Звершилося

«Съвершишя ся», — подумав Іван і встав з ліжка..
В очах різало. Потім пекло. По тому затуманилося.
Він зайшов у ванну кімнату, відкрутив кран. Склав долоні жменею і, набравши в них холодної води, сплеснув собі обличчя. В очах стало волого. Він підвів голову. З люстерка визирали почервонілі білки очей, обрамлені знизу припухлими повіками. «Завтра ляжу раніше», — сказав собі, хоча ця фраза, повторювана вже сотню ранків поспіль, ближче до ночі вже ні до чого не зобов’язувала.
Він взяв з полички контейнер з лінзами — два приплющених циліндрика, один білий, другий синій («А чого не сірий, як у пісні про гусей? — подумав Іван. — Був би заспівав пісеньку на новий лад: один білий, другий сірий — два веселих вічка»), з’єднані пластмасовою перетинкою. Відкривши одне «вічко», витягнув лінзу. Волога, тонка, блідого блакитного кольору плівка, увігнута по центру, поблискувала у білому світлі бра.
Відтягнувши середнім пальцем лівої руки нижню повіку, Іван пальцем правої руки підніс лінзу до ока. Звиклим рухом притулив її до вже сухої рогівки. Але замість того, щоб прилипнути до очного яблука, лінза вивернулася та залишилася на пальці. Іван стиха загарчав.
— Тільки не починай мені оці коники, — сказав, звертаючись до лінзи, і вивернув її назад.
Змочивши лінзу розчином, він знову спробував вставити її між повіками. Але лінза пручалась, вигиналась та не хотіла залишати уподобаний палець. Іван гарчав уже гучніше.
Відчуваючи, як всередині піднімається злість, Іван декілька разів глибоко зітхнув. Потім різко взяв лінзу та вставив її в око. Ця третя спроба виявилася вдалою. Лінза стала на своє місце на рогівці.
— От чого було не ставати з першого разу, — докорив Іван лінзі.
Друга лінза вела себе сьогодні пристойно. Вона зручно уляглася на друге очне яблуко.
Іван покліпав очима, ніби проганяючи з них туман. Ванна кімната знову набула чітких та знайомих форм.
Одягнувши джинси та футболку, Іван вийшов на двір. В очах знову різало і пекло. Іван вдихнув весняне повітря і відчув, як сухість з очей потроху поширюється на носові пазухи. У носі почало кисло лоскотати.
— А-а-а-а-чхи! — не стримався Іван. — А-а-а-а-... — втягуючи носом повітря та передчуваючи ще один, потужніший, чих, він ледве встиг прикласти до носа витягнутий з кишені носовичок. — … а-а-а-чхи!!!
Очі тепер сльозилися. Через мокру пелену він поглянув на асфальт.
— Съвершишя ся, — сказав собі Іван.
По асфальту, ніби тікаючи від весняного вітерцю, котилися перші жмутки тополиного пуху.