Я знаю, я один із них —
Сам належу до тих злочинців і повій.
Тож більше їх не зрікатимусь —
Бо хіба можна зректися самого себе?
Уолт Уїтмен
Через два місяці по тому, як усі члени клубу «Польські вояки» вперше поголили собі голови, Бруно Біцек, на прізвисько Лівша, погорів, і цього разу — по-справжньому. Двоє поліцейських і репортер газети «Дзєннік Чікагоські» стояли біля столу начальника дільниці на Расін-стріт капітана Козака, коли сержант Адамович завів Біцека до кабінету; Адамович він арештованого поперед себе, притримуючи двома пальцями за широкий ремінь. Біцек був кремезний, мускулястий хлопець; його плечі так і ходили під тісною, заношеною й вилинялою блакитною безрукавкою. Череп і вилиці в нього аж блищали після недавнього гоління, й так само поблискував між м'ясистими щоками кирпатий ніс.
Капітан Козак, який уже понад десять років служив у поліції і брат якого був радником муніципалітету, сидів у кріслі за столом. Коли хлопця завели, репортер, що хотів був закурити, заклав сигарету за вухо, як недогризок олівця.
— Він крався за п'яним по Чікаго-авеню... — почав доповідати сержант Коміський.
Капітан зупинив його:
— Нехай цей злодюга сам розповість, як він оббирає п'яничок.
— Отакої! Нікого я не оббираю!
— За віщо ж тоді тебе привели?
Біцек згорнув на грудях голі руки.
— Відповідай. Якщо тебе взяли не за п'яничку, то, значить, за грабіж — адже це твоя банда відбирає сумочки у шлюх на Чікаго-авеню?
— Які сумочки? В яких шлюх?
— Облиш цю музику, ти ж у нас не вперше! Кажи, навіщо ти слідкував за отим бідолашним старцем?
— Чого це не вперше, коли вперше!
Ні сержант Мілано, ні Коміський, ані старий Адамович не ворухнулись, але Біцеконі здалося, що поліцейські обступили його ще тісніше. Краєчком ока він побачив, як репортер розстебнув верхній ґудзик свого благенького пальта, так наче в кабінеті раптом стало душно.
— Скажи тоді, чого тебе взагалі принесло на Чікаго-авеню, коли ти живеш коло Дівіжн? Ну, орудував би в своєму районі. Невже тобі там мало місця, що ти ще й сюди лізеш? От поясни мені сам: за що тебе взяли?
— А хіба я знаю? Йду собі по Чікаго-авеню, дивлюся, де б купити матері пляшку молока, коли раптом клац — і я в наручниках. Під’їхали тихесенько ззаду, схопили, скрутили, слова сказати не дали, — а тепер ще й пояснюй, за що мене злапали. Вже й по молоко вийти не можна.
— Ясно, хлопчику, ти хочеш пройти за графою «підозрілий», відсидіти нічку, а вранці — додому. Я так тебе зрозумів?
— Так, сер.
— А як же бути з оцим?
Козак кинув на стіл пружинний ніж із п'ятидюймовим лезом. У Біцека аж руки засвербіли схопити його. Адже то був його власний, двогострий, незламний, прекрасний, з рукояткою кривою оздобленою, за філіппінським зразком в Америці зроблений, хоч штрикай, хоч ріж, чудо-ніж!
— Твій?
— Уперше бачу його, капітане.
Козак витяг з петлі на поясі поліцейський кийок, поклав ніж кінчиком на прес-пап’є й одним ударом перебив лезо навпіл. Біцек скривився так, неначе удар той прийшовся в нього самого. Козак кинув уламок леза в кошик для сміття, а рукоятку сховав у шухляду.
— Знаєш, чому я зробив це, хлопчику?
— Так, сер.
— То скажи.
— Бо він до серця дістав би.
— Ні. Я зробив це тому, що закон забороняє носити ножі, довші за три дюйми. Ну. а тепер давай, Лівша, розповідай. Але правду, чуєш?
Хлопцеві сподобалося, що капітан назвав його Лівшою. Виходить, Козак знає, що він, Біцек, найкращий гравець у команді «Вояки»; може, капітан навіть був на матчі з «Нотгольськими Чародіями» тієї неділі, коли він, відігравши своє, вийшов удруге замість Дригоніжки Кодадека. Шкода все-таки, що його прозвали Ліпшою. Після того матчу він міг би стати «Залізним Біцеком», а то й «Королем Бруно».
— Май на увазі: все, що ти тепер казатимеш, може бути використано в суді проти тебе. — попередив Козак, — Отож твоє право — мовчати. — Він промовив це поважно, наголошуючи кожне слово, а потім додав уже іншим голосом, спроквола, мовби ні до кого не звертаючись: — Ми тоді просто триматимемо тебе під слідством, доки ти заговориш.
Козак замовк, і уста його стулились у тонку лінію.
Біцек облизав губи, відчувши, як раптом пересохло в горлі і зсудомило в животі.
— Ми побачили того дивака на Дівіжн, він зайшов розміняти чек до Салону художньої зачіски — до Константи Стахули. Дурний, видно, аж світиться, в комірця один ріжок стирчить, а другий під куртку сховався. Ну, я й пройшов слідом за ним квартал чи два, просто так, щоб посміятися. Щоб душу розважити. Знічев'я, просто так. З ким не буває, а я ж такий самий, як усі, капітане.
Лівша замовк, наче більше, власне, й не було чого розповідати. Та коли Козак перевів погляд на поліцейських, хлопець квапливо повів далі:
— Той дивак раз у раз діставав з кишені малесенькі шкалики віскі: зупиниться, висмокче, а шкалик — об бруківку. Один не розбився, я його підняв, так у ньому не лишилося ні крапельки — навіть денце сухе! І що головне — в чортяки були повні кишені тих шкаликів. Іду я за ним і думаю: «Тю, безголовий, ну чого б не купити нормальну пляшку? Звідки, — думаю, — беруться отакі диваки?» Не дійшовши до рогу Уолтон і Нобл-стріт, він, дивлюся, завертав в під'їзд. А це ж той під'їзд, де живе Плошка, начальник вашої дільниці, — ми з ним давні друзі! — Тут Біцек зробив паузу, а тоді невинно запитав: — Він, до речі, не приходив закинути за мене слівце, капітане?
— О котрій годині все те було, Лівша?
— Точно не скажу... Ліхтарі вже світилися, на вулицях — нікого. Цебто, на Нобл-стріт ні душі, а що робилося на Уолтон, я не бачив, бо запорошив сніжок і з-за таверни Войцеховського вулиці однаково не видно було. Той дивак був зовсім темний — по англійському ні бе, ні ме. І зразу — в крик: як вип'ю, мовляв, щоразу те саме; нема, мовляв, життя; в цьому під’їзді вже четвертий раз підряд платню відбирають, жінка не вірить...
Лівша затнувся, збагнувши, що бовкнув зайве. Він розняв руки, похапцем сунув їх у кишені обшарпаних штанів з підкоченими холошами, витяг а лівої кишені вицвілу шапочку й затис її у руці.
— Але ті перші три рази — не моя робота, капітане, — сказав він, угадавши наперед, що зараз спитає в нього Козак.
— А чия?
Мовчання.
— Чим промишляє тепер Беньковський, Лівша?
— Та так... чим потрапить.
— А Новогрудський?
— Полює шлюх на роликах на катку біля Ріверв’ю. Той каток відкрито цілий рік.
— І впольовує?
— Та де там. Вони всі швидші за нього.
— Ну, а Лихе Око що поробляє?
Мовчання.
— Адже ти знаєш, про кого я питаю. Ідзиковський.
— Барига?
— Атож, атож. Не тягни кота.
— Кажуть, крутиться коло рингу. Оборудує турніри.
— Кодадека давно бачив?
— Та давненько. Тиждень-два, а то й з місяць тому.
— Ну, а він що?..
— Га?
— Що він робить, питаю.
— Дригоніжка? Нічого такого... Перебувається чим попаде.
— Часом, не п’яницями в під’їздах?
У кімнаті раптом гучно й чітко зацокав чийсь годинник.
— Перебуватися — то не значить грабувати.
— Отже, ти хочеш сказати, що Дригоніжка не грабує, що грабуєш тільки ти.
Біцек сховав очі під білявими віями.
— Ну гаразд, бреши далі, тільки швидше.
Козакова голова зовсім увійшла в плечі, обличчя його було схоже на праску — вузьке в скронях, а щелепи широкі й округлі. Комір кітеля у нього був розстебнутий, і під важким підборіддям на зарослих сивим волоссям грудях поблискував малесенький золотий хрестик, трохи світліший від ґудзиків уніформи.
— Я сказав тому дивакові, що всієї платні я в нього не відберу, мені, кажу, треба трохи дрібних грошей, я їх потім тобі поверну. Але він мене, видно, не зрозумів — стоїть і кричить, що це вже вчетверте й щоб я його не чіпав, бо не буде на що жити. «А чого ж ти їх пропиваєш, — кажу, — коли нема на що жити?» Тут вів вишкірився, підморгує мені й дістає з чотирьох різних кишень чотири шкалики — і всі різні. «Вибирай, — каже по-польському, — один, який хочеш». Ну, я йому дав по руці, вибив усі чотири. Всі чотири. Не люблю я, коли доросла людина впивається отак по-дурному. Той дивак був мужлаєм, темним польським мужлаєм, американського громадянства він не має, ручуся, що не має. «Слухай, — прошу я його, — давай сюди дрібні гроші». Прошу по-доброму й небагато ж прошу, я ж бо закони поважаю, капітане, ви хоч кого спитайте, мене тут усі знають. А той дивак репетує так, неначе я його вбивати збираюся. Ну, я одною рукою затулив йому рота, другою зробив захват шиї з-під плеча й кажу на вухо ввічливо так, по-польському: «Не галасуй, бо підведеш і мене, і себе». А він не слухає, упрів, виривається, випручується. Хміль з нього вийшов, я вже насилу його тримаю. Нізащо б не подумав, що в ньому ще стільки сили — він же пиячив там на Дівіжн день у день і не один рік! Він таки відірвав мою долоню від рота й давай горлати: «Бандит! Бандит!» І я вже відчуваю, що от-от випущу його...
— Чи не тому, що другою рукою ти нишпорив по його кишенях?
— Ні. Просто я захват зробив правою рукою, а права в мене слабкіша за ліву, та й ліва вже не та після того, як я вивихнув її на подачі.
— Отже, револьвер ти тримав у лівій руці?
Біцек повагався, потім сказав: «Так, сер», і відчув, як з-під пахви по ребрах скотилася крапля поту.
— Скільки ж грошей ти в нього забрав?
— Та ніскільки, адже в мене обидві руки були зайняті! Я весь час до цього веду, а ви не дасте сказати. За весь той клопіт нині це перепало й малесенького шкалика.
— Скільки разів ти вистрелив?
— Один тільки раз, капітане. В мене й патронів більше не було. Та це лиш називається «вистрелив». Випустив заряд йому під ноги. Для настрашки щоб він не кинувся на мене. Пальнув для самозахисту. Я вже лишень одного хотів — ушитися звідти, та й край. — Він безпорадно подивився на Коміського й Адамовича. — Буває, находить на людину. Самі знаєте. От і на мене найшло.
Біцек замовк. У кабінеті тепер чути було тільки, як шурхотять олівець репортера та цокав чийсь годинник.
«Треба буде поспитати Япошку, чи має право репортер записувати зізнання, — чи можна зіграти на цьому на суді», — гарячково подумав Біцек і несподівано для самого себе бовкнув:
— Крім того, я хотів показати йому...
— Що показати, хлопчику?
Мовчання.
— Що ти хотів йому показати, Лівша?
— Що він даремно має мене за пацана.
— Він обізвав тебе пацаном?
— Ні. Але міг. Думаєте, їх мало — отих мудрагелів, що мають мене за пацана? Я їм усім показую, пацан я чи ні. А тепер так показав, що більше не мудруватимуть.
Біцекові хотілося виправдатись, але він ніяк не міг вирішити, за що саме: за те, що він пограбував людину, чи за те, що не зумів її пограбувати.
— Мене тут усі знають. Колись я навіть був членом клубу «За чистоту нашого міста»... Я й кажу тому дивакові — чемно кажу, ввічливо, як належить американському громадянинові, — що в цьому під’їзді, мовляв, живе мій приятель Япошка. «І тут тебе, кажу, — грабують востаннє. Більш тебе, старий, не чіпатимуть. Надалі я беру тебе під свій захист, так і знай. Мешканцям цього будинку не до вподоби такі історії, так само, як і нам з тобою. Час покласти цьому край, старий, — всі ми хочемо жити по-людському!» Отак і пояснив йому польською мовою.
Козак перезирнувся з репортером із «Дзєнніка Чікагоського», і той заходився швидко, але обережно протирати кінчиком старої краватки окуляри в черепаховій оправі. Окуляри трималися на чорній стрічці; протерши, репортер знову почепив їх на ніс.
— Ти вбив його пострілом у пах, Лівша. Він помер.
Репортер подався трохи вперед, але не помітив на обличчі Біцека ніякої реакції й відкинувся на спинку крісла. «Приміщення дільниці старе й брудне, а крісло — гарне, зручне», — подумав він мляво. Козак приставив руку в рукавичці козирком до лоба й перебіг очима протокол, що лежав перед ним. Лампа на столі все ще світилася — неначе вів працював цілу піч. У міру того, як вранішнє небо у вікні за його спиною вияснялося, глибокі зморшки на обличчі в нього чорнішали, наче в них збиралася сажа, а кутики рота немовби опускались, і Козак тепер скидався на старого сенбернара.
— Ти поцілив його просто в пах. — Козак говорив монотонно, безвиразно, ніби не розумів того, що читав. — Залишилося п’ятеро сиріт. Стелла, Марія, Груша, Ванда, Вінцент. Тринадцять років, десять, шість, шість і двомісячне немовля. Мати після останніх пологів непрацездатна, ім'я — Роза. Середній тижневий заробіток — п'ятдесят п’ять доларів...
Біцеків голос зірвався на крик:
— Знаєте що! Куля, мабуть, відскочила рикошетом?
— Хто був з тобою?
— Я був сам. — У хлопцевому голосі забринів страх. — Я той вовк, що полює сам-один.
— Ти сказав: «Ми побачили того дивака». Який він був, той другий, — високий, дебелий?
— Його було фунтів двісті двадцять, — промовив Коміський. — Щонайменше двісті двадцять. Фунтів на п'ятдесят важчий від цього хлопця. І на півголови вищий.
— То хто ж той другий, Лівша?
— Капітане, я сказав «ми побачили», бо його таки бачило багато людей, коли він розмінював чек у Стахули. Там було повно народу, Стахула розмінює чеки тільки тим, кого знає в обличчя. Коли вже про це зайшла мова, то мені навіть відомо, де той старий дивак працює. Мати навіть казала, може, варто продати нашу крамничку, щоб і я пішов працювати на те будівництво. Але діяв я сам, капітане.
Газетяр поправив окуляри. Він уже знав, чим закінчить репортаж: «Ваш кореспондент ніколи не бачив таких холодних сталевих очей, як у цього закоренілого вбивці, що зухвало іменує себе «самотнім вовком із Потомак-стріт». Репортер посовався в кріслі — поряд був гарячий радіатор, — але підводитися й переставляти крісло йому не хотілось.
— А де був у ту хвилину отой твій лисий приятель?
— Це ви про кого, капітане? У нас в окрузі тепер, вважайте, всі лисі. Всі поголили собі голови в Стахули.
— Я кажу про Беньковського. Слухай, ти не бійся, хлопчику, ми не будемо тобі шити давніх гріхів. Вистачить і цієї історії. Старого ви грабували вдвох із Беньковським. Хто з вас кому допомагав — він тобі чи ти йому? Хто був з револьвером — він чи ти?
Лівша почув, як на подвір’я дільниці заїхав поліцейський «форд»; за хвилину в кабінет долинув плюскіт бензину — водій заправляв бак. Позад Біцека важко сопів Мілано. Хлопець подивився на свої черевики, зашнуровані на всі дірочки й зав’язані подвійним бантиком. «Час уже поміняти шнурки, — подумав він. — Або перейти на один бантик».
— Беньковський — це отой беззубий шибеник, що виступав колись на рингу в Сіті-ґарден, так? У вазі, здається, сто вісімнадцять фунтів, правильно?
— Не знаю, ми з ним мало знайомі. Бачив раз чи два як він б'ється, але рота він не роззявляв, і які в нього зуби — не примітив. А взагалі, якщо ми з вами балакаємо про того самого хлопця, то виступав він, по-моєму, у вазі сто тридцять три фунти, капітане.
— Здається, ти теж раз чи два виступав у Сіті-ґарден?
— Егеж. Двічі.
— Ну, і як у тебе виходило, Лівша?
— Обидва рази перемагав за явною перевагою. Рефері зупиняв обидва бої в першому раунді. Вдруге я зустрічався з одним чорнопиким із «Савоя». Якби він тоді підвівся, я б його покалічив на все життя. Порішив би, їй-богу. Я доти й сам не знав, який у мене тильний удар.
— І обидва рази твоїм секундантом був Беньковський?
— Зовсім ні, сер.
— Брешеш, сучий сину. Я на власні очі бачив його в твоєму кутку, коли ти виграв у Куні. Він твій менеджер, бандюго.
— А цього я й не заперечував.
— Ти ж казав, що він тобі не секундує.
— Бо він таки не секундує.
— А хто ж, як не він?
— Барига.
— Ти мені сказав, що Барига оборудує твої зустрічі. Ти б спочатку думав, а потім брехав.
— А він робить і те, й те, капітане. Під час бою відповідає за відро й губку, між боями обробляє моїх суперників, а коли шанси так на так — то й рефері та суддів. Барига ще не програв жодної зустрічі. Того чорнопикого він сам вибрав для мене в роздягальні. Підніс мені перемогу, так би мовити, на блюдечку. — Біцек покрутив стару зеленувату шапочку на вказівному пальці, і йому чомусь згадалося, яка ця шапочка була, коли він її купив, — весела, картата, з навушниками. Карти вицвіли, від навушників лишилися самі нитки.
— Чого це вам усім забаглося поголити голови, Лівша?
— Я того дивака сам упорав. Мені й не на такого сили стане, — сказав Біцек і почав непомітно набирати в легені повітря. Коли вони наповнилися, він заплющив очі, як заплющував їх, плаваючи під водою, і повільно-повільно видихнув.
— Я тебе не про це питаю. Я тебе питаю, чого вам забаглося світити черепами?
Біцекові непослідовні думки зачепилися за слово «забаглося». Цікаве слово, і звучить по-блатному. «Що, падло, в пику забаглося?» Непогано.
— Я забув, про що ви питаєте.
— Я питаю, невже ви не розумієте, що нам тепер вас, голомозих, легше буде переловити.
— Легше? Ми, голені, всі однакові, і нас тепер в окрузі більше, ніж патлатих, тож легше чи важче — це як сказати. Але вийшло це взагалі ненавмисне. Один фраєр домовився з моєю матір’ю: він їй позичає перукарське крісло, а вона голить усіх поляків на Потомак-стріт по той бік од нашої крамниці; половину виручки їм обом, а половину — на допомогу сиротам. Ну, мати й почала з мене, щоб я, мовляв, став за приклад, але від зрізаного волосся в неї почався приступ, їй довелося лягти, а я доголився сам. Після того мені на вулиці проходу не давали. Господи, прости й помилуй! Скрізь, куди не поткнуся, тільки й чую: «Агов, лисий Біцеку!» І кожне на мене пальцем тикає, від шмаркатого мокроштаника до старого вурки. Ну, день я терпів, а на другий беру ножиці, виходжу надвір, і першим мені стрічається Горбань Вотрубінський — ви його навряд чи знаєте. Я його хап, ножицями чик-чик і вистриг чуприну по маківку. Той Горбань, по-моєму, зроду ре стригся, він казав, що скоріше в муніципалітеті хабарників попересаджують, ніж він пострижеться. Глянув на себе Горбань у вітрину — і ну реготати. Нареготалися ми з ним, а тоді він і каже: «Раз ти вже почав, то й кінчай». Сіли ми на бровці край дороги, я його достриг, а тоді повів до себе, нагрів води й виголив те, що лишилося. Потім виходимо ми вже вдвох з Горбанем, а назустріч — Кіт Воркіт Новогрудський, той, що з Фрай-стріт, — видно, щойно від Стахули, зачіска модняцька, кучеряві баки й при зеленій краватці. Я його беру попід білі ручки, а Горбань, ясна річ, вистригає йому півчуприпи, як я перед тим самому Горбаневі. Тоді вже настала черга Кота-Воркота — для нього ми спіймали Честера Чехувку, для Честера — Ковбоя Окуляніса, що з південно-західного акведука, для Ковбоя — Мустанга, для Мустанга — Джона з розвилки, потім Змія Барановського, ну а далі пішло-поїхало — стали стригти-голити всіх підряд, не тільки наших, а й чужих — італійців, греків і навіть одного філіппінця обчикрижили — певно, він був з Кларк-стріт, ішов з білою дівчиною. А тим часом до нас з усієї округи посунула пацанва — самі просяться, голови підставляють: і нас поголіть, ми теж, мовляв, хочемо до Клубу Бритоголових. Вони, бач, вирішили, що це в нас клуб. Дійшло до того, що голомозі шмаркачі почали духопелити більших хлопців, а ті боялися дати здачі — щоб не зв’язуватись із бритоголовими. Ну, ми подумали-подумали й вирішили поміняти назву, й тепер називаємося не «Вояками», а «Громадсько-спортивним клубом бритоголових патріотів Америки». — Помовчавши, Біцек обережно додав: — Досі я грав за «Вояків», а наступного року запишуся до клубу «Золоті рукавиці» — якщо не надумаю вступити до коледжу. Адже я ходив до школи, закінчив вісім класів. Якщо я й далі набиратиму вагу, як тепер, то за рік важитиму сто дев’яносто вісім фунтів при зрості п'ять футів десять дюймів. Я б уже тепер міг виступати в напівважкій вазі.
Він переступив з ноги на ногу й потягся рукою до комірця — певно, хотів розстебнути його й продемонструвати свої м'язи. Але Адамович поклав одну долоню йому на плече, а другою ляснув по руці, і Лівша опустив її. Адамовичу не подобався цей хлопець.
— Через те я й хочу виплутатися з цієї халепи, — вів далі Біцек. З мене ж може вийти класний боксер. А з оцим усім — край, зав’язую. Маю вже урок на все життя, будьте певні. Зав’язую, вступаю до найкращого коледжу, стаю на чесний шлях.
Якби отой, з ученою пикою, що записував, спитав у нього: «До якого такого найкращого коледжу?» — Біцек зіграв би недоумка і ляпнув, приміром: «Бузологічний студентський коледж». Може, це б трохи спантеличило Козака, може, Козак навіть вирішив би, що він псих, і послав на обстеження. Але тут треба знати міру, не перегинати — щоб і самому виплутатися, і Беньковського не вплутати.
Він знову потупцяв на місці, і тільки неспокійне човгання його шнурованих тупоносих черевиків, звичайних школярських черевиків, порушило тишу в душній кімнаті. Біцекові кортіло роздивитись обличчя репортера, та щоразу, коли в того зблискували окуляри, хлопця поймав страх і він опускав очі. Біцек зроду не бачив таких окулярів на стрічці й багато віддав би за те, щоб їх бодай поміряти. Ні, краще вже дивитись у вікно в капітана за спиною. Вікно було заґратоване, і багрове січневе сонце за ним світилося тьмяно, мов смолоскип у тумані. Вулицею прогуркотів ваговоз — на слух старий «шевроле» чи «форд», з ланцюгом іззаду; хлопець заплющив очі й уявив собі, як ланцюг б'ється об бруківку, викрешує іскри, відскакує... Куля теж відскочила. А він ускочив.
— Як ти гадаєш, що ми з тобою зробимо, Біцеку?
В хлопця тенькнуло серце й знову пересохло в горлі, коли замість панібратського «Лівша» він почув своє прізвище.
— За ненавмисне вбивство можуть припаяти від одного до чотирнадцяти років. — Зібравши всю свою витримку, він подивився Козакові просто в очі.
— І ти ладен чотирнадцять років гарувати на каторжній фермі? Тебе це не лякає?
— А чого саме чотирнадцять? Чотирнадцять — найбільший строк. А в мене буде перша судимість. І потім, я стріляв, захищаючись. Це був самозахист. На таке зважають. Я пошлюся на пре... прецедентне право.
— Чи ти ба! Хто тебе напоумив, Біцеку?
— Сам придумав. Оце щойно. Всю котушку мені однаково не дадуть — самі знаєте.
— Ми можемо запроторити тебе на ферму Святого Карла, Біцеку. А коли досягнеш повноліття — перевести до каторжної в’язниці. Звичайно, в тому разі, якщо тебе не визнають винним у навмисному вбивстві.
Такого хлопець не хотів навіть припускати.
— Ет, кілька років на фермі мені не завадять. Я однаково збирався кидати пити-курити: боксерові-професіоналу не можна. От на фермі й кину.
— Коли ти звідти вийдеш, тобі буде тридцять два роки, Біцеку, — трохи забагато, як для професіонала, га?
— Я стільки не сидітиму. Ненажеру Пйонтека, що живе коло пакгаузу, двічі достроково випускали з ферми Святого Карла. А Ненажері, щоб ви знали, бракує десятої клепки в голові. І він навіть не має американського громадянства.
— Ну, побалакаймо тоді про таке місце, з якого достроково не випустять. Скажімо, про електричний стілець. Ти знав Богацького з Нобл-стріт, Біцеку? Хлопця, якого засмажили минулого літа?
Прочинивши двері, до кімнати зазирнув перевдягнений детектив, глянув на Біцека й упевнено сказав:
— Це той самий, капітане. Це він.
На обличчі в Біцека розпливлася добродушна усмішка — за останні два дні він уже добре навчився посміхатися, коли хочеться криком кричати. «Тільки б не зірватися, — подумав він розпачливо. — Бо як зірвешся — пропав». І він потягся — легко, як кіт, і позіхнув Козакові в обличчя.
— Капітане, я вперше попадаю в таку халепу, — промовив він і на мить багатозначно замовк. А тоді, подумавши: «Ну, тепер держіться!» — закінчив: — Тому мені приємно знати, що я сяду не сам, а з одним радником муніципалітету, про якого зможу дещо розповісти на суді.
Ну що, схопили? Отож-бо! Знайте наших!
— Це ти про мого брата, Біцеку?
Хлопець поважно кивнув головою. Знайте, що Лівша вам не по зубах!
Репортер узяв сигарету з-за вуха і встромив собі в рот. Адамович пирснув.
Біцек крутнувся на підборах: Адамович відверто сміявся з нього! Та вони всі сміялися йому просто в обличчя! Від люті очі хлопцеві заслав червоний туман. А коли зір його прояснився, він побачив, що Козак сидить, відкинувшись на спинку крісла, й дивиться на нього з виразом людини, яка щойно ухилилася від удару й тепер спокійно обмірковує, як би його найкраще поквитатися з нападником. Капітан, видно, був не з тих, хто б’є зопалу, наосліп. І не з тих, хто дає маху. І цей капітанів спокій роздратував хлопця ще більше, ніж глумливий сміх Адамовича. Біцека прорвало — він знав, що тепер не заспокоїться, доки не заллє їм за шкуру сала.
— Ти, патлатий! — крикнув він репортерові. — Бери свого олівця й записуй, що я, Біцек, продірявив старого пропияку, записуй, що я ніколи не розлучаюся зі своїм шестизарядним і роблю решето з кожного, хто попаде під гарячу руку! Записуй, що Біцек нікого не боїться й нікому не дає спуску...
Та що це? Всі довкола дивились на нього незворушно, спокійно, навіть лагідно! А в Адамовича взагалі був такий вигляд, наче він зараз погладить його по голові й скаже що-небудь по-батьківському ласкаве.
Адамович і справді заговорив.
— Не гарячкуй, хлопче, — сказав він. — Адже ти на допиті. І ми хочемо тобі допомогти. Хочемо, щоб ти повернувся до своєї мами, до свого боксу. Ми намагаємося тобі допомогти, а ти не даєш, хлопчику.
Козак висякався, а тоді заговорив удавано зичливо, мов страховий агент, що обдер клієнта, як липку, а тепер випроваджує його з контори.
— Ну що, може, розповіси, звідки в тебе той револьвер, Лівша?
— Дідька лисого я вам розповім!
Тепер Біцек відчував уже холодну ненависть до них усіх. До всіх, хто був у цьому кабінеті, а заразом і до всіх, хто був за його стінами. Але Козака Біцекова ненависть, здавалося, тільки радувала. Репортер сховав блокнота в кишеню й застебнув верхній ґудзик пальта, неначе допит уже скінчився.
Невже й справді скінчився, невже вони більш не допитуватимуть його? Біцек хотів, щоб допит тривав, щоб вони погрожували йому, зловісно похитували головами, вмовляли, укоськували, обіцяли помилувати, якщо він розповість, де дістав револьвер.
— Я на вас злості не маю, капітане. І на вас усіх теж. Я все розумію. Кожен з нас живе, як може, хто сильніший, той і виграв. А наше діло — нас давити, вам за це гроші платять...
Він звертався вже тільки до капітана, бо Коміський і Мілано непомітно вийшли. Але Козак вивчав протокол так, наче Бруно Біцека на прізвисько Лівша в кімнаті й не було. Наче він узагалі не існував.
— Я все ще тут, — сказав хлопець, і губи його сіпнулися в кривій, жалюгідній посмішці.
Козак підвів очі, його велике, обвітрене, безвиразне обличчя раптом нагадало Біцекові боксерську рукавицю. Капітан дивився мовби крізь хлопця, і Біцекові раптом стало страшно. Він злякався, що його більш ні про що не питатимуть — ні про револьвер, ні про старого, ані про те, що він тепер відчуває.
— Не дивіться на мене так, наче мене тут нема, — попросив він здушеним голосом.
Та не мовчіть же, питайте! Питайте про давніші діла! Про те, як вони з Дригоніжкою обчистили гральний автомат! Чи як вони з Кейсі зняли бучу в крамничці й нишком поцупили чотири долари! Питайте про що завгодно! Тільки питайте!
Репортер припалив сигарету.
— Що ж, у твоїй справі тепер — ажур, — промовив Козак і знову втупився в протокол.
— Я народився в Америці. В мене американська освіта...
Але ніхто вже не слухай, що каже Бруно Біцек на прізвисько Лівша.
Репортер підвівся, рушив до дверей, і хлопець подумай: «От гад, міг би принаймні віддати недокурок». Він постояв ще з хвилину, переступаючи з ноги на ногу й чекаючи наказу вертатися до камери, а тоді почав тихенько задкувати до дверей нехай хоч Козак накаже Адамовичу схопити його. Коли до дверей залишилося два-три кроки, він обернувся до Козака спиною.
Його ніхто не зупиняв. Що означає оте слівце — «ажур»? Він крутнув круглу ручку й вийшов; у кінці коридору побачив двері до зали суду, й серце його закалатало так, що удари віддалися дрожем у всьому тілі — а що, як майнути туди? Він озирнувся... Адамович ішов кроків на п’ять позаду, ступаючи нечутно, як кіт, як може ступати лише старий, стріляний лягавий, і дивився кудись убік, з виразом знудженим та байдужим, і вираз той означав: біжи не біжи — однаково не втечеш.
Самотній Вовк з Потомак-стріт покірно зупинився посеред довгого, похмурого коридору, чекаючи, доки сержант підійде й застромить два пальці за його ремінь. Невже ці лягаві не розуміють, що, коли він подасть знак, Дригоніжка, Кіт-Воркіт і Боньковський підлетять до дільниці на кремовому б'юїку, вдарять по вікнах з автоматів, і тоді він, Лівша, зигзагом метнеться через зал суду, вистрибне на пожежну драбину, тра-та-та з третього поверху на землю, і ось він теж стріляє, він уже в б’юїку й машина бере розгін... Вони розіграють усе, як по нотах, як у тому фільмі а Джорджом Рафтом, і стережіться, лягаші, коли з руки Бруно Біцека заговорить воронований кольт!..
Сержантові пальці зімкнулися на ремені в хлопця за спиною.
Коли двері в кінці коридору відчинилися, з них війнуло холодом і важким духом карболки з підвальних камер. Надворі, десь високо вгорі, загули дзвони костьолу Св. Яна. Намацуючи в темряві чавунні східці гвинтових сходів, Біцек почув пронизливий скрегіт трамвайних коліс — видно, водій загальмував на розі Чікаго-авеню й Оґден-стріт перед червоним світлом. Потім трамвайні колеса знову скреготнули й вискнули, наче під них попав кіт. «Чи йде ще сніг надворі?» — подумав Біцек, побачивши білі стіни підвалу.
— Тобі нічого не треба, хлопчику? — дуже лагідно спитав Адамович, замкнувши за Біцеком ґратчасті двері камери. «Хлопець просто не почуває себе винним, у тім-то й лихо, — думав сержант. — Такі от і про Бога забувають, і до церкви не ходять. А якби й ходили — яка з того користь, коли вони не знають, що таке гріх?»
Він ще раз зазирнув у тьмяно освітлену камеру й побачив, що хлопець став навколішки під стіною. Ніби відчувши на собі сержантів погляд, Біцек повільно повернув до нього бліде обличчя. Невже на ньому було написане молитовне каяття? Старий Адамович зняв кашкета.
— Чого вилупив баньки, гаде? Думаєш, я буду молитися? Та скоріше ваша лягавка завалиться, ніж Лівша почне молитись! Молитися, продавати коришів чи просити пощади! Тож топай геть звідси, геть, бодай тобі руки-ноги повідсихали! Я впустив шапочку й шукаю її, ясно?
Адамович дивився, як хлопець рачкує, шукаючи шапочку. Коли Біцек знайшов її, старий надів кашкета й пішов, відчуваючи якесь невиразне, самому собі незрозуміле невдоволення.
Він не бачив, як Лівша, усе ще стоячи навколішках, затулив обома долонями рота і втупився очима в темну стіну.
Тіні, одна від одної темніші, розпливалися в нього перед очима.
По хвилі хлопець прошепотів:
— Я однаково знав, що не доживу до повноліття...
Немає коментарів:
Дописати коментар