Двері відчинились, і до їдальні Генрі зайшли двоє. Вони сіли біля прилавка.
— Що подати? — спитав Джордж.
— Не знаю, — відказав один.— Ти що їстимеш, Еле? — Та не знаю,— озвався Ел.— Не надумаю навіть, що б його вибрати.
Надворі сутеніло. За вікном засвітилися ліхтарі. Двоє біля прилавка читали меню. Нік Адамс роздивлявся їх з другого кінця прилавка. Коли вони зайшли, він розмовляв із Джорджем.
— Мені смажену вирізку а яблучною підливою та картопляним пюре,— сказав перший. — Це ще не готове.
— Чого ж воно написане в меню?
— Це обідня страва,— пояснив Джордж.— Обіди в нас від шостої,— Він поглянув на стінний годинник за прилавком,— А тепер п'ята.
— Годинник показує двадцять на шосту,— сказав другий незнайомець.
— Він на двадцять хвилин поспішає.
— Ну, біс із ним, з тим годинником,— сказав перший,— Чим же тут можна підживитися?
— Можу подати різні сендвічі,— відказав Джордж.— Яєчню з шинкою, яєчню з салом, печінку з салом, біфштекс.
— Даси мені курячі крокети в сметані, з горошком і картопляним пюре.
— Це теж обіднє.
— Все, що ми замовляємо, обіднє, еге ж? Он як ти повертаєш!
— Можу дати яєчню а шинкою, яєчню з салом, печінку...
— Я беру яєчню з шинкою,— сказав той, котрого звали Ел.
Він був у котелку й чорному пальті, застебнутому на всі ґудзики. Обличчя мав дрібне, бліде й тонкогубе. На шиї в нього було шовкове кашне, на руках — рукавички.
— А мені яєчню з салом,— сказав другий. На зріст він був майже такий самий, як Ел. Вони різнились обличчями, але одягом скидалися на близнят. На обох були пальта, видимо тісні. Та й сиділи вони однаково — нахилившись уперед і поклавши лікті на прилавок.
— А випити щось є? — спитав Ел.
— Пиво, морс, імбирний напій. — Я питаю випити.
— Оце все, що я сказав.
— Чудове містечко,— мовив другий.— Як воно хоч зветься?
— Семміт.
— Ти чув коли про таке? — спитав Ел свого товариша. — Ні,— відказав той.
— А що тут роблять вечорами? — спитав Ел.— Обідають,— сказав його товариш.— Усі приходять сюди і їдять той знаменитий обід.
— Таки вгадали,— мовив Джордж.
— То ти думаєш, що я вгадав? — спитав його Ел.
— Атож.
— Ти молодець хоч куди, еге?
— Атож.
— Ніякий ти не молодець,— сказав другий.— Правда ж, Еле? — Бовдур він,— сказав Ел. Тоді обернувся до Ніка:— Тебе як звати?
— Адамс.
— Ще один молодець,— сказав Ел,— Як по-твоєму, він молодець, Максе?
— У цьому містечку самі молодці,— відказав Макс. Джордж поставив на прилавок дві тарілки: яєчню з шинкою і яєчню з салом. Тоді присунув до них по тарілочці смаженої картоплі й зачинив віконце до кухні.
— Котра ваша? — спитав він Ела.
— А ти не пам'ятаєш? — Із шинкою.
— Бач, який молодець,— сказав Макс. Тоді простяг руку і взяв тарілку з яєчнею. Обидва їли в рукавичках. Джордж дивився, як вони їдять.
— А ти чого витріщився? — Макс звів очі на Джорджа.— Та ні, що ви.
— А я кажу — так. Ти витріщався на мене.
— То він, певне, пожартував, Максе,— сказав Ел. Джордж засміявся.
— Тобі нема чого сміятися,— сказав йому Макс.— Тобі зовсім нема чого сміятися, зрозумів?
— Добре, не буду,— мовив Джордж.
— Він гадає, що це добре.— Макс обернувся до Ела.— Він, бач, так гадає. Он він який.
— О, він розумник,— сказав Ел. Обидва знову взялися до їжі. — А як звати отого молодця, що стовбичить там коло прилавка? — спитав Ел у Макса.
— Гей ти, молодче! — сказав Макс до Ніка.— Ану катай за прилавок до свого приятеля. — А що таке? — спитав Нік.
— А нічого.
— Сказано тобі, то йди,— докинув Ел. Нік зайшов за прилавок.
— Що це значить? — спитав Джордж.
— То не твоє діло,— відказав Ел.— Хто там є в кухні?
— Негр.
— Який ще негр?
— Кухар.
— Скажи йому, нехай вийде сюди.
— А це навіщо?
— Скажи йому, нехай вийде.
— Чи ви собі думаєте, де ви є?
— Ми добре знаємо, де ми є,— відказав той, котрого звали Макс.— Хіба ми схожі на дурників?
— Розмовляєш ти й справді наче дурник,— сказав йому Ел.— Якого ти дідька панькаєшся з цим хлопчиськом? Слухай, ти, — звернувся він до Джорджа. — Зараз же скажи негрові, щоб вийшов сюди.
— Що ви хочете йому зробити?
— Нічогісінько. Ти помізкуй трохи, молодче. Що б то ми мали робити якомусь негрові?
Джордж штовхнув віконце, що відчинялося до кухні.
— Семе! — гукнув він.— Іди-но сюди на хвилинку. Двері в кухні розчинились, і звідти вийшов негр.
— Що таке? — спитав він. Ті двоє біля прилавка скинули на нього поглядом.
— Усе гаразд, негритосе. Отам і стій,— сказав Ел.
Негр Сем стояв у фартусі й дивився на двох незнайомців, що сиділи біля прилавка.
— Слухаюсь, сер, — мовив він.
Ел зліз з високого табурета, на якому сидів.
— Я піду до кухні з негром і оцим молодцем,— сказав він.— Вертай у кухню, негритосе. А ти за ним, молодче.— І невеличкий
чоловік рушив до кухні слідом за Ніком та кухарем Семом. Двері за ними зачинились.
Другий, на ім'я Макс, сидів біля прилавка навпроти Джорджа. Та дивився він не на Джорджа, а в довге дзеркало, що прикрашало стіну за прилавком. У цьому приміщенні до їдальні Генрі був бар.
— То що, молодче,— спитав Макс, дивлячись у дзеркало,— чом ти нічого не кажеш?
— Що це все означає?
— Гей, Еле! — гукнув Макс.— Мій хлопець хоче знати, що це все означає.
— А чого ти йому не розтлумачиш? — долинув з кухні голос Ела.
— Як ти думаєш, що воно все означає?
— Не знаю.
— А як ти думаєш?
Говорячи, Макс увесь час дивився в дзеркало.
— Не можу сказати.
— Гей, Еле, молодець не може сказати, що він про все це думає!
— Еге ж, я чую,— озвався Ел з кухні. Він відчинив низьке віконце, крізь яке передавали тарілки, й підпер його пляшкою від томатного соусу, щоб не зачинялось.— Слухай, молодче,— сказав він Джорджеві з кухні.— Стань-но трохи далі туди. А ти, Максе, посунься трохи праворуч.— Він розміщував їх, наче фотограф перед тим, як робити груповий знімок.
— Побалакай зі мною, молодче,— сказав Макс.— То як ти думаєш, що тут має статися?
Джордж мовчав.
— Ну, то я тобі поясню,— провадив далі Макс.— Ми хочемо вколошкати одного шведа. Знаєш такого здоровенного шведа, на ім'я Оле Андресон?
— Знаю.
— Він щовечора приходить сюди обідати, правда ж?
— Іноді приходить.
— О шостій, чи не так?
— Так, якщо взагалі приходить.
— Усе це, молодче, ми знаємо,— сказав Макс.— Побалакаймо про щось інше. В кіно ти ходиш?
— Інколи ходжу.
— Треба ходити частіше. Кіно — то чудова штука для таких молодців, як ти.
— За що ви хочете вбити Оле Андресона? Що він вам заподіяв?
— Йому й не випадало щось нам заподіяти. Він нас ніколи навіть не бачив.
— Та й побачить лиш раз у житті,— докинув Ел з кухні.
— Тоді за що ж ви хочете його вбити? — спитав Джордж.
— Нас попросив про це один приятель. Просто дружня послуга, молодче.
— Помовч,— сказав Ел з кухні.— Ти до біса базікаєш.
— Та треба ж мені розважати свого молодця. Правда, молодче?
— Ти занадто розбазікався,— сказав Ел.— Онде мій молодець із негром самі собі розважаються. Сидять тут у мене зв'язані докупи, мов ті подружки з монастирської школи.
— То ти бував у монастирській школі?
— Хто зна, може, й бував.
— У хедері ти бував. Оце напевне.
Джордж поглянув на стінний годинник.
— Коли хтось зайде, скажеш, що кухаря немає, а як і тоді не відчепиться, підеш у кухню і сам щось зготуєш. Затямив
молодче?
— Гаразд,— сказав Джордж.— А що ви зробите з нами потім?
— Там побачимо, — сказав Макс.— Це таке діло, що наперед ніколи не знаєш.
Джордж знову звів очі на годинник. Було чверть на сьому. Двері з вулиці відчинилися. Зайшов водій трамвая.
— Здоров, Джордже,— сказав він.— Підкріпитись є чим?
— Та Сем якраз вийшов,— відказав Джордж.— Вернеться десь за півгодини.
— Ну, то я краще під куди-інде,— сказав водій. Джордж подивився на годинник. Було двадцять хвилин на сьому.
— Чисто зроблено, молодче.— сказав Макс.— Ти справжній джентльмен.
— Він знав, що я розчереплю йому голову,— озвався з кухні Ел.
— Ні,— заперечив Макс.— Зовсім не тому. Просто він молодець. Славний хлопчина. Він мені подобається.
За п'ять хвилин до сьомої Джордж сказав:
— Він не прийде.
Перед тим до їдальні заходило ще двоє людей. Для одного з них Джордж мусив піти в кухню й приготувати сендвіч з яєчнею та шинкою, якого той захотів узяти з собою. В кухні він побачив Ела, що сидів на стільчику біля віконця, зсунувши котелок на потилицю і сперши на привіконну поличку дуло обріза. На підлозі в кутку сиділи Нік і кухар, зв'язані спиною до спини; роти їх
були заткнуті кухонними рушниками. Джордж приготував сендвіч, загорнув у проолієний папір, вклав у пакет і виніс покупцеві; той заплатив і пішов собі.
— Мій молодець на всі руки майстер,— сказав Макс. — І куховарити вміє, і все на світі. Ото буде якійсь дівчині господиня в домі.
— Он як? — мовив Джордж.— А вашого приятеля, Оле Андресона, вже не ждіть.
— Дамо йому ще десять хвилин,— сказав Макс. Він дивився в дзеркало і на годинник. Стрілки годинника показали сьому, потім п'ять хвилин на восьму.
— Ходім, Еле.— сказав Макс.— Нема чого тут стовбичити. Він не прийде.
— Почекаймо ще п'ять хвилин,— відказав Ел із кухні.
За ті п'ять хвилин зайшов ще один відвідувач, і Джордж пояснив йому, що кухар занедужав.
— То якого ж біса ви не візьмете іншого? — спитав той.— Добра мені їдальня! — І пішов геть.
— Ходім, Еле, — сказав Макс.
— А що робити з цими двома молодцями й негром?
— Та нехай собі живуть.
— Ти так думаєш?
— А певне. Ми своє відбули.
— Не до смаку мені ці сентименти,— сказав Ел,— Ти вибовкав більш ніж треба.
— Е, до лиха,— сказав Макс. — Мали ж ми якось розважатися, так чи ні?
— І все одно базікав ти забагато,— сказав Ел.
Він вийшов з кухні. Під його тісним пальтом злегка випиналося дуло обріза. Він поправив пальто руками в рукавичках.
— Ну бувай, молодче.— сказав він Джорджеві.— Щасливий ти хлопець.
— А правда,— докинув Макс.— Можеш грати на перегонах.
Обидва вийшли за двері. У вікно Джордж бачив, як вони поминули ліхтар і перетнули вулицю. Тісні пальта й котелки робили їх схожими на коміків з вар'єте.
Джордж пішов до кухні і розв'язав Ніка та кухаря.
— Годі з мене цих штук,— сказав Сем, кухар.— Годі аж по саму зав'язку!
Нік підвівся. Йому ще ніколи не затикали рота рушником.
— Ну й ну,— мовив він.— Що це за чортівня? — Він намагався вдавати хвацького хлопця.
— Вони хотіли вбити Оле Андресона,— пояснив Джордж.— Думали його застрелити, коли він прийде обідати.
— Оле Андресона?
— Атож.
Кухар обмацав кутики рота пучками великих вальців.
— Вони пішли? — спитав він.
— Еге,— відловів Джордж.— Пішли вже.
— Не подобається мені вся ця історія,— сказав кухар.— Ой як не подобається.
— Слухай-но,— мовив Джордж до Ніка. — Сходив би ти до Оле Андресона.
— Гаразд.
— Не лізьте ви в це діло,— обізвався кухар Сем.— Краще сидіть собі тихенько.
— Коли не хочеш, не ходи,— сказав Джордж.
— Встрянете в цю халепу, то добра не ждіть,— правив своє кухар.— Сиділи б собі тихенько.
— Я піду до нього,— сказав Нік Джорджеві.— Де він живе? Кухар відвернувся. — Ці хлопчиська завжди гадають, що вони розумніші за всіх,— пробурчав він.
— Він живе в мебльованих кімнатах місіс Хірш,— відповів Джордж Нікові.
— То я йду туди.
Вуличний ліхтар світив крізь голе віття дерев. Нік пройшов понад трамвайною колією і від другого ліхтаря знервув у бічну вуличку. Мебльовані кімнати місіс Хірш були через три будинки за рогом. Нік зійшов на ґанок і натиснув кнопку дзвоника. Двері відчинила якась жінка.
— Оле Андресон тут живе?
— Ви хочете його бачити?
— Так, якщо він удома.
Слідом за жінкою Нік піднявся сходами і пройшов у кінець коридору. Жінка постукала в двері.
— Хто там?
— Тут хтось хоче вас бачити, містере Андресон,— сказала жінка.
— Це я, Нік Адамс.
— Заходь.
Нік відчинив двері й увійшов до кімнати. Оле Андресон лежав на ліжку зовсім одягнений. Колишній боксер великої ваги, він ледве вміщався на тому ліжку. Під головою в нього було дві подушки, На Ніка він навіть і не глянув.
— Що там таке? — спитав він.
— Я оце був у їдальні Генрі,— сказав Нік,— коли зайшли якісь двоа, зв'язали мене й кухаря і казали, що хочуть вас убити.
Він відчував, що розповідь його звучить якось безглуздо. Оле Андресон не сказав нічого.
— Вони завели нас до кухні,— провадив далі Нік.— Хотіли вас застрелити, коли ви прийдете обідати.
Оле Андресон дивився на стіну й нічого не казав.
— То Джордж подумав, що мені слід піти сказати вам про це.
— Нічим не можу цьому зарадити,— мовив Оле Андресон.
— Я розкажу вам, які вони з себе.
— Не хочу я знати, які вони з себе,— мовив Оле Андресон.— Він дивився на стіну.— А за те, що прийшов сказати, дякую.
— Та що вже там.
Нік подивився на дебелого чолов'ягу, що лежав на ліжку.
— Хочете, я піду розкажу в поліції?
— Ні,— відповів Оле Андресон.— Це нічого не допоможе.
— Я міг би що-небудь для вас зробити?
— Ні. Нічого тут не поробиш.
— А може, це тільки пуста погроза?
— Ні. Це не пуста погроза.— Оле Андресон повернувся на бік, лицем до стіни.— Найгірше те,— промовив вів, дивлячись у стіну,— що я ніяк не можу зважитися вийти звідси. Отак цілий день і лежу.
— А ви не могли б виїхати з міста?
— Ні,— відповів Оле Андресон.— Далі тікати нікуди.— Він дивився у стіну.— Тепер уже нічого не вдієш.
— А чи не можна якось це залагодити?
— Ні, ради на це нема.— Він говорив тим самим безживним голосом.— Нічого вже не вдієш. Ось полежу ще трохи, а тоді зважусь і вийду.
— То я, мабуть, вернуся назад до Джорджа,— сказав Нік.— До побачення, — мовив Оле Андресон, не обертаючись до Ніка.— Дякую, що зайшов.
Нік рушив з кімнати. Причиняючи двері, він бачив, як Оле Андресон лежить одягнений на ліжку, втупивши очі в стіну.
— Він цілий день не виходить з кімнати,— сказала Нікові жінка внизу біля дверей.— Мабуть, нездужає. Я до нього: «Містере Андресон, пішли б погуляли, он погода яка гарна»,— а він хоч би що.
— Він не хоче нікуди виходити.
— Жаль, що йому нездужається,— сказала жінка,— Він такий приємний пожилець. А знаєте, він був боксером.
— Я знаю.
— Ніколи й не додумала б, якби не обличчя,— провадила жінка. Вони розмовляли, стоячи біля надвірних дверей.— Він такий лагідний.
— Ну, добраніч, місіс Хірш,— сказав Нік.
— Я не місіс Хірш,— відказала жінка.— То власниця будинку. А я тут у неї за доглядачку. Мене звуть місіс Бел.
— Добраніч, місіс Бел,— сказав Нік.
— Добраніч,— відповіла жінка.
Нік пройшов темною вуличкою до рогу, де світився ліхтар, а тоді понад трамвайною колією до їдальні Генрі. Джордж був на своєму місці за прилавком.
— Ну, бачив Оле?
— Бачив,— відповів Нік.— Лежить у кімнаті і не хоче нікуди виходити.
Почувши голос Ніка. кухар прочинив двері з кухні.
— Вуха мої вас не чули б,— мовив він і зачинив двері.
— Ти розказав йому?
— Авжеж, розказав. Але він сам знає, що це таке.
— І що він думає робити? — Нічого.
— Вони ж уб'ють його.
— Мабуть, що вб'ють.
— Певно, вскочив у якусь халепу в тому Чікаго.
— Мабуть, що так.
— Страшна річ.
— Жахлива,— сказав Нік.
Вони помовчали. Джордж дістав рушник і витер прилавок.
— Цікаво, що він зробив? — спитав Нік.
— Якусь умову порушив. Вони ж бо за це й убивають. — Мабуть, поїду я геть звідси,— сказав Нік.
— Еге ж,— погодився Джордж,— Непогано було б.
— Тепер мені з думки не йтиме, як він чекає там, у своїй кімнаті, й знає, що це його не мине. Чистий жах.
— Ну,— сказав Джордж,— а ти про це не думай.
