гратися. Що я погляжу вас до ранку. Скажіть, нехай він дозволить мені піти з вами й переночувати у вас на підлозі. Скажіть, що мені не треба сінника. Нам буде весело. Ви пам'ятаєте, як нам того разу було весело?
— Мені не було весело,— сказав Джейсон.— Ти мені напустила в очі диму, і вони щемлять. Я все розповім.


5

Зайшов батько. Він глянув на нас. Ненсі не підвелася з стільця.

— Скажіть йому, — попросила вона.
— Я не хотів іти сюди,— сказав Джейсон.— А Кедді нас потягла.

Батько підійшов до плати. Ненсі звела на нього очі.

— Хіба ти не можеш піти до тітки Рейчел і в неї переночувати? — сказав батько.

Ненсі дивилася на нього, звісивши руки поміж коліньми.

— Його тут немає, — сказав батько. — Я б побачив. Ніде не видно ані душі.
— Він у яру,— сказала Ненсі.— Очікує в яру.
— Пусте,— сказав батько. Він глянув на Ненсі. — Звідки ти знаєш, що він там?
— Він лишив мені знак,— сказала Ненсі.
— Який знак?
— Свинячу кістку з закривавленим м'ясом. Вона була отут на столі, біля лампи, коли я прийшла. Він надворі. Як ви підете,
буде по мені.
— Як буде по тобі? — спитала Кедді.
— Я не наклепник,— сказав Джейсон.
— Пусте, — сказав батько.
— Він надворі, сказала Ненсі.— Дивиться тепер у вікно і чекає, поки ви підете. Тоді буде по мені.
— Пусте,— сказав батько.— Замкни хату, і ми проведемо тебе до тітки Рейчел.
— Це нічого не дасть,— сказала Ненсі. Вона вже не дивилася на батька, зате він дивився на неї, на її довгі, безвільні, неспокійні руки. — Дарма відкладати.
— То що ти думаєш робити? — спитав батько.
— Не знаю,— сказала Ненсі.— Що а можу зробити? Тільки відкласти. А це нічого не дасть. Мабуть, так мені судилося, а що має статися, те не мине.
— Що не мине? Що тобі судилося? — спитала Кедді.
— Нічого,— сказав батько.— Нам пора спати.
— Я не хотів іти, а Кедді мене потягла,— сказав Джейсон.
— Іди до тітки Рейчел,— сказав батько.
— Це нічого не дасть,— сказала Ненсі. Вона сиділа біля плити, впершись ліктями в коліна й опустивши руки.— Я навіть у вашій кухні і то не була в безпеці. Якби я навіть спала на підлозі біля ваших дітей, однаково вранці мене знайдуть закривавлену і...
— Цить,— сказав батько.— Замкни двері, погаси світло й лягай спати.
— Я боюся темряви.— сказала Ненсі.— Не хочу, щоб це сталося в темряві.
— То як, ти сидітимеш цілу ніч з лампою? — спитав батько.

І враз Ненсі знов почала чи то співати, чи то плакати. Вона сиділа коло плити, опустивши довгі руки поміж коліньми.

— А хай йому біс,— сказав батько.— Ходімо, діти. Вам давно пора спати.
— Коли ви підете, буде по мені,— сказала Ненсі. Тепер вона говорила спокійніше, і обличчя в неї стало спокійніше, і руки також.— Принаймні я вже виплатила містерові Лавледі гроші на труну.

Містер Лавледі був низенький, брудний чоловічок, що збирав у негрів страхові внески. Він щосуботи вранці обходив негритянські халупи та кухні білих, і негри здавали йому по п'ятнадцять центів. Він разом з дружиною жив у готелі. А одного разу дружина наклала на себе руки. В них була дитина, дівчинка. Він виїхав з дівчинкою, але через тиждень чи два повернувся. Ми бачили, як у суботу вранці він ходив глухими вуличками й провулками.
— Пусте,— сказав батько.— Завтра вранці я тебе першу побачу в себе в кухні.
— Та, мабуть, щось побачите,— сказала Ненсі. — Тільки Господь його знає, що саме.


6

Ми лишили Ненсі на стільці біля плити.

— Йди замкни двері,— сказав батько.

Але Ненсі навіть не ворухнулася. Навіть не глянула на нас: ми пішли, а вона так і лишилася сидіти між лампою і плитою. Ще й з вулички ми бачили її у відчинені двері.

— Тату,— спитала Кедді, — а що має статися?
— Нічого,— сказав батько.

Джейсон сидів у батька на плечах і був вищий за всіх. Ми спустилися в яр. Я озирався навколо, проте скрізь було тихо. В строкатому плетиві місячних променів і тіней мало що можна було помітити.

— Якщо Джезес тут, то він бачить нас, правда ж? — спитала Кедді.
— Його тут немає, — сказав батько. — Він давно виїхав звідси.
— Я не хотів іти, а ти мене потягла,— сказав Джейсон згори.

Проти неба здавалося, що батько має дві голови — малу й велику.

Ми вибралися з яру. Ми ще бачили халупу Ненсі й відчинені двері, але нам уже не видно було її самої — не видно було, як вона сиділа біля плити, не замкнувши дверей, тому що втомилася.

«Я втомилася,— сказала вона.— Я тільки негритянка. А хіба я цьому винна?»

Але ми чули її, бо тільки-но вибралися з яру, як до нас долинув її чи то спів, чи то не спів.

— Хто тепер нам буде прати? — спитав я.
— Я не чорношкірий.— сказав Джейсон згори, з-над батькової голови.
— Ти ще гірший,— сказала Кедді,— ти наклепник. Якби оце зараз щось вискочило, ти б злякався гірше за чорношкірого.
— А от і не злякався б.— сказав Джейсон.
— І заревів би,— сказала Кедді.
— Кедді,— сказав батько.
— Ні, не заревів би! — сказав Джейсон.
— Ти боягуз, — сказала Кедді.
— Кендейсі! — сказав батько.

Ірвін Шоу «Сонячні береги річки Лети»

(переклав Володимир Бакалінський)

Х’ю Форстер завжди все пам’ятав. Він пам’ятав дату битви біля Нью-Коулд Харбор (31 травня — 12 червня 1864-го); пам’ятав ім’я свого вчителя в початковій школі (Усбел, вага — 145 фунтів, рудий, безбровий); він пам'ятав рекордне число гравців-невдах, що не набрали жодного очка з командами Національної ліги (Діззі Дін, Сент-Луїські козирі, 30 липня 1933-го, 17 чоловік проти Молодиків); він пам’ятав п’ятий рядок вірша «Жайворонку» Шеллі («І тому такий чистий твій безмірний екстаз»); він пам’ятав адресу першої дівчини, яку він поцілував (Пруденс Коллінвуд, 248, Південно-Східна Темпл-стріт Солт-Лейк-Сіті, Юта, 14 березня 1918-го); він пам’ятав дати трьох поділів Польщі і руйнування Храму Єрусалимського (1772, 1793, 1795 і 70-й н. е.); він пам’ятав кількість кораблів, полонених Нельсоном у Трафальгарській битві (20), і хто був за фахом головний герой роману Френка Норісса «Мактіг» (зубний лікар); він пам’ятав ім’я людини, що здобула Пулітцерівську премію з історії в 1925-му (Фредерік Л. Паксон); ім’я переможця дербі в Епсомі 1923-го (Папірус) і номер, який він написав на чекові 1940-го (4726); він пам’ятав свій кров’яний тиск (165 на 90, підвищений), свою групу крові (0) і свій зір (плюс два праве око і плюс півтора — ліве); він пам’ятав слова начальника, коли його звільняли з першої роботи («Тепер цю роботу буде виконувати машина»), і що сказала його дружина, коли він освідчився їй («Я хочу жити в Нью-Йорку»); він пам’ятав справжнє ім’я Леніна (Володимир Ілліч Ульянов) і що стало причиною смерті Людовіка XIV (гангрена ноги). Він пам’ятав також породи птахів, середні глибини судноплавних річок Америки, всіх пап на ім’я, зокрема й авіньйонських, до і після того, як вони сіли на престол; пропорції і об’єми Гаррі Хейлмона і Хейні Гроха, дати повних сонячних затемнень, починаючи від правління Карла Великого, швидкість звуку, місце поховання Д. Г. Лоренса, всі рубаї Омара Хайяма, населення забутого поселення Роанбук, прицільну відстань при стрільбі з автоматичної рушниці Браунінга, кампанії Цезаря в Галлії і Британії, ім’я пастушки в «Як вам завгодно» і суму грошей, яка лежала у нього в «Хімічному банку і кредиті» ранком 7 грудня 1941-го (2367,58). А тоді він забув про двадцять четверту річницю свого весілля (січень, 25-го). Уранці його дружина Нарсіс якось дивно поглядала на нього за сніданком, але він читав учорашню вечірню газету і думав: «Ніколи в них не буде порядку у Вашінгтоні» — і не звернув на це уваги. Надійшов лист від їхнього сина, який навчався в університеті в Алабамі, але Форстер поклав його в кишеню, не розпечатавши. Лист було адресовано тільки йому, отже, він знову просить надіслати гроші. Коли Мортон, виконуючи синівський обов’язок, писав сімейні листи, він адресував їх обом батькам. Мортон вчився в Алабамі, тому що з такими оцінками неможливо було влаштувати його в Ієлі, Дортмуті, Уїльямсі, Антіоху, коледжі міста Нью-Йорка або Колорадському університеті.

Нарсіс запитала, чи не хоче він на обід рибу, і він відповів: «Хочу». А ще Нарсіс сказала, що дерти таку ціну за рибу — це справжній злочин, і він сказав: «Еге ж». І тоді вона запитала, чи не скоїлося чогось, і він сказав: «Ні», поцілував її і вийшов з дому, сів у метро на станції «242 вулиця» і, їдучи на роботу, весь час стояв і читав ранкову газету. Батьки Нарсіс колись жили у Франції, чим можна було пояснити таке ім’я, але тепер він уже звикнув до нього. Читаючи газету в переповненому вагоні, він нишком мріяв, щоб вони пропали, ті, про кого пишуть у газетах.

Х’ю прийшов на роботу перший, забився у свій куточок і, залишивши двері відчиненими, сів за свій столик. Йому було приємно дивитися на блискучі, не завалені паперами столи, і він утішавсь затишком. Тоді пригадав, як Нарсіс за сніданком підозріло шморгала носом, неначе збиралась заплакати. Чого б це? Але, знаючи, що пояснення чекати недовго, перестав про це думати. Нарсіс плакала від п’яти до восьми разів на місяць.

Компанія, де він працював, готувала до друку однотомну енциклопедію, абсолютно повну, на індійському папері, з сімсот п’ятдесятьма ілюстраціями. Хотіли навіть назвати її Велика Кишенькова Енциклопедія, але остаточно це ще не було вирішено. Х’ю працював над «С». Сьогодні треба було упорядкувати Саго, Сода, Софокл і Сорренто. Він пам’ятав, що в Сорренто жив Максим Горький і що із ста двадцяти трьох п’єс, які написав Софокл, знайшли лише сім.

Х’ю, загалом, непогано почував себе на роботі, поки не приходив містер Горслін. Містер Горслін був власником і головним редактором видавництва. Він вважав, що найкращий засіб примусити своїх службовців працювати — це стовбичити в них за спинами і мовчки спостерігати, як вони працюють. Як тільки містер Горслін заходив до кімнати, Х’ю одразу ж відчував щемливу слабість у паху.

Містер Горслін мав поставу і обличчя, як у пікадора, був сивий, він носив твідові костюми і починав з календарів. Його видавництво і досі випускало безліч найрізноманітніших календарів, порнографічних, релігійних і тематичних. Х’ю був незамінний в упорядкуванні календарів, бо він пам’ятав і коли помер Олівер Кромвель (3 вересня 1658-го), і коли Марконі відправив перше послання бездротовим телеграфом через Атлантичний океан (12 грудня 1901-го), і дату першого пароплавного рейсу від Нью-Йорка до Олбані (17 серпня 1807-го).

Містер Горслін цінив неабиякий хист Х’ю і по-батьківському наполегливо дбав про його благополуччя. Містер Горслін вірив в гомеопатичні засоби і цілющі властивості сирих овочів, особливо баклажанів. До того ж, прочитавши у 1944 році книжку про комплекси вправ для очних м’язів, він викинув окуляри і став їх запеклим противником. У 1948 році він наполіг на тому, щоб Х'ю відмовився від окулярів, і Х’ю сім місяців терпів безнастанний головний біль, містер Горслін порадив йому лікуватися від нього якимсь гомеопатичним засобом — від якого в голові у Х’ю виникало відчуття, нібито йому туди вліпили набій дробу. Тепер, як тільки містер Горслін ставав за спиною Х’ю, він з невдоволенням італійського генерала, який озирав Трієст, вперто витріщав очі на його окуляри. Стан здоров’я Х’ю був не такий уже й поганий, та міг би бути і кращий. Він часто хворів на нежить, і в нього після ленчу червоніли очі. Він не приховував цих своїх вад і того, що в холоднечу йому доводилося по кілька разів на годину відвідувати туалет. В таких випадках містер Горслін порушував звичне мовчання, щоб порадити йому дієту, яка поліпшує роботу носових каналів, очей і нирок.

Сьогодні вранці містер Горслін заходив до кімнати двічі. Першого разу він мовчки простояв за спиною Х’ю п’ять хвилин, тоді сказав: «І досі на Соді?» — і вийшов. Наступного разу він простояв вісім хвилин, не вимовивши й слова, тоді сказав: «Форстер, ви гладшаєте. Білий хліб», — і вийшов. Щоразу Х’ю відчував знайомий щем у паху.

Перед самою перервою до контори вбігла дочка. Вона цмок¬нула Х’ю, сказала:

— Вітаю тебе, татусю! — і вручила йому невеличкий, перев’язаний кольоровою гумкою, довгастий пакетик.

Клер було двадцять два, і одружена вона була чотири роки, але все ще вперто називала його «татусь». Збентежений Х’ю розкрив пакетик. Там була авторучка із золотим ковпачком. Це була четверта авторучка, яку дарувала йому Клер за останні шість років: дві — на день народження, третя — на різдво. Вона, не успадкувала батьківської пам’яті.

— А це для чого? — запитав Х’ю.
— Татусю, — сказала Клер, — ти жартуєш!

Він втупився поглядом в авторучку. Він добре знав, що сьогодні не день його народження (12 червня) і, звісно, не Різдво (25 грудня).

— Не може бути, — недовірливо промовила Клер. — Забув? Ти?

Х’ю пригадав обличчя Нарсіс за сніданком, як вона шморгала носом.

— О Боже!.. — вигукнув він.
— Сьогодні ввечері додому без квітів не приходь, — сказала Клер. Вона занепокоєно глянула на батька. — Татусю, ти погано себе почуваєш?
— Я цілком здоровий, — роздратовано відповів Х'ю, — а про річницю раз у житті кожен може забути.
— Тільки не ти, татусю.
— І я. Я теж людина, — сказав він, але був приголомшений.

Він відкрутив ковпачок і, низько нахилившись над столом, великими літерами написав у блокноті: ДВАДЦЯТЬ ЧОТИРИ РОКИ. Тепер у нього було вісім авторучок.

— Це якраз те, що мені потрібно, Клер, — сказав він, ховаючи ручку в кишеню, — велике спасибі.
— Ти не забув, що обіцяв повести мене обідати?

Клер домовилась з ним про це напередодні по телефону, щоб за обідом, як повідомила вона Х’ю, порадитися з ним про деякі серйозні справи.

— Певна річ, ні, — квапливо сказав Х’ю. Він одягнув плащ, і вони вийшли. Він замовив морський язик, але, згадавши, що Нарсіс за сніданком сказала, що на вечерю буде риба, передумав і замовив баранячу котлету. Клер замовила смажене курча, уолдорфський салат і пляшку вина, бо після вина, на її думку, день не здається таким сумним. Х'ю не розумів, навіщо гарненькій двадцятидворічній дівчині потрібна пляшка вина, щоб день не надавався таким сумним, але не допитувався. Поки Клер вивчала карту вин. Х'ю вийняв а кишені лист Мортона і почав його читати. Мортон просив прислати двісті п'ятдесят доларів. За його слонами, він позичив «Плімут» в одного свого знайомого по коледжу і, повертаючись з танців, ускочив на ньому в канаву, а ремонт йому обійшовся в сто двадцять п'ять доларів. В машині з ним була дівчина, вона зламала собі носа, а лікар заправив за носа сто доларів, які Мортон обіцяв заплатити. Потім ще десять доларів за дві книжки з етики і ще п'ятнадцять, як казав Мортон, для круглого рахунку. Х'ю поклав лист у кишеню, не сказавши про нього Клер і слова. «Хвалити бога, — подумав Х’ю, — торік, коли його мало не вигнали зі школи за списування на екзамені з теорії числення, було гірше».

Смакуючи курча і запиваючи його вином, Клер розповідала батькові про свої турботи. Головне — це Фредді, її чоловік. Вона вагається, сповістила вона, доїдаючи курча, — покинути його чи народити дитину. Вона була переконана, що у Фредді є інша жінка з 78-ї Східної вулиці, вони зустрічаються вдень, і, перш ніж вжити якихось заходів, вона просила Х'ю поговорити з чоло віком, як мужчина з мужчиною, і з’ясувати його наміри. З нею Фредді не захоче розмовляти. Як тільки вона починає про це розмову, він іде з дому і ночує в готелі. Якщо розлучення, то шість тижнів у Ріно коштуватимуть Х’ю щонайменше тисячу доларів, бо Фредді вже попередив її, що на таку дурницю не дасть і цента. І взагалі у Фредді зараз фінансова скрута. Він перевищив свій рахунок в автомобільному агентстві, на яке працює, і два тижні тому вони перестали виплачувати йому гроші. Ну, а якщо дитина, то потрібний їй лікар обійдеться у вісімсот доларів, і щонайменше ще п'ятсот на лікарню, на доглядальниць, а взагалі вона знає, що у всьому цьому можна покластися на татуся.

Вона пила вино і говорила, говорила, а Х’ю мовчки їв. Фредді, за її словами, вже п'ять місяців не сплачував членських внесків у гольф клубі, і якщо він не внесе борг до неділі, вони збираються оголосити про це привселюдно. А це така ганьба, що просто необхідно заплатити негайно, і Фредді, як тільки одержав лист від секретаря клубу, місця собі не знаходить і до всіх прискіпується.

— Я сказала йому, — із слізьми на очах, і на мить не перестаючи жувати, вела далі Клер. Я сказала йому, що я охоче піду працювати, а він відповів, що хоч би там що, а він не дозволить патякати, буцімто він не в змозі забезпечити своєї жінки, хіба не правда, за це його можна тільки поважати. А ще він сказав, що нізащо в світі не попросить у тебе й цента. І хіба можна після цього не захоплюватися ним?
— Авжеж, — сказав Х’ю, пам'ятаючи, що за чотири роки зять взяв у нього в борг три тисячі вісімсот п'ятдесят доларів і не повернув ні цента. — Авжеж, авжеж. Він знав, що ти сьогодні розмовлятимеш зі мною?
— Не зовсім, — сказала Клер і налила собі ще склянку вина. Вона старанно підібрала рештки яблука і грецьких горіхів із салатниці і додала, що була б рада не звалювати все це на нього, але він єдина у світі людина, кому вона може довіритися. Він такий сильний, розсудливий, дотепний, а вона вже й не знає, кохає вона Фредді насправді чи ні, а в голові у неї така плутанина, і вона не може дивитись, як Фредді весь час мучиться через гроші, і нехай Х’ю скаже, тільки чесно, як він вважає: можна їй уже стати матір'ю в двадцять два роки? Коли вони кінчали пити каву, Х’ю пообіцяв найближчим часом побалакати з Фредді про ту жінку з 78-ї вулиці і підписати чек або на подорож у Ріпо, або на акушера, — залежно від обставин, — і ще — подумати про заборгованість членських внесків.

Повертаючись до контори, Х’ю купив для Нарсіс сумку з крокодилячої шкіри за шістдесят доларів і, коли виписував чек і віддавав його продавщиці, він па якусь мить занепокоївся: не дай бог раптом інфляція.

Після ленчу працювати було важко, бо він усе ще думав про Клер і про те, яка вона була маленькою (кір в чотири, через рік свинка, шини на зубах з одинадцяти до п’ятнадцяти, прищі з чотирнадцяти до сімнадцяти). Він усе ще скнів над Сорренто. Містер Горслін у другій половині дня заходив двічі. Першого разу він сказав: «Досі ще на Сорренто?» — а другого разу: «До біса! Кого цікавить, що цей росіянин-комуніст написав там книгу?»

Коли містер Горслін стояв у нього за сниною, крім звичайного щему в паху, Х’ю цього дня відчув іще, як у нього прискорилося дихання і до горла підступив клубок.

Після роботи він поїхав на Лексінгтон-авеню, в маленький бар, де три рази на тиждень вони зустрічалися з Джін. Вона вже була там і допивала перше віскі, і він сів поруч і ласкаво стиснув її руку. Вони кохали одне одного вже одинадцять років, але поцілував він її лише одного разу, того дня, коли настав кінець війні в Сиропі, тому що вона була шкільною подругою Нарсіс ще по Брін Мор, і давно, коли все ще тільки починалося, вони вирішили поводитися благородно. Вона була висока, пишна жінка; життя її не балувало, через це вона мала досить молодий вигляд. У надвечірні години вони потайки сиділи в сумних маленьких барах і тихо й зажурено говорили про те, що все могло скластися зовсім інакше. Спочатку розмови їхні були жваві, і бувало, що до Х'ю на якихось півгодини поверталися оптимізм і упевненість того юнака, ЯКИЙ був один з перших у коледжі і не знав ще, що від чіпкої пам'яті, хисту й розуму до вдачі шлях не близький.

— Я думаю, — сказала Джін, поки він пив своє віскі, — скоро нам доведеться покласти край усьому цьому. Все це вже ні до чого. Хіба це не правда? І мені погано. Я почуваю себе винною, а ви?

Досі Х’ю не спадало на думку, що він чимсь завинив, хіба що той поцілунок на День перемоги. Але зараз, коли Джін сказала про це, він зрозумів, що тепер щоразу, коли він заходитиме в бар і бачитиме її за столиком, буде почувати себе винним.

— Так, — промовив він сумно, — певне, ви маєте рацію.
— Я виїжджаю на літо, — сказала Джін. — У червні. Коли повернусь, зустрічатися ми більше не будемо.

Х'ю з жалем кивнув. До літа залишалось іще п’ять місяців, але відчуття було таке, наче позаду щось прошелестіло і впало, як завіси спустилася.

Всю дорогу додому йому доводилося стояти, а вагон метро був такий переповнений, що він не міг навіть розгорнути газети. Він питав і перечитував передовицю і водночас думав: «Ні, безперечно, я радий, що мене не обрали президентом».

В поїзді було жарко, і, затиснутий пасажирами, він почував себе гладким і незграбним; у нього раптом з’явилось до цього часу не знайоме і ніякове почуття, що його тіло для нього тягар. Потім перед 242 вулицею він виявив, що крокодиляча сумка залишилась на столику в конторі. На мить від жаху залоскотало в горлі і затремтіло під жижками. І суть навіть не в тому, що, коли він прийде додому з порожніми руками, весь вечір будуть зітхання, напіввисловлені докори і майже неминучі сльози. І навіть не в тому, що він не довіряв жінці, котра вечорами прибирала в конторі і яка одного разу (3 листопада 1950 року) — в цьому він не сумнівався — взяла з правої верхньої шухляди поштових марок на долар і тридцять центів. Але зараз, в уже спорожнілому вагоні, не можна було уникнути думки про те, що за один день він двічі щось забув. Він не міг пригадати, щоб з ним колись скоїлося щось подібне. Він провів кінчиками пальців по лобі, начеб це могло допомогти йому знайти хоча б туманне пояснення. Він вирішив більше не пити. Він випивав усього п’ять-шість віскі на тиждень, але, з другого боку, алкоголь породжує часткову амнезію (тимчасову втрату пам’яті), це в медицині добре відомо, і, можливо, він занадто сприйнятливий до захворювань.

Вечір минув, як він і передбачав. На станції він купив троянди для Нарсіс, але про крокодилячу сумку, яку він забув на столі, змовчав, бо це, як він правильно розміркував, тільки збільшило б його ранішню провину. Він навіть запропонував їй поїхати до міста і з нагоди такої урочистої події пообідати десь у ресторані, але Нарсіс цілий день на самоті ятрила свої рани і тішила своє мучеництво, і вона наполягла на тому, щоб вони їли рибу по дев’яносто три центи за фунт. О пів на одинадцяту вона вже плакала.

Х’ю спав погано і наступного дня прийшов на роботу рано, але навіть вигляд крокодилячої сумки, яку прибиральниця покла¬ла на середину столу, не поліпшив його настрою. Того дня він забув назви трьох п’єс Софокла («Едіп в Колоні», «Трахінія» і «Філоктет») і номер телефону свого зубного лікаря.

Так це почалося. Х’ю дедалі частіше й частіше ходив за довідками у бібліотеку на тринадцятий поверх, він страхався цих прогулянок, бо щоразу, як тільки він знову і знову протягом години перетинав кімнату, товариші по службі здивовано і зацікавлено позирали на нього. Був день, коли він не зміг пригадати назв творів Сарду, яка територія Санто-Домінго, симптоми силікозу, визначення синдрому і як умертвляв свою плоть Сімеон-Стовпник.

Сподіваючись, що все якось минеться, він не сказав про це нікому, навіть Джін, там, в маленькому барі на Лексінгтон-авеню.
Містер Горслін щораз довше й довше простоював за стільцем Х’ю, а Х’ю сидів і удавав, що працює, і що вигляд у нього чудовий; губи у нього обвисли, а мозок нагадував шматок замороженого м’яса, яке погризли вовки. Одного разу містер Горслін промимрив щось про гормони, іншого разу випровадив Х’ю відпочивати о пів на п’яту. Х’ю працював у містера Горсліна вісімнадцять років, і це був перший випадок, коли містер Горслін запропонував йому піти додому задовго до кінця робочого дня. Містер Горслін вийшов, а Х’ю все ще сидів за столом, сліпо втупившись у безодню, що розверзлась перед ним.

Якось уранці, через кілька днів після річниці весілля, Х’ю забув назву своєї ранішньої газети. Він стояв перед газетним кіоском і дивився на розкладені «Таймси», «Трібюни», «Ньюзи» і «Міррори», і всі вони були однакові. Він знав, що останні двадцять років він кожного ранку купував одну й ту ж саму газету, але зараз ні за макетом, ні за назвою він не міг визначити, яку саме.
Він нахилився і прикипів очима до газет. В одній з газет повідомлялось, що увечері президент буде виголошувати промову. Випроставшись, він виявив, що не пам’ятає, як звуть президента і демократ він чи республіканець. В першу мить він відчув те, що можна визначити тільки як гострий біль насолоди. Але він знав, що це облудно, як екстаз, якого зазнав Т. Є. Лоуренс, коли турки мало не замордували його.

Він купив примірник «Холідей» і всю дорогу байдуже роздивлявся кольорові фото далеких міст. Цього дня він забув, у якому році Джон Л. Салівен виграв першість світу у важкій вазі, і ім’я винахідника підводного човна. Йому довелось йти в бібліотеку за довідкою, тому що він не був певен, де Сантандор — в Чілі чи в Іспанії.

Опівдні він сидів за столом, втупившись у свої руки: вже година, як він не міг позбутися відчуття, що в нього між пальцями бігають миші. В цей час до кімнати зайшов його зять.

— Привіт предкам! — сказав зять.

Відтоді, як зять переступив поріг його дому, він звертався до Х'ю завжди весело.

Х’ю підвівся, промовив «привіт» і занімів. Він дивився на зятя. Він знав, що це його зять. Знав, що це чоловік Клер. Але не міг пригадати, як звуть цього хлопця. Вдруге за цей день у ньому піднялася дзвінка хвиля насолоди, така ж, як уранці біля газетного кіоска, коли він виявив, що забув, як звуть президента Сполучених Штатів і до якої партії він належить. Тільки цього разу відчуття було тривалішим. Воно тривало, поки вони з зятем потискали один одному руки, і весь час, поки їхали з ним у ліфті, і потім, в сусідньому барі, де він пригостив зятя підряд трьома мартіні.

— Х’ю, старий, — сказав зять, беручись до третього мартіні, — ближче до діла. Клер сказала, що ви хочете про щось поговорити зі мною. Що там у вас? Давайте кажіть швидше, і покінчимо з цим.

Х’ю пильно глянув через столик на чоловіка, що сидів напроти, потім сумлінно обнишпорив увесь мозок, але не міг нічого придумати, що б цікавило їх обох.

— Нічого, — спроквола промовив Х’ю, — нічого особливого...

Поки Х’ю платив за випивку, зять вороже поглядав на нього, але Х’ю лише задоволено мугикав собі під носа і легковажно усміхався офіціантці. На вулиці, біля виходу, вони зупинились. Зять прокашлявся.

— Слухайте, старий, якщо це про... — Але Х’ю щиро потиснув йому руку і бадьоро рушив геть, почуваючи себе хитрим і спритним.

Однак, потрапивши знову в контору і дивлячись на свій захаращений стіл, Х’ю виявив, що відчуття легкості зникло. Він уже перейшов до «Т» і, бачачи клаптики паперу і купи книг на столі, вимушений був признатися собі, що встиг багато забути про Таціта і зовсім нічого не пам'ятав про Тена. На столі лежав аркуш паперу а датою і звертанням: «Любий...».

Він уважно дивився на напір, силкуючись пригадати, кому ж він писав. Минуло хвилин п’ять, поки Х'ю зрозумів, що лист був до сина і що мій збирався на синове прохання надіслати йому чек на двісті п’ятдесят доларів. Х'ю поліз у спідню кишеню за чековою книжкою. Книжки не було. Він старанно оглянув шухляди столу, але й там книжки не було. Х'ю був приголомшений: уперше в житті він поклав чекову книжку не на місце. Він вирішив подзвонити в банк і попросити їх прислати нову. Узяв телефонну трубку. І тупо дивився на неї. Він забув номер телефону свого банку. Він поклав трубку, взяв телефонний довідник, розгорнув його на літері «Б» і зупинився. В горлі зашерхло. Х'ю ковтнув повітря. Він забув назву свого банку. Він глянув на сторінку з назвами банків. Всі вони здавалися йому невиразно знайомими. Але жодна з них нічого йому не промовляла.

Він закрив довідник, підвівся й підійшов до вікна. Глянув униз. Двоє голубів сиділи на карнизі, вигляд у них був поганенький, бо змерзли, а в будинку напроти стояв у вікні лисий чоловік з сигарою і уважно ДИВИВСЯ на вулицю, немов розмірковував, а чи не кинутися йому вниз.

Х'ю підійшов до столу й сів. «Може, це провидіння, — подумав він, — ця оказія з чековою книжкою? Може, це знак, що час уже серйозно взятися за сина? Нехай хоча б раз відповість сам за себе». Він узяв ручку, маючи намір написати усе це в Алабаму. «Любий...» — прочитав він. Він довго дивився на це слово. Потім акуратно ширив ручку і поклав її в кишеню. Він більше не пам'ятав ім'я сина.

Він одягнув пальто і вийшов, було лише двадцять п'ять хвилин на четверту. Він попрямував до музею. Іти було легко, і з кожним кварталом вік почував себе краще й краще. Дійшовши до музею, він уже почував себе так, наче виграв парі на сто доларів, хоч у нього був тільки один шанс з чотирнадцяти. В музеї він пішов у зал Єгипту. Багато років він збирався подивитися Єгипет, але завжди був надто заклопотаний.

Оглянувши Єгипет, він відчув себе чудово. В метро по дорозі додому це почуття не залишало його. Він уже не робив спроб купити газету. Вони втратили для нього будь-яке значення. Імена, які згадувались в газеті, нічого йому не говорили. Це було однаково, що читати «Сінд обсервер», яка виходила в Карачі, або «Ель Мундо» із Соноре. Без газети довгий шлях видався набагато приємнішим. Тепер, коли він уже не читав, що ці люди виробляють одне з одним, його попутники здавалися йому цікавішими й симпатичнішими.
Правда, як тільки він переступив поріг власного дому — блаженство зникло. Вечорами Нарсіс почала надто уважно придивлятися до нього і йому доводилося бути дуже обережним у розмовах. Він боявся, що Нарсіс здогадається, що я ним кояться. Він не хотів, щоб вона турбувалась або взялася лікувати його. Весь вечір він сидів і слухав програвач, але забув змінити пластинку. Це був автоматичний програвач, і останню пластинку — Другий фортепіанний концерт Сен-Санса — він програв сім разів підряд, поки, нарешті, з кухні не прийшла Нарсіс і, сказавши, що вона збожеволіє, вимкнула програвач.

Він рано ліг спати. Він чув, як на сусідньому ліжку плакала Нарсіс. Уже втретє у цьому місяці. Отже, залишилось ще від двох до п’яти разів. Це він пам’ятав.

Наступного ранку він скнів над Талейраном. Він працював, низько схилившись над столом, працював повільно, але не так уже й погано, коли раптом відчув, що хтось стоїть у нього за спиною. Він повернувся разом з стільцем. За спиною, пильно дивлячись на нього, стояв сивий чоловік у твідовому костюмі.

— Ну? — уривчасто спитав Х’ю. — Вам кого потрібно?

Чоловік раптом зашарівся і вийшов з кімнати, грюкнувши дверима. Х'ю байдуже знизав плечима і взявся до Талейрана. Коли він повертався з роботи, ліфт і хол унизу були переповнені службовцями контори, що поспішали швидше вибратися на вулицю. Біля виходу стояла чарівна дівчина. Вона усміхалася і махала Х'ю рукою над головами клерків. Х'ю на мить зупинився, задоволений і ладен був усміхнутись у відповідь. Але в нього побачення з Джін, і взагалі він уже старий для таких вибриків. Він спохмурнів і пірнув у натовп людей, що виходили з будинку. Йому здалось, що услід пролунав зойк, наче хтось гукнув: «Тату!», але він знав, що то йому почулося, і навіть не обернувся.

Він доїхав до Лексінгтон-авеню, радіючи теплому зимовому вечору, і пішов на північ. Він проминув два бари, але, підійшовши до третього, уповільнив ходу. Подумки він відтворив свій шлях, вдивляючись у фасади барів. Всі три виблискували хромованою сталлю і неоновими вогнями і не відрізнялись один від одного. Навпроти, через вулицю, був іще один бар. Він підійшов до нього, але й цей нічим не відрізнявся від решти. На всяк випадок він зайшов, але Джін тут не було. Він замовив віскі просто біля стойки і звернувся до бармена:

— Сюди за останні півгодини не заходила дама, що була сама?

Бармен глянув на стелю, подумав.

— Яка вона з себе? — запитав він.
— Вона... — Х’ю замовк. Одним духом випив. — А, ну нехай, — сказав він, поклав на прилавок паперовий долар і вийшов.

Підходячи до метро, він відчував, що лише один раз в житті йому було так хороше, як зараз, — тоді йому було одинадцять років, і 9 червня 1925 року він швидше всіх пробіг сто ярдів на щорічних легкоатлетичних змаганнях середньої школи Брігмана в Солт-Лейк-Сіті.

Це почуття, зрозуміло, зникло, як тільки Нарсіс поставила на стіл суп. Під очима в неї підпухло, мабуть, вона плакала вдень. Дивно, Нарсіс ніколи не плакала на самоті. За обідом під уважним поглядом Нарсіс Х’ю знову відчув, як між пальцями у цього бігають миші. Після обіду Нарсіс сказала:

— Я не така дурна. Тут замішана якась жінка.

І ще вона сказала:

— Ніколи не думала, що зі мною може таке трапитись.

Лягаючи спати, Х’ю почував себе, як пасажир хисткого суденця під час зимового шторму біля мису Гаттерас.

Прокинувся він рано. Надворі було сонячно. Він лежав у постелі, і йому було хороше й тепло. На сусідньому ліжку почулося шарудіння. Погляд його перетнув вузький простір, який розділяв два ліжка. На сусідньому ліжку лежала жінка. Їй було за сорок, волосся в неї накручене на бігуді. Вона посапувала уві сні. Х’ю ладен був заприсягтися, що ніколи в житті не бачив її. Він нишком встав, швиденько одягнувся і вийшов просто в сонячний день.

Він машинально дійшов до метро, спостерігав, як люди поспішали до поїздів, і розумів, що й йому слід було б робити те ж саме. Йому ввижалося, що десь у місті, там, у південній його частині, у якомусь високому будинку на вузькій вулиці, на нього чекають. Але він знав, що хоч би як він старався, він цього будинку не знайде. «Сучасні будинки, — спало йому на думку, — надто схожі один на одного».

Він швидко пішов від станції у бік річки. Річка вилискувала на сонці, а уздовж берегів тягнулась кромка криги. Хлопчик років дванадцяти в теплому двобортному пальті із шотландки і плетеній шапочці сидів на лаві і дивився на річку. Біля ніг у нього на мерзлій землі лежали перев’язані шкіряним ремінцем підручники.

Х'ю сів поруч.

— Доброго ранку, — сказав він, усміхаючись.
— Доброго ранку, — відповів хлопчик.
— Що ти робиш? — запитав Х’ю.
— Рахую яхти,— сказав хлопчик. — Учора я нарахував тридцять дві яхти. Це без моторок. Я моторки не рахую. — Х’ю кивнув. Він засунув руки в кишені і почав дивитися вниз, на річку. До п’ятої години вони з хлопчиком нарахували сорок три яхти, на моторки вони не зважали. Кращого дня він не міг пригадати за все своє життя.