18 квітня 2016 р.

Зимові прикрощі

Коли зайти у лікарню, то перше враження кидається в ніс. Завжди цей специфічний запах медикаментів, який існує там, де людину, яка зашпорталася на життєвому шляху, намагаються знову на цей шлях направити.

Льоня лежав у палаті №9. Очима від розглядав білу стелю, а думками він все ще був на тій клятій лижні в Буковелі. Хто ж знав, що стрибок з трампліна завершиться тут під крапельницею… І от тепер, лежи тут і чекай, поки відійде післяопераційна анестезія і прийде біль… чи не прийде?..

- До вас тут ще компанія, щоб не сумно було! – обізвалася одна з санітарок, заводячи в палату каталку зі ще одним хворим. – Обережно, сонечко, зараз ми тебе перекинемо на койку.

Льоня відірвав очі від стелі і глянув на койку напроти. Дві санітарки переносили на койку хлопця приблизно такого ж віку, як і сам Льоня.

- Зараз, після операції, лежимо і не ворушимося, - нагадала, виходячи з палати, санітарка. – Тобі поставлять крапельницю.

По хвилі медсестра принесла штатив та, вмостивши на нього пляшку з фізрозчином, почала мудрувати над новоприбулим хлопцем. Коли вона пішла та луна від її кроків загубилася десь у коридорі лікарні, єдиним звуком, який залишався в палаті, став шум холодильника. Льоня знов вперся очима у стелю.

- Є тут хто? – почулося з койки напроти.

Льоня підняв голову та подивився через прохід. На подушці лежала короткострижена чорнява голова того хлопця.

- Так, я Льоня. Тут, напроти тебе.
- Добре, - почулося знову. – Я Сашко. Давно ти тут?

Льоня хотів сказати щось дотепне, але нічого дотепного в голову не прийшло.

- Буквально перед тобою привезли з операційної, - просто сказав він.
- Що тобі робили?
- Шпицю в ногу вставили. Поламав був. – Льоня скривився, згадавши хруст у гомілці, який він відчув у зловісний момент приземлення з трампліну.
- Де? На лижах катався? – припустив Сашко.
- А як ти здогадався? На лижах таки. У Буковелі.
- Та, що там здогадуватися. Зараз такий період, що коли ногу зламав, - значить, скоріше всього, десь в горах на лижах. Я й сам такий.
- О! А ти де був? Теж у Буковелі?
- Ні. – Сашко оживився. – Я Буковель не люблю. Був у Мигові. Мені там більше подобається. Людей менше, та й ціни нижчі.
- Ніколи там не був. Та мабуть вже й не буду.

Ці останні слова Льоня промовив скоріше для себе, аніж для Сашка.

- Не будеш? – сказав Сашко таким тоном, ніби дійсно здивувався.
- Слухай, а ти взагалі ще поїдеш кататися на лижах?

Сашко не відповідав. Льоня знову почув, як почав гудіти холодильник. "Коли він уже вимкнеться? Вони, що, поставили його на максимальну температуру?", - вже почав міркувати Льоня. "Вирішили нам тут продовжити зимову відпустку". Він згадав холодильник у номері в Буковелі: старенький механізм не давав нормально заснути. А в ніч після того жахливого сальто з трампліна Льоня не спав взагалі. Нога гула від болю, а голова - від шуму холодильника.

- Знаєш, - по хвилі повів Сашко, - я тепер туди не поїду, навіть якщо мені за це заплатять.

Немає коментарів:

Дописати коментар